До речі, у ямної культури є дуже красива назва (ну крім тої про яку не говорять), яка нажаль не так часто використовується - Культура охрових могил. Красива назва, і гадаю ви звісно зрозуміли її походження.
Ну і ось вам неймовірно гарний жезл (ймовірно) вождя, знайдений в похованні біля селища Пологи в 2018 році.
За попередніми оцінками померлому було 40-50 років. Його зріст складав близько двох метрів.
Ну і ось вам неймовірно гарний жезл (ймовірно) вождя, знайдений в похованні біля селища Пологи в 2018 році.
За попередніми оцінками померлому було 40-50 років. Його зріст складав близько двох метрів.
🔥71👍48❤13
Історія України - це не лише останні триста років. Це літопис усіх тих держав, народів та племен, що жили, воювали, вмирали та йшли вперед, аби побачити, що там, за обрієм.
Сармати, скіфи, готи, гуни, сколоти… Щоб відчути подих вічності, достатньо поглянути на перший-ліпший курган і згадати: більшість із них були насипані ще представниками ямної культури, а вже пізніше вони ставали останнім прихистком для багатьох інших народів.
Саме тому символіка нашої землі, зокрема герб Миколаївщини - серця українського степового півдня - не може бути заручником обмеженого світогляду чиновників. Південь ніколи не був «пустим полем», яким його намагалася зобразити імперська пропаганда, і він не починається з синодальних настанов чи указів царів.
Миколаївщина - це справжній плавильний казан народів, де поселення давньогрецької Ольвійської хори зустрічалися з воїнами степу, де литовські князі будували фортеці, генуезці - факторії, козаки тримали переправи, а ногайці переводили через них отари. Це земля, де кожен камінь памʼятає мови десятків етносів. Герб такого краю має бути не відображенням вірнопідданства імперії чи вузькоцерковних інтересів, а величним символом тяглості історії.
Наші символи мають дихати свободою античних полісів, незламністю середньовічних замків та звитягою степових лицарів. Нам потрібна геральдика, що промовляє до нас крізь тисячоліття, а не та, що підлесливо зазирає в очі минулим панам чи потурає смакам кабінетних функціонерів.
Тож я прошу вас прийняти участь в голосуванні за герб Миколаївської області, і обрати саме перший варіант.
І так, ви любите згущівку.
Сармати, скіфи, готи, гуни, сколоти… Щоб відчути подих вічності, достатньо поглянути на перший-ліпший курган і згадати: більшість із них були насипані ще представниками ямної культури, а вже пізніше вони ставали останнім прихистком для багатьох інших народів.
Саме тому символіка нашої землі, зокрема герб Миколаївщини - серця українського степового півдня - не може бути заручником обмеженого світогляду чиновників. Південь ніколи не був «пустим полем», яким його намагалася зобразити імперська пропаганда, і він не починається з синодальних настанов чи указів царів.
Миколаївщина - це справжній плавильний казан народів, де поселення давньогрецької Ольвійської хори зустрічалися з воїнами степу, де литовські князі будували фортеці, генуезці - факторії, козаки тримали переправи, а ногайці переводили через них отари. Це земля, де кожен камінь памʼятає мови десятків етносів. Герб такого краю має бути не відображенням вірнопідданства імперії чи вузькоцерковних інтересів, а величним символом тяглості історії.
Наші символи мають дихати свободою античних полісів, незламністю середньовічних замків та звитягою степових лицарів. Нам потрібна геральдика, що промовляє до нас крізь тисячоліття, а не та, що підлесливо зазирає в очі минулим панам чи потурає смакам кабінетних функціонерів.
Тож я прошу вас прийняти участь в голосуванні за герб Миколаївської області, і обрати саме перший варіант.
І так, ви любите згущівку.
💯84❤40👍28🔥3🤣2🤩1
Багато людей розуміють що сучасне уявлення про взаємовідносини між людьми та загалом погляд на світ в середньовіччі спотворений. Але не всі розуміють наскільки. Наприклад лицарство - був період в історії коли ти платив штраф якщо відмовлявся приймати лицарство.
А поки я пишу повноцінний текст по цій темі, нагадаю що ви завжди можете мене підтримати - реквізити в закріпленій публікації. Дякую.
А поки я пишу повноцінний текст по цій темі, нагадаю що ви завжди можете мене підтримати - реквізити в закріпленій публікації. Дякую.
👍126❤38
Прошу вибачення що так неймовірно затягнув з наступною публікацію. Зараз дуже багато завдань, але я сподіваюсь що в мене все ж таки вийде їх вирішити і в найближчий час я знову зможу розповісти вам щось цікаве про історію. Але трошки пізніше. Дякую що чекаєте і окремо дякую тим хто продовжує підтримувати.
👍103❤83🤝12
Тємучжень з роду Борджигінів, Великий хан Чінгісхан, за все життя не вимовив жодного «дякую» чи «будь ласка».
Не тому, що був занадто суворим, а тому, що він спілкувався монгольською а не українською.
Не тому, що був занадто суворим, а тому, що він спілкувався монгольською а не українською.
😁225👌24💯13👍8🔥3😱3
На ранньому етапі свого розвитку феодальний принцип полягав у тому, що володіння землею (зокрема лицарський лен, або «knight's fee») перебувало в суворій залежності від виконання служби - військової чи адміністративної. Уся сутність маноріальної системи та управління маєтками зводилася до концентрації багатства в руках вузького кола осіб, які, своєю чергою, мали перерозподіляти ці блага серед своїх васалів та прибічників через акти щедрості. Лицарський лен був не просто шматком землі, а життєво необхідним механізмом забезпечення армії сюзерена: лицар отримував землю, щоб мати змогу утримувати себе, свого бойового коня та купувати дороге спорядження, натомість віддаючи свій меч і кров своєму лорду.
Проте з плином часу ця концепція зазнала фундаментальної трансформації. У пізньому Середньовіччі натуральні та військові повинності поступово перетворилися на грошову ренту (money rents). Цей процес не спричинив раптового руйнування владних структур, але надав маноріальній економіці нового дихання. Лорди та монархи почали управляти своїми доменіальними землями з метою отримання фінансового прибутку, а від селян та орендарів очікувався стабільний потік готівкових платежів. Разом із цим змінилася і природа самого лицарства. Володіння землею перетворилося з прямого обов'язку воювати на джерело доходу, яке дозволяло лицарю виступати в ролі професійного найманця чи землевласника.
Сучасна культура часто романтизує лицарів, зображуючи їх у блискучих обладунках із яскравими прапорами та гербами. Але справжня реальність середньовічної війни, в якій жили перші лицарі-професіонали, була надзвичайно суворою, виснажливою і часто невдячною справою. Побут лицаря під час військових кампаній складався з постійної боротьби проти холоду, вогкості та голоду під час переслідування невловимих ворогів, які відмовлялися вступати у відкритий бій. Всупереч поширеному міфу, навіть у XII столітті кінний лицар ніколи не був абсолютно домінуючою силою; багато вирішальних битв вигравалися саме пішими воїнами. Облоги замків були тривалими та надзвичайно дорогими, а полководцям доводилося вдаватися до тактики випаленої землі: знищення врожаїв та спалення сіл стало не ознакою відсутності дисципліни, а свідомим планом, щоб змусити ворога піти на переговори.
Сам процес утримання лицарського спорядження вимагав значних фінансових і фізичних зусиль. Обладунки коштували дорого і потребували постійного догляду. Наприклад, класична кольчуга була вкрай вразливою до іржі. Її доводилося чистити досить специфічним і трудомістким методом - перекочуючи в бочці з піском та оцтом. Пізніші пластинчасті обладунки були ще дорожчими в виробництві та догляді.
Король та великі магнати мали розуміти фінансовий тягар своїх воїнів. Якісний бойовий кінь міг коштувати шалених на той час грошей - від 20 до 40 фунтів стерлінгів. Водночас стандартна заробітна плата лицаря на війні становила лише 2 шилінги на день, тоді як звичайний піхотинець отримував жалюгідні 2 пенси. Багатий граф міг очікувати річного доходу у розмірі близько 5000 фунтів стерлінгів, що створювало колосальну прірву між магнатами та звичайними професійними воїнами-лицарями.
Із занепадом класичного лицарського лену як прямого обміну землі на службу, статус лицаря почав жорстко прив'язуватися до його реального майнового стану. Військовий обов'язок перестав залежати від факту отримання землі від лорда, а натомість став юридичним наслідком рівня доходів. Наприклад, знаменита англійська «Асиза про зброю» (Assize of Arms) 1181 року чітко визначала, що кожен вільний чоловік (freeman), який володіє майном на суму 10 марок (1 марка = 13 шилінгів 4 пенси), зобов'язаний мати кольчугу, шолом та спис. Всі інші вільні люди мали придбати шолом, спис і гамбезон (стьобаний обладунок). Навіть заможні селяни з доходом від 2 до 5 фунтів стерлінгів у XIII столітті були зобов'язані мати луки, а практика стрільби з лука стала обов'язковою у неділі та свята. Таким чином, багатство стало не просто ознакою комфорту, а юридичним мірилом, що диктувало місце людини у військовій ієрархії королівства.
Проте з плином часу ця концепція зазнала фундаментальної трансформації. У пізньому Середньовіччі натуральні та військові повинності поступово перетворилися на грошову ренту (money rents). Цей процес не спричинив раптового руйнування владних структур, але надав маноріальній економіці нового дихання. Лорди та монархи почали управляти своїми доменіальними землями з метою отримання фінансового прибутку, а від селян та орендарів очікувався стабільний потік готівкових платежів. Разом із цим змінилася і природа самого лицарства. Володіння землею перетворилося з прямого обов'язку воювати на джерело доходу, яке дозволяло лицарю виступати в ролі професійного найманця чи землевласника.
Сучасна культура часто романтизує лицарів, зображуючи їх у блискучих обладунках із яскравими прапорами та гербами. Але справжня реальність середньовічної війни, в якій жили перші лицарі-професіонали, була надзвичайно суворою, виснажливою і часто невдячною справою. Побут лицаря під час військових кампаній складався з постійної боротьби проти холоду, вогкості та голоду під час переслідування невловимих ворогів, які відмовлялися вступати у відкритий бій. Всупереч поширеному міфу, навіть у XII столітті кінний лицар ніколи не був абсолютно домінуючою силою; багато вирішальних битв вигравалися саме пішими воїнами. Облоги замків були тривалими та надзвичайно дорогими, а полководцям доводилося вдаватися до тактики випаленої землі: знищення врожаїв та спалення сіл стало не ознакою відсутності дисципліни, а свідомим планом, щоб змусити ворога піти на переговори.
Сам процес утримання лицарського спорядження вимагав значних фінансових і фізичних зусиль. Обладунки коштували дорого і потребували постійного догляду. Наприклад, класична кольчуга була вкрай вразливою до іржі. Її доводилося чистити досить специфічним і трудомістким методом - перекочуючи в бочці з піском та оцтом. Пізніші пластинчасті обладунки були ще дорожчими в виробництві та догляді.
Король та великі магнати мали розуміти фінансовий тягар своїх воїнів. Якісний бойовий кінь міг коштувати шалених на той час грошей - від 20 до 40 фунтів стерлінгів. Водночас стандартна заробітна плата лицаря на війні становила лише 2 шилінги на день, тоді як звичайний піхотинець отримував жалюгідні 2 пенси. Багатий граф міг очікувати річного доходу у розмірі близько 5000 фунтів стерлінгів, що створювало колосальну прірву між магнатами та звичайними професійними воїнами-лицарями.
Із занепадом класичного лицарського лену як прямого обміну землі на службу, статус лицаря почав жорстко прив'язуватися до його реального майнового стану. Військовий обов'язок перестав залежати від факту отримання землі від лорда, а натомість став юридичним наслідком рівня доходів. Наприклад, знаменита англійська «Асиза про зброю» (Assize of Arms) 1181 року чітко визначала, що кожен вільний чоловік (freeman), який володіє майном на суму 10 марок (1 марка = 13 шилінгів 4 пенси), зобов'язаний мати кольчугу, шолом та спис. Всі інші вільні люди мали придбати шолом, спис і гамбезон (стьобаний обладунок). Навіть заможні селяни з доходом від 2 до 5 фунтів стерлінгів у XIII столітті були зобов'язані мати луки, а практика стрільби з лука стала обов'язковою у неділі та свята. Таким чином, багатство стало не просто ознакою комфорту, а юридичним мірилом, що диктувало місце людини у військовій ієрархії королівства.
👍90❤18👀3
Коли лицарі стали професійними найманцями, їхня служба почала регламентуватися контрактами. Замість покладання на традиційний феодальний заклик, королі, такі як Едуард I, почали утримувати лицарів при дворі шляхом виплати фіксованих грошових сум (fees) і забезпеченням одягом (robes). Баннерет (вищий ранг лицаря) у королівському домогосподарстві отримував близько 24 фунтів стерлінгів на рік, а звичайний лицар - 12 фунтів. Додатково лицарі отримували компенсацію за коней, втрачених на королівській службі під час кампаній. Відносини закріплювалися письмовими угодами (indentures), які гарантували оплату, проживання при дворі та відшкодування збитків. Земля ж, своєю чергою, остаточно перетворилася на комерційний актив.
Перетворення лицарського лену на майнову категорію зробило феодальні інциденти (feudal incidents) - королівські права на маєтки васалів - одним із найважливіших політичних та соціальних інструментів. Англійські королі мали право опіки (wardship) над землями васала, якщо той помирав, залишаючи неповнолітніх спадкоємців, а також контролювали організацію шлюбу спадкоємця чи повторного шлюбу вдови.Ці права мали фундаментальне значення для посилення влади та престижу монархії, даючи королю безцінне джерело патронажу.
Родини лицарів та магнатів, які жили під королівським сюзеренітетом, були глибоко стурбовані цими правами, оскільки шлюб відігравав критично важливу роль для безперешкодного переходу земель та майна від одного покоління до іншого. Враховуючи високу смертність і небезпеки життя у Середньовіччі, успадкування маєтків неповнолітніми було частим явищем, і розподіл королем опікунських прав ставав делікатною політичною проблемою.
Замість того, щоб здобувати землю лише мечем, еліта почала змагатися за королівську прихильність, яка дозволяла отримувати вигідні опікунства (wardships) або дозволи на шлюби. Кар'єра лицаря все більше залежала від його адміністративних та політичних навичок. Наприклад, лицарі королівського двору Едуарда I були не лише воїнами. Вони виконували роль дипломатів (як Джон де Вескі, який їздив до Парижа та Гасконі), адміністраторів, суддів та охоронців правопорядку. Показовим є приклад лицаря Джона Ботетура, який починав свою кар'єру при дворі як сокільничий (falconer), але згодом піднявся до статусу баннерета і став великим землевласником у Східній Англії саме завдяки вигідному шлюбу, а не через традиційний феодальний земельний грант за військові заслуги.
Таким чином, період трансформації лицарства став часом, коли суворі реалії брудної, фізично виснажливої війни об'єдналися з глибокими економічними змінами. Військовий обов'язок монетизувався. Лицарський лен перестав бути єдиною умовою виходу на поле бою, перетворившись на об'єкт купівлі, продажу, шлюбних угод та королівського опікунства. Багатство та здатність генерувати готівку остаточно витіснили стару феодальну присягу, перетворивши лицарів із локальних воїнів-землевласників на професійних державних службовців, чий статус чітко вимірювався фунтами та марками.
Перетворення лицарського лену на майнову категорію зробило феодальні інциденти (feudal incidents) - королівські права на маєтки васалів - одним із найважливіших політичних та соціальних інструментів. Англійські королі мали право опіки (wardship) над землями васала, якщо той помирав, залишаючи неповнолітніх спадкоємців, а також контролювали організацію шлюбу спадкоємця чи повторного шлюбу вдови.Ці права мали фундаментальне значення для посилення влади та престижу монархії, даючи королю безцінне джерело патронажу.
Родини лицарів та магнатів, які жили під королівським сюзеренітетом, були глибоко стурбовані цими правами, оскільки шлюб відігравав критично важливу роль для безперешкодного переходу земель та майна від одного покоління до іншого. Враховуючи високу смертність і небезпеки життя у Середньовіччі, успадкування маєтків неповнолітніми було частим явищем, і розподіл королем опікунських прав ставав делікатною політичною проблемою.
Замість того, щоб здобувати землю лише мечем, еліта почала змагатися за королівську прихильність, яка дозволяла отримувати вигідні опікунства (wardships) або дозволи на шлюби. Кар'єра лицаря все більше залежала від його адміністративних та політичних навичок. Наприклад, лицарі королівського двору Едуарда I були не лише воїнами. Вони виконували роль дипломатів (як Джон де Вескі, який їздив до Парижа та Гасконі), адміністраторів, суддів та охоронців правопорядку. Показовим є приклад лицаря Джона Ботетура, який починав свою кар'єру при дворі як сокільничий (falconer), але згодом піднявся до статусу баннерета і став великим землевласником у Східній Англії саме завдяки вигідному шлюбу, а не через традиційний феодальний земельний грант за військові заслуги.
Таким чином, період трансформації лицарства став часом, коли суворі реалії брудної, фізично виснажливої війни об'єдналися з глибокими економічними змінами. Військовий обов'язок монетизувався. Лицарський лен перестав бути єдиною умовою виходу на поле бою, перетворившись на об'єкт купівлі, продажу, шлюбних угод та королівського опікунства. Багатство та здатність генерувати готівку остаточно витіснили стару феодальну присягу, перетворивши лицарів із локальних воїнів-землевласників на професійних державних службовців, чий статус чітко вимірювався фунтами та марками.
👍134❤18🍓1
Це лише перша частина довгообіцяного тексту, завтра буде продовження, тож «не перемикайтесь»
❤85🤝21👏13👍7
Ну і так - деякі речі незмінні, і як раніше бути лицарем, так і зараз бути військовим дорого. Так наприклад я зараз в статусі тилового щура, тому відкладаю перевзування «коня» на літню гуму, заміну побитого лобового скла та загальне ТО та діагностику з простої прични - немає грошей. Ще й «корм» зʼїдає просто безліч грошей.
❤60👍25🤝5
Друга частина історії про примусове лицарство.
Після повернення з Хрестового походу у 1274 році Едуард I зіткнувся з колосальними фінансовими проблемами. Його експедиція обійшлася короні приблизно у 100 000 фунтів стерлінгів, залишивши величезні борги перед італійськими банкірами, зокрема компанією Ріккарді з Лукки. До цього додалися витрати на військові кампанії: лише перша валлійська війна 1277 року коштувала понад 23 000 фунтів. Головний фінансовий орган, що забезпечував військові потреби короля - Гардероб (Wardrobe - фінансово-адміністративний орган королівського двору, який діяв як паралельна скарбниця та міністерство.
У той час як традиційне Казначейство (Exchequer) було повільним і підпорядковувалося суворим процедурам, Гардероб супроводжував короля в його поїздках і діяв швидко, фінансуючи невідкладні потреби монарха.), постійно потребував готівки для виплати боргів найманцям, закупівлі провіанту та фінансування будівництва замків. У цих умовах корона почала шукати будь-які інструменти для наповнення бюджету, і одним із найефективніших став «Distraint of Knighthood (примус до лицарства)».
У 1278 році Едуард I видав указ, який зобов'язував усіх вільних землевласників, чий річний дохід від землі становив £20 або більше, офіційно прийняти лицарське звання (take up knighthood) або сплатити солідний штраф за відмову. Щоб зрозуміти, чому це була не «велика честь», а сувора державна операція з викачування грошей, достатньо поглянути на тогочасні ціни. Навіть базовий дохід у £20 вважався значним для заможного селянина чи дрібного джентрі, але він був мізерним для ведення лицарського способу життя. Нагадаю що лише один якісний бойовий кінь у той час коштував від £20 до £40. Тобто, щоб стати лицарем, такий землевласник мав витратити від 100% до 200% свого річного доходу тільки на коня, не кажучи вже про обладунки, зброю та утримання почту. При цьому стандартна плата лицарю на королівській військовій службі становила лише 2 шилінги на день.
Отже, економічна математика робила лицарство абсолютно невигідним для цієї соціальної групи. Король та його радники чудово це розуміли. Їхньою справжньою метою було не створення гігантської армії з неохочих і збіднілих лицарів, а фіскальний тиск. Змушуючи дрібну еліту обирати між фінансовим крахом через купівлю спорядження та сплатою штрафу за «відстрочку», корона гарантовано отримувала стабільний потік срібних пенні до скарбниці.
Реалізація цього механізму повністю лягла на плечі королівської бюрократії, насамперед шерифів. У 1274 році шерифи склали нову, значно суворішу присягу, яка вимагала від них за будь-яку ціну підтримувати королівські права, повертати узурповані привілеї та жорстко стягувати борги перед короною. Урядовий клерк цинічно підписав текст цієї присяги на полях офіційного сувою як «клятвопорушення шерифів» "the sheriffs' perjury", натякаючи на те, що виконати її без зловживань було неможливо.
Процес складання списків потенційних «лицарів» перетворився на інструмент шантажу. Шерифи отримували наказ виявити всіх осіб у своєму графстві, чий дохід сягав £20. Для цього вони скликали місцеві журі, які під присягою мали оцінити статки своїх сусідів. Це відкривало безпрецедентні можливості для корупції. Шериф міг штучно завищити оцінку земель певного фрігольдера до £20, щоб змусити його платити штраф короні, або ж вимагав хабар безпосередньо собі, щоб «не помітити» реальних статків і не вносити особу до списків.
Масштаб зловживань королівських чиновників яскраво ілюструють матеріали грандіозного розслідування Hundred Rolls (Сотенні сувої) 1274–1275 років. Сотенні сувої, один із найамбітніших адміністративних проектів середньовічної Європи, за масштабом збору даних вони не мали рівних з часів Вільгельма Завойовника.
Едуард I, повернувшись із Хрестового походу у 1274 році, виявив державну скарбницю порожньою, а королівські права - узурпованими місцевими феодалами. Йому терміново було потрібно з'ясувати: хто, на яких підставах і скільки землі чи прав утримує. Ці записи стали основою для пізніших судових процесів Quo Warranto «Яким правом?».
Після повернення з Хрестового походу у 1274 році Едуард I зіткнувся з колосальними фінансовими проблемами. Його експедиція обійшлася короні приблизно у 100 000 фунтів стерлінгів, залишивши величезні борги перед італійськими банкірами, зокрема компанією Ріккарді з Лукки. До цього додалися витрати на військові кампанії: лише перша валлійська війна 1277 року коштувала понад 23 000 фунтів. Головний фінансовий орган, що забезпечував військові потреби короля - Гардероб (Wardrobe - фінансово-адміністративний орган королівського двору, який діяв як паралельна скарбниця та міністерство.
У той час як традиційне Казначейство (Exchequer) було повільним і підпорядковувалося суворим процедурам, Гардероб супроводжував короля в його поїздках і діяв швидко, фінансуючи невідкладні потреби монарха.), постійно потребував готівки для виплати боргів найманцям, закупівлі провіанту та фінансування будівництва замків. У цих умовах корона почала шукати будь-які інструменти для наповнення бюджету, і одним із найефективніших став «Distraint of Knighthood (примус до лицарства)».
У 1278 році Едуард I видав указ, який зобов'язував усіх вільних землевласників, чий річний дохід від землі становив £20 або більше, офіційно прийняти лицарське звання (take up knighthood) або сплатити солідний штраф за відмову. Щоб зрозуміти, чому це була не «велика честь», а сувора державна операція з викачування грошей, достатньо поглянути на тогочасні ціни. Навіть базовий дохід у £20 вважався значним для заможного селянина чи дрібного джентрі, але він був мізерним для ведення лицарського способу життя. Нагадаю що лише один якісний бойовий кінь у той час коштував від £20 до £40. Тобто, щоб стати лицарем, такий землевласник мав витратити від 100% до 200% свого річного доходу тільки на коня, не кажучи вже про обладунки, зброю та утримання почту. При цьому стандартна плата лицарю на королівській військовій службі становила лише 2 шилінги на день.
Отже, економічна математика робила лицарство абсолютно невигідним для цієї соціальної групи. Король та його радники чудово це розуміли. Їхньою справжньою метою було не створення гігантської армії з неохочих і збіднілих лицарів, а фіскальний тиск. Змушуючи дрібну еліту обирати між фінансовим крахом через купівлю спорядження та сплатою штрафу за «відстрочку», корона гарантовано отримувала стабільний потік срібних пенні до скарбниці.
Реалізація цього механізму повністю лягла на плечі королівської бюрократії, насамперед шерифів. У 1274 році шерифи склали нову, значно суворішу присягу, яка вимагала від них за будь-яку ціну підтримувати королівські права, повертати узурповані привілеї та жорстко стягувати борги перед короною. Урядовий клерк цинічно підписав текст цієї присяги на полях офіційного сувою як «клятвопорушення шерифів» "the sheriffs' perjury", натякаючи на те, що виконати її без зловживань було неможливо.
Процес складання списків потенційних «лицарів» перетворився на інструмент шантажу. Шерифи отримували наказ виявити всіх осіб у своєму графстві, чий дохід сягав £20. Для цього вони скликали місцеві журі, які під присягою мали оцінити статки своїх сусідів. Це відкривало безпрецедентні можливості для корупції. Шериф міг штучно завищити оцінку земель певного фрігольдера до £20, щоб змусити його платити штраф короні, або ж вимагав хабар безпосередньо собі, щоб «не помітити» реальних статків і не вносити особу до списків.
Масштаб зловживань королівських чиновників яскраво ілюструють матеріали грандіозного розслідування Hundred Rolls (Сотенні сувої) 1274–1275 років. Сотенні сувої, один із найамбітніших адміністративних проектів середньовічної Європи, за масштабом збору даних вони не мали рівних з часів Вільгельма Завойовника.
Едуард I, повернувшись із Хрестового походу у 1274 році, виявив державну скарбницю порожньою, а королівські права - узурпованими місцевими феодалами. Йому терміново було потрібно з'ясувати: хто, на яких підставах і скільки землі чи прав утримує. Ці записи стали основою для пізніших судових процесів Quo Warranto «Яким правом?».
👍56❤15🤔4👀1
Якщо барон не міг пред’явити королівську хартію на володіння ринком чи землею, це право поверталося короні. Багато баронів були обурені цим розслідуванням. Існує легенда (хоча, ймовірно, вигадана пізніше), що граф Варенн на запитання «Яким правом він володіє землею?» витягнув старий іржавий меч свого предка і заявив, що це і є його головна хартія.
Але повернемось до зловживань. Так наприклад у вапентейку (адміністративна одиниця), Асвардхурн у Лінкольнширі журі звинуватило цілу низку колишніх шерифів та бейліфів у вимаганні, зазначивши, що фінансовий тиск на регіон був штучно подвоєний місцевими чиновниками. Інший приклад - констебль замку Орфорд Х'ю де Дігнінетон, який незаконно кидав людей за ґрати, стягував несанкціоноване мито та навіть закатував до смерті ув'язненого. Саме такі люди займалися примусом до лицарства на місцях. Шерифи конфісковували майно, арештовували худобу (здійснювали накладення арешту на майно) тих, хто відмовлявся реєструватися або платити штраф. Це був справжній бюрократичний терор, спрямований на монетизацію феодального обов'язку.
Окрім суто фінансової вигоди, держава переслідувала ще одну мету. Центральний апарат управління потребував кваліфікованих кадрів на місцях. Згідно з тогочасним правом, певні адміністративні та судові функції могли виконувати лише посвячені лицарі. Їхня присутність була обов'язковою у Великій асизі (Grand Assize), вони мали служити коронерами, наглядачами за лісами, а згодом - представляти свої графства в парламенті.
Але місцева землевласницька еліта (майбутнє джентрі) дедалі більше бажала займатися управлінням власними маєтками та комерцією, а не витрачати час і гроші на державну службу чи війну. До того ж реальна війна була суворою, брудною і позбавленою романтики. Тому для багатьох статус лицаря став не привілеєм, а адміністративним тягарем. Змушуючи дрібних землевласників приймати звання, Едуард I безкоштовно наповнював місцевий чиновницький апарат. Ті ж, хто відмовлявся, знову ж таки, поповнювали Гардероб своїми штрафами.
Ця система створювала разючий соціальний контраст усередині самого лицарського стану. З одного боку були елітні воїни королівського двору (household knights) та банерети. Такі люди, як Ворін де Бассінгборн чи Отто де Грандсон, отримували від короля щедре забезпечення - £24 на рік лише на одяг та базові витрати, не рахуючи військової платні, харчування при дворі, компенсації за втрачених коней та доступу до вигідних опікунств. З іншого боку знаходилися ті самі провінційні фрігольдери з доходом у £20, яких система силоміць витягувала з їхніх сіл, заганяла в борги заради спорядження і примушувала безкоштовно виконувати адміністративні забаганки шерифів. Такий агресивний тиск не міг не викликати обурення. Судові хроніки та матеріали розслідувань того часу переповнені скаргами на свавілля чиновників.
Місцеве джентрі активно чинило опір шерифам. Відомі випадки, коли землевласники штучно дробили свої маєтки між родичами або передавали їх у трасти, щоб їхній офіційний індивідуальний дохід впав нижче критичної позначки у £20. Інші відмовлялися з'являтися на виклик суду. Конфлікти часто переходили у відкрите протистояння, коли шерифи намагалися конфіскувати худобу неплатників, а місцеві лорди чинили збройний опір. Наприклад, коли королівські чиновники намагалися тиснути на землі впливових лордів, таких як граф Глостер, це призводило до серйозних політичних тертів. Глостер взагалі забороняв королівським шерифам діяти у своїх володіннях, за що постійно наражався на гнів Едуарда, натомість отримав підтримку від місцевого джентрі.
Ненависть до шерифів та бейліфів, глибоко вкоренилася в суспільній свідомості. Чиновники, такі як Реджинальд де Грей (який жорстко насаджував англійські закони та тиснув на місцевих у Честері та Уельсі, чи Х'ю де Дігнінетон, стали символами безжальної державної машини. Коли уряд намагався впровадити нові податки чи списки для лицарства, це завжди наражалося на стіну глухої неприязні або відкритого саботажу з боку провінційної знаті.
Але повернемось до зловживань. Так наприклад у вапентейку (адміністративна одиниця), Асвардхурн у Лінкольнширі журі звинуватило цілу низку колишніх шерифів та бейліфів у вимаганні, зазначивши, що фінансовий тиск на регіон був штучно подвоєний місцевими чиновниками. Інший приклад - констебль замку Орфорд Х'ю де Дігнінетон, який незаконно кидав людей за ґрати, стягував несанкціоноване мито та навіть закатував до смерті ув'язненого. Саме такі люди займалися примусом до лицарства на місцях. Шерифи конфісковували майно, арештовували худобу (здійснювали накладення арешту на майно) тих, хто відмовлявся реєструватися або платити штраф. Це був справжній бюрократичний терор, спрямований на монетизацію феодального обов'язку.
Окрім суто фінансової вигоди, держава переслідувала ще одну мету. Центральний апарат управління потребував кваліфікованих кадрів на місцях. Згідно з тогочасним правом, певні адміністративні та судові функції могли виконувати лише посвячені лицарі. Їхня присутність була обов'язковою у Великій асизі (Grand Assize), вони мали служити коронерами, наглядачами за лісами, а згодом - представляти свої графства в парламенті.
Але місцева землевласницька еліта (майбутнє джентрі) дедалі більше бажала займатися управлінням власними маєтками та комерцією, а не витрачати час і гроші на державну службу чи війну. До того ж реальна війна була суворою, брудною і позбавленою романтики. Тому для багатьох статус лицаря став не привілеєм, а адміністративним тягарем. Змушуючи дрібних землевласників приймати звання, Едуард I безкоштовно наповнював місцевий чиновницький апарат. Ті ж, хто відмовлявся, знову ж таки, поповнювали Гардероб своїми штрафами.
Ця система створювала разючий соціальний контраст усередині самого лицарського стану. З одного боку були елітні воїни королівського двору (household knights) та банерети. Такі люди, як Ворін де Бассінгборн чи Отто де Грандсон, отримували від короля щедре забезпечення - £24 на рік лише на одяг та базові витрати, не рахуючи військової платні, харчування при дворі, компенсації за втрачених коней та доступу до вигідних опікунств. З іншого боку знаходилися ті самі провінційні фрігольдери з доходом у £20, яких система силоміць витягувала з їхніх сіл, заганяла в борги заради спорядження і примушувала безкоштовно виконувати адміністративні забаганки шерифів. Такий агресивний тиск не міг не викликати обурення. Судові хроніки та матеріали розслідувань того часу переповнені скаргами на свавілля чиновників.
Місцеве джентрі активно чинило опір шерифам. Відомі випадки, коли землевласники штучно дробили свої маєтки між родичами або передавали їх у трасти, щоб їхній офіційний індивідуальний дохід впав нижче критичної позначки у £20. Інші відмовлялися з'являтися на виклик суду. Конфлікти часто переходили у відкрите протистояння, коли шерифи намагалися конфіскувати худобу неплатників, а місцеві лорди чинили збройний опір. Наприклад, коли королівські чиновники намагалися тиснути на землі впливових лордів, таких як граф Глостер, це призводило до серйозних політичних тертів. Глостер взагалі забороняв королівським шерифам діяти у своїх володіннях, за що постійно наражався на гнів Едуарда, натомість отримав підтримку від місцевого джентрі.
Ненависть до шерифів та бейліфів, глибоко вкоренилася в суспільній свідомості. Чиновники, такі як Реджинальд де Грей (який жорстко насаджував англійські закони та тиснув на місцевих у Честері та Уельсі, чи Х'ю де Дігнінетон, стали символами безжальної державної машини. Коли уряд намагався впровадити нові податки чи списки для лицарства, це завжди наражалося на стіну глухої неприязні або відкритого саботажу з боку провінційної знаті.
👍67❤14👏3🤔2
Таким чином, механізм примусу до лицарства став яскравим прикладом того, як ранньомодерна держава Едуарда I використовувала старі феодальні концепти для вирішення суто прагматичних фінансових та адміністративних завдань. Лицарство перестало бути братерством по зброї, що базувалося на честі та земельному лені. Під тиском королівських судів, безжальних шерифів та порожньої скарбниці воно перетворилося на жорсткий бюрократичний інструмент, який витягував ресурси з місцевих еліт для фінансування зростаючих амбіцій англійської корони на континенті, в Уельсі та Шотландії.
👍95❤18👏9
Складається враження що в попередньому дописі все ж таки забагато тексту. Що ж в мене нажаль поки виходить тільки так - періоди тиші, а потім доволі значну тему за один раз публікувати.
Також дякую тим хто підтримує - після зими машина потребує догляду, і щось я нажаль сам не стягую. Тим хто хоче підтримати - реквізити в закріпленій публікації. Дякую.
Також дякую тим хто підтримує - після зими машина потребує догляду, і щось я нажаль сам не стягую. Тим хто хоче підтримати - реквізити в закріпленій публікації. Дякую.
❤95👍23
Є два типи людей - ті хто приймав участь в піхотному двіжі, і всі інші.
З вашим днем Піхота, і довгих років.
З вашим днем Піхота, і довгих років.
❤🔥79🫡38❤15👍5👏1