Штож.

Следственный комитет РФ по заявлению партии "Социальная защита" рассматривает обвинение княгини Ольги в тяжких преступлениях, в частности терроризме и рабовладении.

Давно обіцяний мною текст

Русь як прихисток скандинавів.

Історія взаємин між Руссю та Скандинавією IX–XI століть виходить далеко за межі простих торговельних контактів чи військових набігів. У скандинавській колективній пам’яті Русь (Гардаріка) поставала не просто як сусідня територія, а як органічна частина «нордичної спільноти», що була тісно вплетена в політичну та духовну тканину північного світу. Київська держава стала унікальним соціокультурним хабом, який надавав притулок скандинавським вигнанцям, кар’єрні можливості для воїнів та легітимацію для майбутніх королів.

Найбільш яскраво роль Русі як прихистку простежується в долях норвезьких монархів. Після загибелі Олафа Святого у битві під Стиклестадом у 1030 році, Русь стала надійним місцем для його сина Магнуса Доброго та зведеного брата Гаральда Суворого. Майбутній король Норвегії Олаф Трюґґвасон провів при дворі князя Володимира близько десяти років, де він не лише знайшов захист, а й очолив частину княжого війська, здобувши необхідний досвід для майбутнього правління. Схожим був шлях Гаральда Суворого,який прибув до Ярослава Мудрого у 15-річному віці як «князь-вигнанець», отримав захист і згодом став одним із найвидатніших воєначальників епохи.

Для київських князів скандинави були цінним ресурсом професійних найманців. Варязька дружина складала бойовий кістяк армії під час міжусобних воєн Володимира Великого та Ярослава Мудрого. Варяги були важливим чиником у перемозі Володимира над Ярополком та Ярослава над Святополком Окаянним. Військова служба скандинавів на Русі базувалася на чітких договірних засадах, що мали характер професійних військових контрактів. Згідно з «Сагою про Еймунда», вожді вікінгів пропонували князям стати «захисниками князівства», вимагаючи натомість не лише високої платні сріблом, а й належної «пошани та честі». Типові умови таких угод включали фіксовану плату за певний період служби, і додаткову винагороду за виконання бойових/спеціальних завдань. Наприклад, за часів Володимира Великого варяги вимагали «відкуп» у розмірі двох гривень з кожного чоловіка після взяття Києва. Для забезпечення виплат за контракти, князі запроваджували спеціальні цільові збори. Так, Ярослав Мудрий для найму варягів збирав у Новгороді по 4 куни з пересічних мужів, по 10 гривень зі старост і по 80 гривень з бояр. Скандинави суворо стежили за дотриманням умов. Коли Ярослав Мудрий виявляв «жадібність» і затримував виплати, найманці могли розірвати контракт і перейти на службу до його опонентів (як це зробив Еймунд, перейшовши до полоцького князя Брячислава) або вимагати надання «шляху в греки» для служби у Візантії.
Така контрактна система перетворювала скандинавські загони на автономну військову силу, яка діяла суворо «за договором» (fyrir sáttmála), що забезпечувало юридичну прозорість їхніх стосунків із руською владою. Попри те, що скандинави не були засновниками держави, вони відіграли провідну роль у зміцненні її військової потужності та розширенні кордонів.

Інтеграція скандинавів у руське суспільство відбувалася через активні матримоніальні зв'язки. Ярослав Мудрий, одружившись зі шведською принцесою Інгігердою, створив міцний династичний союз, що перетворив Київ на центр тяжіння для північної еліти. Його донька Єлизавета Ярославна стала королевою Норвегії, пошлюбивши Гаральда Суворого після того, як той уславив себе звитягами у Візантії та Африці, щоб довести свою гідність руському тестю. Завдяки таким союзам Русь сприймалася скандинавами як знайома, цивілізована та навіть «сакральна» територія, що була форпостом християнства на Сході.

Економічним двигуном цього явища була трансконтинентальна торгівля. Потік арабського срібла через річкові системи Русі стимулював масову міграцію скандинавів, які засновували цілі колонії, як-от у Ладозі (Альдейґюборґ) чи Гньоздові. Археологічні дані (наприклад, Шестовицький комплекс) свідчать, що нормани осідали на Русі сім’ями, приносячи свою матеріальну культуру, яка згодом асимілювалася з місцевими слов’янськими та фінськими елементами.

Явище «Русі як прихистку скандинавів» виникло внаслідок унікального збігу військових інтересів, економічної вигоди та династичної близькості. Для скандинавських лідерів Русь була територією, де вони могли накопичити багатство та військову силу, необхідну для повернення втрачених престолів на Батьківщині. Це створило спільний культурний простір, де Русь виступала не як об’єкт завоювання, а як могутній союзник та культурний простір, що формував ідентичність північної людини епохи вікінгів.

Дякую вам за увагу, сподіваюсь було цікаво. Також нагадаю що ви завжди можете мене підтримати - рекзвізити в закріпленій публікації.

Під попереднім дописом мене попросили дати відповідь щодо ролі Ладоги/Новгороду в створені Русі, і чим загалом для Русі були скандинавські поселення - центрами державотворення, чи умовною «піратською Тортугою». Завтра опублікую текст, але одразу скажу що простої та чорно/білої відповіді тут не буде.

І користуючись нагодою, ще раз дякую всім хто підтримує. Це справді дуже цінно.

Скандинави:
- У нас новий конунг? Хай спочатку проїде Еріксгату!

Конунг тягнеться через усю країну, демонструючи, що він достатньо сильний, щоб його не пришили в першому ж лісі, і достатньо авторитетний, щоб поки він катається, столицю не віджав власний брат

Скіфи:
- Цар помер? Поки не показано - не їбе що сказано!

40 днів катають мумію царя на возі по всіх усюдах, щоб кожен кочівник від степів Дунаю до Дону особисто переконався, що «сонце зайшло» і можна нарешті спокійно ділити стада

Візантійці:
- Імператор помер?

Починають мутки з гвардією, виколюють очі потенційним спадкоємцям, підміняють заповіт і загалом говномутять, хто як може, поки народ на іподромі думає, що старий просто приліг поспати

Монголи:
- Хакан помер! Почуйте всі - Хакан помер!

Забувають, що щойно тримали Відень в облозі, скачуть 10 000 кілометрів у степ на Курултай, щоб після двох років суперечок та різанини скакати 10 000 кілометрів назад відвойовувати те саме місце

Римляни:
- У нас новий імператор! Він обіцяє по 5 тисяч денаріїв кожному преторіанцю!
- Мало! Кандидат від сусіднього легіону дає 10 штук!

Першого оголошують зрадником, другого роблять «божественним», щоб прирізати через два тижні й знову виставити трон на аукціон

А тепер побалакаємо про важливу тему, яка була частково піднята в дописі «Русь як прихисток скандинавів». І головне питання - чим були скандинавські поселення для Русі? Центри державотворення, чи все ж таки «піратська Тортуга»?

Дискусія щодо походження Давньоруської держави та ролі в цьому процесі скандинавів (вікінгів) залишається однією з найскладніших та найбільш заідеологізованих тем. Протягом понад трьох століть ця тема була полем битви між двома непримиренними таборами: норманістами та антинорманістами. У сучасному науковому дискурсі вкрай важливо відкинути політичні міфи обох сторін. З одного боку, необхідно деконструювати скандинавсько-германський міф про те, що вікінги принесли «готову державу» місцевим племенам, заснувавши свої перші столиці на Півночі. З іншого боку, об’єктивна історія вимагає виступити проти радикальних ідеологічних нашарувань російсько-імперського антинорманізму, який намагається або повністю заперечити присутність скандинавів (називаючи це фальсифікацією), або маргіналізувати їхню роль до рівня тимчасових річкових піратів.

Основою класичної норманської теорії, започаткованої у XVIII ст. німецькими істориками Г. Баєром, Г. Міллером та А. Шльоцером, стала літописна розповідь «Повісті временних літ» (ПВЛ) під 862 роком про «покликання варягів» на чолі з Рюриком. Норманісти стверджували, що саме цей акт поклав початок Русі, а Ладога чи Новгород стали її першими столицями.

Проте антинорманістська критика (зокрема, академіка О. Шахматова та сучасних українських дослідників М. Брайчевського, П. Толочка, О. Щодри) переконливо довела, що легенда про прикликання варягів є пізнішою вставкою новгородського літописця XIV ст., зробленою з політичних мотивів для піднесення статусу Новгорода над Києвом. Археологічні дані підтверджують відсутність Новгорода у IX столітті; жодних слідів міста раніше Х століття не виявлено. Крім того, жодні скандинавські саги чи західноєвропейські хроніки того часу не згадують шведського конунга Рюрика як засновника великої держави на Сході.

На противагу північному міфу, антинорманісти слушно акцентують увагу на автохтонному державотворенні в Середньому Подніпров'ї. Літописна легенда про заснування Києва місцевим полянським князем Києм має під собою реальну історичну основу. Діяльність Кия (зокрема його візит до візантійського імператора), а також існування потужного поляно-руського об'єднання (Королівства антів) підтверджується візантійськими (Прокопій Кесарійський), вірменськими («Історія Тарона») та польськими джерелами (Я. Длугош, М. Стрийковський) у межах V–VI століть. Етнонім «роси» (руси) фіксується на півдні Східної Європи ще у IV–VI століттях (Йордан, Захарія Ритор), задовго до появи вікінгів.

Однак, довівши автохтонність київського державотворення, радикальний антинорманізм вдається до іншої крайнощі: він починає заперечувати або применшувати реальні масштаби скандинавського впливу у VIII–X століттях. Деякі дослідники навіть називають офіційне археологічне датування заснування Старої Ладоги (753 рік) «антиісторією», а присутність скандинавів зводять до маргінальних найманців. Такий підхід суперечить величезному масиву об'єктивних даних.

Поява скандинавів у Східній Європі не була актом цілеспрямованого державного будівництва; вона диктувалася економічними чинниками доби вікінгів. Криза срібла в Європі VIII століття, пов'язана із занепадом Римської імперії призвела до того, що шукаючи нові джерела багатства, вікінги звернули погляди на Схід - до Арабського халіфату, багатого на високоякісне монетне срібло (дирхеми).

Перші контакти дійсно мали характер жорстоких розвідувальних рейдів, що цілком вписується в образ «піратів». Археологічні знахідки в естонському Сальме (о. Сааремаа), датовані приблизно 750 роком, відкрили масові поховання скандинавських воїнів у човнах. Десятки порубаних скелетів свідчать про те, що ранні експедиції стикалися з потужним збройним опором місцевих племен.

Однак дуже швидко стратегія змінилася. Для транспортування товарів (зокрема рабів і хутра) через Волзький та Дніпровський шляхи потрібна була стабільна інфраструктура.

Вікінги сформували у Східній Європі масштабну «булліонну економіку» (bullion - злиток), де головним засобом обміну виступало вагове срібло. Про серйозність та стаціонарність цієї торгівлі свідчать сотні тисяч арабських монет, знайдених у скарбах від Поволжя до шведського острова Готланд. Срібло зважували за допомогою компактних складаних бронзових терезів та стандартизованих гир, що доводить існування складної, уніфікованої фінансової системи, далекої від простого грабежу. Для дрібних розрахунків монети та прикраси рубали на шматки (так зване рубане срібло - hacksilver*.

Уже в середині VIII ст. (бл. 750-х років) біля впадіння Волхова в Ладозьке озеро виникає Стара Ладога. Тут археологи фіксують великі дерев'яні будинки типово скандинавського стилю. Поняття Garðr (ґард), від якого походить скандинавська назва Русі Garðar, у ментальності північан означало не просто огорожу, а масштабну садибу-дворище. У таких маєтках розташовувалися будинки для гостей, ремісничі майстерні, а також мешкали з сім'ями віддані правителю вояки. Це була концепція впорядкованого культурного простору (Мідґард), протиставленого дикому, небезпечному навколишньому світу (Утґард)

У другій половині IX–X ст. вздовж Дніпра розвиваються гігантські торгово-військові форпости, такі як Гньоздово під Смоленськом та Шестовиця під Черніговом. Гньоздовський археологічний комплекс є найбільшим у Європі: він складався з городища, величезного відкритого ремісничого посаду та язичницького некрополя, що налічував до 5000 курганів.

Антинорманістська теза про те, що північні поселення були лише тимчасовими розбійницькими притонами (своєрідними середньовічними «тортугами»), розбивається об археологічні докази. Рання доба вікінгів відзначилася появою не тимчасових таборів, а емпоріїв - розгалужених вузлів товарообміну та ринково-ремісничих центрів.

І на мій погляд, найкращим аргументом проти як норманізму, так і антинорманізму є концепція Pax Nordica - простору глибокої культурної взаємодії. Скандинави не принесли слов'янам готову державну машину, але й не залишилися чужорідними ізольованими грабіжниками. Вони виступали каталізаторами урбанізації та опосередкованими культуртрегерами.

Прибульці з Півночі, яких фіно-угорські племена називали ruotsi («веслярі», звідки, ймовірно, пішла назва «русь», що згодом перейшла на слов'ян), швидко адаптувалися до місцевих умов. В емпоріях, таких як Гньоздово, відбувався органічний синтез: скандинави жили пліч-о-пліч зі слов'янами та фіно-уграми, торгували, вступали в змішані шлюби. Яскравим прикладом цієї гібридизації є знахідка у Гньоздові (в похованні скандинавського типу першої половини X ст.) візантійської амфори з найдавнішим слов'янським написом «гороушна».

Вікінги поступово розчинялися в місцевому середовищі. Їхня «теонімна толерантність» дозволяла їм клястися слов'янськими богами Перуном і Велесом під час укладання договорів із Візантією, сприймаючи їх як місцевих духів-охоронців (Landvættir), що відповідали скандинавським Тору та Одіну. Вже за кілька поколінь нащадки скандинавських вождів носили слов'янські імена (наприклад, князь Святослав) та повністю ідентифікували себе з місцевою культурою. Вони стали невід'ємною частиною нової змішаної військово-адміністративної еліти Русі.

Історія Києво-Руської держави не розпочалася з нуля у 862 році завдяки приходу міфічного Рюрика; вона мала потужне автохтонне коріння, що бере початок від поляно-руського союзу племен та діяльності князя Кия у Середньому Подніпров'ї.

Водночас, заперечувати чи маргіналізувати присутність скандинавів у Східній Європі є антинауковим. Північні емпорії - Ладога, Рюрикове Городище, Гньоздово, Шестовиця - категорично не були тимчасовими «піратськими тортугами». Це були розвинені торгово-ремісничі інфраструктурні вузли, стаціонарні садиби-ґарди, де скандинави мешкали сім'ями, займалися ремеслом, відправляли релігійні культи та творили поезію.

Скандинавські воїни та купці надали потужний військовий, економічний та організаційний поштовх регіону, інтегрувавши розрізнені племена Східної Європи в глобальну трансконтинентальну економіку.

Завдяки процесам соціокультурної гібридизації (Pax Nordica) вони органічно вплелися у місцеве середовище, утворивши разом зі слов'янами та фіно-уграми ту унікальну синергію, яка і стала фундаментом феномену Давньоруської держави. Без місцевої слов'янської основи Русь не мала б своєї державотворчої тяглості, але без скандинавського каталізатора та їхньої інтеграції у світові торгові шляхи її розвиток міг би піти зовсім іншим шляхом.

Дякую за увагу.

Коло замкнулось.
Так, я знаю що це старе фото, але тільки до нього добрався.

Так, ну гадаю ця новина чудово підходить для історичного каналу.
Буде лежати в темі «Як отримати пизди, і нічого не зрозуміти».

Відправлюсь на пошуки нових історичних мемів для вас

Поки готується новий текст, можете спробувати прочитати що тут написано

У традиційних суспільствах, в тому числі у східних слов'ян, смерть ніколи не сприймалася як раптове і миттєве припинення існування. Вона розглядалась як тривалий, складний і багатоетапний процес переходу людини з одного статусу в інший - зі світу живих до світу предків. Згідно з класичною теорією «обрядів переходу» будь-який ритуал життєвого циклу передбачає зміну статусу через стадії відокремлення, проміжного стану та включення у новий світ.

Дослідники виділяють у традиційному поховальному циклі слов'ян п'ять ключових етапів: пролог (агонія), підготовка до поховання, похорон удома (прощання), поховання на кладовищі та поминальний обід. На кожному з цих етапів головний персонаж обряду змінює свій статус: помираючий стає «мерцем», після омивання і підготовки мрець перетворюється на «тіло», під час прощання вдома він набуває статусу «небіжчика», після опускання в землю стає «похованим», і лише після завершення поминального обіду здобуває остаточний статус «покійного» (предка). Важливо розуміти що тут описана так звана «правильна» смерть (природна, у похилому віці). Для «нечистих» померлих (самогубці, ті, хто загинув наглою смертю) цей цикл не працював, і їхній статус залишався проміжним і небезпечним («заложні мерці»). Також використана тут термінологія не є сталою а наведена для спрощення розуміння різних етапів.

Головним завданням обрядового циклу є фізичне та символічне переміщення враженого смертю з помешкання живих до місця перебування небіжчиків. При цьому шлях тіла на кладовище мав бути остаточним і безповоротним, щоб запобігти поверненню душі або самої «смерті» як міфологічної сутності назад до людської оселі.

Через це винесення тіла з будинку супроводжувалося суворими просторовими табу. Вважалося, що мрець не може виходити тим самим шляхом, яким користуються живі, аби смерть не дізналася, де знаходиться священний вхід у дім. Тому в багатьох слов'янських традиціях, і тим більше у похованнях так званих «нечистих» (заложних) мерців, тіло виносили не через двері. Для цього використовували вікно, димохід, спеціально прокопаний лаз під порогом або ж робили штучний пролом у стіні.

Відомим історичним прикладом такого табу є літописний опис похорону київського князя Володимира Святославича у 1015 році. Згідно з Лаврентіївським літописом, смерть князя у Берестові спочатку приховували, а вночі його наближені розібрали підлогу (поміст) між кліттю, спустили тіло на землю і лише так винесли назовні: «Ночью же межу клтми проимавше помостъ...». Цей акт руйнування частини будинку мав глибоке архаїчне коріння - створення одноразового, незворотного виходу, який після похорону закривався (відбудовувався), відрізаючи небіжчикові шлях назад.

У випадку, якщо все ж використовувались двері, то після винесення тіла двері швидко зачиняли, а на місце, де стояла труна, клали сокиру або кидали новий горщик, розбиваючи його вщент, щоб більше ніхто не вмирав і щоб знищити сліди перебування смерті. Іноді маршрут похоронної процесії прокладали не звичайними вулицями, а манівцями, через задні двори або спеціальні провулки, щоб заплутати мерця.

Перш ніж помістити тіло в транспортний засіб чи труну, його піддавали ритуалу «спрятування» - підготовки до довгої дороги. Цей процес включав не лише омивання (яке мало ритуально очистити тіло від залишків світу живих, але й специфічне вбирання та обгортання.

У найдавніші часи тіло просто загортали в тканину, килим або бересту. Березова кора (береста) цінувалася як консервуючий матеріал і мала сакральне значення; широкими смугами берести накривали померлих, створюючи своєрідний кокон. У давньоруських ґрунтових похованнях Києва археологи знаходили небіжчиків, яких ховали без дерев'яної труни, просто загорнутими в саван (тканину), краї якого іноді прибивали до землі кілками, щоб тіло не могло піднятися.

Обгортання («спрятування») тісно пов'язане з використанням мотузок. У літописному епізоді про смерть князя Володимира чітко вказано: тіло загорнули в килим, перев'язали мотузками і спустили на землю («обертвше в коверъ и, ужи съвсиша на землю»).

Використання мотузок (ужів) мало як суто практичний аспект (переміщення важкого тіла через розібрану підлогу), так і магічний. Нитки, мотузки, полотно та рушники в поховальному обряді виступали матеріальними символами «дороги». Опускання труни в могилу на полотнах чи рушниках (замість мотузок) мотивувалося тим, що «по широкій дорозі покійнику легше туди перейти», а рушник символізував шлях через вогненну ріку в потойбіччі.

Водночас, перев'язування тіла або одягу небіжчика вузлами становило велику міфологічну небезпеку. Вузли могли «зав'язати» дорогу душі, не дати їй звільнитися від тіла або перешкодити в потойбічній подорожі. Тому традиція вимагала ретельного розв'язування всіх вузлів на одязі покійного, а одяг на смерть часто шили «на живу нитку», без жорстких швів, що підкреслювало інакшість, нетутешність стану небіжчика. Заплутаність ниток (наприклад, заборона снувати пряжу під час поминальних днів) пояснювалася тим, що душі предків можуть заплутатися в кроснах (традиційний ручний ткацький верстат) і не знайти дороги.

Важливим компонентом розуміння просторового відокремлення мерця є еволюція самої поховальної «капсули». Етимологічно і первісно слово «гроб» (від праслов'янського *grobъ - яма, рів) означало не дерев'яний виріб, а саме вириту в землі яму, місце поховання. На ранніх етапах, коли домінувала інгумація (трупопокладення) без складних конструкцій, тіло просто опускали в цю яму.

Згодом з'являється ідея створення для небіжчика окремого «дому» в землі, що відобразилося в українському слові «домовина». Найбільш архаїчною формою домовини була колода - суцільний стовбур дерева, розколотий навпіл і видовбаний зсередини (так звані кадовби або гробовища-колоди). Ця традиція перегукується з використанням човнів-довбанок у поховальних обрядах (наприклад, у північних слов'ян та народів Сибіру), де човен виступав засобом переправи через «озеро мерців» та «будинку» для мерця в деяких видах повітряного поховання (детальніше про це я писав в розборі казки про Бабу-Ягу).

Із розвитком теслярського ремесла в XI–XIII століттях у Києві та інших давньоруських містах з'являються складніші дощаті труни. Для еліти (князів, бояр, вищого духовенства) замість дерев'яних домовин використовували кам'яні саркофаги, які встановлювали в інтер'єрах храмів (як-от у Десятинній чи Софійській церкві). Вони виготовлялися з мармуру (імпорт з Візантії), овруцького рожевого шиферу (збиралися з 6 плит) або складалися з плінфи (давньоруської цегли) на рожевому цем'янковому розчині.

Навіть після того, як тіло було обгорнуте або покладене в труну, його треба було доправити до місця спочинку. І тут ми стикаємося з одним із найбільш вражаючих архаїчних реліктів - обов'язковим використанням саней (безколісного транспорту) незалежно від пори року.

Писемні джерела свідчать, що в епоху Київської Русі еліту ховали виключно з використанням саней. Тіло Володимира Святославича (влітку, у липні 1015 р.) «възложьше и на сани, везъше поставиша и въ святй Богородици». Тіло святого Гліба везли у кам'яному саркофазі, поставленому на сани, які тягнули за мотузки (як зображено на мініатюрах XIV ст.). На санях перевозили тіла князів Ізяслава (жовтень 1079 р.), Михайла-Святополка (травень 1113 р.). Сани настільки асоціювалися з переходом у потойбіччя, навіть в відомому «Повчанні» Володимир Мономах пише «Я, смиренний, дідом своїм Ярославом, благословенний паном отцем своїм... сидячи на санях, помислив я в душі своїй і воздав хвалу Богові, що він мене до цих днів, грішного, зберіг» де «сидячи на санях» є метафорою підготовки до смерті.

Чому саме сани використовувалися влітку? Фундаментальне пояснення цьому феномену дав антрополог Д. М. Анучин. Сани є найдавнішою, найпримітивнішою формою транспортного засобу (волокуші з двох з'єднаних дрючків), що виникла задовго до винайдення колеса. Згідно з міфологічним світоглядом, первісні, перевірені часом предмети наділялися сакральним статусом. Колесо і колісний віз вважалися профанними, буденними (а в народних легендах навіть приписувалися винаходам диявола), тоді як сани сприймалися як ритуально чистий, священний транспорт.

Смерть концептуалізувалася як далека і важка подорож у потойбічний світ («путь безвозвратный»), і подолати цю путь можна було лише на праведному транспорті предків. Крім того, сани, як і човен, символізували плавність переходу, ковзання між світами, в той час як колісний транспорт того часу це було щось шумне, тряске та мирське.

Важливою деталлю українського ритуалу було те, що похоронні сани традиційно тягнули не коні, а воли (іноді спеціально відібрані воли білої масті). Віл як тяглова тварина є набагато архаїчнішим за коня, що ще більше підсилювало консерватизм обряду. У XIX столітті цей звичай масово фіксувався етнографами.

Оскільки шлях тіла на кладовище мав бути безповоротним, похоронна процесія не мала права зупинятися або повертати назад без ритуальної потреби, щоб не принести смерть назад у поселення. Рух назустріч процесії або перетинання їй дороги суворо заборонялися і вважалися передвісником нових смертей.

Щоб остаточно відрізати небіжчикові шлях до світу живих, після повернення з цвинтаря здійснювали ряд просторових маніпуляцій з транспортом. Сани (дровні або волокуші), на яких везли тіло, після похорону обов'язково перевертали догори полозами неподалік від дому. Вважалося, що душа небіжчика або сама смерть, маючи намір повернутися і сісти на свій транспорт, побачить перевернуті голоблі й буде змушена піти назад у могилу. У Польщі та Білорусі пояснювали, що сани перевертають, аби «витрусити смерть» або «зігнати душу померлого», щоб вона увійшла в землю і не залишилася серед родичів. Люди ж поверталися з кладовища іншою дорогою або задкували спиною вперед, щоб смерть не могла піти по їхніх слідах.

Дорогу за труною часто посипали маком, житом або застеляли ялиновим гіллям. Для «заложних» мерців гілля кидали, щоб «дорога була колючою» і небіжчик не зміг повернутися; для звичайних предків це робилося, щоб душа могла по цих гілочках-віхах знайти шлях додому лише в дозволений час — на поминальний обід (сороковини чи Діди).

Таким чином, поховальний обряд східних слов'ян є складною системою ритуальних дій, де кожен предмет і простір виконують функцію медіатора між світами. Використання саней влітку, обгортання тіла килимами чи берестою, створення специфічних дощатих домовин і винесення їх через штучні отвори у стінах або підлозі - все це підпорядковувалося єдиній меті: забезпечити правильний, безпечний для живих і незворотний для мертвого перехід у статус покійного предка. Еволюція цих практик від викопаної ями до дерев'яного саркофага на полозах демонструє глибокий консерватизм людської психіки перед обличчям смерті, де найдавніші технології зберігають свій сакральний статус протягом тисячоліть.

Текст який задумувався як коротка розповідь чому для поховального обряду в якості транспортного засобу, використовувались сани а не колісний транспорт в процесі роботи над нею розрослась і вийшла за межі початкової ідеї. Але без загального усвідомлення походження і духу сакральних дій та речей, тема транспорту була б не так розкрита.
Дякую що прочитали, і дякую що підтримуєте. І як завжди - реквізити в закріпленій публікації.