«Тексти» продовжують працювати з темою канцеляризмів — цього разу проаналізували рівень бюрократичності у різних офіційних документах і зробили великий візуальний проєкт.

«Ми проаналізували 67 текстів різного типу, тематики та обсягу, щоб визначити, наскільки вони просочені канцелярською мовою. 30 із них більш ніж на 50% складалися з канцеляриту».

А найкраща дрібна деталь:
«До речі, в уряді розуміють: те, як спілкується держава з громадянами, — це лютий сором. Тому навіть видали розпорядження “Про схвалення рекомендацій щодо викладення інформації суб’єктами владних повноважень у форматах, що забезпечують доступність її сприйняття”. Утім, судячи з назви, навряд чи це розпорядження допоможе спілкуватися людською мовою».

До речі, думка до теми ШІ: у чому великі мовні моделі точно корисні — у перекладі й адаптації текстів з одного формату в інший. Це ж можна відносно легко використати ШІ для того, щоб переписати бюрократизовані документи простою мовою. Цікаво, чи це вже хтось робить.

✏️У західному медіапросторі зараз кілька гучних скандалів про використання ШІ. Американське видавництво Hachette відкликало горор-роман через підозру у використанні ШІ. Фрилансер The New York Times використав ШІ для свого книжкового відгуку, через що випадково додав до статті фрагменти, сплагіачені із відгуку The Guardian. Відомого нідерландського журналіста відсторонили після того, як в його роботах помітили галюциновані цитати.

Другий і третій випадки не настільки цікаві. Проблема не у ШІ як такому, а в лінивому використанні ШІ, яке призвело до більш традиційних журналістських гріхів (плагіат / вигадані цитати), які завжди траплялися в топових медіа. (Цікаво було б подивитися на те, які ШІ-моделі використовували фігуранти цих скандалів — припускаю, найкращі моделі зразка 2026 року такого б не допустили).

Випадок із книжкою цікавіший. До того, як її підхопило традиційне видавництво, вона була self-published і, схоже, доволі популярною — майже п’ять тисяч відгуків на Goodreads. Поруч із однозірковими відгуками, які звертають увагу на ШІ-прозу, там багато захоплених п’ятизіркових коментарів. Про що це нам каже — що багато людей не проти ШІ-тексту? що слопу на книжковому ринку було багато і до появи ШІ-слопу?

​​📖 «Катабазис» Ребекки Кван

Задум дуже цікавий: двоє аспірантів Кембриджу спускаються в пекло, щоб повернути душу свого наукового керівника — така собі екстралайт-версія Данте.

Тут гарно продумана концепція світу і зокрема пекла. Дія відбувається у Британії (і пеклі🙂) кінця 20 століття; у цьому світі магія, точніше маґія — така ж наукова дисципліна, як математика чи історія. У пекло можна спуститися, але заплатиш за це велику ціну, тому мало хто ризикує. Усі літературні зображення пекла на кшталт «Божественної комедії» чи «Енеїди» тут є де-факто історичними текстами реальних мандрівників.

Ще з плюсів — майстерно змальована атмосфера пекла — постійна невизначеність, якась незрима загроза, а разом з тим нудьга і безцільність.

Але загалом виконання страждає. Занадто довго і розтягнуто; у якийсь момент важко читається. 250 сторінок замість майже 500 було б ідеально. (Хоча, можливо, так і треба? Подорож у пекло і має бути важкою та сюрреальною😁).
І персонажі занадто пласкі, не вистачає контексту про їхню мотивацію.

Загалом не шкодую, що прочитав, але в захваті не залишився. «Вавилон» Ребекки Кван мені точно більше сподобався.

Для кого можна порекомендувати? Думаю, буде цікаво для тих, хто:

▪️Має love-hate стосунки з академією, наприклад вчиться на серйозній аспірантурі чи є молодою дослідницею із амбіціями. У певному сенсі це 500-сторінкова рефлексія людини, яка пише складну дисертацію у топовому університеті. Я трохи дотичний до академічного світу, щоб розуміти ці контексти, але не настільки, щоб бути основною цільовою аудиторією.

▪️Кайфує від логічних загадок, парадоксів і відсилок до літератури та міфів. Авторка не втрачає нагоди похвалитися своєю ерудицією. Розумію, що це деколи може бісити, але мені сподобалося.

#LT_BookReview

Фото: видавництво «Жорж»

Три тисячі слів від директора Української правди Андрія Боборикіна, щоб відповісти на питання, чому вони не відмовляються від російськомовної версії.

Якщо спробувати підсумувати аргумент коротко, то вийде десь так (формулювання мої, але наскільки можливо близькі до оригінального тексту):

В Української правди великий трафік на російськомовну версію. Якщо вони від нього відмовляться, то втратять трафік, а перегляди від українців, схильних читати російською, перейдуть конкурентам — як іншим українським медіа з російськомовною версією, так і видавцям поза українським правовим полем і російським медіа. Платформам (передусім Google) потрібен контент, і вони все одно заповнять цю нішу; а користувачі не є достатньо мотивовані для того, щоб активно шукати контент українською.

Єдиний можливий сценарій, щоб цього не відбулося — одночасна законодавча заборона російськомовних версій сайтів + змусити Google (звідки приходить левова частка трафіку: як загального, так і російськомовного) рекомендувати українцям лише контент українською. Хоча це все одно не зачепить українців за кордоном. І в будь-якому випадку цього не станеться, зокрема тому, що Україна — невеликий ринок для Google, і в них немає мотивації іти на такі поступки.

Цікаве детальне інтерв'ю Bloomberg із очільником Pangram, сервісу для виявлення ШІ-тексту, про те, як ця сфера працює.

Я все ще скептично ставлюся до того, що можна надійно перевірити текст на те, чи він написаний ШІ, але вже трохи менш скептично після цього інтерв'ю.

Є багато сірих зон, коли текст створений у «співпраці» між людиною і ШІ, які навряд чи можливо якісно виявити — але принаймні можна відловити найбільш ліниве базове використання ШІ для текстів.

🎙Записав для подкасту The Fix розмову з Джоші Германном — засновником Mill Media, мережі локальних медіа у Великій Британії. За шість років вони виросли з однієї розсилки в Манчестері до видань у шести містах (і стали одним з найбільш модних стартапів у медійній тусовці).

Кілька тез:
▪️Mill Media з самого початку будували як протилежність тому, куди котилися британські локальні медіа — розсилка замість фокусу на сайт; пейвол замість реклами.

▪️Одна з найважливіших тез — створювати менше контенту. Mill Media випускає лише чотири матеріали на тиждень у кожному місті. Ідея в тому, що читачі й так тонуть у потоці контенту, тому цінність не в тому, щоб покрити все, а в тому, щоб кожен матеріал був вартим свого часу.

▪️Приблизно 95% доходу — від читачів. У Mill Media близько 200 тисяч безкоштовних підписників і 13 тисяч платних серед усіх міст. Перші три міста вже повністю окуповуються, ще три мають вийти в плюс цього року. Германн каже, що для стабільності хотів би мати співвідношення доходів ближче до 70/30, але читацька модель залишиться основною.

▪️Модель складно масштабувати і ще складніше «франшизувати». Головний ботлнек — люди: хороших журналістів не вистачає всюди.

Історія, за якою я стежу останні кілька тижнів — ШІ-компанія Anthropic каже, що її нова найбільш просунута модель Mythos настільки потужна, що вони поки не будуть її випускати публічно.

Ризик у кібербезпеці: Mythos легко знаходить уразливості в операційних системах, браузерах й інших програмах, які раніше ніхто не помічав. Тож замість публічного релізу у Anthropic зібрали кілька десятків компаній, від Microsoft до JPMorganChase, яким дали доступ до моделі, щоб вони підтягнули безпеку власних сервісів та опен сорс-інфраструктури.

Скептики кажуть, що це лише хайп і бажання роздути вартість компанії. Але навряд чи вони праві — до ініціативи від Anthropic долучилися найбільші компанії, тож якби це був лише порожній хайп, то інформація про це б вже якось витекла.

У будь-якому випадку це гарна підстава задуматися про власну кібербезпеку. Зараз доступ до моделі такого рівня має Anthropic і, можливо, ще дві-три топові ШІ-компанії. Але цілком ймовірно, що з часом відкриті моделі підтягнуться до їхнього рівня.

Рубрика «рандомне спостереження»: в інтелектуальній роботі ще ніколи не було так складно пірнути у тривалу концентровану роботу без відволікань, як зараз.

Найбільші винуватці — імейли, месенджери і соцмережі. Тут все очевидно, це ми давно проговорили, хоч і не побороли.

Але інший новий фактор — робота з ШІ-чатботами і агентами. Практично будь-яке нетривіальне завдання, яке ставиш штучному інтелекту, потребує часу на відповідь. Неможливо зайти в потік сконцентрованої роботи, якщо раз на кілька хвилин потрібно координувати свого штучного інтелекта.

Уся надія на подальший технологічний розвиток, який зробить висоякісні відповіді ШІ також і миттєвими.

​​🏚📸 Війна руйнує пам’ятки 2025: російські злочини проти української культурної спадщини

Представляємо підсумки спеціальної номінації «Війна руйнує пам’ятки» української частини міжнародного фотоконкурсу «Вікі любить пам’ятки» 2025 року: підбірка фото пам’яток української культурної спадщини, яка постраждала через російську збройну агресію.

📊 Понад 100 світлин зруйнованих пам’яток із десяти регіонів України представлені у спеціальній номінації «Війна руйнує пам’ятки». Усі фото можна переглянути за посиланням.

«”Війна руйнує пам’ятки” — емоційно найскладніша номінація у конкурсі, яку нам доводиться проводити вже втретє. Ми намагаємося формувати журі із іноземних вікімедійців, адже для нас важливо посилювати обізнаність у світі про російські злочини проти української культурної спадщини. Цього року нам вдалося організувати фотовиставки робіт за 2022—2025 роки у Німеччині та Італії», — прокоментувала Ольга Мілянович, прессекретарка ГО «Вікімедіа Україна».

🏛 Журі відзначило 14 світлин 6 авторів у 6 регіонах України — Одеська, Харківська, Чернігівська, Дніпропетровська, Запорізька області та Київ. На першому місці — три серії світлин, які детально та виразно показують руйнування релігійної споруди, освітньої будівлі та урядового приміщення.

«Для подальшого документування російських злочинів щодо об’єктів культурної спадщини запрошуємо долучатися до нашої щорічної акції “Культурна спадщина України”, щоб наповнити Вікіпедію інформацією про пам’ятки України, що перебувають під загрозою знищення чи вже втрачені, в тому числі через війну», — додав Антон Процюк, координатор програм ГО «Вікімедіа Україна».

🔗 Переглядайте світлини та читайте про них більше у блозі за посиланням

Поки я теоретизую про медіа, Захар реально будує велике видання, Kyiv Independent. І тепер він готовий ділитися своїми думками і спостереженнями про медіа, менеджмент й інші цікаві речі не лише зі мною за пивом.

Якщо вам цікаво читати мене, то його читати буде ще цікавіше. Підписуйтеся і друзям порадьте (але не всім, щоб він не обігнав мене за підписниками😈): https://t.me/zakharprotsiuknotes

Усталена думка про ШІ в журналістиці — великі мовні моделі можуть створювати більшість експлейнерів, інструкцій, агрегованих новин, але оригінальна журналістика залишиться за людьми: ШІ не може, умовно, підняти телефон і взяти коментар в урядовця.

Чи все-таки може? За останні кілька місяців ми бачимо появу більш потужних ШІ-агентів, які можуть не лише генерувати текст і зображення, а й виконувати дії у «зовнішньому» світі — наприклад, написати комусь і попросити про коментар для статті. Ось ранній приклад.

Звичайно, це все ще дуже ранні дні. І це в будь-якому випадку не стосується по-справжньому складної оригінальної журналістики — там де треба робити комплексні розслідування чи завойовувати довіру людей, які не готові говорити з журналістом одразу. Але пропоную задуматися про те, як ШІ-агенти в перспективі кількох років вплинуть на простішу оригінальну журналістику: наприклад, взяти черговий коментар у експерта чи прес-секретаря.

Українська правда сьогодні оголосила про запуск пейволу.

Під цей інфопривід — цікаві дані від Форбсу про те, скільки платних підписників у тих великих українських медіа, які мають пейвол (тобто де треба платити за доступ до основного контенту):
▪️ НВ — близько 15 тисяч;
▪️ Форбс — майже 12 тисяч;
▪️ Ліга — 2 тисячі.

Ціль УП — 10 тисяч до кінця року.

Якщо рахувати мембершип (тобто коли основний контент доступний безкоштовно, але можна заплатити з любові до бренду і/або за додаткові бенефіти), то:
▪️до запуску пейволу в УП було понад 3 тисячі мемберів + ще 1 тисяча на ютубі;
▪️лідером серед українських медіа є Kyiv Independent, у яких вже 29+ тисяч мемберів (але, звичайно, більшість з них на Заході, а не в Україні).

Я особисто з-поміж українських медіа поки що плачу Форбсу за доступ до контенту і Kyiv Independent + Бабелю з любові до бренду.

«Диявол носить Прада 2» — далеко не найкращий фільм року, але точно найбільш тематично релевантний для цього каналу. Окрім всього іншого, це кіно про занепад традиційного медіабізнесу, а особливо модних журналів.

У першому фільмі журнал Runway і його редакторка на піку своєї влади і впливу, а в другому залежать від примх мультимільярдерів: [спойлер] лише добра воля гібриду Лорен Павелл Джобс і Маккензі Скотт в останній момент рятує їх від гіперболізованої карикатури на Джеффа Безоса.

​​Пару тижнів тому виступив на події DW Akademie у Львові для регіональних медіа — говорили про інновації в журналістиці.

Зараз нарешті розібрав свій почерк з нотаток, і зафіксую тут, про що говорив на панелі — тезово про шість нових / відносно нових трендів у медіа. Багато про штучний інтелект, але не лише.

1) Інновації в контенті

▪️ШІ для допомоги зі створенням контенту

Уже нікого не здивуєш використанням ШІ для допоміжних завдань на кшталт покращення SEO чи озвучки текстів в аудіо, але використовувати його для безпосереднього створення текстів — усе ще моветон в якісних медіа. Утім, ШІ-моделі суттєво покращуються, тому вже навіть деякі великі мейнстримні медіа (хоч і небагато) починають експериментувати з тим, щоб застосовувати їх для написання простіших форматів, наприклад новин на основі прес-релізів. Американську медійну бульбашку недавно збурив профайл редактора Fortune, який публікує по 100+ матеріалів за місяць з допомогою ШІ.

▪️Поворот до відеоконтенту

Не настільки вже й новий, але важливий тренд — медійне споживання все більше переходить у відео. Топові подкасти запускають відеоверсії; найбільші медіа експериментують з короткими вертикальними відео як на зовнішніх платформах, так і на власних сайтах.

2) Інновації у дистрибуції

▪️Штучний інтелект змінює те, які типи матеріалів журналістам є сенс створювати

Жоден ШІ не змінить важливість оригінальної журналістики: йому не під силу ексклюзивні новини, репортажі, розслідування, історії людей. Але є багато типів контенту, які медіа звикли створювати у погоні за аудиторією, особливо пошуковим трафіком, і які зараз втрачають цінність через ШІ. Це експлейнери, інструкції, агреговані (неоригінальні) новини, рецепти і так далі.

▪️Імейл-розсилки — не інновація на Заході, все все ще доволі нові в Україні

Західні медіа багато років використовують імейл-розсилки як якісний, надійний канал зв’язку з аудиторією, який не залежить від алгоритмів соцмереж. У щоденної ранкової розсилки The New York Times близько 16 мільйонів підписників, а загалом у них десятки розсилок. В Україні розсилки все ще не особливо популярні, але помічаю, що більше видань задумуються про них. 

3) Інновації у менеджменті

▪️Традиційні медіа змушені поводитися як соцмережні кріейтори

Медіаспоживання переходить у соцмережі, і медіа відчувають конкуренцію з боку кріейторів. Дуже цікава цифра із великого опитування західних медіаменеджерів оксфордським Reuters Institute — 76% респондентів планують «заохочувати своїх працівників бути більш схожими до кріейторів».

▪️ШІ допомагає оптимізувати внутрішні процеси

ШІ не вміє писати хороші оригінальні тексти, але гарно справляється з комп’ютерним кодом — написати власну програму ніколи не було так швидко і дешево. Це дозволяє медіа створювати внутрішні інструменти, наприклад для аналітики, на які у них ніколи б раніше не було грошей і часу. Серед українських медіаменеджерів про свій досвід у цьому найбільше розповідає Дмитро Тіщенко з «Цукру».

До теми недавнього посту: у The Ukrainians, які давно є амбасадорами моделі мембершипу в Україні, близько 3,5 тисяч мемберів.

Цифра із недавнього інтерв'ю з Тарасом Прокопишиним (раджу послухати загалом, особливо якщо ви не настільки глибоко в темі медіа).

Ще ніколи тема пейволів не була настільки цікавою усім, як коли його запустила Українська правда. Зараз багато холіварів на цю тему, додам і кілька своїх швидких думок.

Серед аргументів противників пейволу УП є дві тези (найцікавіше, що деколи їх використовують одночасно, хоча вони взаємовиключні):
1) «закривати це пейволом шкідливо для якості інформаційного простору / суспільного дискурсу / нашої демократії»;
2) «та там немає за що платити».

З другою тезою простіше: не бачите, за що платити — не платіть. Це комерційний продукт все-таки. Якщо вам не подобається морозиво якоїсь марки, ви просто не купуєте його.

Перша теза більш комплексна; і в нас, і на Заході є справді багато обґрунтованих тейків, що закривати якісну журналістику під пейволом шкідливо для якості інформаційного простору: заможні читачі матимуть доступ до найкращого, а бідніші будуть змушені споживати що залишилося.

В ідеальному світі, можливо, й справді усі якісні медіа мали б бути безкоштовними. Але журналістика — це такий же продукт, на створення якого потрібні гроші, і їх треба звідкись брати. Реклама стає менш рентабельною через примхи платформ; гранти непередбачувані; мембершип чи невелика кількість заможних і доброзичливих бенефакторів працює для когось, але це точно не універсальна модель

Звичайно, потрібно, щоб в людей був доступ до якісних новин безкоштовно в зручному для них форматі, але для цього придумали ідею суспільного мовника, який фінансується (хоч і не в повній мірі, але все ж) з наших податків і гарно працює в Україні.

Оксфордський Reuters Institute випустив нове велике дослідження медійних подкастів — з фокусом на ринках США, Британії і Норвегії, але також з оглядом загальних трендів.

Кілька спостережень за матеріалами звіту:

▪️Головний тренд — рух в сторону відео. Багато великих подкастів уже мають відеоверсію, особливо серед нових шоу. (Більш усталені подкасти з великою аудиторією в аудіо, як-то The Daily від The New York Times чи програми The Guardian, можуть собі дозволити залишитися audio-only).

Перехід до відео — це результат і запиту від аудиторії, і стимулів від платформ: у першу чергу YouTube, але також Spotify і віднедавна Apple — історично головних подкаст-платформ.

▪️При цьому дослідження показує, що відеоспоживання подкастів не заміняє аудіоспоживання, а розширює його. Тож це означає, що подкастерам тепер треба робити подвійну роботу — оптимізовувати свої шоу і під відео, і під аудіо.

▪️Наративні подкасти, які були модні 7-10 років тому, зараз менш популярні. Економіка не сходиться: їх значно дорожче виробляти, ніж розмовні шоу (особливо у відеоформаті, але й загалом), а монетизація не настільки краща.

▪️З огляду на ці зміни саме визначення поняття «подкаст» стає нечітким. Розмовне шоу, яке опубліковане тільки на ютубі — це подкаст? Чому або чому ні? Це питання не настільки важливе, але нерди будуть сперечатися про нього ще довго.

▪️Для великих медіа — «більшість видань і далі бачать у подкастах хороший спосіб залучати й утримувати увагу нових аудиторій, особливо молоді, але для передплатних видань вони тепер дедалі важливіші також для утримання підписників і генерування доходу. Людський вимір подкастів і їхня роль у формуванні звичок також розглядаються як критичний захист від машинного конвеєру штучного інтелекту».

З вікімедійних новин: опублікували збірник тез нашої першої наукової конференції про Вікіпедію, яка пройшла в листопаді минулого року. Паперова версія ще друкується, але вже можна почитати онлайн. Загалом там 28 тез у різних галузях.

Там багато цікавого, раджу почитати. Ось що мені особисто було найцікавіше (без урахування моєї роботи й інших членів оргкоманди🙂):

▪️ Аналіз проросійського клону російськомовної Вікіпедії, який провели Олександр Косован і Микола Трохимович. Ми й так розуміли, що цей клон створили, щоб переписати Вікіпедію за кремлівськими пропагандистськими лекалами, але автори використали наукові інструменти, щоб це показати наочно.

▪️ Серія тез про Вікіпедію в освітньому процесі, наприклад матеріал Олега Бардадима про те, як Вікіпедія може допомагати розвивати академічну доброчесність у студентів.

▪️ Дослідження Мілани Срібняк про те, як спільнота вікіпроєктів співпрацює з українськими архівами і як цю співпрацю можна розвивати.

▪️ Одразу кілька тез у секції «Якість, повнота та достовірність інформації», де експерти-науковці аналізують і критикують висвітлення свої галузі чи конкретної теми у Вікіпедії: від музики і математики до військової справи. Це дуже гарний початок для того, що могло би стати ширшим проєктом із залучення науковців до рецензування змісту Вікіпедії.

▪️ Особиста перспектива Андрія Бойди про те, як він написав якісну статтю у Вікіпедії про Василя Порайка, про якого пише дисертацію. Гарний приклад того, як науковці можуть розвивати Вікіпедію в ході своїх досліджень.

▪️ І мета-тема від Євгена Букета — аналіз того, як перші українські Вікіконференції зароджувалися як частково наукові конференції, але згодом еволюціонували в сторону подій для нетворкінгу і обміну досвідом для спільноти (а зараз ми почали проводити окремі наукові конференції).