Неймовірно проста ідея, але не задумувався про це раніше: щоб дізнатися, як правильно використовувати ШІ, достатньо просто запитати в будь-якого чатбота «навчи мене, як тебе використовувати правильно». Результат буде кращим за половину вебінарів і курсів зі штучного інтелекту на ринку.

Зараз багато користувачів до цього не додумуються, але, думаю, недовго залишилося до мого моменту, коли ШІ-чатботи вбудують в інтерфейс кращий онбординг для новачків.

(Навіяно цим інтерв'ю із Семом Альтманом)

Беріть собі на озброєння нові пейоративи епохи ШІ:

Так само як слово clanker тепер слугує образливим означенням для чатботів і агентного ШІ, онлайн-коментатори напрацьовують новий лексикон — зокрема secondhand thinkers, ChatNPC, sloppers та botlickers — яким позначають різновид користувача ChatGPT, що виглядає безнадійно залежним від цієї посередньої платформи.

Я намагаюся регулярно допомагати з усіма питаннями, які стосуються Вікіпедії, але якщо у вас є бажання мати гарантовану годину мого часу і віддячити за це донатом на Сили оборони — можна забронювати сесію на платформі менторів Projector.

Зазвичай консультація вартує 1400 гривень, але протягом наступного тижня триватиме акція до Чорної п’ятниці, тому лише 499 гривень. Незалежно від суми, усі гроші йдуть на потреби Сил спеціальних операцій ЗСУ.

Цікавий вектор розвитку івент-бізнесу в медіа

Може, ви вже встигли забути про Ґрокіпедію, але тут «Межа» поговорила зі мною і зі співзасновницею StopFake Ольгою Юрковою — і зробила хороший детальний розбір.

На Нетфліксі вийшла нова документалка про The New Yorker до сторіччя журналу — про його історію і людей, які роблять його зараз.

Раджу подивитися, якщо вас цікавить американська журналістика + трохи Нью-Йорк і трохи те, як інші люди роблять свою роботу.

Загалом Нью-Йоркер — це одна з історій успіху трансформації доцифрового журналу у онлайн-епоху. Вони змогли зберегти хорошу репутацію і культурний вплив, при цьому перемкнувши бізнес-модель із друкованої реклами на онлайн-підписки.

Я давно почитую* The New Yorker і стежу за ним, але фільм дав кращу картинку його історії. Наприклад, цікаво, що його заснували у 1925 року як гумористичний журнал для нью-йоркського істеблішменту, але серйозно почали сприймати з 1946 року — коли редактор вирішив присвятити цілий номер статті «Хіросіма» Джона Герсі, яка змалювала для американців наслідки ядерного бомбардування Японії.

Основна думка після перегляду — мрію, щоб і в Україні ставало більше таких потужних інституцій з багаторічною історією, які кілька разів перевинаходили себе і продовжують процвітати.

———
*Те, що його ніхто не читає повністю — це окремий культурний мем, який фільм, звичайно, теж обігрує

Надійна різдвяна традиція у західній медіабульбашці — щорічні передбачення від NiemanLab. Гарвардське видання про медіа опитує десятки експертів, що вони очікують від журналістики у наступному році.

Традиційно багато з цих есе — насправді не передбачення, а сподівання. Але найкращі з них підсвічують вже наявний тренд, який стане більш актуальним наступного року.

Мені поки найбільше сподобалась замітка про занепад експлейнерів і те, який медійний контент буде залишатися релевантним в епоху ШІ.

«Ось типи контенту, які програють конкуренцію ШІ: експлейнери, інструкції “як зробити щось”, вічнозелений контент, агреговані новини, добірки ресурсів, години роботи державних органів, рецепти.

А що виграє? Гіперлокальні новини, оперативні новини в моменті, ексклюзиви, помітні особисті історії та журналістські розслідування. ШІ не може — або не хоче — узагальнювати таку інформацію, бо вона надто свіжа або надто унікальна. І є вагомі підстави вважати, що боти не навчаться робити це — можливо, ніколи, але принаймні не у 2026 році».

Дуже цікаво стежити за тим, як медіа, які спеціалізуються на підбірці і перекладі найкращих матеріалів з іноземної преси, виживають в епоху ШІ.

У лютому ми у The Fix робили профайл італійського журналу Internazionale. А сьогодні опублікували інтерв’ю з Courrier International — французьким тижневиком із 35-річною історією, який має 80,000 цифрових і майже 75 000 друкованих підписників (і який, власне, надихнув Internazionale).

Вийшло цікаво, раджу почитати.

✍️Цей матеріал під пейволом. Якщо вас цікавить світ європейських медіа і не шкода 5 євро на місяць — долучайтеся до спільноти. Також мемберам доступні, наприклад, профайл найбільшого англомовного видання у Данії і матеріал про те, чому велике нідерландське видання будує власний фід за типом соцмереж.

Кілька тижнів тому на безпековому форумі у Харкові говорив про молодь — трохи spicy takes про те, що молодь не врятує Україну і що не треба особливо хвилюватися про залучення молоді в політику, і трохи розповіді про те, як вікіспільнота намагається залучати більше молодих волонтерів і волонтерок.

І на моїй панелі було ще два топових спікери — power couple із художниці й поетки Діни Чмуж та ветерана Kraken і учасника «Кургану і Агрегату» Євгенія Володченка. Тому вийшло цікаво.

Зараз уже можна глянути запис.

Ще трохи контенту про підсумки року в журналістиці — британське медіа про медіа JournalismUK запитало у мене і ще дев’яти медійних журналістів/експертів про наші головні теми року.

Від мене — нагадування про Україну + як ШІ руйнує мовні бар’єри.

П'ять моїх улюблених публічних текстів цього року у різних жанрах:
📍The Fix: “Five thoughts on the future of AI in news”
📍Колонка для медіа: «Чим цінна Вікіпедія в епоху штучного інтелекту» для Межі
📍Old York Times: огляд легендарної серії “The Years of Lyndon Johnson” Роберта Каро
📍ФБ-пост: вікіпедійна версія радіодиктанту
📍Стаття у Вікіпедії: «Гамлєт, або Феномен датського кацапізму»

Я встиг подивитися «Ти — космос», і ви ще встигаєте.

Це чудовий фільм — трохи sci-fi з українською душею (чого мені в кіно дуже не вистачає), але в першу чергу не сайфай, а зворушливе оптимістичне драмеді.
Хоча чорну антиутопію про misaligned AI, якою фільм виглядав ~10 хвилин посередині, я б теж окремо подивився.

Раджу піти, якщо ще не бачили, а поки ось хороша рецензія Ігоря Кромфа.

📖 «Дім без господаря» Генріха Белля

Початок п’ятдесятих років, невелике німецьке містечко на Рейні. Одинадцять років тому дві жінки втратили своїх юних чоловіків під час вторгнення в Україну. Зараз кожна виховує одинадцятирічного сина.

Обидві ще відносно молоді, вродливі і неодружені — одна, заможна, не може змиритися з реальністю і витає у мріях про те, як виглядало б життя якби чоловік не загинув; друга живе дуже скромно і не одружується, щоб не втратити пенсію вдови офіцера. Роман Белля розповідає про життя їхніх сімей із перспективи обох жінок, синів і друга однієї з жінок.

Є у ньому і політичні теми (переможені нацисти поступово починають піднімати голову, і вже десь ходять розмови, що, можливо, нацизм був не такий і поганий), але значно більше про суспільство і стосунки між людьми — моральність у консервативній провінції; заперечення реальності; життя дітей війни; кохання без сексу і секс без кохання. Роман написаний, скажімо так, по свіжих слідах: вийшов у 1954 році, це один із ранніх творів класика повоєнної німецької літератури.

Написано майстерно; попри складні теми, читається легко. Ще серед плюсів — вправне переключення між перспективами протагоністів (у розділах про дітей гарно змальована дитяча наявність, але й раннє дорослішання у складних умовах). Переклад з німецької віртуозний — перекладав інший класик Євген Попович.

Ловіть ілюстративну цитату:

«Інші діти мали батьків: у Гробшіка, наприклад, був високий білявий батько, а у Вебера — низенький, чорнявий. Тим, що мали батьків, у школі доводилось важче, ніж тим, що були без батьків. Такий був неписаний закон. Коли Вебер погано вчився, його карали суворіше, ніж Брілаха. Учитель був старий, сивий, він теж “втратив на війні сина”. Про хлопців, що не мали батьків, казали: “Він утратив батька на війні”. Так шепотіли на вухо інспекторам, коли учень затинався в їхній присутності, так повідомляли про новачків, заводячи їх до класу. Здавалося, ніби учень десь загубив свого батька, як гублять парасольку чи монету. Семеро хлопців у класі не мали батьків: Брілах і Вельцкам, Нігемаєр і Поске, Берендт і Мартін, та ще Гребгаке, але в того був новий батько, і таємничий закон не так його оберігав, як решту шістьох — у дії закону були свої відтінки. Під його цілковиту охорону підпадали тільки троє: Нігемаєр, Поске й Мартін, а чому саме — він поступово дізнався з власного спостереження й досвіду. У Гребгаке був новий батько, а в Брілахової та Берендтової матерів були діти не від загиблих батьків, а від інших чоловіків. Він знав, як з’являлися на світ діти. Дядько Альберт пояснив йому: від поєднання чоловіків із жінками. Брілахова і Берендтова матері поєднувалися не з своїми чоловіками, а з дядьками. А це, в свою чергу, пов'язане ще з одним, теж не дуже зрозумілим словом: “неморальне”. Але Вельцкамова мати також була неморальна, хоч і не мала дітей від Вельцкамового дядька: подальший досвід підказав Мартінові, що чоловіки й жінки можуть поєднуватися і не мати дітей, однак усяке поєднання жінки з чужим дядьком — неморальне. Дивно, що дітей, матері яких були неморальні, не так оберігали, як дітей моральних матерів, — але найгірше було тим, чиї матері мали дітей від дядьків. Прикро й незрозуміло: чого, як матері неморальні, то до дітей ставляться гірше? У хлопців, що мали батьків, усе було інакше: зрозуміле, впорядковане, ніякої тобі неморальності».

#LT_BookReview

Фото: видавництво «Ще одну сторінку»

Year in review, випуск 2025

Традиційно я приємно вражений, що є майже 900 людей, яким цікаво стежити за моїм інтелектуальним щоденником. Зберу для себе і для вас невеликі підсумки того, про що я писав цього року:

▪️Найбільше публікував про медіа — ділився цікавими матеріалами The Fix, які писав або редагував, й іншими замітками. Мої улюблені — спогади про золоту добу американських журналів і профайл відділу колумністики The New York Times.

▪️Продовжував писати про штучний інтелект і його вплив на нас. Наприклад, про концепцію ШІ як перекладача і як визначити, що текст написаний штучним інтелектом.

▪️Трохи тішив своє его дописами про продуктивність (не так порадами, бо універсальні поради в цій темі не мають багато сенсу, як описом свого досвіду). Цього року розповів, що мені допомагає встигати більше і як я планую час та роботу.

▪️Публікую тут огляди книжок, які читаю. Зараз у відпустці трохи надолужую читання, але поки за 2025 рік оглянув три книжки — «Компот із патисонів» (автобіографічний нонфікшн про дев’яності в Україні), «Вавилон. Прихована історія» (фентезі/альтернативна історія — легке читання для відпустки) і «Дім без господаря» (класичний роман Генріха Белля про повоєнну Німеччину).

▪️Деколи просто пишу про цікаві речі, які не підпадають під якісь конкретні рамки. Наприклад, про цінність письма в епоху усної культури.

Матеріали про американську політику здебільшого перекочували в Old York Times. У мене немає ідеальної системи, що я публікую тут, а що там, тому краще підписуйтеся на обидва канали (а якщо менше користуєтеся телеграмом зараз, то на імейл-розсилку, де виходить найцікавіше з обох).

Рекомендація на ваші вихідні — найкращий огляд української правової системи з часів шкільного курсу правознавства

​​📖 «Великий Гетсбі»

Кожен перший американський письменник мріє написати Great American Novel — роман, який ідеально передасть Сполучені Штати. «Великий Гетсбі» Френсіса Скотта Фіцджеральда — один із канонічних прикладів. 

У 2025 році «Гетсбі» виповнилося 100 років, тож я подумав, що це гарний привід заповнити лакуну і нарешті прочитати його.

Маю три спостереження:
▪️Як кажуть американці, це дуже teachable роман; у ньому багато тем, які можна розбирати і аналізувати. Для мене дві головні теми — це нездорова, всепоглинаюча одержимість однією ідеєю + те, що гроші не куплять щастя (трюїзм, але нам деколи нам не зашкодить нагадування).

▪️Читав у оригіналі англійською і, зізнаюся, подекуди це було складно через багату лексику. Але зрештою радію, що зробив це: у Фіцджеральда майстерний стиль, зокрема дотепний легкий гумор, який не завжди гарно передається в перекладі.

▪️Сам роман цікавий, але для мене ще цікавіша історія, як він став популярним. Хоча Фіцджеральд був дуже успішним письменником на початку своєї кар’єри, конкретно «Великий Гетсбі» був провальним за мірками попередніх успіхів автора, і після нього кар’єра Фіцджеральда пішла на спад. «Гетсбі» визнали одним з головних американських романів 20 століття вже після смерті автора і через ~20 років після публікації — у першу чергу завдяки бюрократичному рішенню надрукувати 150+ тисяч примірників для американських солдатів, які воювали у Другій світовій війні. Хороша притча про природу популярності.

Бонусне спостереження — після прочитання роману подивився фільм 2013 року з Леонардо Ді Капріо в ролі Гетсбі. Оціню його десь на 8 з 10: фінал спрощений і не передає витонченості оригінального сюжету, але загалом якісне кіно, яке гарно відображає роман.

#LT_BookReview

Один із найважливіших трендів у медіа зараз — як традиційні медіа взаємодіють із кріейторами: одночасно конкурують з ними за увагу аудиторій і починають співпрацювати.

Mother Jones — це одне з найбільших лівих медіа США з 50-річною історією і командою у 100+ людей. Як і багато інших видань, вони зробили велику ставку на відео.

У найновішому випуску подкасту The Fix я поговорив із Джеймсом Вестом, виконавчим редактором Mother Jones, про їхній підхід до відео і партнерства з кріейторами. Можна послухати на ютубі або інших подкаст-платформах.

Цікавий приклад застосування ШІ у великій редакції від редакційної директорки ШІ-ініціатив The New York Times:

«Перспективність ШІ — у його здатності просіювати величезні масиви інформації в будь-якому форматі (аудіо, відео, текст, зображення тощо), допомагаючи журналістам визначати, що потребує більш прискіпливого погляду…

У The New York Times ми використовуємо ШІ для десятків журналістських проєктів... Після вбивства Чарлі Кірка ми транскрибували 2500 його подкастів і відео, щоб зрозуміти масштаб його висловлювань. Наші репортери та графічні редактори подивилися багато його дебатів на університетських кампусах, щоб виявити особливості його риторичного стилю. Потім команда AI Initiatives змогла прочесати десятки цих дебатів, щоб знайти більше прикладів того, як він спілкувався зі студентами — і результатом став змістовний інтерактивний матеріал. У 2022 році ми робили подібний аналіз коментарів Такера Карлсона в його шоу на Fox News. На той проєкт пішов рік. На проєкт з Чарлі Кірком — два тижні».

​​Що чекає на (західний) ринок медіа у 2026 році?

Сьогодні оксфордський Reuters Institute опублікував щорічний звіт про тренди і передбачення на медіаринку на 2026 рік. Я провів вихідні за тим, щоб його прочитати, проаналізувати і обрати найцікавіше.

Дослідження базується на опитуванні 280 топ-менеджерів ринку новинних медіа у 51 країні (з усього світу, але з великим фокусом на Європу). Ось мій суб’єктивний список п’яти інсайтів: 

1. Медіаменеджери серйозно сприймають конкуренцію з боку кріейторів. 76% респондентів планують «заохочувати своїх працівників бути більш схожими до кріейторів» цього року; 50% — партнеритися з кріейторами для поширення контенту; 31% — наймати кріейторів, скажімо, для ведення соцмереж.

2. Google-трафік уже падає, і медіалідери очікують значно більшого падіння у наступні роки. «Медіа очікують, що трафік з пошукових систем скоротиться більш ніж на 40% протягом наступних трьох років». Найбільше страждають медіа у сфері лайфстайлу і утилітарного контенту, який простіше замінити штучним інтелектом (наприклад, погода і гороскопи).

3. Конкуренція з ШІ-сервісами змінює те, які типи контенту пріоритизують. Більше уваги оригінальній журналістиці, контекстуальному аналізу, історіям людей — те, що ШІ не замінить зараз. Також більше уваги відео і аудіо: аудиторії хочуть більше автентичності. «Натомість вони планують скорочувати сервісну журналістику, вічнозелений контент і загальні новини — ці напрями, на думку багатьох, знеціняться через ШІ-чатботи».

4. Медіа розуміють важливість ютубу —  він лідирує у списку платформ, куди будуть інвестувати більше ресурсів у 2026 році. Із нових платформ: деякі топ-менеджери хочуть більше працювати із платформами для імейл-розсилок Substack і Beehiiv, щоб залучати звідти нову аудиторію. 

5. Чотири відносно нові слова і фрази, які буде модно вживати в розмовах про медіа у 2026 році:
▪️“vibe coding” (“вайб-кодинг”) — програмування з допомогою ШІ-інструментів, з мінімальним написанням коду;
▪️“AEO” / “Answer Engine Optimisation” — аналог пошукової оптимізації (SEO) з фокусом на відповіді ШІ-чатботів та ШІ-інтерфейсів;
▪️“digital provenance” (“цифрове походження”) — можливість перевірити автентичність контенту у світі ШІ-слопу;
▪️“liquid content” (“рідкий контент”) — контент, який не прив'язаний до статичного формату статті, а адаптовується в режимі реального часу залежно від потреб аудиторії.

Більше аналізу від мене — у матеріалі The Fix Media.

Традиційно порахували найпопулярніші статті української Вікіпедії за минулий рік.

«Найпопулярнішою статтею української Вікіпедії стала стаття “Україна” — у 2025 році її переглянули понад 765 тисяч разів. Друге та третє місце ділять статті про Київ та про убитого українського політика Андрія Парубія (близько 500 тисяч переглядів кожна). Також до топ-5 увійшли Дональд Трамп і Тарас Шевченко.

У топ-10 потрапили ще чотири сучасні українці — боксер Олександр Усик, прем’єр-міністерка Юлія Свириденко, співак Степан Гіга та президент Володимир Зеленський.

Українці традиційно багато читали у Вікіпедії про російсько-українську війну та Сили оборони України. Перше місце з-поміж цієї теми зайняла стаття про 3-тю штурмову бригаду (264 тисячі переглядів), далі — Збройні сили України (263 тисячі) та бригада “Азов“ (229 тисяч)».

📍Більше деталей і графіків тут

Сьогодні Вікіпедії виповнюється 25 років. У НВ вийшло велике інтерв'ю зі мною про Вікіпедію — виклики для вікіспільноти, найпопулярніші статті і багато про роботу з ШІ і конкуренцію з ШІ-сервісами.

Текст під пейволом, але якщо маєте підписку, почитайте. Сюди винесу один фрагмент:

🗣«— Що ж допоможе Вікіпедії вигравати ці перегони з ШІ-інструментами?

— У Вікіпедії є низка переваг. І основна з них — наші статті пишуться і перевіряються людьми. Як би швидко вони не розвивалися, у ШІ-інструментів все одно дефолтно будуть галюцинації. Так, проблема галюцинацій в ШІ-сервісах зменшилась, але на цьому етапі їх ще неможливо побороти. Тобто ви як користувач ніколи не можете бути впевнені, чи чат-бот каже вам правду або вигадує.

У Вікіпедії ж натомість є чіткі посилання на джерела, інформацію можна перевірити. Звичайно, у нас теж є помилки, але це зовсім інша категорія. Тобто в цьому плані Вікіпедія більш надійна.

Інший момент: певні соцмережі заробляють на рекламі, відповідно вони монетизують своїх читачів. ChatGPT поки ще не запустив рекламу, але все йде до цього, тобто він теж монетизуватиме час і увагу людей, які вони в ньому проводять. Натомість через те, що Вікіпедія не є комерційним продуктом, то її місія — надавати якомога доступніші, якісніші та перевірені знання. Вона не має на меті заробити гроші на даних користувачів. І Вікіпедія повністю прозора: там можна подивитися, що “під капотом” кожної статті, коли вона була створена, які зміни були внесені, хто яку правку вніс тощо.

ШІ-інструменти теж мають свої переваги, але один із їхніх мінусів в тому, що дуже складно зрозуміти, як саме чат-бот прийшов саме до такої відповіді, звідки ця інформація. Там можна поставити одне й те саме запитання три рази й отримати три різні відповіді. Вікіпедія значно прозоріша — і це одна з тих переваг, які допоможуть їй розвиватися й далі».