McKinsey — одна з найбільших консалтингових фірм у світі. Загалом вона налічує 45 тисяч співробітників, і всередині компанії вони збудували невеличку медіаімперію, у якій працює біля сотні людей.

Для The Fix я поговорив із Раджу Нарісетті — у минулому топ-менеджером у найбільших західних медіа (The Wall Street Journal, The Washington Post й інших), а зараз очільником медійної команди McKinsey. Вийшло цікаво, почитайте результат нашої розмови у статті.

Чи є російська Вікіпедія рупором кремлівської пропаганди? Яка загалом ситуація з Вікіпедією в Росії і коли її там заблокують?

Коли виступаю про Вікіпедію чи даю коментарі в медіа, одне з найпопулярніших питань — про Вікіпедію та Росію. Тому зберу тут п’ять тез: моя особиста оцінка того, яка ситуація з Вікіпедією у Росії і що нам з цим робити.

1. Російська Вікіпедія — це розділ Вікіпедії російською мовою, а не Вікіпедія країни Росія. Різниця велика. РуВікі редагують росіяни, але також багато людей з інших країн, де знають російську (зокрема й українці).

2. Російська Вікіпедія не підкоряється законам Росії і не контролюється путінським режимом. Висвітлення ситуації там відносно адекватне. Російська війна проти України називається війною, а не «спеціальною воєнною операцією»; описані російські воєнні злочини; заборонено вживати прокремлівські пропагандистські джерела для висвітлення війни тощо.

3. Це не подобається путінському режиму, і Вікіпедію там намагаються переслідувати.
Поки що її не заблокували. Складно сказати точно, чому. Імовірно тому, що ще не розробили своєї альтернативи. Загалом складно зробити робочу альтернативу глобальній енциклопедії, яку в режимі реального часу оновлюють і наповнюють тисячі відданих волонтерів. Російська влада намагається це зробити, але поки ці ініціативи досить безпорадні.

Хоча загалом усе поступово йде до китайського сценарію, за яким у Росії буде свій суверенний інтернет, і усі вільні джерела інформації — зокрема Вікіпедія — будуть заблоковані.

4. РуВікі не є рупором пропаганди Кремля, але у ній залишаються імперські наративи. Найбільш очевидний приклад — прийменник «на Украине», який досі є загальноприйнятим варіантом у статтях.

5. Чи можна з цим щось робити і покращувати російську Вікіпедію? Так, цілком. Див. пункт 1: до РуВікі може долучатися будь-хто, хто знає російську мову. Власне, за моїми спостереженнями, за останні кілька років ситуація там поступово змінюється на краще.

Але мене особисто значно більше цікавить розвиток української Вікіпедії та розвиток контенту про Україну основними мовами світу: англійською, іспанською, французькою, арабською. Тому приділяю свій час і увагу цьому — й іншим раджу те ж саме.

​​📖 «Сміття. Харківський детектив у часи постапокаліпсиса»

Антиутопія, дії якої відбуваються у Харкові 2040 року — 15 років після глобальної екологічної катастрофи, у порівнянні з якою навіть війна виглядає не так страшно.

Гарно написана, динамічний сюжет, легко читається. При цьому органічно вплетені важливі теми: екологія, цькування слабших, переслідування ЛГБТ-підлітків. Загалом варта кількох годин вашого часу.

📍 Читайте також хороший детальний відгук від Тетяни Гонченко з «Непозбувного книгочитуна».

#LT_BookReview

Вікіпедія — це відкрита онлайн-енциклопедія, де будь-хто може відредагувати майже будь-яку статтю. Як тоді Вікіпедія забезпечує надійність статей і чи можна їй загалом довіряти?

У новому відео координатор програм «Вікімедіа Україна» Антон Процюк розповідає:

▫️ хто і що забезпечує якість статей Вікіпедії;
▫️ то чи можна довіряти Вікіпедії?
▫️ на що варто звертати увагу при читанні Вікіпедії.

Переглянути відео можете на нашому YouTube-каналі.

​​📖 «Припини свої вигадки»

1984 рік. Два сімнадцятирічні хлопці закохуються одне в одного і кілька місяців насолоджуються прихованим, пристрасним коханням. Однак спільного майбутнього у них немає: і через сексуальну орієнтацію, і через класову різницю. Філіпп — відмінник із родини середнього класу, на якого чекає світле майбутнє. Тома — селянський син, який має залишитися розвивати сімейну ферму.

2007 рік. Філіпп — на той час уже відомий письменник і відкритий гомосексуал — вперше за 25 років дізнається, як склалася доля Тома. Той одружився і не зміг прийняти себе таким, яким він є насправді.

2016 рік. Історія Тома підходить до свого трагічного кінця.

Це коротка — 200 невеликих сторінок — і щемка історія про перше кохання і ностальгію за минулим, якого вже не можна повернути.

Крім цього, тут ще кілька цікавих тем:
▪️ Життя у далекій французькій провінції, звідки може вибратися лише дрібка найбільш обдарованих людей.
▪️ Перший секс; короткі, але відверті сексуальні сцени.
▪️ Юнацька безтурботність за кілька років до кризи СНІДу 1980-их.
▪️ Межа між реальністю і фантазією (ця книга — правдиві мемуари автора? майже повністю вигадка? щось посередині? можемо лише здогадуватися).

#LT_BookReview

За минулий місяць більшість часу провів у відрядженнях — не встигав щось писати тут, але мав достатньо часу і концентрації в дорозі, щоб трохи читати і дивитися. Тому ось вам три рекомендації:

1) Фільм «Оппенгеймер» Крістофера Нолана. Як на мій смак, неочікувано цікавий і гостросюжетний для тригодинного байопіка — попри те, що основна інтрига розгортається навколо дрібних політичних баталій 1950-их років. Точніше, ймовірно, саме завдяки цьому :)

2) Серіал «Проблема 3 тіл» за мотивами трилогії китайського письменника Лю Цисіня. Якісна наукова фантастика — повільно розгортається, але до кінця першого сезону захоплює і переконує чекати наступних сезонів.

🔹Бонусна рекомендація: цікавий профайл Цисіня у The New Yorker, який гарно показує, як Цисінь балансує на двох стільцях — популярний на Заході, але лояльний до китайського режиму.

3) Книга «Жовтолика» Ребекки Кван. Сатиричний роман про маловідому авторку, яка стала свідком раптової смерті своєї успішної подруги-письменниці і видала її щойно дописаний роман за свій. Нюанс в тому, що роман про китайську історію, оригінальна авторка була американкою китайського походження, а головна героїня — біла.

Тут багато цікавих деталей про видавничий ринок у США, цікаво про теми расизму і культурної апропріації ca. 2020-их років + про онлайн-хейт і швидкоплинність літературної слави. У підсумку не надто глибока, але хороше легке читання на один раз.

#LT_BookReview

Розвиток ШІ-сервісів загрожує новинним медіа. Якщо відповідь на запит можна отримати напряму в ChatGPT / сторінці видачі Google, це зменшує трафік, а отже й доходи від реклами та потенціал залучати платних підписників.

У великих західних медіа зараз два варіанти, як поводитися з великими ШІ-компаніями — або судитися з ними за несанкціоноване використання їхнього контенту, або укласти угоду і отримати хоч якісь гроші напряму від них.

The New York Times у кінці минулого року обрала перший варіант. Але наразі це скоріше виняток. Усе більше видань обирають другий.

Найновіший і, можливо, найбільш помітний приклад — News Corp, компанія Руперта Мердока, у власності якої The Wall Street Journal і низка найбільших газет у Британії і Австралії. За повідомленням тієї ж WSJ, вартість угоди — орієнтовно 250 мільйонів доларів протягом п'яти років.

Маленькі медіа не можуть собі дозволити ні судитися, ні домовлятися напряму із техногігантами, тому їм залишається створювати оригінальний контент і будувати більш стійку модель монетизації і взаємодії з аудиторією. Наприклад, розсилки, подкасти і месенджери — канали, які досягають читачів і слухачів напряму, без втручання алгоритмів.

З початку повномасштабної війни «Українська правда» заробляла більшість грошей із англомовної версії. Але інтерес до теми України за кордоном падає, тому падають і доходи із західної аудиторії.

Один із способів, як УП сподівається диверсифікувати доходи — нові тематичні вертикалі. На початку цього року вони купили видання Mezha.Media про технології і Чемпіон про спорт.

Для нової статті The Fix я поговорив про це з виконавчим директором УП Андрієм Боборикіним.

Цікава можливість для медіаменеджерів і журналістів, які мають амбіції стати медіаменеджерами — новий курс від The Fix про роботу з аудиторією: як її будувати, як комунікувати з нею, як правильно аналізувати дані.

Курс англомовний, безкоштовний і в форматі імейл-розсилки. Складається із семи текстових випусків. Перший вийде у наступний четвер 6 червня.

Реєструйтеся за посиланням — https://newsletter.thefix.media/audience

Цікаві деталі із статті The Guardian:

▫️ Мінімум 7 мільйонів британців отримують пуш-сповіщення про новини із додатку BBC. Це робить його одним із найвпливовіших каналів розповсюдження інформації в країні.

▫️ «Проте процес прийняття рішень щодо того, що буде надіслано читачам, досить ситуативний. Тексти [заголовків новин у тексті сповіщення] залежать від того, хто з редакторів зараз на зміні або доступний у Microsoft Teams, щоб відкоригувати формулювання».

Британія готується до виборів, і The Guardian написали про цікавий тренд — мікротаргетинг у політичній рекламі вийшов з моди.

🗣 «Мікротаргетинг ґрунтується на ідеї, що реклама є більш ефективною, якщо вона гіпер-релевантна інтересам і політичним поглядам людини. Теоретично, політичні партії можуть використовувати дані користувачів Facebook, щоб показати одну рекламу власнику собаки, який голосує за ліберальних демократів, не любить велодоріжки і стурбований вивезенням сміття, і показати зовсім іншу рекламу його сусіду того ж віку і статі, який симпатизує консерваторам і якого найбільше хвилюють медична система і імміграція.

Особливої уваги ця тактика набула після перемоги Дональда Трампа та кампанії за Брекзит у 2016 році».

Але з того часу багато змінилося:
🗣 «Діджитал-стратег Том Едмондс каже, що Facebook заборонив політичним кампаніям використовувати чимало з тактик, які застосовувалися в минулих виборах. “[Рекламні] кампанії на 500 осіб не давали їм багато грошей, а лише приносили тонни хейту”.

Едмондс, який організовував цифрові кампанії для консерваторів у 2010-х роках, каже, що визначальною особливість цих загальних виборів [у Британії в липні] буде те, що партії витрачатимуть десятки мільйонів на рекламу в інтернеті, покликану охопити якомога більше людей…»

​​📖 «Потяг прибуває за розкладом»

Укрзалізниця, велика бюрократична машина на 200 тисяч людей, не лише встояла у війні, а й стала рятівним колом для України. Вона допомогла евакуювати мільйони на початку 2022 року, уможливила міжнародну дипломатію у воєнному Києві, допомагає військовим… І при цьому потяги прибувають за розкладом і стають комфортнішими.

Як їй це вдалося? Марічка Паплаускайте шукає відповідь розповідаючи історії людей, які зробили це можливим.

Наприклад:
▫️ провідниці поїзда Київ-Ужгород, який нон-стоп евакуйовував людей у перші тижні російського вторгнення;
▫️ машиніста інтерсіті Київ-Краматорськ, який возить солдатів на війну;
▫️ топ-менеджерів, які організовували в Україну приїзд Бориса Джонсона і Джо Байдена.

Обрамлює книжку персональний досвід Паплаускайте: збираючи матеріал для неї, вона сама потрапила під російський обстріл на херсонському вокзалі.

Книга вміло написана і сконструйована; видно, що за справу взялася професійна авторка і репортажистка.

Особливості, які можуть як притягувати, так і відштовхувати:

🔸Це книга про Укрзалізницю, але також це багато в чому книга про перші місяці повномасштабної війни у 2022 році. Особисто я про чимало з цього вже читав, писав, рефлексував і переживав сам. Люди, які менше у контексті, особливо міжнародні читачі, мають знайти для себе значно більше нового. (Не знаю, чи плануються переклади, але було б дуже доречно).

🔸Тут немає напівтонів: герої — або невтомні і хоробрі прості люди, які віддано роблять свою роботу попри важкі умови і низьку зарплату, або талановиті менеджери, які горять реформою залізниці і теж працюють 24/7. 

Раджу почитати, але подвійно раджу подарувати друзям з інших країн, якщо вийде англомовна версія.

📍Якщо хочете щось коротше натомість — багато цікавого матеріалу на тему є у великій статті The New York Times, яка вийшла у кінці 2022 року (я робив короткий переказ українською).
 
#LT_BookReview

Фото: видавництво «Лабораторія»

Учора вийшов Digital News Report від оксфордського Reuters Institute, найбільше щорічне дослідження онлайн-медіа у кількох десятках країн.

На жаль, як і раніше, Україна там лише як тема, а не як досліджуваний ринок. Але все одно є багато цікавого про медіа в Європі, США й інших країнах.

Кілька ключових тез:
▪️ Роль Фейсбуку у споживанні новин продовжує падати (що є результатом свідомого рішення платформи Цукерберга — менше фокусу на новинах, більше на розважальному контенті). У нього немає одного очевидного замінника, але зростає роль месенджерів (WhatsApp, Телеграм) і особливо відео платформ (YouTube, TikTok, Instagram Reels).
▪️ Відео стає все більш важливим форматом для споживання новин. Традиційним медіа складно боротися із індивідуальними інфлюенсерами, які розповідають про новини легко і неформально.
▪️ Зростає відсоток людей, які уникають новин (у дослідженні 2024 року це 39% респондентів, що на кілька відсотків більше, ніж минулого року). Одна з причин — люди «втомилися» від теми України🙃 (і також війни в Газі).
▪️ Відносно небагато людей платять за доступ до новин онлайн. Загальний показник — 17% серед респондентів з-поміж 20 заможніших країн. Лідирує, як і у всьому іншому, Скандинавія.
▪️ Новинні подкасти — «bright spot» для медіа. Вони все ще досить нішеві, але приваблюють цінну аудиторію: молодшу, більш заможну.

Детальніше:
📍 Повне дослідження
📍 Мій огляд для The Fix

Компанія Anthropic, яка розробляє ШІ-чатбот Claude, випустила нову модель Claude 3.5 Sonnet. Це одна з найкращих доступних моделей зараз, вона загалом на рівні з GPT-4o, а з деякими завданнями справляється краще.

Останнім часом частіше користуюся саме Клодом, а не ChatGPT — він краще аналізує документи і створює якісніші тексти.

The Verge зробили шикарний репортаж із Чемпіонату світу з екселю у Вегасі:
* цікавий текст — хто ці дивні люди, які перетворили електронні таблиці для роботи на спорт, і як взагалі може виглядати спортивне змагання з екселю?
* круте оформлення — матеріал зверстали як електронну таблицю (краще дивитися з десктопа, у мобільній версії не так цікаво).

Нове у нерегулярній рубриці «інтерв’ю з людьми, які керують медійним напрямом у великій немедійній компанії» — моє інтерв’ю для The Fix з Бредом Вулвертоном, який очолює медіа у HubSpot, великій американській технокомпанії.

У його підпорядкуванні 40 людей, які пишуть блоги, роблять розсилки (на найбільшу підписані майже 3 мільйони людей), записують подкасти і відео. Фінальна мета — промоція продуктів компанії: сервісів для автоматизації маркетингу і продажів.

The New York Times зробили масштабний проєкт — 100 найкращих книжок 21 століття (звичайно, з американської перспективи). Навіть українські медіа вже написали про нього.

Я особисто прочитав аж одну книжку зі списку — “The Passage of Power” Роберта Каро, частину геніальної серії біографій Ліндона Джонсона.

З точки зору медіа аналітика цікаво:
▪️наскільки дорогим був цей проєкт (NYT опитали сотні письменників і критиків; скоординувати і скомпілювати це все — тисячі людиногодин)
▪️наскільки він себе окупить (крім трафіку і потенційних нових підписок з цього проєкту, буде також affiliate revenue — біля кожної книжки в рейтингу є лінк на покупку у великих книгарнях, і NYT отримає відсоток з кожної покупки).
Не маю відповіді на ці питання, але цікаво буде почитати якийсь розбір про це через кілька місяців.

І, звичайно, цікаво було б побачити схожий проєкт про українську літературу, або хоча б про європейську.

Якщо стомилися від моїх текстів — можете подивитися хвилинний шортс, де розповідаю про те, США знадобилося майже 200 років, щоб дійти від рівності для всіх білих чоловіків-землевласників до рівності для всіх: https://www.youtube.com/shorts/EETp2fBTM6E

А повний випуск програми про американську незалежність тут: https://www.youtube.com/watch?v=B0DbPA7UPvU

Відключення світла в Україні показують, наскільки для нас зараз важлива атомна енергетика. Можемо тимчасово відпочити від відключень після того, як кілька енергоблоків АЕС вийшли з планового ремонту.

До цієї теми — нова наукова стаття і її короткий огляд у блозі Marginal Revolution про деструктивну спадщину Чорнобиля. Окрім її прямих наслідків, аварія на ЧАЕС також спричинила падіння популярності атомної енергетики. У результаті, ймовірно, значно більше людей померло від збільшення забруднення повітря, ніж від самої аварії.

Виборча модель The Economist показує 52% ймовірності перемоги Камали Гарріс на президентських виборах у США.

Гарріс випереджає Трампа на три відсотки у загальнонаціональних опитуваннях. Що більш важливо, вона лідирує у кількох важливих штатах (у США така виборча система, що можна отримати більшість голосів виборців по всій країні, але все одно програти вибори через поразку у ключових штатах — як, власне, було з Гілларі Клінтон у 2016 році). Утім, модель враховує не лише опитування, а й інші дані, зокрема статистику попередніх виборів.

Трамп усе ще цілком може виграти вибори. Але його шанси були значно вищими коли його опонентом був Байден. Кандидатура Гарріс явно змінила атмосферу і додала ентузіазму демократам.

Рандомний факт на честь 35-градусної спеки у Києві — батько-засновник Сінгапуру Лі Куан Ю вважав кондиціонування повітря важливим фактором успіху його країни.

Сінгапурці настільки залежать від кліматичного контролю, що один сінгапурський журналіст використав його як метафору усієї країни — заможної автократії:

«Вважайте Сінгапур “кондиціонованою нацією” — суспільством з унікальним поєднанням комфорту та централізованого контролю, де люди опанували навколишнє середовище, але ціною індивідуальної автономії та ризику нежиттєздатності».

Хоча я цілком їх розумію — складно уявити, як в такому кліматі жити без кондиціонерів.