Моя нова стаття для The Fix — інтерв’ю з Маттією Перетті, італійцем у Лондоні, який консультує найбільші європейські медіа на тему штучного інтелекту. Почитайте (або послухайте автоматично згенеровану аудіоверсію й оцініть, як вам🙂)

❔10 питань про Вікіпедію

Чи задумувались ви над тим, хто створює статті Вікіпедії? Чому у Вікіпедії немає хорошого зображення відомого актора? І чи справді будь-хто може відредагувати будь-яку статтю?

У новому відео редактор(к)и української Вікіпедії за 3 хвилини відповідають на десять поширених питань про Вікіпедію.

📹 Дивіться за посиланням: https://www.youtube.com/watch?v=3Hp1owVLwno

Два способи подолати страх порожньої сторінки

Часто найскладніше в написанні тексту — почати писати його. Звичайно, найкращий мотиватор — це зовнішній дедлайн. Але що робити, якщо його немає або навіть він не допомагає?

Два лайфхаки, які допомагають мені:

▪️Постійно щось занотовувати. Коли з’являється ідея тексту, не чекати ідеального моменту, коли зійдуться усі зірки, а почати записувати думки в нотатнику чи навіть у збережених повідомленнях телеграму. Або навіть записати собі аудіоповідомлення. Потім із них буде значно простіше написати повний текст, ніж з нуля.

▪️Використати ChatGPT чи інший ШІ-чатбот. Публікувати тексти, згенеровані ШІ — харам. Але почати розмову з чатботом на потрібну вам тему корисно: він може наштовхнути на якусь цікаву ідею. Можна почати з простого запиту «Я пишу текст на тему X. Згенеруй план із п’яти пунктів». Звичайно, якщо тема специфічна і вузькоспеціалізована, треба буде дати трохи більше контексту.

📍Приклад: коли я пишу статті англійською мовою на основі інтерв'ю, згодовую транскрипт інтерв'ю Claude (ШІ-чатбот, який краще працює з великими текстами, ніж ChatGPT) і прошу згенерувати кілька основних тез розмови.
Останній запит звучав так (разом із ним ішов pdf-файл із розшифровкою інтерв'ю):
Here's the interview I conducted. Based on it, I want to write a piece on [TOPIC NAME]. Suggest the most interesting and important highlights on this topic I should include in my article.

Цікава стаття Financial Times про паралелі між двома масштабними винаходами останніх 50 років, які вплинули на роботу — електронними таблицями і генеративним ШІ.

Є одна дуже чітка паралель між цифровою електронною таблицею та генеративним ШІ: обидва є комп’ютерними програмами, які прискорюють час. Завдання, яке могло б зайняти години або дні, раптом може бути виконане за лічені секунди. Тож давайте на мить припустимо, що електронна таблиця може чомусь навчити нас про генеративний ШІ. Які уроки ми повинні засвоїти?

По-перше, правильна технологія в правильному місці може дуже швидко стати домінантною. За час, потрібний для отримання кваліфікації дипломованого бухгалтера, електронні таблиці знищили цілу індустрію розумової праці, яка полягала в заповненні рядків і стовпців, витягуванні електронних калькуляторів і вбиванні цифр. Бухгалтерські клерки стали надлишковими, а здатність одного працівника виконувати арифметичні дії майже миттєво збільшилася в тисячу разів, а незабаром і в мільйон разів.

Другий урок у тому, що вплив на ринок праці виявився не таким, як ми могли б очікувати. За оцінками Бюро трудової статистики, у 1980 році, приблизно в той час, коли [перша в історії програма для електронних таблиць] VisiCalc почала набувати популярності, у США працювало 339 тисяч бухгалтерів і бухгалтерських клерків. Станом на 2022 рік бюро нарахувало 1,4 млн бухгалтерів та аудиторів. Ці дві цифри не можна безпосередньо порівнювати, але важко стверджувати, що електронні таблиці знищили бухгалтерію. Натомість бухгалтерів зараз більше, ніж будь-коли; вони просто делегують арифметику машині.

Найпопулярніша імейл-розсилка The New York Times має понад п’ять мільйонів читачів щодня.

«Журналісти NYT історично мріяли побачити свою статтю на першій сторінці друкованого випуску, бажано зверху; більш віднедавна — зверху [головної сторінки] вебсайту. Звичайно, ці цілі досі існують, але тепер є ще дві більш заповітні “перші шпальти” видання: флагманський подкаст The Daily та флагманська розсилка “The Morning”».

Загалом в NYT понад 10 мільйонів платних підписників — з великим відривом найбільше серед усіх новинних видань.

Штучний інтелект може автоматизувати найбільш механічні та повторювані робочі завдання. З одного боку це звільнить час для більш цінної креативної роботи. З іншого боку, є якийсь кайф у тому, щоб «легітимно попрокрастинувати» над простим механічним завданням, як пише Лорен Ларсон для The Verge.

«За словами [науковиці Ґлорії] Марк, мої запитання про майбутнє штучного інтелекту викликають у неї особливе занепокоєння. “Якщо люди будуть завантажені всією цією складною роботою завдяки тому, що нас звільняють від виконання легших справ, це може призвести до вигорання”, — каже вона. “Ми маємо дуже обмежені когнітивні ресурси, і не можна просто постійно виконувати складну роботу, не розвантажуючи себе. І в певному сенсі прості рутинні справи, навіть якщо вони не роблять нас щасливими, є способом зняти це когнітивне навантаження, бо не вимагають багато ментальних ресурсів”. (Як сказав мені один юрист, його колеги називають часомістку роботу з перегляду документів “chillable billables”).

В ідеалі, ми мали б розвантажуватися від зосереджених інтерлюдій за допомогою більш розслаблюючих повторюваних справ, як-то пазли чи в'язання. Але відволіктися на складання пазлу під час робочого дня не є реалістичним для більшості працівників. Заповнення електронної таблиці — це, можливо, найближче, що ми маємо до відпочинку».

Хоча я сумніваюся, що ці передбачення справді здійсняться. Думаю, що ми знайдемо заміну, і на зміну автоматизованим рутинним завданням прийдуть нові — так само, як рутинне завдання із заповнення ексель-таблиці є технологічним кроком вперед у порівнянні з тим, що офісні працівники робили 50 років тому.

⏳Про переваги й недоліки тайм-трекінгу
#LT_ProductivityCorner

Уже кілька років я детально відстежую, скільки часу у мене йде на кожне робоче завдання і скільки часу я витрачаю на роботу щодня.

Виглядає це як ексель-табличка, у якій на кожен тиждень року відведений окремий аркуш. В аркуші біля 30 рядків на різні проєкти і завдання, якими я займаюся, і 7 колонок на кожен день тижня.

Перед початком кожного тижня я планую загальні завдання і прикидаю, скільки часу на що піде. Потім протягом кожного дня регулярно записую, скільки часу на що пішло. Оцінюю з точністю до 15 хвилин, але заповнюю рідше. (Потрібно лише поставити цифру у відповідному рядку відповідної колонки, тому це не займає багато часу. Щоб згадати, коли над чим працював, можна поглянути в календар або історію браузера).
Важливо, що враховується лише реальна робота, а не фізичне перебування в офісі чи сидіння за комп’ютером.

Формула підраховує, скільки часу я загалом пропрацював за день і скільки часу витратив на кожне завдання за тиждень. Наприклад, минулого четверга я працював 9 годин загалом, а у другий тиждень січня — 55 годин. На дописування цієї статті (на основі транскрипту інтерв'ю і плану, які в мене вже були раніше) пішло 2,5 години, а на написання допису, який ви зараз читаєте — 45 хвилин.

Велика перевага такого підходу — це зробило мене більш організованим і допомагає менше прокрастинувати. Якщо я просиджу дві години перед комп’ютером, але половину з цього часу буду скролити у твіттері, у робочий час буде зарахована лише одна година. Тому short-term temptation посидіти в соцмережах заміняється на short-term incentive поставити собі красивішу цифру в табличку :)

Інша перевага — починаєш реалістичніше оцінювати, скільки часу йде на яке завдання. При плануванні ми часто переоцінюємо свої сили і недооцінюємо, скільки часу потрібно на які справи; у підсумку робочий імейл, на який виділив собі 10 хвилин, займає півгодини. Якщо відстежувати і занотовувати, скільки часу йде на яке завдання, з часом починаєш планувати свою роботу реалістичніше.

Додатковий бонус — краще розумієш ціну свого часу: як фінансову, так і метафоричну.

Звичайно, тут є й обмеження. Якщо фокусуватися на відстеженні робочого часу, можна забути про те, що деколи треба попрацювати не довше, а розумніше — а деколи треба загалом відпочити. Тому в роботі намагаюся балансувати тайм-трекінг з іншими особистими метриками, які складніше підрахувати. Поза роботою — залишати неструктурований час, «продуктивність» якого ніяк не вимірюється.

Зображення: DALL·E 3 / ChatGPT

Моя нова стаття для The Fix — інтерв’ю з американським медіа аналітиком Браяном Морріссі про стан західних медіа: фінансові проблеми general interest publishers (a.k.a суспільно-політичних видань) та можливості для нішевих гравців.

​​📖 «Free: Coming of Age at the End of History»

Леа Юпі народилася у соціалістичній Албанії в останні роки правління Енвера Ходжі, її підліткові роки і юність припали на період падіння соціалізму і турбулентні дев’яності [1]. У своїх мемуарах, назву яких можна перекласти як «Вільна: Дорослішання наприкінці історії», вона зібрала особисті спогади та історію своєї сім’ї на фоні цього часу.

Це майстерно написані мемуари — хороше поєднання особистої історії із портретом епохи. Той випадок, коли у нонфікшн книжці важливий сюжет (невеликий спойлер: на початку книжки авторка — сумлінна школярка із мозком, промитим державною пропагандою, яка не може зрозуміти, чому її батьки не виконують її прохання повісити вдома портрет дядечка Енвера. Після падіння соціалізму вона і ми дізнаємося, що Леа виросла в родині дисидентів, які були репресовані після приходу до влади соціалізму). 

З української перспективи особливо цікаво читати. З одного боку тут можна знайти багато знайомих нам тем: черги і дефіцити [2], пропаганда і культ особистості радянської епохи. З іншого боку в Албанії було багато відмінного: маленька країна, яка стояла осібно від інших у соціалістичному таборі; мультирелігійне суспільство, де мусульман більше, ніж християн.

На жаль, українського перекладу немає, але якщо це не зупиняє, раджу почитати.

———
1. З цієї книжки я вперше дізнався, що всередині дев’яностих в Албанії сталася майже громадянська війна через крах фінансових пірамід.

2. Промовиста цитата з книжки:
🗣«Коли ми приїхали до Афін, бабуся заохотила мене завести щоденник. Я склала список усіх нових речей, які я відкрила для себе вперше, і ретельно записувала їх: вперше відчула роботу кондиціонера; вперше скуштувала банани; вперше побачила світлофор; вперше одягнула джинси; вперше не треба було стояти в черзі, щоб зайти в магазин; вперше зіткнулася з прикордонним контролем; вперше побачила черги з машин, а не з людей; вперше сіла на унітаз, а не присідала навпочіпки; вперше побачила, як люди йдуть з собаками на повідку, а не бродячі собаки за людьми; вперше мені дали справжню жуйку, а не обгортку; вперше побачила будівлі з різними магазинами і вітрини з іграшками; вперше побачила хрести на могилах; вперше дивилася на стіни, обклеєні рекламою, а не антиімперіалістичними гаслами; вперше помилувалася Акрополем, але тільки ззовні, бо ми не могли дозволити собі вхідний квиток».

#LT_BookReview

Фото: Amazon

​​📖 «Танці з кістками»

«Медичний трилер» Андрія Сем’янківа a.k.a. MED GOblin — класичний page-turner, можливість зануритися у динамічний сюжет і проковтнути книжку за пару вечорів.

При цьому написано якісно, і сюжет збудований грамотно (особливо для автора, у якого це перший художній роман). Хороший варіант, якщо шукаєте відносно нескладне [інтелектуально, але не обов'язково психологічно] читання на вихідні.

Якщо не можете вирішити, чи варто читати — оцініть за анотацією, вона гарно передає суть книжки:

«Проста, на перший погляд, історія про патологоанатома-невдаху. Северина не цінують на роботі й мало платять, з особистим життям чоловіка відбувається щось незрозуміле, самооцінка на нулі. Тож перебуваючи практично на дні, він одразу ж хапається за можливість підзаробити. Так, пропозиція не зовсім легальна, так, навряд чи можна чекати чогось доброго від ринку трансплантації органів, але так спокусливо нарешті влаштувати собі забезпечене життя. Зрештою, Северин має забрати в уже мертвих людей якусь дрібничку, те, що їм і так не потрібно. Поки що у мертвих людей, поки що дрібничку.

Крок за кроком, рішення за рішенням патологоанатом змінюється, трансформується — так в усіма зневаженого чоловіка на межі алкоголізму спершу проростає впевненість у собі, а за нею і безпринципність.

Скоївши один злочин, він набагато легше вчиняє інший, а за ним і наступний. Те, що вчора Северин вважав неприпустимим, стає новою нормою. Та й узагалі виникає питання: чи здатен він тепер зупинитися і як далеко може зайти?»

#LT_BookReview
Фото: видавництво «Віхола»

McKinsey — одна з найбільших консалтингових фірм у світі. Загалом вона налічує 45 тисяч співробітників, і всередині компанії вони збудували невеличку медіаімперію, у якій працює біля сотні людей.

Для The Fix я поговорив із Раджу Нарісетті — у минулому топ-менеджером у найбільших західних медіа (The Wall Street Journal, The Washington Post й інших), а зараз очільником медійної команди McKinsey. Вийшло цікаво, почитайте результат нашої розмови у статті.

Чи є російська Вікіпедія рупором кремлівської пропаганди? Яка загалом ситуація з Вікіпедією в Росії і коли її там заблокують?

Коли виступаю про Вікіпедію чи даю коментарі в медіа, одне з найпопулярніших питань — про Вікіпедію та Росію. Тому зберу тут п’ять тез: моя особиста оцінка того, яка ситуація з Вікіпедією у Росії і що нам з цим робити.

1. Російська Вікіпедія — це розділ Вікіпедії російською мовою, а не Вікіпедія країни Росія. Різниця велика. РуВікі редагують росіяни, але також багато людей з інших країн, де знають російську (зокрема й українці).

2. Російська Вікіпедія не підкоряється законам Росії і не контролюється путінським режимом. Висвітлення ситуації там відносно адекватне. Російська війна проти України називається війною, а не «спеціальною воєнною операцією»; описані російські воєнні злочини; заборонено вживати прокремлівські пропагандистські джерела для висвітлення війни тощо.

3. Це не подобається путінському режиму, і Вікіпедію там намагаються переслідувати.
Поки що її не заблокували. Складно сказати точно, чому. Імовірно тому, що ще не розробили своєї альтернативи. Загалом складно зробити робочу альтернативу глобальній енциклопедії, яку в режимі реального часу оновлюють і наповнюють тисячі відданих волонтерів. Російська влада намагається це зробити, але поки ці ініціативи досить безпорадні.

Хоча загалом усе поступово йде до китайського сценарію, за яким у Росії буде свій суверенний інтернет, і усі вільні джерела інформації — зокрема Вікіпедія — будуть заблоковані.

4. РуВікі не є рупором пропаганди Кремля, але у ній залишаються імперські наративи. Найбільш очевидний приклад — прийменник «на Украине», який досі є загальноприйнятим варіантом у статтях.

5. Чи можна з цим щось робити і покращувати російську Вікіпедію? Так, цілком. Див. пункт 1: до РуВікі може долучатися будь-хто, хто знає російську мову. Власне, за моїми спостереженнями, за останні кілька років ситуація там поступово змінюється на краще.

Але мене особисто значно більше цікавить розвиток української Вікіпедії та розвиток контенту про Україну основними мовами світу: англійською, іспанською, французькою, арабською. Тому приділяю свій час і увагу цьому — й іншим раджу те ж саме.

​​📖 «Сміття. Харківський детектив у часи постапокаліпсиса»

Антиутопія, дії якої відбуваються у Харкові 2040 року — 15 років після глобальної екологічної катастрофи, у порівнянні з якою навіть війна виглядає не так страшно.

Гарно написана, динамічний сюжет, легко читається. При цьому органічно вплетені важливі теми: екологія, цькування слабших, переслідування ЛГБТ-підлітків. Загалом варта кількох годин вашого часу.

📍 Читайте також хороший детальний відгук від Тетяни Гонченко з «Непозбувного книгочитуна».

#LT_BookReview

Вікіпедія — це відкрита онлайн-енциклопедія, де будь-хто може відредагувати майже будь-яку статтю. Як тоді Вікіпедія забезпечує надійність статей і чи можна їй загалом довіряти?

У новому відео координатор програм «Вікімедіа Україна» Антон Процюк розповідає:

▫️ хто і що забезпечує якість статей Вікіпедії;
▫️ то чи можна довіряти Вікіпедії?
▫️ на що варто звертати увагу при читанні Вікіпедії.

Переглянути відео можете на нашому YouTube-каналі.

​​📖 «Припини свої вигадки»

1984 рік. Два сімнадцятирічні хлопці закохуються одне в одного і кілька місяців насолоджуються прихованим, пристрасним коханням. Однак спільного майбутнього у них немає: і через сексуальну орієнтацію, і через класову різницю. Філіпп — відмінник із родини середнього класу, на якого чекає світле майбутнє. Тома — селянський син, який має залишитися розвивати сімейну ферму.

2007 рік. Філіпп — на той час уже відомий письменник і відкритий гомосексуал — вперше за 25 років дізнається, як склалася доля Тома. Той одружився і не зміг прийняти себе таким, яким він є насправді.

2016 рік. Історія Тома підходить до свого трагічного кінця.

Це коротка — 200 невеликих сторінок — і щемка історія про перше кохання і ностальгію за минулим, якого вже не можна повернути.

Крім цього, тут ще кілька цікавих тем:
▪️ Життя у далекій французькій провінції, звідки може вибратися лише дрібка найбільш обдарованих людей.
▪️ Перший секс; короткі, але відверті сексуальні сцени.
▪️ Юнацька безтурботність за кілька років до кризи СНІДу 1980-их.
▪️ Межа між реальністю і фантазією (ця книга — правдиві мемуари автора? майже повністю вигадка? щось посередині? можемо лише здогадуватися).

#LT_BookReview

За минулий місяць більшість часу провів у відрядженнях — не встигав щось писати тут, але мав достатньо часу і концентрації в дорозі, щоб трохи читати і дивитися. Тому ось вам три рекомендації:

1) Фільм «Оппенгеймер» Крістофера Нолана. Як на мій смак, неочікувано цікавий і гостросюжетний для тригодинного байопіка — попри те, що основна інтрига розгортається навколо дрібних політичних баталій 1950-их років. Точніше, ймовірно, саме завдяки цьому :)

2) Серіал «Проблема 3 тіл» за мотивами трилогії китайського письменника Лю Цисіня. Якісна наукова фантастика — повільно розгортається, але до кінця першого сезону захоплює і переконує чекати наступних сезонів.

🔹Бонусна рекомендація: цікавий профайл Цисіня у The New Yorker, який гарно показує, як Цисінь балансує на двох стільцях — популярний на Заході, але лояльний до китайського режиму.

3) Книга «Жовтолика» Ребекки Кван. Сатиричний роман про маловідому авторку, яка стала свідком раптової смерті своєї успішної подруги-письменниці і видала її щойно дописаний роман за свій. Нюанс в тому, що роман про китайську історію, оригінальна авторка була американкою китайського походження, а головна героїня — біла.

Тут багато цікавих деталей про видавничий ринок у США, цікаво про теми расизму і культурної апропріації ca. 2020-их років + про онлайн-хейт і швидкоплинність літературної слави. У підсумку не надто глибока, але хороше легке читання на один раз.

#LT_BookReview

Розвиток ШІ-сервісів загрожує новинним медіа. Якщо відповідь на запит можна отримати напряму в ChatGPT / сторінці видачі Google, це зменшує трафік, а отже й доходи від реклами та потенціал залучати платних підписників.

У великих західних медіа зараз два варіанти, як поводитися з великими ШІ-компаніями — або судитися з ними за несанкціоноване використання їхнього контенту, або укласти угоду і отримати хоч якісь гроші напряму від них.

The New York Times у кінці минулого року обрала перший варіант. Але наразі це скоріше виняток. Усе більше видань обирають другий.

Найновіший і, можливо, найбільш помітний приклад — News Corp, компанія Руперта Мердока, у власності якої The Wall Street Journal і низка найбільших газет у Британії і Австралії. За повідомленням тієї ж WSJ, вартість угоди — орієнтовно 250 мільйонів доларів протягом п'яти років.

Маленькі медіа не можуть собі дозволити ні судитися, ні домовлятися напряму із техногігантами, тому їм залишається створювати оригінальний контент і будувати більш стійку модель монетизації і взаємодії з аудиторією. Наприклад, розсилки, подкасти і месенджери — канали, які досягають читачів і слухачів напряму, без втручання алгоритмів.

З початку повномасштабної війни «Українська правда» заробляла більшість грошей із англомовної версії. Але інтерес до теми України за кордоном падає, тому падають і доходи із західної аудиторії.

Один із способів, як УП сподівається диверсифікувати доходи — нові тематичні вертикалі. На початку цього року вони купили видання Mezha.Media про технології і Чемпіон про спорт.

Для нової статті The Fix я поговорив про це з виконавчим директором УП Андрієм Боборикіним.

Цікава можливість для медіаменеджерів і журналістів, які мають амбіції стати медіаменеджерами — новий курс від The Fix про роботу з аудиторією: як її будувати, як комунікувати з нею, як правильно аналізувати дані.

Курс англомовний, безкоштовний і в форматі імейл-розсилки. Складається із семи текстових випусків. Перший вийде у наступний четвер 6 червня.

Реєструйтеся за посиланням — https://newsletter.thefix.media/audience

Цікаві деталі із статті The Guardian:

▫️ Мінімум 7 мільйонів британців отримують пуш-сповіщення про новини із додатку BBC. Це робить його одним із найвпливовіших каналів розповсюдження інформації в країні.

▫️ «Проте процес прийняття рішень щодо того, що буде надіслано читачам, досить ситуативний. Тексти [заголовків новин у тексті сповіщення] залежать від того, хто з редакторів зараз на зміні або доступний у Microsoft Teams, щоб відкоригувати формулювання».