Для тих двох із половиною моїх підписників, кого цікавлять деталі того, як працюють (американські) медіа — вийшла моя стаття для The Fix про видання Mother Jones, яке цікаве тим, що, на відміну від більшості інших американських видань, успішно працює як некомерційна організація.

Американський політичний істеблішмент обох партій впевнено підтримує Україну. Але популярність підтримки України серед реднеків консервативних виборців падає — і зараз два найбільш імовірні кандидати у президенти від республіканців скептично ставляться до американських інвестицій у захист України.

Як ідеться у новому матеріалі The New York Times:

🗣 «Заявивши цього тижня, що захист України під час російського вторгнення не є життєво важливим інтересом для Сполучених Штатів, губернатор Флориди Рон Десантіс закріпив відхід республіканців від “яструбиної” зовнішньої політики, який триває протягом останнього десятиліття та прискорився з приходом до влади Дональда Трампа.

Трамп і Десантіс, які сумарно мають підтримку понад 75 відсотків республіканців на праймеріз у майбутніх президентських виборах 2024 року, зараз в основному одностайні щодо України, що свідчить про різкий відхід від інтервенціоністського підходу, яким керувалися вторгнення в Ірак та Афганістан за президентства Джорджа Буша-молодшого»

🗣 «…існує різкий розподіл між думкою республіканського істеблішменту та поглядами виборців цієї партії. Хоча багато високопоставлених республіканців були обурені заявою Десантіса, він і Трамп за поглядами ближчі до середнього республіканського виборця, ніж політики на кшталт [лідера республіканців у Сенаті] Макконнелла, які закликають Байдена робити більше для підтримки України.

Січневе опитування Pew Research Center показало, що 40 відсотків республіканців та незалежних виборців, які схиляються до Республіканської партії, вважають, що США надає забагато підтримки Україні. Лише 17 відсотків думають, що США робить недостатньо».

Звичайно, до 2024 року ще багато часу, але майже очевидно, що найкращим сценарієм для України буде якщо Байден піде на другий термін і виграє його.

Майбутнє, в якому генеративний штучний інтелект перетворить багатьох індивідуальних кріейторів на редакторів, усе ближче

​​У Швеції був унікальний підхід до боротьби з пандемією. Чи мало це якийсь вплив? 

Пам’ятаєте пандемію і особливий підхід Швеції до боротьби з нею? Там ніколи не було суворого локдауну: початкові школи продовжували працювати офлайн, паби і кав’ярні не закривалися, навіть маски майже ніхто не носив (два роки тому я жив у Швеції у розпал пандемії і писав про це детальніше).

Противники цього підходу стверджували, що він призведе до непропорційної кількості важких захворювань і смертей; прихильники — що він суттєво допоможе економічному розвитку й добробуту шведів.

Однак у підсумку, як стверджує дописувач The New York Times Девід Воллес-Веллс, неправими виявилися і затяті песимісти, і палкі оптимісти — Швеція пережила «абсолютно середньостатистичну пандемію». 

🗣 «Увесь масив даних не містить майже ніяких індикаторів будь-якої особливої чи незвичної урядової реакції — ні в показниках смертності у країні, ні в її економічній траєкторії, ні в більш нечіткому наборі показників, які ми можемо використовувати для оцінки впливу на якість життя…»

Рівень смертності у Швеції приблизно на одному рівні з іншими заможними країнами — трохи вищий, ніж у більшості інших скандинавських країн, але нижчий, ніж у Західній Європі.

Як пише Воллес-Веллс, ймовірно важлива причина нижчої смертності в тому, що з великим відривом найефективнішим заходом боротьби з пандемією є вакцинація — вона у Швеції пройшла успішно. Обмеження на кшталт локдаунів просто не мають настільки великого впливу, як могло здаватися.

🗣 «...Заходи з пом’якшення, звичайно, можуть зменшити поширення та допомогти затримати інфекцію, доки не будуть доступні вакцини. Але ефект, порівняно з самою вакцинацією, відносно невеликий: наприклад, високо оцінене дослідження в Бангладеш показало, що потроєння використання масок призвело лише до 11-відсоткового зниження загальної кількості заражень, тоді як у середньому вакцинація знижує ризик тяжких наслідків та смерті на понад 80 відсотків…»

З іншого боку Швеція не відчула й особливих переваг від ліберальних обмежень першого року пандемії, принаймні якщо вірити статистичним даним. Як й інші європейські країни, Швеція пережила глибоку рецесію у 2020 році, а потім швидке відновлення економіки. Якщо подивитися на більш абстрактні метрики — рівень тривожності та депресії серед шведів з початку пандемії нижчий, ніж серед американців та британців, але вищий, ніж у Норвегії та Нідерландах.

Чому так? Можливо, пише автор статті, шведські обмеження не були настільки вже й відмінними від інших країн. «Шведський уряд значною мірою покладався на свої квазі-лібертаріанські меседжі, наголошуючи на індивідуальній відповідальності своїх громадян і уникаючи [нав’язливих загальнонаціональних заборон]. Але як на місцевому, так і на національному рівнях вони все ж підготували суттєвий набір рекомендацій, спрямованих на пом’якшення наслідків» — наприклад, обмеження публічних заходів до не більше восьми людей та рекомендації залишатися вдома тим, для кого це можливо.

Загалом аналіз Воллеса-Веллса цікавий і проникливий, але з попередньої цитати видно, як він дивиться на Швецію через американську перспективу. Те, на чому він не наголошує, але що, припускаю, є найбільш логічним висновком — усі дані вказують на те, що розрахунок шведської влади виявився правильним, але він був актуальним лише для заможної скандинавської країни з високим рівнем соціальної довіри. Шведи добросовісно виконують обмеження навіть якщо вони введені у вигляді рекомендацій та / або якщо за їхнє невиконання немає ніякого реального покарання — а у США (чи й в Україні) це не спрацювало б. Іншими словами, причина, чому Швеція могла собі дозволити ліберальніші обмеження і не особливо відчути цього у результаті, не надто відрізняється від причини, чому Швеція є однією з найуспішніших і найзаможніших країн світу в принципі.

▪️ Читати повну статтю (~11 хвилин)

«Памфір» — дуже хороше кіно, раджу піти.

Наша культурна журналістика ще не доросла до рівня, щоб на такий важливий український фільм було багато хороших рецензій, розумніших за попереднє речення цього допису — але ось, наприклад, непоганий огляд.

На честь убивства російського пропагандиста Владлена Татарського раджу почитати статтю The Fix про феномен «воєнкорів» у російських пропагандистьких медіа

Рубрика «американська політична культура» — у кожного штату є свій верховний суд, і у багатьох з них посади суддів виборні. Й останнім часом, на фоні зростання поляризації між демократами й республіканцями, ці вибори стають усе більш політизованими.

Особливо вчорашні вибори до верховного суду Вісконсину. Обирали лише одну суддю, але ці перегони були важливими й на національному рівні — зокрема тому, що цей суд може мати вплив на президентські вибори 2024 року (Вісконсин є одним із swing states, які визначають долю виборів, а верховний суд штату може вирішити, чи [не] сертифікувати результати виборів у Вісконсині у суперечливих ситуаціях).

Із свіжої статті The New York Times:

🗣 «У вівторок виборці Вісконсина змінили політичний напрям свого штату, обравши ліберального кандидата до верховного суду, що позбавило консерваторів більшості… Джанет Протасевич, ліберальна суддя округу Мілвокі, перемогла Деніела Келлі, консерватора й колишнього суддю верховного суду Вісконсина, який намагався повернутися на посаду».

🗣 «Змагання, на яке було витрачено понад 40 мільйонів доларів, стало найдорожчим в історії виборів до американських судів. Демократи заздалегідь зрозуміли важливість перегонів за вирішальне місце у найвищому суді [настільки важливого для американської політики штату]. Мільйони доларів з інших штатів вливалися до Вісконсина, щоб підтримати суддю Протасевич…

60-річна суддя Протасевич відійшла від традиційних поглядів на те, як мають поводитися кандидати у судді, зробивши свої політичні пріоритети центральними у передвиборчих посилах. Вона чітко заявила про свою підтримку прав на аборти та назвала виборчі мапи, які надають республіканцям майже конституційну більшість у парламенті штату, “підтасованими” та “несправедливими”.

Її обрання на 10-річний термін на формально позапартійну позицію дає лібералам Вісконсина більшість (чотири місця до трьох), яка з 2008 року контролювалася консерваторами».

​​За минулі дні до цього каналу додалося трохи нових людей, тому давайте познайомимося.

Я працюю координатором програм громадської організації «Вікімедіа Україна», яка підтримує і розвиває Вікіпедію в Україні. Написання і редагування статей Вікіпедії не є частиною моєї роботи, але трохи займаюся цим як волонтер-редактор і адміністратор української Вікіпедії у вільний час.
Щоб стежити за тим, чим я займаюся більшість часу, підписуйтеся на канал організації. Про Вікіпедію і свою роботу я розповідав у різних інтерв’ю — наприклад, для подкасту «Конструктив», MediaLab і «Суспільного».
(Якщо у вас є якась практична проблема із Вікіпедією чи зауваження до якоїсь статті, краще не пишіть мені, а скористайтеся матеріалами, які розробляє наша команда — тут хороша початкова підбірка).

Також я редактор The Fix Media — англомовного видання про медіа з фокусом на Європу. Більше редагую тексти інших людей, але також зрідка пишу свої — наприклад, профайли українських медіа під час війни чи аналіз ширших трендів у медіасфері. Підписуйтеся на канал The Fix, щоб стежити за новими статтями, а якщо гарно розбираєтеся у темі медіа і вільно пишете англійською — долучайтеся до команди дописувачів.

Ще веду Телеграм-канал Old York Times, де оглядаю і переказую цікаві історії і важливі ідеї про Україну та світ з англомовного медіапростору. Скоріш за все, ви уже підписані, але якщо ще ні — підписуйтеся.

За освітою я історик-американіст — і у вільний від усіх інших зобов’язань час люблю стежити за найновішими шаленими речами, які стаються в американській політиці.

У цьому каналі пишу про те, що мені цікаво — медіа, технології і їх перетин (наприклад, зараз особливо цікава тема генеративного штучного інтелекту); американська політика; і всього потрохи.

Також мене можна читати у Твіттері чи Медіумі. На інших платформах я також є, але навряд чи ви там знайдете щось цікаве для себе, якщо не знаєте мене особисто.

Якщо маєте побажання / пропозиції / питання або просто хочете розказати про себе чи пропіарити свій проєкт — пишіть у коментарях або мені особисто: @protanton.

Ідея для ШІ-стартапу — працювати на кількох роботах і делегувати більшість завдань чату GPT.

Звичайно, це можливо не лише для невеликої кількості робіт, а й лише у відносно короткий проміжок часу, поки компанії не встигли адаптуватися і інституціоналізувати автоматизацію завдань, які можна автоматизувати. Але все одно цікавий зліпок моменту, в якому ми зараз.

(Цікаво, скільки років пройде перш ніж до генеративного ШІ призвичаїться українська система освіти).

Який робочий стиль німецького канцлера Олафа Шольца — і кому він найбільше довіряє? Обрав для вас три цікаві факти із недавньої замітки The Economist.

1. Work-life balance важливий навіть коли ти очолюєш одну з найпотужніших держав світу:
🗣 «Незвично для державного лідера, Шольц очікує щодня прийти додому вчасно для спокійної вечері із дружиною, після чого почитати хорошу книгу і рано заснути»

2. У Шольца є свій Єрмак:
🗣 «Головним серед преторіанської гвардії, яка оточує канцлера, є Вольфганг Шмідт, колишній юрист, який є правою рукою Шольца останні 20 років, починаючи з місцевої політики в їхньому рідному місті Гамбурзі. Ця незвична пара настільки близька — один великий і бородатий, інший лисий і стислий — що один журналіст назвав їх “Волаф”».

Шмідт очолює апарат канцлера, в якому працює понад 600 людей, і має вплив на питання зовнішньої політики та розвідки.
🗣 «Той факт, що сам Шмідт має такий великий вплив, може бути проблемою. Зовнішньополітичні радники вже давно вимагають створення Ради національної безпеки, щоб нейтралізувати системне суперництво між відомством канцлера та міністерством закордонних справ. Ця зміна є гостро необхідною у момент коли Німеччина все більше змушена відмовлятися від своєї традиційної пасивної позиції в геополітиці…. Один дипломат МЗС скаржиться: “Ми не можемо допустити, щоб Шмідт займався ще й безпековою політикою”».

3. Прихильники Шольца стверджують, що — попри всю критику зсередини Німеччини й з-поза неї — його є за що похвалити:
🗣 «За їхніми словами, незважаючи на найгострішу регіональну кризу за останні десятиліття, міжнародні альянси Німеччини за останній рік зміцнилися, а не ослабли. Хоча триголова коаліція Шольца є найбільш комплексною в історії німецького національного… уряду, мало хто думає, що вона розвалиться. І громадська думка сходиться на тому, що канцлер зумів утримати центр і неодноразово довів, що він краще відчуває пульс Німеччини, ніж його критики».

▪️ Читати повну статтю (~4 хвилини)

Fox News, найпопулярніший консервативний американський телеканал, заплатить 787 мільйонів доларів компанії Dominion Voting Systems, яка виробляє апарати і програмне забезпечення для голосування.

Причина у тому, що у кінці 2020 року Fox поширювали нічим не підтверджені твердження про те, що продукція Dominion нібито використовувалася для того, щоб сфальсифікувати президентські вибори.

Dominion подали на Fox у суд із вимогою виплатити 1,6 мільярда доларів відшкодування. Судовий процес мав бути складним — з одного боку, редакційна свобода новинних видань у США захищена гарно, і складно засудити медіа за те, що воно написало чи сказало в ефірі. З іншого боку, Fox явно поширювали неправдиві конспірологічні теорії (і спричинилися до того, що багато американських республіканців досі вірять, що Трамп насправді виграв вибори).

У останній момент перед початком судового процесу обидві сторони домовилися про угоду. Хоча Fox технічно не визнали своєї провини повністю, сума величезна — «найбільше публічно відоме грошове врегулювання в історії американських справ про наклеп», як пише Washington Post.

🗣 «Dominion були готові показати [під час судового процесу], що у Fox боялися відтоку глядачів [і тому публікували неправду], незважаючи на те, що вони знали, що транслюють неправдиві твердження… Виглядає, що [засновник і голова ради директорів Fox News Руперт] Мердок підрахував, що угода з Dominion буде набагато дешевшою як з репутаційної, так і з грошової точки зору, ніж ризикувати судом і несприятливим вердиктом присяжних, які могли б присудити навіть вищу виплату, ніж вимагали Dominion».

Для тих, кого цікавить тема — детальніше про феномен Fox я колись (ще у старі добрі часи правління Трампа, до виборів 2020 року) писав для MediaLab.

Продовжую свій квест «подивитися хороше українське кіно і знайти хоч одну непогану рецензію на нього».

У цьому випуску — «Люксембург, Люксембург» і ця стаття Заборони.

Майже за темою попереднього допису — натрапив на цікаве інтерв’ю з літературним критиком Євгенієм Стасіневичем, раджу послухати; серед іншого, він розповідає про те, як має виглядати хороший критичний текст.

Моя нова стаття для The Fix: як виглядає робота директора аналітичного відділу у Statista, одній із найбільших світових компаній ринкової аналітики — і як він перейшов на цю позицію після 20+ років роботи в медіа.

​​«Якось був зліт юних піонерів, і вчителі вже зауважили, що Василь [Стус] вміє добре говорити. І ось на цих зборах (клас, мабуть, п’ятий чи шостий), Василь там виступав, говорив, очевидно, те, чого його наперед навчили. А потім він, такий маленький, тягне ручку і вигукує: “За Леніна, за Сталіна!” Справа в тому, що він дуже вірив книгам, щиро». 

Цей спогад сестри Стуса у книжці Радомира Мокрика «Бунт проти імперії: українські шістдесятники» ілюстративний — Стус був далеко не єдиним із покоління українських дисидентів, які народилися через двадцять років після приходу радянської влади і росли під впливом совєтської пропаганди.

Головною темою книжки є становлення шістдесятників: як талановиті студенти, висхідні зірки української радянської літератури кінця 1950-их—початку 1960-их років, які працювали у межах тоталітарної системи, перетворилися на дисидентів і борців із цієї системою. Як пише Мокрик, «це покоління народилося в радянській системі і зуміло в ситуації цілковитого інформаційного вакууму розгледіти [її] фальш…». І не лише розгледіти — а й пожертвувати побутовим комфортом, часто волею, а іноді й життям, щоб почати кинути виклик імперії, яка на той момент виглядала непохитною.

При цьому Мокрик розповідає про Стуса, Симоненка, Костенко, Дзюбу, Драча, Сверстюка та інших шістдесятників як про живих людей — вони закохуються, сваряться, ходять одне до одного в гості, скаржаться на брак грошей, п’ють горілку і підстьобують одне одного в листах. Тому ця книжка — рідкісний випадок того, коли дослідження, яке зародилося як наукова робота, читається легко і швидко.

Це не колекція біографій, а саме хороший наратив; «мандрівка в мікросвіт українських шістдесятників», яку й обіцяє анотація. Окрім розповіді самих шістдесятників — екскурси у деякі з вирішальних моментів української й радянської історії у цю епоху: наприклад, антисталінської промови Хрущова і Куренівської трагедії.

Радію, що виходить якісний нонфікшн про Україну від українців, і раджу почитати.

#LT_BookReview

Вношу свою лепту у відродження цікавих офлайн-подій у Києві 🙂 У суботу приходьте на історичний фестиваль LEGIO Historica — поговоримо про те, як працює Вікіпедія, чому там деколи написано не те, що нам подобається, і що з цим робити.

Крім моєї сесії буде ще багато цікавого; деталі і реєстрація — у ФБ-події фестивалю.

Кілька місяців тому Microsoft викликали багато хайпу інтеграцією генеративного штучного інтелекту у свій пошуковик Bing. Але поки це не особливо йому допомогло — пропорція пошукових запитів через Bing виросла лише на чверть відсотка за останні три місяці.

Хоча Google трохи відстали від Microsoft і OpenAI за рівнем хайпу у сфері ШІ, зараз вони оперативно доганяють конкурентів. І їхня перевага — наявність продуктів, якими вже користуються мільярди людей і які можна поступово покращувати з допомогою ШІ.

На конференції Google I/O кілька днів презентували багато цікавого, ось можна переглянути відеоогляд основного від The Verge.

Більше почитати і послухати на тему:
▪️ Стаття журналіста Кейсі Ньютона про те, що Google «нарешті привносить ШІ туди, де це справді важливо»
▪️ Есе головного редактора The Verge Нілая Патела про фундаментальні виклики, які стоять перед компанією та її основною бізнес-моделлю в епоху штучного інтелекту
▪️ Інтерв’ю The Verge із генеральним директором Google Сундаром Пічаї за результатами Google I/O (аудіо + транскрипт)

Politico пише про вплив машинного перекладу на штат перекладачів інституцій ЄС. 

У перекладачів Європейської комісії — виконавчого органу ЄС — багато роботу: офіційні документи потрібно перекладати на кожну із 24 офіційних мов ЄС. Кількість тексту до перекладу лише збільшується: якщо у 2013 році переклали 2 мільйони сторінок, то у 2022 році — 2,5 мільйони.

Відтак у Єврокомісії великий штат перекладачів. Але попри збільшення кількості роботи, кількість людей зменшується — із майже 2,5 тисяч перекладачів десять років тому до 2 тисяч зараз.

Думаю, це дуже типовий приклад того, як штучний інтелект впливатиме і вже впливає на робочі місця. Не приносить радикальних змін, не заміняє спеціалістів повністю — але дозволяє робити більше роботи меншою кількістю людей: автоматизувати простіші завдання і перетворити людей із кріейторів на редакторів.

Буквально:
🗣«Перекладачі ЄС наголошують, що їхні повсякденні завдання зміщуються до виявлення помилок та адаптації автоперекладеного тексту до мови ЄС.

У жаргоні перекладачів це називається “постредагування” [post editing] і стає дедалі важливішою частиною роботи».

Вікіпедію у медіа висвітлюють значно менше, ніж інших техногігантів; намагаюся поступово заповнювати цю прогалину. Написав для The Fix про довготермінові виклики, з якими стикається Вікіпедія:

📌 зниження рівня відвідуваності у заможних багатих країнах ускладнює фандрейзинг;
📌 генеративний штучний інтелект може як допомогти моделі Вікіпедії, так і зашкодити;
📌 Вікіпедія залишається важливою мішенню інформаційної війни (і розвиток ШІ-генераторів тексту може стати додатковим ризиком);
📌 роботу Вікіпедії ускладнюють цензура й регуляції з боку урядів, навіть демократичних.

▪️ Читати статтю (~5 хвилин)

​​У своїй роботі багато працюю з фрилансерами і деколи сам пишу тексти як фрилансер, тому давно чекав на книжку «Фриланс здорової людини» Тетяни Гонченко.

Книга не про фриланс загалом, а саме про написання текстів на фрилансі (і більше фокусу на журналістику й тексти для бізнесу, менше про копірайтинг). І вона не про те, як власне писати тексти, а про «бізнесову» частину фрилансу — як домовлятися про гонорар, де шукати замовників, як грамотно з ними комунікувати, як вибудовувати особистий бренд.

Тетяна Гонченко — досвідчена журналістка і бізнес-райтерка, але також за останні кілька років вона збудувала собі бренд експертки з теми фрилансу в Україні. Ця книжка — компіляція її досвіду із внеском ще кільканадцяти експертів: авторів, редакторів, піарників.

Поради слушні, грамотно структуровані й гарно розписані. Читається незвично легко й цікаво такого жанру — видно, що авторка є професійною райтеркою :)

Кілька цікавих тез, які особливо зрезонували:
▪️ «Насправді найпопулярніша причина, чому нам [авторам] платять мало — бо ми не попросили більше». Гонорар за роботу дуже часто залежить від того, скільки ви попросите. Не соромтеся просити достойну суму за роботу на початку + не соромтеся час до часу просити про підвищення, якщо співпраця регулярна. Звичайно, це легко сказати і буває складніше втілити на практиці, але є корисні лафйхаки. Наприклад, рахувати кількість витраченого часу на роботу і відштовхуватися від нього; або запровадити чітку структуру — просити про підвищення в усіх постійних замовників з чіткою регулярністю, як-то раз на півроку.

▪️ «Парадоксально, але я, розмовляючи як із замовниками, так і з виконавцями, зрозуміла, що головна передумова успішної співпраці — не якість роботи, не гроші й навіть не пунктуальність у дедлайнах. А комунікація. Якщо вам приємно і комфортно взаємодіяти, решта відходить на другий план». Усі ми живі люди, тому якщо з вами приємно спілкуватися, на інші прорахунки можуть закривати очі. Ідеальної формули комунікації немає, але з корисних порад — цінувати час інших людей і не зникати зі зв’язку; знайомитися наживо (чи хоча б через відео), коли є можливість; звертати увагу на дрібниці, з яких складається загальне враження (наприклад, форматування документа з текстом).

Ця книжка може бути корисною для усіх, хто пише тексти за гроші чи задумується про це; навіть якщо повністю віддаватися фрилансу не входить у ваші плани. Замовити можна напряму в авторки за цим посиланням.

А якщо не готові виділяти час на прочитання цілої книжки, ось два корисних і безкоштовних ресурси на тему, які сам давно читаю:
📍Телеграм-канал Тетяни Гонченко про фриланс
📍Підбірка гайдів для авторів і редакторів текстів на MediaLab від Отара Довженка, одного з експертів, який фігурує у книжці (на сторінці за лінком прогортайте до розділу «Мої тексти про медіа, які варто прочитати»)

#LT_BookReview