Зайвий займенник

Безпомильна ознака сучукрперекладу — переклад усіх присвійних займенників — свій, його, їхній і т. д. Перекладач бачить присвійні займенники — і сумлінно перекладає їх з місця на місце.

А штука в тому, що в англійській мові вони відіграють граматичну роль, тобто потрібні з граматичних, а не смислових міркувань. А в українській — ні, вона влаштована інакше. Іноді, звісно, присвійний займенник не завадить з міркувань стилістики або ритму, строгого правила тут немає, але в більшості випадків без нього можна спокійно обійтися — текст тільки виграє.

Переконатися в цьому просто. Присвійний займенник в українській мові потрібен, коли на нього припадає сигнал. Це перевіряється питанням «А не?..».

Він відпочивав на морі зі своєю дружиною і дітьми (а не з чужою?)

Він записав у своєму щоденнику (а не в чужому?)

Монарх привітав союзні війська з їхніми успіхами (а не з чужими?)

Рузвельт змінив свою риторику (а не чужу?)

Він користувався повагою своїх колег (а не чужих?)

Вона втратила своє здоров'я (точно своє?)

і т. д. без кінця в будь-якому сучукрперекладі. Усі приклади реальні.

#пропереклад
#dont_do_it

У кінці червня я поїхав у Дніпро, щоб написати для Kyiv Independent про роботу Восток SOS — благодійної організації, яка допомагає людям, які постраждали від війни: евакуюватися із зони бойових дій, розміститися й отримати гуманітарну допомогу, зафіксувати російські воєнні злочини.

Разом із фотографом ми провели день у хабі Восток SOS у Дніпрі та поспостерігали за їх роботою — від роздачі гуманітарної допомоги до зустрічі евакуаційного поїзду із Покровська.

Що з цього вийшло — читайте за посиланням.

🇧🇷 «Антиутопія Сан-Паулу»

У Der Spiegel вийшов цікавий репортаж із Сан-Паулу. Із населенням у понад 22 мільйони людей Сан-Паулу — не лише найбільше місто Бразилії, а й четверте за населенням місто у світі і найбагатше місто у Південній Америці.

Авторка статті змальовує його як антиутопію, місце двох світів — багатства, можливостей та найбільшого у світі флоту приватних гелікоптерів; бідності, безнадії та фавел із жахливими умовами життя.

🗣 «Навряд чи знайдеться інше місце на планеті, де убогість і розкіш існують у такій страхітливій близькості одне до одного — де відчай бідних і пиха багатих стикаються так жорстоко. У Сан-Паулу живуть тисячі мультимільйонерів. Середня тривалість життя в багатому білому районі Піньейрос становить понад 80 років, а в найбідніших темношкірих кварталах — лише 58. Заможні жителі називають місто Нью-Йорком південної півкулі. Для тих, хто загруз у злиднях, місто є безжальним звіром, який загрожує поглинути їх будь-якої миті».

Серед героїв статті:
📍 казково багатий і трохи нарцисичний бізнесмен, власник найбільшої юридичної фірми на континенті;
📍 архітекторка, яка виросла у міських нетрях Сан-Паулу і, замість того, щоб втекти від їх бідності, намагається зробити їх більш придатними до життя;
📍 художник вуличного графіті (піксадор), який малює у важкодоступних місцях, часто на приватній території, як своєрідний протест проти нерівності.

Раджу почитати — або принаймні порозглядати фотографії.

▪️ Читати статтю (~4300 слів, ~20 хвилин на прочитання)

​​Вікіпедія — це не лише популярна енциклопедія, а й джерело цікавих історій.

На зустрічі у просторі "Цегла" у суботу, 6 серпня, о 14:00, Антон Процюк, адміністратор української Вікіпедії та головний євангеліст Вікіпедії в Україні, розповість деякі із захопливих історій про Вікіпедію — як міжнародних, так і зі свого досвіду.

Зокрема:
📌як з’явилася ідея Вікіпедії — і чому вона зародилась із майже протилежної ідеї;
як і коли Вікіпедія ставала інструментом для політичного протесту;
📌чому велику частину шотландської Вікіпедії написав американський підліток, який не знає шотландської мови;
чому першу статтю української Вікіпедії створили у Японії;
📌як (не) стати адміністратором Вікіпедії у 15 років;
яку роль Антон зіграв у президентських виборах 2014 року.

🤔І головне — як і чому Антон видаляв статтю про Олексія Арестовича.

Лекцію можна відвідати за вільний донат. Усі зібрані кошти підуть на підтримку жителів тимчасово окупованої Херсонщини. Також для тих, хто не перебуває у Києві ми організовуємо онлайн-трансляцію. Щоб отримати посилання на неї потрібно:
1) Задонатити будь-яку суму на спеціальну монобанку «Допомагаємо Херсону» https://send.monobank.ua/jar/2t415fo7iz
або на карту «Приватбанк» 4149439315371801 (власник - Шатілов Є.В.);
2) Заповнити гугл-форму https://forms.gle/XJEKMddyTGkv5wv77, прикріпивши скрін або квитанцію донату - напередодні лекції ми надішлемо вам лінк на онлайн-трансляцію. Якщо не вийде подивитись у конкретний час - за тим самим посиланням буде доступний запис.

Більше буде у події в Фейсбуці.

Допоможемо жителям Херсонщини дочекатись ЗСУ! До зустрічі!

У Kyiv Independent вийшла моя стаття про три українські некомерційні організації, які борються із російською агресією — та які очолюють молоді жінки.

Мені особисто найцікавішою була історія благодійного фонду «Сильні», який допомагає жертвам сексуального насильства. Вони побудували повноцінну інституцію за дуже короткий час. Мабуть, головний виклик наразі* — не знайти гроші, а побороти стигму, з якою стикаються жертви сексуального насильства, щоби вони не боялися і не соромилися звертатися за допомогою.

*Інтерв'ю я робив два місяці тому

Коли і чому я видаляв статтю про Арестовича? Чому себуанська Вікіпедія на другому місці за кількістю статей? Ці та ще вісім кул-сторі про Вікіпедію — у записі моєї суботньої лекції для Legio Historica.

З вас донат від 100 гривень на підтримку Херсонщини (скидайте скриншот @protanton), з мене запис. Закидати сюди: https://send.monobank.ua/jar/2t415fo7iz

Велика перевага запису — можна одразу подивитися на швидкості 1.5😉

Якісна стаття The Ukrainians про Дарку Гусяк — зв'язкову Романа Шухевича, яка провела 25 років у радянських таборах.

Попри всі складнощі війни, такі історії завжди показують, наскільки сьогодні Україні простіше боротися, ніж 80 років тому — коли у нас не було ні держави, ні міжнародного визнання.

🗣 «Гусяки тримали велике господарство, а кімнати у своєму будинку здавали курортникам. Завдяки цьому, зауважує Дарка, усі троє доньок мали змогу навчатися. Юрій Пуківський, кандидат історичних наук та заступник головного редактора журналу «Локальна історія», зазначає, що родинна історія Дарії Гусяк підважує тиражований міф про те, що основу національного підпілля ОУН становили насамперед соціальні низи суспільства».

🗣 «До Мордовії приїхав суд із Москви, щоби мене звільнити, — розповідає Дарка. — За то вони шось вимагають. Я просто на той суд не пішла. Моя начальниця казилася і грозила, вмовляла і просила. Я вперлася. Як 23 відсиділа, то ше 2 відсиджу. То був дуже добрий крок з мого боку. Я мала спокій. Бо вони завше: “Ви — нам, а ми — вам”».

🗣 «Тяжко собі уявити життя людини, яка має лише те, в чому вбрана, і те, що тримає в своїх руках, а більше нічого немає: ні на хліб, ні на одяг, ні на що», — згадує Дарка.

Дарка Гусяк померла лише на днях у віці 98 років, незадовго після виходу цього матеріалу.

▪️ Читати статтю (~15 хвилин на прочитання)

Хороший опис еволюції новинних медіа (на Заході) за останні кілька десятиліть у новій статті Бена Томпсона.

🗣 «Газетам подобалося думати, що вони заробляють гроші, тому що люди покладаються на них заради новин, які готують їхні безстрашні репортери та працьовиті редактори. Не лише люди платили газетам безпосередньо, але й рекламодавці також були раді заплатити за привілей розміщення своєї продукції поруч із незрівнянною роботою журналістів. Інтернет показав фатальну похибку цього світогляду: те, що забезпечували газети, — це розповсюдження завдяки інфраструктурі як-то друкарні та [продавці газет].

Після того, як інтернет знизив витрати на розповсюдження [контенту] до нуля, стали зрозумілими три істини: по-перше, “новини”, як тільки вони опубліковані, не зберігають економічної цінності. По-друге, газети втратили географічні монополії, а натомість конкурували з усіма виданнями по всьому світу. По-третє, рекламодавців цікавив не контент, а доступ до клієнтів.

Колись редакційні матеріали та реклама були в одній зв’язці [bundle]. Потім інтернет роз’єднав журналістські матеріали і рекламу — та створив незліченні варіанти для [поширення] обох. Останнім кроком була міграція реклами на платформи, які надають прямий доступ до користувачів, залишаючи газети із великим охопленням і без можливості монетизувати його».

Тобто інтернет роз’єднав зв’язок між створенням контенту та його дистрибуцією — завдяки цьому я можу опублікувати цю замітку майже миттєво, без потреби видрукувати її і доставити особисто кожному зі своїх 535 підписників.

Це вступ, а основна теза статті — у тому, що зараз нас чекає наступне роз’єднання: штучний інтелект на кшталт генераторів зображень і текстів скоро роз’єднає зв’язок між народженням ідеї та її втіленням (“unbundle the creation of an idea and its substantiation”).

У The Fix вийшло моє інтерв'ю з Отаром Довженком про те, як почуває себе український медійний ринок на сьомий місяць війни.

Якщо коротко, то краще, ніж можна було боятися, але прогнози не надто оптимістичні.

Читаю «Злет і падіння Третього Рейху», класичну працю американського журналіста Вільяма Ширера, написану за 15 років після закінчення Другої світової війни. Цікаве спостереження — наскільки мейнстрімною і прийнятною була така гомофобія автора кілька десятиліть тому.

Завжди цікаво спостерігати за тим, які нові слова поповнюють мову. Ось зараз великий американський сервіс Dictionary.com опублікував замітку про те, які нові слова вони додали до свого словника англійської цієї осені. Обрав для вас кілька цікавих прикладів.

Додалося трохи термінів, пов’язаних з роботою — наприклад:
✍️ OOO — out of office / не на робочому місці
✍️ pawternity leave — коротка відпустка з догляду за домашнім улюбленцем: поєднання paternity leave (відпустка з догляду за дитиною) і paw (лапа)
✍️ lavender ceiling — лавандова стеля; ліміт кар’єрного просування, з яким стикаються представники ЛГБТ-спільноти (за аналогією із glass ceiling для жінок)

І, звичайно, слова зі сленгу, поп-культури і соцмереж:
✍️ simp — сімп; людина, яка проявляє надмірну симпатію і увагу до іншої людини (найчастіше так говорять про хлопця, який занадто упадає перед дівчиною, з якою хоче переспати)
✍️ at як дієслово — сперечатися з кимось, особливо у соцмережах (наприклад, “don’t at me”)
✍️ shadow ban — тіньовий бан; «приховування публікації / публікацій в соціальних мережах модераторами платформи без повідомлення користувача, який опублікував їх, зазвичай у відповідь на порушення правил використання платформи».

Приємний бонус: оновили написання понад 40 українських топонімів із російського написання на українське — навіть такі традиційно запущені випадки як Chornobyl та Odesa.

Цікава замітка про ініціативу проти цензури в Росії — росіяни скачують піратські фільми з торентів, а в субтитрах їм вставляють реальні новини про війну в Україні.

Звичайно, глобальна ефективність дуже сумнівна — надворі не 1970-ті і проблема не в тому, що росіянам нема де взяти правдиві новини, а в тому, що вони закривають на них очі (якщо не активно підтримують те, що відбувається). Але суто в теорії ідея красива.

Хто є найвпливовішою людиною світу? Як стверджують автори нового подкасту The Prince від The Economist, це китайський лідер Сі Цзіньпін. Він повністю контролює величезну організацію — стомільйону Комуністичну партію Китаю — яка у свою чергу управляє найбільшою країною світу. 

Сі Цзіньпін при владі уже десять років, і сьогодні у Китаї відкрився з’їзд партії: очікується, що він призначить Сі на новий термін на посаді генсека ЦК КПК. Третій п’ятирічний термін буде безпрецедентним у історії комуністичного Китаю після Мао — і він показує, наскільки Сі консолідував владу. 

Подкаст The Prince у восьми випусках розповідає про історію становлення Сі та основні теми його правління:
📍 жорстка боротьба з корупцією, яка принесла йому популярність (і допомогла позбутися політичних суперників);
📍 не менш сувора інтернет-цензура;
📍 жорстокі репресії проти уйгурів у Синьцзяні;
📍 протистояння із Заходом;
📍 боротьба з ковідом.

До речі, боротьба з ковідом при Сі для мене особливо цікава, бо вона показала усе найкраще та найгірше сучасного Китаю. На самому початку цензура заблокувала вчасне поширення інформації про вірус, що, можливо, й стало каталізатором пандемії. Згодом завдяки неймовірним технологічним досягненням Китаю вдалося взяти ковід під контроль — але ці ж інструменти дозволяють партії запровадити ще жорсткіший контроль над суспільством загалом. Тепер ідеологічна впертість китайського керівництва змушує їх покладатися на менш ефективні китайські вакцини замість кращих західних.

Принагідно з подкасту можна дізнатися трохи цікавих і маловідомих фактів про Сі (хоча не так багато, бо державна цензура старанно оберігає його біографію) — наприклад, що в якийсь момент його дружина, відома китайська співачка Пен Ліюань, була значно відомішою за свого чоловіка; або що в юності його сім’я пережила репресії і нестачу їжі, що сильно вплинуло на світогляд Сі. 

Назва подкасту — алюзія як до походження Сі (його батько Сі Чжунсюнь був революціонером і високопосадовцем після перемоги комуністів, хоча згодом потрапив у немилість Мао), так і до «Державця» Макіавеллі.

#раджу_послухати

Редакторський Геловін — тринадцять текстуальних страхіть :)

​​Вчора у США пройшли проміжні вибори — раз на два роки там переобирають повний склад Палати представників і третину сенаторів.

Останні два роки влада була у Демократичної партії: президентом є демократ Джо Байден, і у демократів зараз більшість в обох палатах парламенту. (Хоча більшість досить невелика, тому особливо масштабних реформ вони провести не змогли).

Фінальні результати проміжних виборів ще не відомі, але уже очевидно, що демократи показали значно кращий результат, ніж багато хто очікував. Попередньо виглядає, що у республіканців буде дуже невелика більшість у Палаті представників, а демократи збережуть невелику більшість у Сенаті (що може залежати від додаткового туру виборів до Сенату у Джорджії, який пройде через місяць).

Чому це гарно для демократів? Бо партія президента традиційно показує погані результати на проміжних виборах, особливо коли в країні така висока інфляція, як зараз. Тож багато політичних оглядачів готувалися до «червоної хвилі», тобто розгромної перемоги республіканців. Але її не сталося.

Чому республіканці показали гірший результат?
Головних факторів ймовірно два:
▪️ виборцям не сподобалося, що консервативна більшість у Верховному суді скасувала загальнаціональне право на аборти;
▪️ непопулярним виявився антидемократичний стиль політики трампістського крила (скажімо, багато прихильників Трампа досі не визнають, що Байден виграв президентські вибори 2020 року) — саме трампісти здебільшого програли вибори

Як підсумував журналіст Метью Іглесіас, «виявляється, що люди не люблять, коли в них забирають їхні права, і що критична маса електорату не хоче, щоб їх представляли шахраї і заколотники».

Для України це загалом хороші новини — більшість американського політичного істеблішменту підтримують щедру допомогу Україні, і лише трампістське крило Республіканської партії ставиться скептично до України. І саме вони програли на цих проміжних виборах найбільше.

«Користувачі WeChat пишуть вибачення від руки, щоб повернути свої заблоковані облікові записи»

Рубрика «що відбувається, коли поєднати високі технології з махровим комунізмом» — із недавньої статті Rest of World:

🗣 «У червні китайський студент у Каліфорнії згадав у WeChat табуйовану тему: кривавий розгром урядом протестів на площі Тяньаньмень у 1989 році. За кілька годин його акаунт забанили у WeChat, що відрізало його від можливості спілкуватися з сім’єю і друзями на батьківщині. Щоб відновити доступ до акаунту, Ерік [ім’я змінено для анонімності] був змушений написати листа із сердечними вибаченнями до Tencent, компанії-власника месенджера.

“Я обіцяю не публікувати нічого у порушення законів і регуляцій, які захищають суспільну стабільність та бізнеси Tencent”, Ерік написав у листі на 500 знаків, якого згодом викинув у сміття. “Дякую Tencent за те, що надаєте нам таку чудову платформу для спілкування”».

🗣 «WeChat є головним месенджером у Китаї. Жителі покладаються на свої акаунти у WeChat не лише для спілкування одне з одним, а й для замовлення їжі і таксі та для оплати за продукти. Під час пандемії COVID-19 люди використовують WeChat для входу в громадські місця — потрібно відсканувати призначений владою QR-код, щоб отримати доступ.

Втрата акаунту WeChat означає відключення від соціальних мереж, цифрових гаманців і базових соціальних послуг. Однак все більше людей переживають цей спустошливий досвід — додаток регулярно блокує користувачів за різноманітні порушення: від розсилки спаму до критики уряду».

​​Навколо Твіттеру після того, як його купив Ілон Маск, розвивається така сага, що про неї скоро будуть писати книжки.

Начебто геній і візіонер, Маск з кожним днем все більше розхитує і руйнує компанію, робить максимально некомпетентні кроки — і незрозуміло, чим це все закінчиться. Зокрема відлякує великих рекламодавців, намагаючись залучити більше грошей із платних підписок — але проблема в тому, що реклама зараз становить ключове джерело доходів компанії.

Переказувати усе неможливо, але моя улюблена історія — хтось створив фейковий акаунт фармацевтичного гіганта Eli Lilly, отримав галочку верифікації (що стало легко зробити, коли Маск дозволив купувати її усім користувачам — і не потурбувався про достатньо якісний процес перевірки ідентичності) і написав «We are excited to announce insulin is free now». 

Очевидно, це поставило компанію у неможливу позицію — і нагадало усім, що інсулін у США насправді дорогий, попри те, що це критично важливі ліки. А оскільки незадовго до того Маск звільнив половину працівників компанії (а дехто пішов добровільно), цей твіт провисів досить довго і розійшовся по всьому інтернету перш ніж його видалили.

Ціна акцій компанії просіла — і тепер у Eli Lilly образилися і призупинили усі рекламні кампанії у твіттері:
For $8, Twitter is ‘losing out on millions of dollars in ad revenue,’ a former Eli Lilly official said.

Євробюрократи у Брюсселі спілкуються здебільшого англійською мовою — але їхня версія англійської може бути далекою від того, як нею розмовляють звичайні люди. Про це пише колумніст The Economist.

🗣 «Недавнє дослідження підтвердило, що мешканці брюссельського кварталу ЄС розмовляють унікальною мовою. Крістіан Раух із WZB Berlin Social Science Center проаналізував прес-релізи, випущені Європейською комісією, виконавчим органом ЄС, за десятки років. 45 000 досліджених документів були написані нерозбавленою канцелярщиною.

Тоді як бюрократи в Ірландії та Британії використовують приблизно ту саму лексику, що й газети, єврократи спілкуються словами, які ніхто інший не використовує, від “трилогій” [trilogues] до “співзаконодавців” [co-legislators] (навіть не питайте). Їхнє письмо настільки ж незрозуміле, як у політологічних журналах. Національні уряди пишуть так, що їх може зрозуміти типовий школяр. Єврократи збивають з пантелику усіх, хто не має вищої освіти».

…
🗣 «Langue de Shakespeare адаптували для Брюсселя двома способами. По-перше, єврократи часто використовують слова так, що носіям мови складно їх зрозуміти. Вони “assist” зустрічі замість того, щоб відвідувати [attend] їх. Вони “externalise” завдання замість того, щоб “outsource” їх. Коли вони говорять про “actual” ситуацію, вони мають на увазі поточну [у звичайній англійській “actual” у цьому контексті означає “справжній”].

Найчастіше це відбувається тоді, коли посадовці бачать слово, яке вони впізнають із своєї власної мови і припускають, що воно означає те ж саме англійською. Тоді їхні співрозмовники підхоплюють естафету та зловживають цим терміном таким же чином: Брюссель — це місце, де дипломати звідусіль удосконалюють свою англійську, спілкуючись з людьми, які також погано нею володіють.

Поки Британія була членом ЄС, британці час від часу чіплялися до таких мовних неточностей. Інші європейці успішно присоромлювали їх тим, що серед британців мало хто знає іноземні мови навіть погано, не кажучи вже про майстерно. Зараз [у Брюсселі] залишилося не так багато носіїв англійської мови. Мордування їхньої мови вважається справедливою відплатою за Брекзит — хоча, очевидно, це м’якше покарання, ніж британські виборці присудили самим собі».

На думку автора статті, поширення єврожаргону не є проблемою, а навпаки корисне. На відміну від національних урядів, євробюрократи не комунікують із громадськістю, а роблять здебільшого технічну роботу за зачиненими дверима, намагаючись знайти компроміси серед 27 держав-членів ЄС.

Відволічу вас довгопостом на тему, яка не особливо спливає в українських новинах.

Одна з найбільш обговорюваних тем в американських медіа зараз (звісно, після саги з Твіттером і нової президентської кампанії Трампа) — колапс криптобіржі FTX і її засновника Сема Бенкмена-Фріда. Я писав про Бенкмена-Фріда минулого року, і за останні кілька тижнів все принципово змінилося.

Ще місяць тому Бенкмен-Фрід був успішним підприємцем із мільярдними статками і великим політичним впливом. Зараз він більше схожий на звичайного шахрая.

Його криптоімперія зазнала краху: FTX оголосила банкрутство, Бенкмен-Фрід був усунений від управління компанією, і його статки опустилися до нуля. Не буду вдаватися у технічні деталі, у яких я все одно не експерт, але якщо спростити — є серйозні підстави вважати, що Бенкмен-Фрід присвоював гроші клієнтів FTX, які зберігалися на біржі, і використовував їх для власних цілей. Наскільки зловісними були мотиви — питання поки відкрите; але очевидно, що його дії порушували базові закони і правила чесного бізнесу.

Окрім успішного криптобізнесмена, останні кілька років Бенкмен-Фрід також був масштабним філантропом — і дотримувався у своїй благодійності філософії ефективного альтруїзму. (Її суть у тому, що люди, у першу чергу із заможних країн, у своїй благодійній діяльності мають триматися максимально раціонального підходу: жертвувати на те, що об'єктивно принесе якомога більше користі якомога більшій кількості людей — скажімо, на боротьбу з малярією в Африці, а не на місцевий музей).

Окрім класичних сфер благодійності, якими займаються ефективні альтруїсти — наприклад, боротьба із хворобами у бідних країнах чи покращення добробуту тварин — останнім часом, зокрема завдяки фінансуванню Бенкмена-Фріда, набув популярності лонгтермізм (longtermism). Це позиція, яка пріоритизує покращення довгострокового добробуту людства, зокрема шляхом боротьби з екзистенційними ризиками на кшталт штучного інтелекту, який перестане слухатися людей.

У найбільш цинічній інтерпретації ідея лонгтермізму десь така — оскільки життя майбутніх людей настільки ж морально важливі, як життя людей сьогодення, не так важливо пріоритизувати ресурси на те, щоб покращити життя тисяч чи мільйонів людей сьогодні, якщо ми зараз можемо за ці гроші врятувати чи покращити життя мільярдів чи трильйонів людей майбутнього.

Після падіння FTX журналісти і коментатори почали ставитися з більшим скепсисом і до ефективного альтруїзму, для якого Бенкмен-Фрід донедавна був найбільшим благодійником.

Самій базовій філософії ефективного альтруїзму, мабуть, нічого не загрожує. Твердження, що люди мають бути більш альтруїстичними і більш раціональними у тому, як витрачають ресурси на благодійність, є досить неконтроверсійними. Як і практична ідея, скажімо, боротьби з малярією у бідних країнах Африки шляхом перевірених методів на кшталт антимоскітних сіток.

Але лонгтермізм, очевидно, зазнає більшого репутаційного удару. Як ми можемо довіряти цим людям і організаціям передбачити довготермінові екзистенційні ризики, якщо вони не побачили в Бенкмені-Фріді короткотермінового екзистенційного ризику для себе під власним ж носом?

The culture that is US: матч з студентського американського футболу привернув більше глядачів, ніж матч національної збірної на чемпіонаті світу зі [звичайного] футболу