Обережно, лонгрід!🤓

Зараз ми часто говоримо про те, що мусимо знати Своїх: як сучасних героїв, так і історичних особистостей, які зробили багато для української державності та культури.
👇
Нагадуємо про наш історичний проєкт, присвячений меценатам, що у різні віки вкладали ресурс в українську справу.
Сьогодні пропонуємо почитати про князів Острозьких.
📖
Костянтин Острозький запам’ятався історії як видатний полководець. Він зробив успішну військову кар’єру у кампаніях проти татар і Московського царства; тривалий час обіймав пост Великого гетьмана Литовського. За літописом, Костянтин Острозький командував військами в понад 60 битвах і виграв більшість.

Молодший син князя Костянтина — Василь-Костянтин — народився приблизно в 1526 році, за кілька років до смерти батька. Його старший брат рано помер, тому Василь-Костянтин більш ніж півстоліття очолював рід. Тривалий час він був київським воєводою та відповідав за захист південно-східних кордонів від татарських набігів.
Більше про князів — за посиланням.

На DOU цікаве інтерв'ю з операційним директором Привату.

Каже, що вони готувалися до різних сценаріїв війни, але не до широкомасштабного вторгнення, бо думали, що в такому разі Україна не встоїть🙃 Але коли війна почалася, вдало адаптувалися і зокрема рекордно швидко перенесли дата-центри.

Повне інтерв'ю в аудіо англомовне; є українські субтитри на ютубі + текстові тези українською.

Хто винен у інфляції? 🤔

Натрапив на цікавий американський матеріал місячної давнини, який дає цікаву точку зору. У інфляції частково винні e-commerce та діджитал.

Раніше підняття цін було цілою логістичною задачею: надрукувати нові цінники, каталоги, поінформувати усіх продавців. Зараз ціни підіймаються у декілька кліків на вебсайтах та електронних цінниках.

Більше того, в епоху полегшення доступу до торгівлі через інтернет ми стали лінивіші і не запам’ятовуємо цифри. Плюс в онлайні інформаційного шуму так багато, що ціна в голові не затримується. Отже, продавці можуть потроху підвищувати ціни - а покупці це дуже довго ігноруватимуть.

Як «Суспільне» працює під час війни: інтерв'ю з керівником Миколою Чернотицьким

Українське громадянське суспільство боролося за створення незалежного суспільного мовника кілька десятиліть — і нарешті досягло цього після Революції Гідності.

Суспільний мовник — це важливий елемент для демократичної країни: медіа, яке фінансується за гроші платників податків і не залежить від інтересів приватних власників, але також і зберігає редакційну незалежність від влади. (Не дарма американці довіряють BBC більше, ніж власним американським медіа).

Сьогодні «Суспільне» — це одне з найбільших новинних медіа в Україні. Воно сягає багато мільйонів людей через радіо й телебачення і має велике представництво на онлайн-платформах. Лише в Телеграмі сумарна кількість підписників для всіх каналів — понад 1,2 мільйони. Загалом на «Суспільне» працює понад 4 тисячі людей.

Я зробив інтерв’ю із керівником «Суспільного» Миколою Чернотицьким для The Fix Media — про те, як організація готувалася до війни та як її зараз переживає, яка оптимальна модель фінансування для «Суспільного» і як Чернотицький приймає рішення.

Хороший розбір того, як і чому люди із невизначеною посадою «радник голови Офісу президента» зараз формують українську інформаційну політику.

​​Прочитав книжку Олександра Михеда «Я змішаю твою кров із вугіллям. Зрозуміти український Схід», яка вийшла два роки тому.

Ця книжка написана на основі серії поїздок автора містечками Донеччини і Луганщини (Костянтинівка, Покровськ, Добропілля, Лисичанськ, Сєверодонецьк, Бахмут), яка почалася у 2016 році — та натхненних ними досліджень. Також має добірку інтерв’ю Михеда з українськими інтелектуалами і митцями зі сходу: Ігор Козловський, Сергій Жадан, Алевтина Кахідзе тощо.

Не сказав би, що після прочитання я зрозумів український схід краще, ніж до того. Але вона надихнула почитати і дізнатися більше.

▪️ Мабуть, найцікавіша частина книжки — це лінія Марка Залізняка, фотографа і краєзнавця з Донеччини, який прожив і документував майже століття української історії — від Першої світової війни до колективізації та Голодомору, до німецько-радянської війни, до відлиги та застою.

▪️ Міжнародний контекст шахтарської історії Донбасу — наприклад, історії про те, якою інтернаціональною була дорадянська історія Донеччини (скажімо, та ж бельгійська архітектура Лисичанська, про яку багато хто з нас вперше дізнався, коли росіяни почали її нищити у 2022 році). Або дослідження жанру «шахтарського роману», який почався із «Жерміналю» Еміля Золя і розвивався протягом 20 століття.

▪️ З підбірки інтерв’ю усі цікаві, але найцікавіше — із письменницею Оленою Стяжкіною про міф Донбасу та його ідентичність.

«Створюючи міф індустріалізації, кремлівська верхівка була зацікавлена у формуванні такої собі вітрини, “виставкового взірця”. Щоправда, ця вітрина, як і будь-яка вітрина радянського магазину, ніякого стосунку до реальності не мала…

Я впевнена, що Кремль завжди боявся української національної потуги, тому взірець інтернаціонального, робітничого, індустріалізованого, урбанізованого Донбасу — це була така собі примусова ідеальна модель суспільства, яке треба було збудувати…

Міф створював дзеркало, у якому хотілося віддзеркалюватися, у яке хотілося дивитися. Якби це був виключно примус, нічого не спрацювало б. Він підвищував, прикрашав, давав оптимістичний погляд на себе. Ці бараки, в яких жили люди, ці нестерпні умови праці — все це у дивний спосіб віддзеркалювалося в міфі: не як бідність, злидні та безправ’я, а як осмислена ціна “світлого майбутнього”, як жертва заради інших. Так поставала формула “Донбас годує”...

Нещасний, хворий на силікоз чи й на щось гірше шахтар дивився в це дзеркало і почувався античним героєм — не менше…

Шахтар — це Прометей, прикутий не до скелі в повітрі, а до скелі в підземеллі. Радянський соціалістичний варіант. Щоправда, печінку викльовував не орел, посланий богами, а горілка, якої можна було купити багато…

Міфологічний “Донбас” був інклюзивним і монолітним тільки в соціальній уяві. А в реальності що потужнішим ставав образ, то більшою ексклюзивністю він вирізнявся…
Міф «Донбасу» дуже промовистий у тому, чого й кого в ньому немає. [Наприклад, інших національностей, окрім російської; села; жінок; дітей і підлітків]».

Останнім часом я працюю (зокрема) редактором європейського видання про медіа The Fix. Свої тексти зазвичай поширюю тут, але крім них ми публікуємо ще багато цікавого.

Наприклад, з останнього:
📍 Розбір: що не так із тим, як Reuters висвітлює російсько-українську війну (спойлер: некритично цитують російських пропагандистів)
📍 Профайл українського порталу для IT-спільноти DOU (сам їх регулярно читаю і слухаю — було цікаво попрацювати над цим матеріалом)
📍 Рейтинг європейських новинних видань у TikTok

Щоб стежити за всіма матеріалами, підписуйтеся на щотижневу імейл-розсилку або Телеграм-канал.

Розповів «Суспільному», чому Вікіпедія не видаляє статті про Росію

Пам'ятаєте ті щасливі часи, коли найбільшою темою, яка хвилювала всіх, була вакцинація від ковіду? Зараз уже є перші глобальні результати, які дозволяють оцінити її ефективність.

За даними нового дослідження, про яке пише The Economist, у 2021 році щеплення врятували 20 мільйонів життів — допомогли знизити смертність минулого року на 63%. Найбільше — завдяки двом вакцинам: AstraZeneca і Pfizer.

За даними Our World in Data, у світі було використано 12,22 мільярди доз вакцини. Дві третини населення світу отримало принаймні одну дозу.

На це легко не звернути увагу, але така швидка розробка ефективних вакцин — це справжній науковий прорив.

З десяток років тому tube sites — на кшталт RedTube чи PornHub — принципово змінили підхід до порнографії, зробивши її безкоштовною та доступною у кілька кліків. Класичні порностудії і порнозірки втратили свій колишній вплив.

В останні кілька років OnlyFans трохи змістив центр влади і дозволив індивідуальним актор(к)ам бути незалежними та гарно заробляти.

Але найбільшу владу у світі порно мають дві нудні та конвенційні компанії — Visa і MasterCard. Саме платіжні системи визначають, що (не)дозволено показувати порноресурсам.

І коли позаминулого року Pornhub стикнувся із великим скандалом після гучного журналістського розслідування, саме Visa і MasterCard змусили їх одним помахом видалити біля 80 відсотків свого контенту.

Це одна з головних тем подкасту Hot Money від Financial Times, який розслідує бізнесову й фінансову сторону сучасної порноіндустрії. Автори подкасту, журналісти FT, знайшли людей, які контролюють найбільші порнокомпанії світу — і розповідають, хто справді має владу у цій індустрії.

Цікавий подкаст, раджу послухати. (Content warning: хоча подкаст про бізнес і гроші, а не про секс, йдеться все-таки про порноіндустрію, тому деякі частини not safe for work).

Написав статтю для The Fix Media про те, як і чому Ахметов виходить зі свого медіабізнесу

Зайвий займенник

Безпомильна ознака сучукрперекладу — переклад усіх присвійних займенників — свій, його, їхній і т. д. Перекладач бачить присвійні займенники — і сумлінно перекладає їх з місця на місце.

А штука в тому, що в англійській мові вони відіграють граматичну роль, тобто потрібні з граматичних, а не смислових міркувань. А в українській — ні, вона влаштована інакше. Іноді, звісно, присвійний займенник не завадить з міркувань стилістики або ритму, строгого правила тут немає, але в більшості випадків без нього можна спокійно обійтися — текст тільки виграє.

Переконатися в цьому просто. Присвійний займенник в українській мові потрібен, коли на нього припадає сигнал. Це перевіряється питанням «А не?..».

Він відпочивав на морі зі своєю дружиною і дітьми (а не з чужою?)

Він записав у своєму щоденнику (а не в чужому?)

Монарх привітав союзні війська з їхніми успіхами (а не з чужими?)

Рузвельт змінив свою риторику (а не чужу?)

Він користувався повагою своїх колег (а не чужих?)

Вона втратила своє здоров'я (точно своє?)

і т. д. без кінця в будь-якому сучукрперекладі. Усі приклади реальні.

#пропереклад
#dont_do_it

У кінці червня я поїхав у Дніпро, щоб написати для Kyiv Independent про роботу Восток SOS — благодійної організації, яка допомагає людям, які постраждали від війни: евакуюватися із зони бойових дій, розміститися й отримати гуманітарну допомогу, зафіксувати російські воєнні злочини.

Разом із фотографом ми провели день у хабі Восток SOS у Дніпрі та поспостерігали за їх роботою — від роздачі гуманітарної допомоги до зустрічі евакуаційного поїзду із Покровська.

Що з цього вийшло — читайте за посиланням.

🇧🇷 «Антиутопія Сан-Паулу»

У Der Spiegel вийшов цікавий репортаж із Сан-Паулу. Із населенням у понад 22 мільйони людей Сан-Паулу — не лише найбільше місто Бразилії, а й четверте за населенням місто у світі і найбагатше місто у Південній Америці.

Авторка статті змальовує його як антиутопію, місце двох світів — багатства, можливостей та найбільшого у світі флоту приватних гелікоптерів; бідності, безнадії та фавел із жахливими умовами життя.

🗣 «Навряд чи знайдеться інше місце на планеті, де убогість і розкіш існують у такій страхітливій близькості одне до одного — де відчай бідних і пиха багатих стикаються так жорстоко. У Сан-Паулу живуть тисячі мультимільйонерів. Середня тривалість життя в багатому білому районі Піньейрос становить понад 80 років, а в найбідніших темношкірих кварталах — лише 58. Заможні жителі називають місто Нью-Йорком південної півкулі. Для тих, хто загруз у злиднях, місто є безжальним звіром, який загрожує поглинути їх будь-якої миті».

Серед героїв статті:
📍 казково багатий і трохи нарцисичний бізнесмен, власник найбільшої юридичної фірми на континенті;
📍 архітекторка, яка виросла у міських нетрях Сан-Паулу і, замість того, щоб втекти від їх бідності, намагається зробити їх більш придатними до життя;
📍 художник вуличного графіті (піксадор), який малює у важкодоступних місцях, часто на приватній території, як своєрідний протест проти нерівності.

Раджу почитати — або принаймні порозглядати фотографії.

▪️ Читати статтю (~4300 слів, ~20 хвилин на прочитання)

​​Вікіпедія — це не лише популярна енциклопедія, а й джерело цікавих історій.

На зустрічі у просторі "Цегла" у суботу, 6 серпня, о 14:00, Антон Процюк, адміністратор української Вікіпедії та головний євангеліст Вікіпедії в Україні, розповість деякі із захопливих історій про Вікіпедію — як міжнародних, так і зі свого досвіду.

Зокрема:
📌як з’явилася ідея Вікіпедії — і чому вона зародилась із майже протилежної ідеї;
як і коли Вікіпедія ставала інструментом для політичного протесту;
📌чому велику частину шотландської Вікіпедії написав американський підліток, який не знає шотландської мови;
чому першу статтю української Вікіпедії створили у Японії;
📌як (не) стати адміністратором Вікіпедії у 15 років;
яку роль Антон зіграв у президентських виборах 2014 року.

🤔І головне — як і чому Антон видаляв статтю про Олексія Арестовича.

Лекцію можна відвідати за вільний донат. Усі зібрані кошти підуть на підтримку жителів тимчасово окупованої Херсонщини. Також для тих, хто не перебуває у Києві ми організовуємо онлайн-трансляцію. Щоб отримати посилання на неї потрібно:
1) Задонатити будь-яку суму на спеціальну монобанку «Допомагаємо Херсону» https://send.monobank.ua/jar/2t415fo7iz
або на карту «Приватбанк» 4149439315371801 (власник - Шатілов Є.В.);
2) Заповнити гугл-форму https://forms.gle/XJEKMddyTGkv5wv77, прикріпивши скрін або квитанцію донату - напередодні лекції ми надішлемо вам лінк на онлайн-трансляцію. Якщо не вийде подивитись у конкретний час - за тим самим посиланням буде доступний запис.

Більше буде у події в Фейсбуці.

Допоможемо жителям Херсонщини дочекатись ЗСУ! До зустрічі!

У Kyiv Independent вийшла моя стаття про три українські некомерційні організації, які борються із російською агресією — та які очолюють молоді жінки.

Мені особисто найцікавішою була історія благодійного фонду «Сильні», який допомагає жертвам сексуального насильства. Вони побудували повноцінну інституцію за дуже короткий час. Мабуть, головний виклик наразі* — не знайти гроші, а побороти стигму, з якою стикаються жертви сексуального насильства, щоби вони не боялися і не соромилися звертатися за допомогою.

*Інтерв'ю я робив два місяці тому

Коли і чому я видаляв статтю про Арестовича? Чому себуанська Вікіпедія на другому місці за кількістю статей? Ці та ще вісім кул-сторі про Вікіпедію — у записі моєї суботньої лекції для Legio Historica.

З вас донат від 100 гривень на підтримку Херсонщини (скидайте скриншот @protanton), з мене запис. Закидати сюди: https://send.monobank.ua/jar/2t415fo7iz

Велика перевага запису — можна одразу подивитися на швидкості 1.5😉

Якісна стаття The Ukrainians про Дарку Гусяк — зв'язкову Романа Шухевича, яка провела 25 років у радянських таборах.

Попри всі складнощі війни, такі історії завжди показують, наскільки сьогодні Україні простіше боротися, ніж 80 років тому — коли у нас не було ні держави, ні міжнародного визнання.

🗣 «Гусяки тримали велике господарство, а кімнати у своєму будинку здавали курортникам. Завдяки цьому, зауважує Дарка, усі троє доньок мали змогу навчатися. Юрій Пуківський, кандидат історичних наук та заступник головного редактора журналу «Локальна історія», зазначає, що родинна історія Дарії Гусяк підважує тиражований міф про те, що основу національного підпілля ОУН становили насамперед соціальні низи суспільства».

🗣 «До Мордовії приїхав суд із Москви, щоби мене звільнити, — розповідає Дарка. — За то вони шось вимагають. Я просто на той суд не пішла. Моя начальниця казилася і грозила, вмовляла і просила. Я вперлася. Як 23 відсиділа, то ше 2 відсиджу. То був дуже добрий крок з мого боку. Я мала спокій. Бо вони завше: “Ви — нам, а ми — вам”».

🗣 «Тяжко собі уявити життя людини, яка має лише те, в чому вбрана, і те, що тримає в своїх руках, а більше нічого немає: ні на хліб, ні на одяг, ні на що», — згадує Дарка.

Дарка Гусяк померла лише на днях у віці 98 років, незадовго після виходу цього матеріалу.

▪️ Читати статтю (~15 хвилин на прочитання)

Хороший опис еволюції новинних медіа (на Заході) за останні кілька десятиліть у новій статті Бена Томпсона.

🗣 «Газетам подобалося думати, що вони заробляють гроші, тому що люди покладаються на них заради новин, які готують їхні безстрашні репортери та працьовиті редактори. Не лише люди платили газетам безпосередньо, але й рекламодавці також були раді заплатити за привілей розміщення своєї продукції поруч із незрівнянною роботою журналістів. Інтернет показав фатальну похибку цього світогляду: те, що забезпечували газети, — це розповсюдження завдяки інфраструктурі як-то друкарні та [продавці газет].

Після того, як інтернет знизив витрати на розповсюдження [контенту] до нуля, стали зрозумілими три істини: по-перше, “новини”, як тільки вони опубліковані, не зберігають економічної цінності. По-друге, газети втратили географічні монополії, а натомість конкурували з усіма виданнями по всьому світу. По-третє, рекламодавців цікавив не контент, а доступ до клієнтів.

Колись редакційні матеріали та реклама були в одній зв’язці [bundle]. Потім інтернет роз’єднав журналістські матеріали і рекламу — та створив незліченні варіанти для [поширення] обох. Останнім кроком була міграція реклами на платформи, які надають прямий доступ до користувачів, залишаючи газети із великим охопленням і без можливості монетизувати його».

Тобто інтернет роз’єднав зв’язок між створенням контенту та його дистрибуцією — завдяки цьому я можу опублікувати цю замітку майже миттєво, без потреби видрукувати її і доставити особисто кожному зі своїх 535 підписників.

Це вступ, а основна теза статті — у тому, що зараз нас чекає наступне роз’єднання: штучний інтелект на кшталт генераторів зображень і текстів скоро роз’єднає зв’язок між народженням ідеї та її втіленням (“unbundle the creation of an idea and its substantiation”).

У The Fix вийшло моє інтерв'ю з Отаром Довженком про те, як почуває себе український медійний ринок на сьомий місяць війни.

Якщо коротко, то краще, ніж можна було боятися, але прогнози не надто оптимістичні.

Читаю «Злет і падіння Третього Рейху», класичну працю американського журналіста Вільяма Ширера, написану за 15 років після закінчення Другої світової війни. Цікаве спостереження — наскільки мейнстрімною і прийнятною була така гомофобія автора кілька десятиліть тому.