Моя нова стаття для The Fix Media — про те, як працює інформагентство «Вчасно», одне із найбільших новинних видань на Донбасі.

«Хоча логістичні проблеми наразі вирішені, ця робота має величезне емоційне навантаження. Мабуть, найскладнішим аспектом її роботи, каже директорка “Вчасно” Марія Давиденко, є дізнаватися про загибель людей, чиї історії вони висвітлювати перед відкритим російським вторгненням — військових та активістів».

▪️Читати (англійською мовою, ~5 хвилин)

Учора оголосили переможців цьогорічної Пулітцерівської премії — найпрестижнішої нагороди для журналістів у США і, ймовірно, у всьому світі. Українські журналісти отримали спеціальну відзнаку, а The New York Times додали ще три нагороди до своїх попередніх ста тридцяти двох — найбільший показник в історії із великим відривом.

Утім, як пише NPR, над історією «пулітцерів» New York Times висить принаймні одна темна хмара — приз журналісту Волтеру Дюранті у 1932 році. Дюранті очолював московське бюро газети і отримав нагороду за висвітлення Радянського Союзу. Однак у своїх статтях він дотримувався офіційної радянської лінії, замовчував радянський державний терор і активно заперечував Голодомор.

Як стверджує в інтерв’ю з NPR дослідниця Енн Епплбом, Дюранті навряд чи був проплачений радянським урядом; не був він і щирим прихильником радянської ідеології — просто така позиція була корисною для нього, дозволяла йому зберегти престижну журналістську позицію в СРСР та розвинути свою кар’єру.

Заклики до Ради Пулітцерівської премії відкликати нагороду Дюранті або до NYT повернути її лунають вже давно — відколи розпад СРСР дозволив дослідникам побачити справжні масштаби смертей українців, викликані Голодомором 1932—1933 років. Зараз ці заклики, мабуть, ще голосніші — однак поки що не були успішними.

За результатами перевірок 20 років тому NYT вирішила не повертати нагороду, а Пулітцерівська рада — не відкликати її. Обидві організації визнають, що робота Дюранті мала серйозні прорахунки і згодом була дискредитована, але кажуть, що у роботі Дюранті не було знайдено ознак свідомого обману, а якщо судити минуле за сучасними стандартами, це може призвести до поганого прецеденту. (І при цьому перекладають відповідальність — NYT каже, що Пулітцерівська рада може відкликати премію; Пулітцерівська рада каже, що NYT може повернути її).

Написав невелику англомовну замітку про повсякденне життя у Києві зараз. Цільова аудиторія — іноземці; але, може, комусь із вас також буде цікаво.

За даними Gallup, станом на квітень 78% американців підтримують прийняття 100 тисяч біженців з України. І найцікавіше, що це найвищий рівень підтримки біженців за всю історію таких опитувань Gallup, які проводяться з 1939 року.

🗣 «Попередній пік підтримки прийняття біженців за опитуваннями Gallup був у 1999 році, коли 66% опитуваних підтримали прийом «кілька сотень етнічних албанських біженців з Косово». Єдиний інший раз, коли ми спостерігали підтримку більшості, був у 2018 році — тоді 51% американців підтримали прийняття «тисяч» біженців з Гондурасу та інших країн Центральної Америки.

Жоден інший прийом біженців не підтримували навіть 4 з 10 американців; підтримка коливалася від 16% у 1946 році за прийняття збільшеної кількості європейських біженців під час Другої світової війни до 37% у 2015 році за поселення «принаймні 10 000» сирійських біженців».

🗣 «Підтримка прийняття українських біженців також є двопартійною: 92% демократів, 79% незалежних і 61% республіканців висловлюють підтримку. Хоча розрив у 31% між демократами та республіканцями є значним, він далекий від різниці у 68% та 42%, які спостерігалися за прийняття біженців із Центральної Америки у 2018 році та сирійських біженців у 2015 році».

​​Недавно дочитав книжку «Каста. Витоки наших невдоволень» американської авторки Ізабель Вілкерсон. Вона пише про історичну расову нерівність у США — і висвітлює її як елемент кастової системи: системи соціального розшарування всього суспільства, на зразок індійської.

Цікава книжка, рекомендую — корисно для того, щоб дізнатися більше про американське суспільство, але також можна знайти багато актуальних паралелей із російсько-українською війною.

«Дегуманізувати іншу людину означає не просто оголосити, що хтось не є людиною, і це відбувається не випадково. Це процес, програмування. Заперечення того, що є самоочевидним в іншому представникові нашого виду, потребує неабиякої енергії й підкріплення.

Значно важче дегуманізувати окрему людину, що стоїть перед вами й витирає сльози через втрату когось із близьких, здригається від болю після падіння, чи сміється з несподіваного каламбуру, як зробили б ви самі. Важче дегуманізувати окрему людину, яку вам випало знати. Саме тому люди й групи, які прагнуть до влади й розмежування, не обтяжують себе дегуманізацією індивіда. Легше поставити клеймо забруднення на всю групу».

Український переклад вийшов у видавництві «Лабораторія». Я зробив виклад тез книги у Вікіпедії, а також підбірку цитат у Вікіцитатах.

На своїй основній роботі я зараз деколи пишу чи редагую історії людей з вікімедійної спільноти. Раджу почитати останню — коротка, але багатогранна розповідь киянина, який прийняв емоційне рішення піти у ЗСУ. А повна підбірка історій за посиланням, будемо наповнювати її.

Рубрика «дивовижі зі світу американських медіа» — акаунт у Твіттері, створений для того, щоб іронізувати із заголовків New York Times, набрав понад 150 тисяч підписників, і зараз його профайлять у журналістських медіа.

Наприклад, один із мотивів, які найчастіше сатиризує New York Times Pitchbot (насправді не бот, а 52-річний викладач математики) — тенденція мейнстримних медіа зображати будь-що як погані новини для демократів / Джо Байдена.

Недавній сумнозвісний едіторіал від New York Times про Україну — це не позиція всієї газети чи всієї редакції. Це позиція групи з 14 людей, які окремі від редакції і не підпорядковуються головному редактору газети.

Взагалі, це суто американська традиція мати редакційну раду, яка сидить окремо від редакції. Але серед глобальної аудиторії (та й серед американців теж) мало хто розуміє різницю між редакційною радою, редакцією та компанією. Тому New York Times й інші газети мають чіткіше її комунікувати.

Написав про це все у замітці для The Fix Media.

Очікувано, але все ж🙃 — за даними аналізу, який публікує Axios, взаємодії з новинами про Україну в соціальних мережах знизилися у 22 рази із першого тижня вторгнення.

За даними попереднього дослідження, у період за квітень і першу половину травня російсько-українська війна відставала за середнім показником взаємодій від суду між Джонні Деппом і Ембер Герд (безсумнівний лідер), Ілона Маска, Джо Байдена та абортів.

​🔎 "Вікімедіа Україна" склала рейтинг зі 100 статей, які найчастіше відвідували користувачі від початку війни в українській "Вікіпедії".

На першому місці – стаття "Російське вторгнення в Україну-2022", вона набрала 2,5 млн переглядів. На другому "опинився" текст про радника глави ОП Олексія Арестовича (1,8 млн переглядів).

Третю позицію займає "привид Києва" (666,7 тис.)

Обережно, лонгрід!🤓

Зараз ми часто говоримо про те, що мусимо знати Своїх: як сучасних героїв, так і історичних особистостей, які зробили багато для української державності та культури.
👇
Нагадуємо про наш історичний проєкт, присвячений меценатам, що у різні віки вкладали ресурс в українську справу.
Сьогодні пропонуємо почитати про князів Острозьких.
📖
Костянтин Острозький запам’ятався історії як видатний полководець. Він зробив успішну військову кар’єру у кампаніях проти татар і Московського царства; тривалий час обіймав пост Великого гетьмана Литовського. За літописом, Костянтин Острозький командував військами в понад 60 битвах і виграв більшість.

Молодший син князя Костянтина — Василь-Костянтин — народився приблизно в 1526 році, за кілька років до смерти батька. Його старший брат рано помер, тому Василь-Костянтин більш ніж півстоліття очолював рід. Тривалий час він був київським воєводою та відповідав за захист південно-східних кордонів від татарських набігів.
Більше про князів — за посиланням.

На DOU цікаве інтерв'ю з операційним директором Привату.

Каже, що вони готувалися до різних сценаріїв війни, але не до широкомасштабного вторгнення, бо думали, що в такому разі Україна не встоїть🙃 Але коли війна почалася, вдало адаптувалися і зокрема рекордно швидко перенесли дата-центри.

Повне інтерв'ю в аудіо англомовне; є українські субтитри на ютубі + текстові тези українською.

Хто винен у інфляції? 🤔

Натрапив на цікавий американський матеріал місячної давнини, який дає цікаву точку зору. У інфляції частково винні e-commerce та діджитал.

Раніше підняття цін було цілою логістичною задачею: надрукувати нові цінники, каталоги, поінформувати усіх продавців. Зараз ціни підіймаються у декілька кліків на вебсайтах та електронних цінниках.

Більше того, в епоху полегшення доступу до торгівлі через інтернет ми стали лінивіші і не запам’ятовуємо цифри. Плюс в онлайні інформаційного шуму так багато, що ціна в голові не затримується. Отже, продавці можуть потроху підвищувати ціни - а покупці це дуже довго ігноруватимуть.

Як «Суспільне» працює під час війни: інтерв'ю з керівником Миколою Чернотицьким

Українське громадянське суспільство боролося за створення незалежного суспільного мовника кілька десятиліть — і нарешті досягло цього після Революції Гідності.

Суспільний мовник — це важливий елемент для демократичної країни: медіа, яке фінансується за гроші платників податків і не залежить від інтересів приватних власників, але також і зберігає редакційну незалежність від влади. (Не дарма американці довіряють BBC більше, ніж власним американським медіа).

Сьогодні «Суспільне» — це одне з найбільших новинних медіа в Україні. Воно сягає багато мільйонів людей через радіо й телебачення і має велике представництво на онлайн-платформах. Лише в Телеграмі сумарна кількість підписників для всіх каналів — понад 1,2 мільйони. Загалом на «Суспільне» працює понад 4 тисячі людей.

Я зробив інтерв’ю із керівником «Суспільного» Миколою Чернотицьким для The Fix Media — про те, як організація готувалася до війни та як її зараз переживає, яка оптимальна модель фінансування для «Суспільного» і як Чернотицький приймає рішення.

Хороший розбір того, як і чому люди із невизначеною посадою «радник голови Офісу президента» зараз формують українську інформаційну політику.

​​Прочитав книжку Олександра Михеда «Я змішаю твою кров із вугіллям. Зрозуміти український Схід», яка вийшла два роки тому.

Ця книжка написана на основі серії поїздок автора містечками Донеччини і Луганщини (Костянтинівка, Покровськ, Добропілля, Лисичанськ, Сєверодонецьк, Бахмут), яка почалася у 2016 році — та натхненних ними досліджень. Також має добірку інтерв’ю Михеда з українськими інтелектуалами і митцями зі сходу: Ігор Козловський, Сергій Жадан, Алевтина Кахідзе тощо.

Не сказав би, що після прочитання я зрозумів український схід краще, ніж до того. Але вона надихнула почитати і дізнатися більше.

▪️ Мабуть, найцікавіша частина книжки — це лінія Марка Залізняка, фотографа і краєзнавця з Донеччини, який прожив і документував майже століття української історії — від Першої світової війни до колективізації та Голодомору, до німецько-радянської війни, до відлиги та застою.

▪️ Міжнародний контекст шахтарської історії Донбасу — наприклад, історії про те, якою інтернаціональною була дорадянська історія Донеччини (скажімо, та ж бельгійська архітектура Лисичанська, про яку багато хто з нас вперше дізнався, коли росіяни почали її нищити у 2022 році). Або дослідження жанру «шахтарського роману», який почався із «Жерміналю» Еміля Золя і розвивався протягом 20 століття.

▪️ З підбірки інтерв’ю усі цікаві, але найцікавіше — із письменницею Оленою Стяжкіною про міф Донбасу та його ідентичність.

«Створюючи міф індустріалізації, кремлівська верхівка була зацікавлена у формуванні такої собі вітрини, “виставкового взірця”. Щоправда, ця вітрина, як і будь-яка вітрина радянського магазину, ніякого стосунку до реальності не мала…

Я впевнена, що Кремль завжди боявся української національної потуги, тому взірець інтернаціонального, робітничого, індустріалізованого, урбанізованого Донбасу — це була така собі примусова ідеальна модель суспільства, яке треба було збудувати…

Міф створював дзеркало, у якому хотілося віддзеркалюватися, у яке хотілося дивитися. Якби це був виключно примус, нічого не спрацювало б. Він підвищував, прикрашав, давав оптимістичний погляд на себе. Ці бараки, в яких жили люди, ці нестерпні умови праці — все це у дивний спосіб віддзеркалювалося в міфі: не як бідність, злидні та безправ’я, а як осмислена ціна “світлого майбутнього”, як жертва заради інших. Так поставала формула “Донбас годує”...

Нещасний, хворий на силікоз чи й на щось гірше шахтар дивився в це дзеркало і почувався античним героєм — не менше…

Шахтар — це Прометей, прикутий не до скелі в повітрі, а до скелі в підземеллі. Радянський соціалістичний варіант. Щоправда, печінку викльовував не орел, посланий богами, а горілка, якої можна було купити багато…

Міфологічний “Донбас” був інклюзивним і монолітним тільки в соціальній уяві. А в реальності що потужнішим ставав образ, то більшою ексклюзивністю він вирізнявся…
Міф «Донбасу» дуже промовистий у тому, чого й кого в ньому немає. [Наприклад, інших національностей, окрім російської; села; жінок; дітей і підлітків]».

Останнім часом я працюю (зокрема) редактором європейського видання про медіа The Fix. Свої тексти зазвичай поширюю тут, але крім них ми публікуємо ще багато цікавого.

Наприклад, з останнього:
📍 Розбір: що не так із тим, як Reuters висвітлює російсько-українську війну (спойлер: некритично цитують російських пропагандистів)
📍 Профайл українського порталу для IT-спільноти DOU (сам їх регулярно читаю і слухаю — було цікаво попрацювати над цим матеріалом)
📍 Рейтинг європейських новинних видань у TikTok

Щоб стежити за всіма матеріалами, підписуйтеся на щотижневу імейл-розсилку або Телеграм-канал.

Розповів «Суспільному», чому Вікіпедія не видаляє статті про Росію

Пам'ятаєте ті щасливі часи, коли найбільшою темою, яка хвилювала всіх, була вакцинація від ковіду? Зараз уже є перші глобальні результати, які дозволяють оцінити її ефективність.

За даними нового дослідження, про яке пише The Economist, у 2021 році щеплення врятували 20 мільйонів життів — допомогли знизити смертність минулого року на 63%. Найбільше — завдяки двом вакцинам: AstraZeneca і Pfizer.

За даними Our World in Data, у світі було використано 12,22 мільярди доз вакцини. Дві третини населення світу отримало принаймні одну дозу.

На це легко не звернути увагу, але така швидка розробка ефективних вакцин — це справжній науковий прорив.

З десяток років тому tube sites — на кшталт RedTube чи PornHub — принципово змінили підхід до порнографії, зробивши її безкоштовною та доступною у кілька кліків. Класичні порностудії і порнозірки втратили свій колишній вплив.

В останні кілька років OnlyFans трохи змістив центр влади і дозволив індивідуальним актор(к)ам бути незалежними та гарно заробляти.

Але найбільшу владу у світі порно мають дві нудні та конвенційні компанії — Visa і MasterCard. Саме платіжні системи визначають, що (не)дозволено показувати порноресурсам.

І коли позаминулого року Pornhub стикнувся із великим скандалом після гучного журналістського розслідування, саме Visa і MasterCard змусили їх одним помахом видалити біля 80 відсотків свого контенту.

Це одна з головних тем подкасту Hot Money від Financial Times, який розслідує бізнесову й фінансову сторону сучасної порноіндустрії. Автори подкасту, журналісти FT, знайшли людей, які контролюють найбільші порнокомпанії світу — і розповідають, хто справді має владу у цій індустрії.

Цікавий подкаст, раджу послухати. (Content warning: хоча подкаст про бізнес і гроші, а не про секс, йдеться все-таки про порноіндустрію, тому деякі частини not safe for work).

Написав статтю для The Fix Media про те, як і чому Ахметов виходить зі свого медіабізнесу