Поговорив з «Детектором медіа» про те, як живе Вікіпедія та вікіспільнота під час війни

​​Наш подкаст  повернувся у ці непрості часи! Ми вирішили поміркувати про те, що ж іноземці знають про історію України? Чому саме це? І як, на фоні безпрецедентного зацікавлення Україною в контексті вторгнення росії, спонукати їх дізнатись більше?

Євгеній Шатілов запросив Антона Процюка, співавтора telegram-канала "Old York Times" та працівника громадської організації "Вікімедія Україна" (частина міжнародної організації, що популяризує Вікіпедію та її проєкти в Україні) та Мілану Срібняк, історикиню з великим досвідом роботи у освітніх проєктах для іноземців. Разом ми обговорили проблему сприйняття української історії за кордоном. У нас були інші плани на цей сезон, але ми будемо виходити з максимально актуальними темами, дотичними до героїчного опору російській агресії. Наш слоган "історія, що не залишає в спокої" - не тільки фігуральний. Тримаємось та віримо у ЗСУ! Слава Україні!

#ПОСТГРУШЕВСЬКИЙ - подкаст про українську історію, яка досі не залишає нас у спокої!

Подкаст доступний на усіх основних платформах:
НВ Подкасти https://bit.ly/3gT7cNw
Apple Podcasts https://apple.co/3etV2rz
Google Podcasts https://bit.ly/3dNdwnI
Anchor https://bit.ly/3veUPPR
Breaker https://bit.ly/3sPQDEs
Pocket Casts https://bit.ly/3xmH2bK
RadioPublic https://bit.ly/3xpHohW
Spotify https://spoti.fi/3sQBtim
YouTube https://youtu.be/GzYqiRIfRDI

Представник України при ООН Сергій Кислиця зараз найбільше відомий тим, як він майстерно тролить російського постпреда Небензю. Але з цього інтерв'ю з ним для LB.ua можна дізнатися значно більше цікавого про те, як Україна бачить майбутнє міжнародних інституцій після перемоги і чим зараз займається в ООН.

Виключити Росію з Ради Безпеки ООН — мабуть, ультимативна ціль для нашої дипломатії там, але також і малореалістична. Утім, Україна добивається таких успіхів, які б недавно здавалися нереальними — недавно Росію виключили із Ради з прав людини, росіяни пролітають на різноманітних виборах у структури ООН.

Рідко дивлюся повні відеозвернення Зеленського, але подивився великоднє — об'єктивно дуже сильне. Майстерна робота спічрайтерів, сценаристів і самого президента.

Гарна новина для України — Макрон перемагає на виборах президента Франції.

The Economist:

«Макрон — перший за 20 років чинний французький президент, якого переобрали на цей пост. Він також щойно став єдиним президентом за часів П’ятої республіки [її утворили у 1958 році], який повернувся на цю посаду шляхом загального прямого голосування, маючи при цьому парламентську більшість

Цей результат — особиста перемога Макрона, який лише двічі в житті балотувався на виборах: кожного разу на пост президента і кожного разу успішно. Його молода політична партія, яка зараз називається La République en Marche, була створена лише шість років тому. Востаннє, коли французи переобрали чинного президента — Жака Ширака, у 2002 році — Макрон був студентом-стажистом у Нігерії, навчаючись у Національній школі управління».

Він із самого початку виглядав фаворитом на виборах, але останнім часом Ле Пен підібралася до нього небезпечно близько.

Один з атрибутів життя в Україні circa 2022: серед найпопулярніших мобільних додатків — «Повітряна тривога».

DOU зробили цікавий матеріал з ініціатором проєкту про історію його створення, як він працює зараз і що з ним станеться після перемоги (спойлер: планують передати ДСНС, щоб сповіщати про стихійні лиха і надзвичайні ситуації).

А історія його створення за лічені дні — це одночасно символ того, як Україна не була готова до війни, про яку нас місяцями попереджали до того, і наскільки українці круті, що змогли зробити такий технічно складний продукт за такий короткий час.

Новина про покупку Твіттеру Ілоном Маском — дуже цікава.

Твіттер грає велику роль у світі й особливо на Заході — там порівняно небагато користувачів як на інші соцмережі, але непропорційно багато людей, які формують публічний дискурс: політиків, журналістів, науковців. Україна, наприклад, успішно використовує Твіттер, щоб збільшувати міжнародну підтримку і добиватися нових просувань на дипломатичному фронті війни з Росією.

І не кожного дня велика і важлива соціальна платформа стає із публічної, акціонерної компанії власністю однієї людини. Тому буде цікаво стежити за тим, як Маск видозмінить Твіттер. А тим часом можете почитати статтю медіааналітика Бена Томпсона про те, як новий власник може змінити бізнес-модель компанії, щоб нарешті зробити її прибутковою.

А ще, якщо там сидите, підписуйтеся на мене — https://twitter.com/antonprotsyuk

Один із злочинів Росії, який не отримує достатньо уваги — блокування роботи українських портів. Від цього сильно страждає економіка України, а також і глобальні постачання продовольства.

Український Forbes зробив хороший огляд того, яка ситуація з українськими портами.

Найбільші порти залишаються під контролем України, але заблоковані Росією — Південний, Миколаївський, Чорноморськ, Одеський. Кілька портів захоплені росіянами — Маріупольський, Бердянський, Скадовський та Херсонський. Працюють лише кілька невеликих портів, найбільший з яких Ізмаїльський.

Ефект від цього? Загалом усе погано, і автомобільний та залізничний транспорт можуть покрити лише незначну частину експорту, який проходить через порти. Хоча є креативні ідеї, як можна (намагатися) вийти з цієї ситуації.

Вчора ввечері хтось злив у медіа чернетку рішення Верховного суду США, яке скасує півстолітній прецедент, що гарантує право на аборти по всій країні.

Якщо це рішення буде прийняте, то окремі штати зможуть самі вирішувати, чи дозволяти аборти. Після цього десь половина штатів — ті, в яких при владі республіканці — практично одразу заборонять чи сильно обмежать їх.

Рішення ще не прийняте: це поки чернетка, яка може змінитися. Утім, виглядає, що воно має підтримку більшості суддів Верховного суду — після президентства Трампа там зараз шість консерваторів і лише три ліберали. (Власне, ймовірно найбільшим успіхом Трампа за час його президентства було те, що він закріпив консервативну більшість).

Оскільки американське суспільство сильно розділене щодо питання абортів (хоча більшість проти їх заборони), а посилення обмежень щодо переривання вагітності є досить безпрецедентним у світовому масштабі за останні десятиліття — це справді велика історія.

І це негативна новина, звичайно. Як за змістом — ймовірне суттєве обмеження прав на аборти для мільйонів американських жінок — так і тому, що тепер американці будуть більше зайняті цією темою і менше думатимуть про Україну🙃

Моя нова стаття для The Fix Media — про те, як працює інформагентство «Вчасно», одне із найбільших новинних видань на Донбасі.

«Хоча логістичні проблеми наразі вирішені, ця робота має величезне емоційне навантаження. Мабуть, найскладнішим аспектом її роботи, каже директорка “Вчасно” Марія Давиденко, є дізнаватися про загибель людей, чиї історії вони висвітлювати перед відкритим російським вторгненням — військових та активістів».

▪️Читати (англійською мовою, ~5 хвилин)

Учора оголосили переможців цьогорічної Пулітцерівської премії — найпрестижнішої нагороди для журналістів у США і, ймовірно, у всьому світі. Українські журналісти отримали спеціальну відзнаку, а The New York Times додали ще три нагороди до своїх попередніх ста тридцяти двох — найбільший показник в історії із великим відривом.

Утім, як пише NPR, над історією «пулітцерів» New York Times висить принаймні одна темна хмара — приз журналісту Волтеру Дюранті у 1932 році. Дюранті очолював московське бюро газети і отримав нагороду за висвітлення Радянського Союзу. Однак у своїх статтях він дотримувався офіційної радянської лінії, замовчував радянський державний терор і активно заперечував Голодомор.

Як стверджує в інтерв’ю з NPR дослідниця Енн Епплбом, Дюранті навряд чи був проплачений радянським урядом; не був він і щирим прихильником радянської ідеології — просто така позиція була корисною для нього, дозволяла йому зберегти престижну журналістську позицію в СРСР та розвинути свою кар’єру.

Заклики до Ради Пулітцерівської премії відкликати нагороду Дюранті або до NYT повернути її лунають вже давно — відколи розпад СРСР дозволив дослідникам побачити справжні масштаби смертей українців, викликані Голодомором 1932—1933 років. Зараз ці заклики, мабуть, ще голосніші — однак поки що не були успішними.

За результатами перевірок 20 років тому NYT вирішила не повертати нагороду, а Пулітцерівська рада — не відкликати її. Обидві організації визнають, що робота Дюранті мала серйозні прорахунки і згодом була дискредитована, але кажуть, що у роботі Дюранті не було знайдено ознак свідомого обману, а якщо судити минуле за сучасними стандартами, це може призвести до поганого прецеденту. (І при цьому перекладають відповідальність — NYT каже, що Пулітцерівська рада може відкликати премію; Пулітцерівська рада каже, що NYT може повернути її).

Написав невелику англомовну замітку про повсякденне життя у Києві зараз. Цільова аудиторія — іноземці; але, може, комусь із вас також буде цікаво.

За даними Gallup, станом на квітень 78% американців підтримують прийняття 100 тисяч біженців з України. І найцікавіше, що це найвищий рівень підтримки біженців за всю історію таких опитувань Gallup, які проводяться з 1939 року.

🗣 «Попередній пік підтримки прийняття біженців за опитуваннями Gallup був у 1999 році, коли 66% опитуваних підтримали прийом «кілька сотень етнічних албанських біженців з Косово». Єдиний інший раз, коли ми спостерігали підтримку більшості, був у 2018 році — тоді 51% американців підтримали прийняття «тисяч» біженців з Гондурасу та інших країн Центральної Америки.

Жоден інший прийом біженців не підтримували навіть 4 з 10 американців; підтримка коливалася від 16% у 1946 році за прийняття збільшеної кількості європейських біженців під час Другої світової війни до 37% у 2015 році за поселення «принаймні 10 000» сирійських біженців».

🗣 «Підтримка прийняття українських біженців також є двопартійною: 92% демократів, 79% незалежних і 61% республіканців висловлюють підтримку. Хоча розрив у 31% між демократами та республіканцями є значним, він далекий від різниці у 68% та 42%, які спостерігалися за прийняття біженців із Центральної Америки у 2018 році та сирійських біженців у 2015 році».

​​Недавно дочитав книжку «Каста. Витоки наших невдоволень» американської авторки Ізабель Вілкерсон. Вона пише про історичну расову нерівність у США — і висвітлює її як елемент кастової системи: системи соціального розшарування всього суспільства, на зразок індійської.

Цікава книжка, рекомендую — корисно для того, щоб дізнатися більше про американське суспільство, але також можна знайти багато актуальних паралелей із російсько-українською війною.

«Дегуманізувати іншу людину означає не просто оголосити, що хтось не є людиною, і це відбувається не випадково. Це процес, програмування. Заперечення того, що є самоочевидним в іншому представникові нашого виду, потребує неабиякої енергії й підкріплення.

Значно важче дегуманізувати окрему людину, що стоїть перед вами й витирає сльози через втрату когось із близьких, здригається від болю після падіння, чи сміється з несподіваного каламбуру, як зробили б ви самі. Важче дегуманізувати окрему людину, яку вам випало знати. Саме тому люди й групи, які прагнуть до влади й розмежування, не обтяжують себе дегуманізацією індивіда. Легше поставити клеймо забруднення на всю групу».

Український переклад вийшов у видавництві «Лабораторія». Я зробив виклад тез книги у Вікіпедії, а також підбірку цитат у Вікіцитатах.

На своїй основній роботі я зараз деколи пишу чи редагую історії людей з вікімедійної спільноти. Раджу почитати останню — коротка, але багатогранна розповідь киянина, який прийняв емоційне рішення піти у ЗСУ. А повна підбірка історій за посиланням, будемо наповнювати її.

Рубрика «дивовижі зі світу американських медіа» — акаунт у Твіттері, створений для того, щоб іронізувати із заголовків New York Times, набрав понад 150 тисяч підписників, і зараз його профайлять у журналістських медіа.

Наприклад, один із мотивів, які найчастіше сатиризує New York Times Pitchbot (насправді не бот, а 52-річний викладач математики) — тенденція мейнстримних медіа зображати будь-що як погані новини для демократів / Джо Байдена.

Недавній сумнозвісний едіторіал від New York Times про Україну — це не позиція всієї газети чи всієї редакції. Це позиція групи з 14 людей, які окремі від редакції і не підпорядковуються головному редактору газети.

Взагалі, це суто американська традиція мати редакційну раду, яка сидить окремо від редакції. Але серед глобальної аудиторії (та й серед американців теж) мало хто розуміє різницю між редакційною радою, редакцією та компанією. Тому New York Times й інші газети мають чіткіше її комунікувати.

Написав про це все у замітці для The Fix Media.

Очікувано, але все ж🙃 — за даними аналізу, який публікує Axios, взаємодії з новинами про Україну в соціальних мережах знизилися у 22 рази із першого тижня вторгнення.

За даними попереднього дослідження, у період за квітень і першу половину травня російсько-українська війна відставала за середнім показником взаємодій від суду між Джонні Деппом і Ембер Герд (безсумнівний лідер), Ілона Маска, Джо Байдена та абортів.

​🔎 "Вікімедіа Україна" склала рейтинг зі 100 статей, які найчастіше відвідували користувачі від початку війни в українській "Вікіпедії".

На першому місці – стаття "Російське вторгнення в Україну-2022", вона набрала 2,5 млн переглядів. На другому "опинився" текст про радника глави ОП Олексія Арестовича (1,8 млн переглядів).

Третю позицію займає "привид Києва" (666,7 тис.)

Обережно, лонгрід!🤓

Зараз ми часто говоримо про те, що мусимо знати Своїх: як сучасних героїв, так і історичних особистостей, які зробили багато для української державності та культури.
👇
Нагадуємо про наш історичний проєкт, присвячений меценатам, що у різні віки вкладали ресурс в українську справу.
Сьогодні пропонуємо почитати про князів Острозьких.
📖
Костянтин Острозький запам’ятався історії як видатний полководець. Він зробив успішну військову кар’єру у кампаніях проти татар і Московського царства; тривалий час обіймав пост Великого гетьмана Литовського. За літописом, Костянтин Острозький командував військами в понад 60 битвах і виграв більшість.

Молодший син князя Костянтина — Василь-Костянтин — народився приблизно в 1526 році, за кілька років до смерти батька. Його старший брат рано помер, тому Василь-Костянтин більш ніж півстоліття очолював рід. Тривалий час він був київським воєводою та відповідав за захист південно-східних кордонів від татарських набігів.
Більше про князів — за посиланням.

На DOU цікаве інтерв'ю з операційним директором Привату.

Каже, що вони готувалися до різних сценаріїв війни, але не до широкомасштабного вторгнення, бо думали, що в такому разі Україна не встоїть🙃 Але коли війна почалася, вдало адаптувалися і зокрема рекордно швидко перенесли дата-центри.

Повне інтерв'ю в аудіо англомовне; є українські субтитри на ютубі + текстові тези українською.