Кілька днів тому багато популярних сайтів на кшталт Amazon, New York Times і порталів британського уряду перестали працювати приблизно на годину. Виявлося, що усе через баг, спричинений одним клієнтом Fastly — компанії, яка надає хмарні послуги усім постраждалим сайтам.

Що цікаво, акції Fastly після цього виросли — частково через те, наскільки оперативно вона справилася із проблемою, але частково просто тому, що завдяки цьому інциденту інвестори зрозуміли, наскільки сильний у компанії вплив, наскільки багато впливових клієнтів.

Похмурі прогнози про масову доступність вакцин лише у 2023 році (передбачувано?) не справдилися.

Це я до того, що вакцинувався на минулих вихідних.

Локація — МВЦ на «Лівобережній»; центр масової вакцинації, де щеплюють усіх охочих. Приходив за попереднім записом через Helsi, але виглядає, що можна було спокійно і без запису вакцинуватися.

Все пройшло швидко й ефективно: на оформлення й укол пішло хвилин 10. Із побічних ефектів — лише легкий біль в руці. Значно більшим викликом було не пити алкоголю після вакцинації😉

Вакцина — китайська CoronaVac. Трохи менш ефективна за західні, але повністю захищає від важкого перебігу хвороби + навіть проти легких випадків це значно краще, ніж нічого.

Тобто загалом нічого оригінального й цікавого зі мною не відбулося, але, можливо, буде корисно, якщо ще вагаєтеся або не знаєте про можливість. У Києві ось, наприклад, сьогодні будуть проводити вакцинацію для усіх охочих.

Оцінюємо коронавірусні передбачення із травня минулого року

У травні 2020 року я зробив для Old York Times допис про те, як ми будемо виходити із карантину — переказ статті Дональда Макніла для NYT.

Цікаво зараз подивитися на неї і оцінити, наскільки ці передбачення — тобто консенсусний погляд експертів™️ — справдилися.

Загалом головна ідея того допису повністю справдилася. Вона полягала у тому, що завершення пандемії і карантинних обмежень — не от-от за рогом; воно станеться лише тоді, коли з'явиться масовий доступ до ефективної вакцини. А до того часу ми будемо почергово посилювати й послаблювати обмеження залежно від рівня поширення вірусу. (У квітні-травні минулого року багато моїх знайомих вважали, що пандемія завершиться за кілька місяців).

Дві речі, які не справдилися:
📍Вакцини розробили рекордно швидко; значно швидше, ніж передбачали навіть оптимісти. (Чому так — тема для окремої статті).

📍Сертифікати про імунітет для людей, які перехворіли, так і не стали широко використовуватися. Можливо, справа у тому, що імунітет є нестійким і йому не можна особливо довіряти довгостроково. Мабуть, також допомогли швидкість розробки й поширення вакцини (а отже й можливість видавати надійніші сертифікати про вакцинацію).

Раніше я писав про трансформацію американських мейнстримних медіа із технооптимістів у критиків Кремнієвої долини. За останні кілька років медіа зайняли значно більш критичну позицію до Кремнієвої долини.

Мабуть, головною причиною стали президентські вибори 2016 року. З одного боку, вони змусили усіх порефлексувати над роллю соцмереж у поширенні дезінформації. Більш непрямий ефект — загальна рефлексія над роллю влади у суспільстві. Як пише журналіст Ерік Ньюкамер, після обрання Трампа «журналісти та їхні ліберальні* читачі не могли усунути авторитарну фігуру у Білому домі, тож принаймні вони могли застосовувати вищий стандарт до лідерів у Кремнієвій долині».

У цієї трансформації були й інші поштовхи. Один із найсильніших — історія із компанією Theranos, де за харизмою засновниці й оптимістичним наративом більшість медій не помітили грандіозної афери.

Тому зараз представники більшості ключових медій більш скептично ставляться до технологічних компаній. Фейсбук загалом став, здається, головним лиходієм — на кожному кроці говорять про його негативний вплив, від поширення дезінформації до ролі у занепаді локальних ЗМІ. Але й загальний наратив змінився.

Технокомпанії із цим миритися не збираються. Два тижні тому одна із найпотужніших інвестиційних фірм Andreessen Horowitz запустила власне видання Future. Ідея в тому, щоб менше залежати від традиційних медіа та більше впливати на порядок денний самостійно, просуваючи технооптимізм.

Видання на кшталт New Yorker до цього поставилися передбачувано скептично. Зараз ще рано робити висновки про те, наскільки успішно Future буде пропагувати технооптимізм. Але загалом це гарно показує тренд на те, що найбільш впливовим людям у Кремнієвій долині усе менше цікаво спілкуватися із традиційними медіа — і в них усе більше можливостей обійти їх.

Звісно, значно більший вплив, ніж Future, на це мають технологічні компанії — зокрема ті, які Andreessen Horowitz підтримують інвестиціями. Наприклад, Substack, який за останній рік запустив бум індивідуальних розсилок — і змотивував багатьох зіркових журналістів покинути свої видання заради своєї розсилки.

* в оригіналі — «coastal», тобто жителі узбереж США, які традиційно заможніші та ліберальніші, ніж інші регіони

Після розлучення із Джеффом Безосом у 2019 році Маккензі Скотт стала однією із найбагатших жінок світу — її статки перевищують 55 мільярдів.

Із минулого року вона активно жертвує на благодійність (значно активніше за свого колишнього чоловіка). Темпи доволі безпрецедентні для повільного світу великої благодійності — у 2020 році вони сягнули рівня 1 мільярда на місяць.

Скотт також сповідує незвичну гнучкість: не обтяжує отримувачів грантів особливими вимогами щодо звітності чи правил використання коштів. Тому станом на кінець 2020 року вона надала підтримку 384 організаціям — а недавно оголосила новий раунд.

Що цікаво, вартість акцій Amazon росте настільки швидко, що Скотт не встигає ставати біднішою.

Написав детальніший профайл про благодійність Маккензі Скотт для «Медіа Великих Історій», почитайте.

Колись російський, а тепер канадський дослідник Андрєй Мір (раніше Андрій Мірошниченко) написав книжку про постжурналістику. Цікава концепція, але є багато але. Їх висловлює в своїй рецензії Антон Процюк.

​​Наскільки світ повернувся до нормального ритму життя після початку пандемії?

У The Economist склали «індекс нормальності», який намагається відповісти на це питання, вимірюючи дані на кшталт трафіку на дорогах, відвідування спортивних заходів та кількості польотів.

Вони виміряли 50 країн, де колективно живе три чверті населення світу і 90% світового ВВП. Середній показник нормальності — 66 із 100 (100 — це допандемійний стандарт).

Цікаво, що Україна на п’ятому місці, у нас цей показник становить 83,6%. Це вище, ніж у переважної більшості розвинутих країн (що, звісно, не вказує на те, що ми краще справилися із пандемією — скоріше навпаки).

📍Цей текст — із останнього випуску розсилки Old York Times. Підписуйтеся, щоб отримувати порцію рекомендацій щонеділі.

New York Times зробила профайл Рона Клейна, американського Єрмака голови адміністрації Білого дому.

З одного боку, посада голови адміністрації президента є непомітною й апаратною, з іншого — дає величезний вплив: ця людина де-факто контролює доступ до президента і формує те, чим президент займається кожного дня.

Клейн уже виглядає одним із найвпливовіших chiefs of staff за останні десятиліття; республіканці називають його «прем'єр-міністром» (такої посади у США, звісно ж, немає).

«Клейна, який був головою віцепрезидентських адміністрацій Байдена і [за президентства Клінтона] Ела Ґора, бачать у Білому домі й поза ним як ключового керівника справ адміністрації, ставленика президента та — у зловісному зображенні опонентів — всемогутнього, необраного оркестранта ультраліберальної адженди».

Прочитав статтю New York Times про те, як Фейсбук будує партнерства із релігійними організаціями.

Загалом очікувано, але є цікаві моменти — наприклад про монетизацію:

«Вони [лідери американської релігійної деномінації] вирішили випробувати два [тестових інструменти для монетизації]: підписки, де користувачі платять, наприклад, $9.99 на місяць і отримують ексклюзивний контент на кшталт послань від єпископа; й інший інструмент для надсилання пожертв у режимі реального часу від віруючих, які дивляться богослужіння онлайн. Керівники [цієї деномінації] вирішили не використовувати третій інструмент: рекламу під час відеотрансляцій».

Або про нові продукти:

«Цього року Facebook випробовував функцію молитви — члени деяких Facebook-груп можуть публікувати прохання про молитву, а інші можуть відповідати».

Статистика для ранку понеділка: понад третина американських remote workers регулярно працюють у ліжку.

Мені особисто складно уявити, як це може бути зручно. Правда, як показує це ж опитування, для багатьох людей це не вибір, а необхідність — немає достатньо простору для повноцінного робочого місця.

«50% [опитуваних] кажуть, що біль та дискомфорт від роботи з дому є достатніми причинами, аби вони повернулися до офісу».

За останні десятиліття ремісники із китайського селища Дафен створили мільйони копій Рембрандта, Моне та інших західних майстрів.

До кризи 2008 року там створювали 60% усіх нових олійних картин світу. Покупці — сувенірні крамнички, готелі і конференц-зали й індивідуальні поціновувачі мистецтва.

Добилися таких масштабів завдяки введенню буквального конвеєра: один працівник змішує фарби, інший малює небо, третій — дерево.

Але технологічний розвиток робить такий промисел менш потрібним — тому останнім часом китайська влада намагається перетворити Дафен із центру тиражування копій у повноцінний культурний хаб.

У парнерстві із онлайн-кінотеатром Docuspace написав статтю для Old York Times про історію «мистецької фабрики світу». Цікава історія, раджу почитати.

​​Історія падіння найпопулярнішого губернатора Америки

Рік тому губернатор штату Нью-Йорк Ендрю Куомо був улюбленцем Америки. У розпал пандемії його зважений і раціональний підхід був бажаною альтернативою ератичному Трампу.

Коронавірусні брифінги Куомо дивилися люди з усієї країни, і губернатор навіть (напів)жартома став секс-символом. Посередині пандемії він видав мемуари, за які отримав гонорар у кілька мільйонів доларів.

Ось що писала про нього тоді The Guardian:
«Поки Байден, найбільш імовірний кандидат у президенти від демократів, відсиджується у своєму підвалі і дає прес-конференції онлайн, саме Куомо займає найбільш помітне місце у битві американців із Covid-19. Щоденні телевізійні прес-конференції Куомо — спокійні, виважені і точні — складають конкуренцію хаотичним і дезінформаційним вечірнім ефірам Трампа».

Але зараз це все позаду. На днях Куомо був змушений подати у відставку після десяти років на посаді губернатора — через численні та підтверджені розслідуваннями звинувачення у сексуальних домаганнях.

Перші публічні звинувачення проти Куомо з’явилися півроку тому, а з часом усе більше жінок виступили із ними. Останньою краплею став звіт генеральної прокурорки штату Нью-Йорк, який підтвердив багато із цих фактів.

Усі очікували, що Куомо буде боротися до останнього, але в якийсь момент стало зрозуміло, що на нього очікує неминучий імпічмент, якщо він не піде у відставку добровільно. Тож він пішов.

Це цікава історія про те, як впливовий лідер, який десять років залізною рукою управляв одним із найважливіших регіонів світу, втратив свій вплив і підтримку за кілька місяців. І хороша ілюстрація, наскільки серйозно в сучасному західному суспільстві ставляться до звинувачень у сексуальному харасменті.

▪️Про Куомо написали багато видань, але почати можна із цієї великої історії New York Times (~12 хвилин, 🔒)

📍Цей текст — із останнього випуску розсилки Old York Times. Підписуйтеся, щоб отримувати порцію рекомендацій щонеділі.

Фото: Metropolitan Transportation Authority of the State of New York, СС BY 2.0

Цікава стаття (і фоторепортаж) про давню албанську традицію «заприсяжних цнотливиць» — жінок, які добровільно беруть клятву безшлюбності і декларують себе чоловіками. Так, у патріархальному суспільстві, вони отримують рівні із чоловіками права.

Зараз, в епоху урбанізації і глобалізації, ця традиція відмирає — але ще живі старші жінки, які дотримуються її.

«Оголосивши себе чоловіком, Дуні не протестувала проти традиційних гендерних норм, а [навпаки] підкорилася їм. Вона також погоджується із різкими гомофобними і трансфобними поглядами, які поширені в Албанії... “Я вирішила жити як буррнеша [традиційна назва таких жінок] не тому, що я хочу бути чоловіком будь-яким фізичним способом. Я зробила це, щоби перебрати роль, яку грають чоловіки, і щоб отримати повагу, яка належить чоловікам”, — каже вона».

Хороше нагадування про те, наскільки дивний і неординарний світ навколо нас.

📍Ще про цю традицію можна почитати у Вікіпедії — довша стаття в англійській, коротша в українській.

Деколи ділюся тут своїми статтями для «Медіа Великих Історій» — першого в Україні видання про благодійність.

Більшість відомих західних медіа про благодійність — це trade magazines для третього сектору. Але «Медіа Великих Історій» цілиться на загальну аудиторію. Навіщо нам із вами читати окреме медіа про благодійність? Принаймні з двох причин.

По-перше, це джерело цікавих історій про неординарних людей, які показують ширші тренди ролі грошей і впливу в суспільстві. Власне, більшість моїх статей — на цю тему. Наприклад, з останнього — про технократичну благодійність Майкла Блумберга і про те, як філантропія створює альтернативу державній бюрократії під час пандемії.

По-друге, звідти можна почерпнути практично корисну інформацію. Наприклад, про основні принципи інклюзивного словника (і чому не варто говорити «людина з особливими потребами») чи як почати займатися благодійністю.

Зараз у них з'явився Телеграм-канал, тому якщо цікавить ця тема і зокрема мої статті — підписуйтесь: https://t.me/greatstoriesmedia

#дружній_піар

Я часто маю кілька інших проектів паралельно з основною роботою. Практика фріланс-підробітку на стороні дуже поширена: від журналістів і дизайнерів до водія Uber, який переконує вас, що таксує лише для душі.

Але деякі люди виводять це на зовсім інший рівень — поєднують дві повноцінні фултайм-роботи. На DOU недавно вийшла цікава стаття про розробників, які мають досвід роботи на двох фултайм-позиціях одночасно, раджу почитати.

Ідея, наскільки я розумію, із ранішої статті Wall Street Journal на схожу тему — про феномен працівників інформаційної сфери, яким пандемія відкрила можливість поєднувати дві роботи.

Герої статті DOU здебільшого вигоріли і протрималися недовго в такому режимі, але WSJ описує людей, які умудряються підтримувати якийсь work-life balance і працювати в сумі не так і багато (що нагадує про концепцію «абсурдних робіт» або принаймні абсурдних аспектів нормальних робіт).

«На самоті у своїх домашніх офісах вони перемикаються між двома ноутбуками. Вони грають у “тетріс” зі своїми календарями. Деколи вони долучаються до двох зустрічей одночасно. Вони використовують оплачувану відпустку — у деяких випадках необмежену — щоб втиснути ще один великий проект або приділити більше часу новому підробітку. Багато з них кажуть, що працюють не більше 40 годин на тиждень на обох роботах разом».

Нерегулярна рубрика «що там у західних медіа»: написав коротку замітку для розсилки The Fix про те, чому Твіттер важливий для (західних) журналістів — і дві нові функції, на які варто звернути увагу

Кожного тижня я оглядаю новини зі світу медіа для The Fix.

У новому випуску:
📍як нове масштабне дослідження про Facebook показує розвиток розслідувальної журналістики;
📍нова рекламна платформа Телеграму;
📍як режим Лукашенка переслідує людей за підписки на Телеграм-канали.

Читайте за посиланням.

Як працює Вікіпедія, звідки у неї гроші — і яке майбутнє вікімедійного руху?

Недавно виступив на онлайн-конференції «Цифрова безпека та соціальна згуртованість» із короткою презентацією того, як працює Вікіпедія.

Запис можете переглянути тут — https://youtu.be/rOc59kP8MQ0?t=17698. Триває ~30 хвилин (але, звісно, можна збільшити швидкість😉)

Якщо не бачили, раджу цікаве відео від «Твоєї Підпільної Гуманітарки» про те, чому класичні романи 19 століття так нудно читати сьогодні.

Спойлер: значною мірою це історія про те, як технологічний розвиток впливає на те, як ми читаємо і сприймаємо літературу.

За останні тижні Facebook (чи то вже Meta) постійно з’являється в американських та європейських новинах — і приводи здебільшого негативні. Компанія стала ціллю кількох гучних журналістських розслідувань.

Як розібратися у цій темі і що почитати? Я підготував підбірку із шести (груп) статей для каналу #SixArticles.

Мені завжди було цікаво, як синхронним перекладачам вдається робити свою роботу — слухати іншу людину і практично миттєво перекладати її слова на іншу мову.

Останнім часом натрапив на два цікаві матеріали про те, як виглядає робота синхронного перекладача:

📍Інтерв'ю з Сілвестром Носенком, перекладачем президента України, для подкасту «Конструктив».

📍Есе американки російського походження, яка 25 років була перекладачкою в ООН (що є, мабуть, найвищим пілотажем для синхронного перекладача)

«Обмовки — “United States” замість “United Nations” — стаються часто, і за них соромно, коли їх транслює CNN. Але переплутати “Республіку Китай” із “Китайською Народною Республікою” — це серйозна політична помилка. Іноземні акценти та дивні інтонації англомовних делегатів, які не є носіями мови, є постійною проблемою. Те, що звучить як “And now I want to put the water tanks”, насправді було “‘I want to put the vote of thanks”. Коли перекладач зовсім не розуміє значення речення, рішенням — поза тим, щоб вимкнути мікрофон і розплакатися — є залишатися нейтральним. Більшість людей зазвичай повторюються, і є непоганий шанс, що в наступному реченні доповідач повторить ідею у більш зрозумілій формі».