На фото — одна з найбільш мовчазних, але промовистих сторінок Чорнобильської зони відчуження. Перед очима — тепловози, дизель-поїзди та вагони, що працювали у перші дні та тижні після аварії на ЧАЕС. Це була техніка, яка виконувала, здавалося б, просту, але вкрай небезпечну місію: перевозила людей, обладнання, спецпідрозділи та вантажі в умовах, коли фон зашкалював, а кожна поїздка коштувала локомотивним бригадам неабияких ризиків для життя.
У ті дні ніхто не мав часу думати про термін служби машин чи їхню подальшу долю. Локомотиви й вагони заходили на сильно забруднені ділянки, стояли під відкритим небом біля реактора, обслуговували технічні маршрути й евакуаційні рейси. Метал поглинав радіацію так само невблаганно, як земля, бетон і одяг людей, що працювали тут. Усе, що набирало критичний рівень забруднення, згодом відправляли у відстій — по суті, в технічний карантин без права повернення на магістралі.
Саме тому ці тепловози й дизельні поїзди так і залишилися тут назавжди. Коли рівень радіації на поверхні металу перевищував допустимі норми у десятки чи сотні разів, списання ставало єдиним варіантом. Їх не можна було ремонтувати, перевозити або розбирати без ризику для працівників. Час зробив свою справу: колись робочі машини, які кожного дня тягнули поїзди, перетворилися на іржаві скелети — застиглі у часі пам’ятники людській самопожертві.
Тепер ці локомотиви нагадують не просто про аварію, а про весь масштаб роботи, яку виконували залізничники разом з ліквідаторами. Бригади заходили в зону у важких умовах, часто без достатнього захисту, аби забезпечити рух техніки, вивезення людей та доставку всього необхідного для ліквідації. Залізниця тоді була не просто транспортом — вона стала частиною оборони та боротьби з наслідками катастрофи.
Сьогодні ці вагони та тепловози стоять серед трави, снігу та тиші, повільно зникаючи під ударами корозії. Але поки вони існують — це матеріальні свідки найбільшої техногенної аварії в історії людства. Кожна іржава деталь, кожен прогнилий шов — це не просто руйнування від часу. Це слід тих днів, коли техніка працювала на межі можливостей, а люди поруч із нею — на межі власного життя.
Тому пам’ятаємо подвиг тих, хто був на передовій невидимого фронту. І поки жива пам’ять — живий і їхній героїзм.

Фото настільки багато, що вони не вміщаються в один допис — тому публікую їх окремими частинами

Це фінальні кадри цієї фотосерії.
Але це — не останній пост про Чорнобильську залізницю.

Історія цих колій, локомотивів та людей, які тут працювали, набагато більша за один цикл публікацій. До неї ми ще не раз повертатимемось — бо таке не має права бути забутим.

Окрему подяку за допомогу в зборі фотоматеріалів хочу висловити Fantomasov