МІЖ ДОБРИМИ ЛЮДЬМИ.

Побачив на віку чимало-
Спекотне літо, сніг зими.
Все склалося в дитинстві вдало,
Я ріс між добрими людьми.

- Не зарікайся! - вчила мати,
Ні від тюрми, ні від суми.
В житті ти зможеш все здолати,
Якщо між добрими людьми.

Я часто згадую у вузі
Не все так добре вчили ми.
Тому і виручали друзі
Завжди між добрими людьми.

Вже після вузу на роботу
Прийшов неначе із пітьми.
Та подолав я ті турботи,
Бо був між добрими людьми.

У молодій сім'ї непросто
Було з маленькими дітьми.
Тож добре, що сімейний острів
Стояв між добрими людьми.

Коли прихожу я у гості
До родичів, чи до куми,
Я піднімаю завжди тости:
"За все між добрими людьми!"

Прийде пора, складемо руки,
Підемо з цього світу ми.
Я хочу, щоби наші внуки
Жили між добрими людьми

© Олександр Шумило, 2020р.

КАЛИНА.

Хвалилися колись тюльпани
І милувалися собою:
- Ми найгарніші з квітів ранніх,
Що розпускаються весною.

Жасмин сказав: - А я пахучий
Із неповторним ароматом!
Троянда:- Зате я колюча!
Мене попробуй ти зірвати.

Волошки:- А ми найсиніші!
Бо колір наш - це колір неба.
Нарцис:- Звичайно, я гарніший!
Тут сперечатися не треба.

Ось чорнобривці: - Ми до школи
Дітей щороку проводжаємо.
А хризантеми: - Ми ніколи
На приморозки не зважаємо.

Так сперечалися всі квіти
Напевно не одну годину.
А потім хтось із них помітив
Стареньку мовчазну калину.

Тут квіти всі отетеріли:
- А ти чому мовчиш, калина?
Відповіла вона несміло:
- Я - просто символ України!

© Олександр Шумило, 2020р.

ЛИЗУНИ.

В житті я зустрічав не раз
І хитрунів, і брехунів.
Та є ще особливий клас,
Це клас хронічних лизунів.

Їм не важливо, що лизати -
Чи руку, ногу, а чи зад.
Щоб тільки зиск для себе мати,
То лижуть вони все підряд.

Дивитися бува огидно,
Лизун перед начальством гнеться.
І лиже, лиже йому ніжно,
А люд навколо весь сміється.

Ненавижу я брехунів
І хитрунів остерігаюсь.
Але найбільше лизунів
В житті своєму зневажаю.

Один на пенсію пішов.
Міг би уже відпочивати.
Та переборює нутро,
Він ще продовжує лизати.

Можливо щось пишу не свіже
І не відкрив я зірку в небі.
Не довіряйте тим, хто лиже!
Гоніть подалі їх від себе.

© Олександр Шумило, 2020р.

ПРОСТІ ВІРШІ.

З простого вийшов я народу,
Тому пишу прості вірші.
Комусь, звичайно, не догодиш,
Комусь прийдЕться до душі.

Годити? Не моє це кредо!
Пишу веселе і сумне,
Пишу я щиро і відверто,
Що так збентежило мене.

Нанизую свої думки.
Немов корали на намисто.
А потім уже їх в рядки
Складаю на папері чистім.

Життя достатньо за плечима,
Тож спогадів уже чимало.
І щедро я ділюся ними.
Про те, як все раніш бувало.

Про ті юнацькі сподівання,
Про дивні повороти долі,
А ще про втрачене кохання
І про волошки сині в полі.

Можливо щось пишу не так
І декого вганяю в ступор.
Та серед інших всіх писак
Я вмію ще варити цукор.

Звертаюся до тебе, друже!
Подобається - прочитай.
Якщо вірші мої байдужі,
Бери і просто закривай.

© Олександр Шумило, 2020р.

ЦВЯХИ В ДУШІ.

Чи в місті, чи в селі? Непросто
Тепер історію згадати.
Прийшов до батька син дорослий,
Пораду в нього запитати.

- Можливо, тату, допоможеш
Мені з собою розібратись?
Я стримати себе не можу,
Як починаю нервувати.

Коли нервую я буває,
Образливих багато слів
У мене з рота вилітає
В бік моїх блИзьких і рідні.

Промовив батько:- Любий сину!
Як хочеш слово зле сказати,
То ти берися в цю хвилину
У стовпчик цвяхи забивати.

Дослухався син до поради.
Як тільки гнів його осилив,
Він брався цвяхи забивати
І молотком лупив щосили.

Та з кожним днем все менше в стовпчик
Синок тих цвяхів забивав.
Ось цвяхи закінчились зовсім.
Синок у батька запитав:

- Скажи тепер, мій любий тату,
Що маю я робити знову?
- Тепер по цвяху витягати
За кожне добре своє слово.

Син взяв до рук тоді обценьки,
По цвяху він тягнув старанно.
Ставали стовпчики голенькі.
І ось він витягнув останній.

Тут підійшов до сина батько:
- Всі стовпчики, немов омиті,
Та ямки залишили цвяхи
Там, де були вони забиті.

От так, мій син, в житті буває.
Запам'ятай це до остану:
Коли людину ображаєш,
В душі завжди лишиться рана.

© Олександр Шумило, 2020р.

НЕУКИ ПРИ ВЛАДІ.

Колись вважали непристойно,
Щоб із предметів мати двійку.
Бо кликали батьків до школи,
А учня на шкільну лінійку.

А потім вже навчання платне
Розкинуло свої тенета.
Як гроші є у твого батька,
Звичайно будеш ти студентом.

Навчання платне - така штука,
Що можеш ти сидіти дома
І не виходячи з фейсбука
Отримати свого диплома.

Ось промайнуло часу трохи.
І дивлячись Верховну Раду,
Я бачу, що прийшла епоха.
Епоха неуків при владі.

Один собак весь час лякає.
Він хоче їх за газ пустити.
А іншій сорок тисяч мало,
Щоби дитинку народити.

Самі мільйонами хватають,
У прірву рухають країну,
Людей у злидні заганяють,
Все перетворюють в руїну.

Та мало їм ще жирувати,
Вони добрались до святого.
Вкраїнську землю продавати,
Щоб не лишилося нічого.

Народе мій! Ще скільки буде
Знущання неуків при владі?
Коли ж пошлють подалі люди
Всіх цих брагарів, новосадів?

© Олександр Шумило, 2020р.

ПРОСТИЙ ХЛОПЕЦЬ ІЗ СЕЛА.

На крилах ти тоді летіла
І ціну скласти не могла.
Тому його ти не хотіла
Простого хлопця із села.

Він говорив тобі невміло,
Любов в душі його цвіла.
Та ти його не захотіла
Простого хлопця із села.

Ти після школи одружилась.
Здалося щастя ти знайшла.
Бо ти його не захотіла
Простого хлопця із села.

Ви з своїм першим розлетілись,
Ти вже з дитиною була.
Та все ж його ти не хотіла
Простого хлопця із села.

Яке тобі до нього діло?
До шлюбу вдруге ти пішла.
Його ти знову не схотіла
Простого хлопця із села.

Часи невпинно пролетіли,
До шлюбу втретє ти пішла.
І якось в місті ти зустріла
Простого хлопця із села.

Він був уже доволі зрілим
І поруч охорона йшла.
У нього гроші, власне діло.
Він вже не схожий, що з села.

І ти нарешті зрозуміла:
Дурепою тоді була,
Що вчасно ти не оцінила
Простого хлопця із села.

© Олександр Шумило, 2020р.

ТИ НЕ ПИТАЙ У ЖІНКИ.

Ти не питай про вік у жінки,
Бо віку у жінок немає.
Вона гарненька, як картинка
Допоки хтось її кохає.

Ти не питай про вік у жінки.
Вона ніколи не старіє.
Лише з'являються морщинки,
Коли дитя її хворіє.

Ти не питай її про долю.
Для неї доля - то є діти.
Вона пожертвує собою
За них лише, щоб порадіти.

Ти не питай про сум жіночий.
Не розповість вона усьОго.
Недоспані з сльозами очі,
Як хвилювалася за нього.

Ти не питай її про справи
Вони завжди прості, буденні.
Щоб чисто в домі, свіжі страви -
Таке життя її смиренне.

Не задавай ти їй питання,
А намагайся зрозуміти.
Щодня даруй ти їй кохання,
Та інколи букетик квітів.

© Олександр Шумило, 2020р.

Я і не знав, що стільки добрих
Людей навколо мене є,
Яких цікавить моя творчість
І перше виданнЯ моє.

Я дякую вам добрі люди
За вашу чуйність і підтримку.
Все з вами добре в мене буде!
Ще підготую другу книжку.

БАТЬКІВСЬКА ХАТА.

Як сумно продавати хату!
Батьківську хату, де ти ріс,
Де колихала тебе мати,
А ти щось бурмотів під ніс.

Для тебе рідні там всі стіни,
Дитинством сповнена оселя.
Там перші кроки, в тій хатині
І там найвища в світі стеля.

Ти кажеш, щоб не продавати
Стареньку батьківську хатину.
Тоді лишається чекати,
Що перетвориться в руїну.

Я розумію тебе, друже,
Так, дійсно, це душі частина.
Та зовсім мені не байдуже,
Якщо розвалиться хатина.

Таке життя. Так проживаємо.
Такі закони у природи,
Що з часом щось в житті втрачаємо
І врешті-решт кінець приходить.

І правди ніде тут подіти,
Ми починаємо звикати,
Що будуть колись наші діти
Батьківську хату продавати.

© Олександр Шумило, 2020р.

СТАРА СВІТЛИНА.

Дивлюся на стару світлину,
Тримаючи її в руках,
І згадую я ті краплини,
Що цілував в твоїх губах.

Згадався мені Першотравень.
Як з хлопцями прийшли юрбою.
На танцях там "Лаванду" грали.
Ми познайомились з тобою.

Потім згадалося, як в лісі
Були удвох і друзі з нами.
Пили вино по два і вісім
І заїдали шашликами.

А взимку разом на санчатах
З гори спускалися щодуху.
Твої замерзли рученята
І гаряче на них я дмухав.

Живеш далеко знаю нині.
Мабуть забулася давно.
Сором'язливого хлопчину,
Який водив тебе в кіно.

Давно минули ті стосунки.
Життя по світу рознесло.
Та згадую я поцілунки
І все те добре, що було.

В руках тримаю я світлину.
Над нею познущався час.
Та скуштувати ті краплини
Хотів би я хоча би раз.

© Олександр Шумило, 2020р.

ПАРИЗЬКА АДРЕСА.

В Григорія є добра звичка,
Коли бухає у чужих,
З адресою завжди записку
Кладе він до штанів своїх.

"Париж, Монмартр, будинок десять".
А нижче стоїть підпис, дата.
Щоб людям потім було легше
Його додому доправляти.

- Так ти живеш на Оболоні!
(Сердито промовляю Гриші).
- Але, завдячуючи цьому,
Я двічі побував в Парижі.

© Олександр Шумило, 2020р.

ВАРЕНИКИ.

Чарівна українська мова!
Багато дієслів, іменників.
Та є в ній особливе слово:
Магічне і смачне - вареники.

Є свій рецепт у господарки,
Як краще готувати тісто
І до яких подати шкварки,
Які в сметані краще їсти.

З картоплею - то краще шкварки.
В сметані будуть ліпші з сиром.
Ще добре, як налити чарку.
А краще три, або чотири.

Смачні вареники з капустою,
Цибулька смажена в олії.
Від смаку того можна луснути.
Це не вареники, а мрія.

Кладуть дозрілі вишні в тісто -
Такі вареники бувають.
Їх добре з медом свіжим їсти,
Що щойно з пасіки качають.

Вареники із полуницями
Теж добре з медом уплітають.
Та не занадто, бо ще злипнеться
І мед на пузі виступає.

Вареники готують всюди:
В селі, у місті, в ресторані.
Їх люблять українські люди.
Хто зі шкварками, хто в сметані.

Усі ті суші і кальмари,
То все не наше, заграничне.
Вареники і їхня слава
В народі будуть жити вічно.

© Олександр Шумило, 2020р.

БУВАЛЬЩИНА ПРО ОБІД.

Десь в селі, чи в місті може,
Точно вже не пам'ятаю.
Історії дещо схожі
Кожен певно зустрічає.

Вдень з роботи чоловік
Повернувся дуже злющий.
Жінка подає обід -
Борщ із куркою смачнющий.

- А чому не капусняк?
Чоловік її питає.
- Все ти робиш геть не так.
Злість на жінці він зганяє.

Рушив так він її в плечі,
Що вона через кімнату
Долетіла аж до печі.
- Знай, як треба готувати!

Завтра вже, щоб було так,
Господаря, щоб не злити,
Наварила капусняк,
Налила ще й оковиту.

Ще з порогу він щосили:
- Борщу мені насипай!
- Капусняк сьогодні, милий.
- Свиням ти його давай.

Знову сварка, знову бійка.
Чоловік прийшов сердитий.
Плаче гірко бідна жінка.
Що ж їй завтра наварити?

Знов не в гуморі приходить.
Запитав:- Що на обід?
- Капусняк і борщ, господар.
Тут сказився чоловік:

- Ти продукти переводиш!
Гроші тяжко заробляю.
Біля печі тільки ходиш,
Все на вітер випускаєш.

Тут мораль така виходить,
Кожен це напевно знає:
Ти ніколи не догодиш,
Як він тебе не кохає!

© Олександр Шумило, 2020р.

ГАЛИНА І ДІДУСЬ.

Ідучи якось на обід,
Зустрів знайому я Галину.
А поруч з нею її дід.
(Так думав я у ту хвилину).

Галині вже давно за сорок,
А діду - за вісімдесят.
Мені здалося, що вже порох
Посипався із дідуся.

- Знайомтеся! Оце мій любий.
Галинка радісно сказала.
- Чотири роки ми у шлюбі.
І дідуся поцілувала.

Мені згадалася та Галя,
Що упадало півсела.
Зваблива і чарівна краля,
Та непідступною була.

Від себе хлопців відганяла,
Чекала принца на коні.
Роки швиденько пролітали
І почалися дні сумні.

Вже тридцять стукнуло Галині,
А принца все ще не було.
Самотність мучила дівчИну,
Шушукало уже село.

Тут думка виникла в Галинки:
Даремно принца виглядала,
Піду до дідуся в хатинку.
Це буде краще, ніж без пари.

Дивлюся я Галинці в очі,
Не розуміє голова.
І я згадав такі пророчі
Хайяма мудрого слова.

Хайям писав у своїх вІршах,
Не заперечиш тут йому:
"Як бути разом з першим-ліпшим,
То краще бути одномУ".

© Олександр Шумило, 2020р.

РАДІЮ!

Радію! Як дитя, радію!
Цих радощів повен мішок.
Здійснилася маленька мрія:
На ніжки став мій онучок!

Здавалося б, що за подія?
Це ж не у космос полетів.
Та я не нестримано радію.
Я так давно цьогО хотів.

У кого є свої онуки
Мене напевно зрозуміє.
Бо перші кроки, перші рухи
Для дідуся завжди подія.

Дітей образити не смію.
Без них, звичайно, як без рук.
Та я нестримано радію,
На ніжки встав вже мій онук.

Життя ми майже прожили.
Настане час, складемо руки.
Щоби щасливими були,
Ми молимось за наших внуків.

© Олександр Шумило, 2020р.

ЗИМА І ТАРИФИ.

З кумом розпивали пиво,
Розмовляли між собою.
Я спитав:- А що за диво
В цьому році із зимою?

Кум сказав з таємним грифом
(Баба відьма розповІла):
- Зима взнала про тарифи
І народ наш пожаліла.

© Олександр Шумило, 2020р.

ПРО КАРТОПЛЮ.

Смажена, варЕна,
А ще бува печЕна.
І ціла, і товчЕна,
Готує її всяк.
У салі, чи в олії
Буває у "мундирі",
Запечена на грилі.
Без неї ми - ніяк.

В борщі вона рулює,
У супі превалює,
А в тісті дефілює -
Вареники смачні.
Без неї, як без хліба,
Не вгодить баба діду,
Не буде в нас обіду,
А будуть дні сумні.

Картоплю ми саджаємо,
Ще двічі підгортаємо,
Ретельно захищаємо
Він капосних жуків.
І півсела скликаємо,
Коли її збираємо.
А потім ще ховаємо
Від зимніх холодів.

Ми маємо щороку
Таку собі мороку.
Без неї ми ні кроку
Не можемо ніяк.
Та звикли наші люди,
Мабуть так завжди буде.
Ніхто з нас не забуде
Картоплі добрий смак.

© Олександр Шумило, 2020р.