МУДРІ СЛОВА ТАРАСА.

Ти б з сорому згорів, Тарасе,
І розірвав на клоччя шапку,
Якби дожив до цього часу,
До малограмотних нащадків.

Помилка чи не в кожнім слові
І навіть сорому не мають.
Свою батьківську рідну мову
Неначе рвуть і розпинають.

Уже комп'ютерний редактор
Про помилки повідомляє,
Та навіть цей новітній фактор
На їхні тексти не впливає.

До школи всі вони ходили,
Себе розумними вважають.
Але твоє: "Якби ви вчились...."
На жаль, розумники не знають.

Не знають і не хочуть знати.
Для них нормальниим це вважається.
Живуть неначе москалята.
Усе для них "какаяразніца".

Я впевнений, що біомасу
Безграмотну ми подолаємо.
Слова безсмертного Тараса:
"Якби ви вчились..." ще згадаємо.

© Олександр Шумило, 2020р.

Я ДО СЛІЗ ТЕБЕ КОХАЮ.

Ти подивись на зграю журавлів,
Як крилами вони у такт махають.
Вони передають тобі без слів,
Що я до сліз, до сліз тебе кохаю!

Черешня ніжно молода цвіте.
До тебе пелюстками промовляє,
Розповідаючи тобі про те,
Як я до сліз, до сліз тебе кохаю!

Тюльпани червонясто зацвіли.
Листочки, ніби руки простягають.
Вони б розповіли, якби могли,
Що я до сліз, до сліз тебе кохаю!

Весна у серці, радість на душі.
Схвильовано слова я підбираю,
Щоб розповісти у своїм вірші,
Як я до сліз, до сліз тебе кохаю!

© Олександр Шумило, 2020р.

НЕ МОЖУ НАДИВИТИСЬ.

Я все не можу НАДИВИТИСЬ
На твої губи і вуста.
На тебе хочу помолитись,
Для мене ніби ти свята.

Морщинки вкралися під очі,
Та не псують тебе морщинки.
Безсонні наслідили ночі
І плач маленької дитинки.

Так хочу я тебе обняти
Хоча б на мить, хоч на хвилинку,
Щоби вустами розрізняти
Кожну малесеньку морщинку..

Не чарівник я. Розумію.
Не знаю як робити диво.
Але в душі я маю мрію,
Щоб ти завжди була щаслива.

Найщасливішою на світі.
Щоб так чарівно посміхалась,
Несли щоб радість внуки, діти,
Біда щоб боком обминала.

Я все не можу надивитись.
Яка ж казково ти красива!
Я буду Господу молитись,
Щоб ти завжди була щаслива.

© Олександр Шумило, 2020р.

НЕПРОСТЕ ЖИТТЯ.

Лиш тільки закінчИла школу
Та й подалася до сестри
Щоб влаштувати свою долю
Приїхала у Бровари.

На танцях у міському клубі
Оля зустрілася із ним.
Високий з кучерявим чубом,
Завидний парубок Максим.

Недовго пара зустрічалась,
До шлюбу запросив Максим.
І Оля довго не вагалась,
Життя своє зв'язала з ним.

Тоді було їй лиш сімнадцять.
Покликав і вона пішла.
Здавалося, що справжнє щастя
У Броварах вона знайшла.

Життя писалось, як картина.
Одне однОго поважали.
Вже через рік у них дитина,
А через три вже й другу мали.

Дві донечки. Максим щасливий.
Хороший був життя початок.
Тож спрямували вони сили,
Щоб у сім'ї в них був достаток.

Вони нелегко працювали,
Щоб діточки росли безбідно.
Города пів гектара мали
УрожаЇ збирали плідно.

Базари в Києві, в Черкасах.
Городиною торгували.
Копієчку в сімейну касу
Максим і Оля здобували.

Але не все в житті так просто.
Підставило життя підніжку.
Максим потрапив в катастрофу.
І ось прикований до ліжка.

Тепер звалилося на Олю
Лежачий чоловік і діти.
Сльозами прийняла цю долю,
Але доводилось терпіти.

Дівчата вже попідростали,
Була для мами допомога.
Зусиль немало докладали
І ось Максим вже став на ноги.

Здоров'я дещо похитнулось.
Ходив Максим, але з ціпочком.
За муки доля посміхнулась
І Бог послав для них синочка.

Хоч нездоровий, та старався
Максим допомагати Олі.
Він на роботу влаштувався
Електриком в місцевій школі.

Життя ставало.знову звичним.
Сім'я щаслива, три дитини.
Та раптом струмом електричним
Обірване життя Максима.

І ось вдова, а діток троє.
Їх треба якось піднімати.
Стискала зуби міцно Оля,
А сліз нема коли втирати.

Ще як на гріх синок маленький
Почав легенями хворіти.
По лікарях ходила ненька,
Допомагали старші діти.

Що пережити довелося,
Не кожній змОжеться людині.
Лиш свідки - сивина в волоссі
І перші на лиці морщини.

Вона собі заприсягалась,
Щоби її кохані діти,
Як би там доля не складалась,
У вузі здобули освіту.

Молилася щоденно Богу,
Бо сенс життя - це її діти.
Тернисту цю пройшла дорогу
І діти здобули освіту.

Вже всі одружені, щасливі.
Для Олі промайнули муки.
І нагородою, можливо,
Тепер для неї стали внуки.

Нелегко склалась в неї доля.
Тож внуків вже своїх навчає.
Своїм життям довЕла Оля:
Хто бореться, той подолає!

© Олександр Шумило, 2020р.

БРЕХЛИВЕ КОХАННЯ.

Таку Господь послав їй долю,
Що не солодка, а гірка.
Залишилась вона вдовою
Ще не було і сорокА.

Будинок, діти і робота.
На себе часу зовсім мало.
Все про дітей її турботи.
Навчала їх і одягала.

Чоловіки? Та ні, нізащо!
Сама навчилася вже жити.
А то пияк, або ледащо.
І що тоді із ним робити?

Не хочу мати з ними діла,
Вже краще з дітьми я до віку.
Та якось все таки зустріла
Немолодого чоловіка.

Спочатку це були розмови.
Він показався їй цікавим.
А далі слово і за словом
Він запросив її на каву.

Все починалося із кави,
Потім побачення підпільні.
Від діточок своїх ховалась,
Бо вже дорослі, розуміли.

Таємне завжди стане явним.
Не можна довго все ховати.
Тож про стосунки із Іваном
Наважилася розказати.

Дорослі діти зрозуміли,
Що їхня мама не стара.
Тож з чоловіком мати діло
Не відійшла її пора.

Отримавши підтримку діток,
Вона раділа аж до стелі.
А він з букетом свіжих квіток
Чекав на неї у готелі.

Вона ішла. Та так боялась,
Що зуб на зуб не потрапляв.
Вона шалено хвилювалась
І холодок в душі стояв.

Вона ішла. А її кроки
Неначе громом відбивали.
Їй страшно, бо вже десять років
Чоловіків вона не знала.

Все відбулося, як в тумані.
Вино і ліжко білосніжне.
Сподобалося їй з Іваном.
Він був і пристрасним, і ніжним.

Вже дні не йшли, а пролітали.
Гадала: щастя це моє.
Та старша донька розкопала
Звідки Іван, і хто він є.

Він говорив, що розлучився,
В розлуці з жінкою давно.
Та він вже вдруге одружився,
А їй розповідав кіно.

Вона про це коли дізналась,
Зібрала всі Івану речі.
Неначе серце обірвалось,
В душі настала порожнеча.

Вона хотіла його вбити,
Або повісити на розі.
Або у вогнищі спалити,
Струсити попіл по дорозі.

Той стан не можна передати.
Душа і серце, все боліло.
Хотілось плакати, кричати
І зневажати своє тіло.

Собі постійно докоряла
І обзивала, як останню.
Чому Івану довіряла?
Брехливому його коханню.

Та жінку можна зрозуміти.
Ніхто природу не обмане.
ШкодА лише, що є на світі
Брехливі отакі Івани.

Та Бог, звичайно, шельму мітить!
Іван із даху обвалився.
За те пішов він з цього світу,
Що над душею поглумився.

Дізнавшись у якусь хвилину,
Вона хотіла відкопати,
Порвати його на частини,
А потім знову закопати.

Пізніше вже опам'яталась.
І зрозуміла; так не гоже.
Колись у Біблії читала-
За всі гріхи є кара Божа!

© Олександр Шумило, 2020р.

БЛАГОРОДНА СВИНЯ.

У салоні новомоднім
Провела вона пів дня.
Бо до касти благородних
Записалася Свиня.

Лахи носить заграничні
І прикраси одягає.
Хоч воно її не личить,
Благородна не зважає.

Якось у дворі за шинком
Вилив хтось брудні помиї.
Потягнуло туди Свинку
І залізла аж по шию.

Збіглося туди народу,
Насміхаються над нею.
Як свиня ти від природи,
То залишишся свинею.

© Олександр Шумило, 2020р.

ПИТАННЯ ПРО МОВУ.

Не знав, що доведеться знову
Мені так голосно кричати.
Щоб рідну українську мову
В свої державі захищати.

Чи збожеволіли ви друзі?
Чи вас комахи покусали?
Невже забули, як в Союзі
Козацьку мову притискали?

Невже часи ті повертаються?
Невже ми все позабували?
Чому ж тепер "какаяразніца"
В житті девізом вашим стало?

Придумав хтось таку причину:
Він патріот "руськоязичний".
Чому ж він мову України
За довгий час іще не вивчив?

Ви пам'ять генія Тараса
Весь час мараєте чужинською.
Чому забули про окрасу
Своєї мови української?

Діди пройшли через страхіття
І пролили немало крові
За найспівучішу на світі,
За нашу українську мову.

Чому ж нащадки ми невдячні?
Чому в собі рабів не вбили?
Що диких москалів балачка
В нас українську задушила.

Просніться, схаменіться, люди!
У вільній живемО країні.
Як української не буде,
Не буде в нас і України!

© Олександр Шумило, 2020р.

БЛАГОРОДНИЙ БАРАН.
(байка)
Вівці всі жили в кошарі.
Там були прості й породні.
Та один Баран в отарі
Вважав себе благородним.

Хтось між роги йому всунув
Клапана від "Запорожця".
І Баран собі придумав:
Це ознака благородства.

Вівці сіно ремигають
Задоволені, щасливі.
Благородний же чекає,
Щоб йому щось особливе.

Раз в кошару Вовк забрався.
Збилася в куток отара.
Благородний лиш зостався
І стоїть серед кошари.

Вовк не думав дуже довго,
Не вагався він ні грама.
Залишились тільки роги
З благородного Барана.

Правду кажуть у народі,
А народ не помиляється:
"Будь хоч тричі благородним
Бараном ти залишаєшся!"

© Олександр Шумило, 2020р.

КОХАННЯ НА ВІДСТАНІ.

Ніколи, ніколи не буду з тобою.
До себе не зможу тебе пригортати.
Волосся твоє не поглажу рукою,
Не зможу уста я твої цілувати.

Живемо далеко, у різних куточках.
Нам відстані довгі - тіла розділяють.
Лише в переписці, в коротких рядочках
Про все, що на серці тобі сповідаю.

Ніколи не зможу тобі прошептати
Про все, що в душі я своїй відчуваю.
Тож змушений лиш на папері писати
Про те, як до болю тебе я кохаю!

Такі почуття були послані Богом.
Ми маємо щастю такому радіти.
Смиренно пройти нелегку цю дорогу.
Кохання на відстані перетерпіти.

Ніколи, ніколи не бути з тобою!
Про всі почуття лише можу писати.
Та знай, що наповнене серце любов'ю
І навіть на відстані буде кохати!

© Олександр Шумило, 2020р.

ЧАРІВНІ ОЧІ.

Я в твої очі подивлюся
І там побачу глибину.
Мені здається, що втоплюся,
Як ненароком я пірну.

Я подивився в твої очі,
Здалося так чомусь мені,
Що це вони посеред ночі
З'являються до мене в сні.

Дивитися на них готовий,
Ще хочу ніжно цілувати.
Але не підберу я слово,
Щоб їх чарівність описати.

Мені здається, що я млію
Лише від погляду одного.
Хоч інколи не розумію,
Що я знайшов у них такого?

В твоїх очах чарівна сила
Усе в мені перевертає.
Але я точно знаю, мила,
Що очі ці без меж кохаю!

© Олександр Шумило, 2020р.

НЕ СУМУЙ!

Як буде сумно на душі -
Ділитися ти не спіши.
У тому, що тебе тривожить
Навряд чи хтось тобі поможе.
Ти сядь спокійно і подумай:
Від чого тобі стало сумно?
Можливо то якась дрібниця?
І сумувати не годиться.
А ще таке запам'ятай:
Всьому в житті приходить край.
Тривога з часом ця минеться
І радість знову розпочнеться.
Життя - воно таке, як зебра,
То світла смужка, смужка темна.
І після ночі наступає
День світлий, добрий, сонце сяє.
Тож припиняй ти вже тужити.
Життя чудове! Треба жити!

© Олександр Шумило, 2020р.

ЗЕМЛЮ НЕ ОБМАНЕШ!

Я пласт землі перевертаю,
Щоб киснем грунт міг насититИсь.
Бо, якщо хочеш урожаю,
То мусиш добре потрудитись.

Насіння добре підібрати.
(За цим завжди уважно стеж!).
Колись казала мені мати:
"Те, що посієш, то й пожнеш!"

Ще пам'ятай одну тривогу,
Про неї ти не забувай:
Садити треба у вологу,
То буде добрий урожай.

Відомо також всім селянам
(У будь-якого запитай):
Як не поборешся з бур'Яном-
Не сподівайся на врожай!

Земельку треба удобряти.
Таке бажання у полів.
Та необхідно подолати
Всіх ненавИсних шкідників.

Якщо ти дуже мудрим станеш
І діяти вже будеш круто,
То знай, що землю не обманеш!
Її не можна обманути.

© Олександр Шумило, 2020р.

Я БЕЗ ТЕБЕ НЕ МОЖУ.

Я без тебе не можу дихати.
Так бракує мені повітря!
І вночі погодою тихою,
Та і вдень, коли дощ із вітром.

Я без тебе не можу мріяти.
Ні під вечір, ні вранці рано.
А душа продовжує вірити:
Наша зустріч колись настане.

Я без тебе не можу рухати
І постійно стою на місці.
Руки, ноги неначе спутані,
Як в дитини малої в колисці.

Я без тебе не можу жодного
Ні вірша, ні рядка написати.
Ні смішного, ані серйозного.
Я не можу без тебе літати.

Я так мрію, що поруч будеш ти
Щогодини, щодня, щоночі.
Я не можу тебе примусити.
Але дуже я цьОго хочу!

© Олександр Шумило, 2020р.

МУЗА І ПОЕТ.

Можливо через інтернет,
Чи по дорозі десь гуляли?
Зустрілись Муза і Поет.
Так доля їх звела до пари.

Поет зрадів:- О, Муза, мила!
Так довго я тебе шукав.
До інших певно ти ходила.
А я чекав, чекав, чекав.

Муза скромненько посміхалась.
Їй зустрічалися не ті.
Та серед них вона шукала
Свого Поета у житті.

І ось нарешті відшукала.
Їй голос підказав в душі.
Вона Поета надихала,
Для неї він писав вірші.

Писав вірші, складав сонети,
Римовані оповідання.
Зійшлися Муза із Поетом,
Як символ справжнього кохання!

© Олександр Шумило, 2020р.

ГРІШНЕ ЩАСТЯ.

У бабусі онучка дуже потішна.
Тож бабусю увечері раз запитала:
-Хочу знати чи щастя буває безгрішним?
Що сказати онучці бабуся не знала.

- Знає про це Господь наш Всевишній!
Бабця внучці відповідала.
- Я лише знаю про щастя грішне
Безгрішного щастя не зустрічала.

Моє щастя - це внуки мої і діти.
Їм готова віддати життя без остатку.
Та в гріху всі з'явилися в цьому світі,
Тому щастя моє вже грішне спочатку.

Різні долі звичайно у нас у всіх
Сотні років і декілька тисячоліть.
Але щастя напевно великий гріх,
Бо з гріхом ми приходимо в білий світ.

© Олександр Шумило, 2020р

Я ТЕБЕ ЗАЦІЛУЮ.

Я тебе зацілую так, що будеш тремтіти!
Поцілунку такому ти будеш радіти.
Я тебе зацілую до болю, до сказу,
Щоб мої почуття ти відчула відразу.
І щоб ти без питань зрозуміла, без слів
Глибину і відвертість моїх почуттів.
Я тебе зацілую дуже так особливо,
Щоб себе ти на хвильку відчула щасливо.
Я тебе зацілую до сильного щему,
Щоб ти знала, що твОриться в серці моєму.
Я тебе зацілую. За стан обійму.
Як захочеш, то зірку із неба зніму.
Я тебе зацілую п'янкими устами.
Ти таких поцілунків не знала роками.
Я тебе зацілую до пилу, до жару.
Я так хочу, щоб ми залишалися в парі.
Я тебе зацілую до самого краю,
Щоби ти відчувала смак призЕмного раю.
Я тебе зацілую надто пристрасно, ніжно.
Поцілунок в душі твоїй буде навічно!

© Олександр Шумило, 2020р.

ПРО ВІЙНУ І СВЯТО.

Війна пройшла. Багато бід
І горя принесла багато.
Загинув на війні мій дід.
А мені кажуть - святкувати.

Мою матусю молодою
До рабства захопили німці.
Давали суп їм з лободою,
В хліві жили вони, як вівці.

Та я ніколи не забуду
(Розповідала мені мати),
Що стільки полягло там люду!
А мені кажуть - святкувати.

А стільки сИріт залишилось!
Дітей, які не знали тата.
А вдів, що гірко сльози лИли!
А мені кажуть - святкувати.

Закарбувалися навіки
Війни страшної результати.
Без рук, без ніг прийшли каліки.
А мені кажуть - святкувати.

Зберемося ми за столом
Загиблих на війні згадати.
Наповним келихи вином,
Але не будем святкувати.

© Олександр Шумило, 2020р.

НА МОГИЛІ ДІДА.

У місті Секешфехервар
Дідусь мій голову поклав.
Солдати наші воювали,
Європу від чуми звільняли.

Я переймався в Україні:
А як могила діда нині?
Чи хтось її хоч доглядає?
Чи бур'яном все заростає?

В Угорщину таки добрався
І дуже сильно здивувався.
Ось цвинтар прибраний, могили.
Їх ніби щойно освіжили.

Радянське там не поважають,
Та про загиблих пам'ятають,
Що віддали за них життя.
Нема на цвинтарі сміття.

Побачивши, я просльозився.
Прийшов, могилі поклонився.
Угорцям дяку посилаю,
Що так могили доглядають.

Подумав я: що з нами сталося?
Де наша пам'ять обірвалася?
Чому у рідній Україні
Ми ведемО себе, як свині?

Могили бур'яном засіли
І всім нема до того діла.
А душі тих солдат літають,
З небес за нами споглядають.

І думають вони напевно:
- Невже загинули даремно?
Життя своє не шкодували,
А могилкИ позаростали.

Тепер ми стали невідомі
І не потрібні вже нікому.
А ми за їхнє майбуття
Не шкодували і життя.

Що ж за такі у нас порядки?
Невже безпам'ятні нащадки?
Можливо варто нам згадати,
могилки упорядкувати?

Згадати, що ми з того роду,
Де пам'ять бережуть народу.
Могилам низько поклонитись,
За їхні душі помолитись!

© Олександр Шумило, 2020р.

МАРІЧКА.

В людини пам'ять ніби стрічка
Старого клубного кіно.
Згадав про тебе я, Марічка,
Хоч це було вже так давно.

Для чого ми тоді зустрілись?
Чому Господь нас разом звів?
Напевно, щоб ми зрозуміли
Всю ніжність перших почуттів.

Я згадую червневі роси
І запах сіна на леваді.
Твої м'які, шовкові коси,
Які схвильовано я гладив.

Мій поцілунок був несмілим,
Твої вуста такі медові.
Ти вся збентежено тремтіла
І не промовила ні слова.

Пішли ми різними шляхами.
Давно вже дідусем я став.
Та те, що в червні було з нами,
На все життя запам'ятав.

© Олександр Шумило, 2020р.

ЛЬОДИНКА В СЕРЦІ.

Літа спливають за рікою
Життєвих буднів і подій.
Давно живе вона вдовою
Без сподівань і марних мрій.

Самотність дещо вже втомила,
Та не очікувала змін
Допоки якось не зустріла
І зрозуміла: так! Це він!

Це той, що їй колись наснився,
Це той, що був в її думках.
Тепер нарешті він з'явився.
Сказало серце її:- Так!

Та як то серцю пояснити,
Коли воно не розуміє?
Родина в нього - жінка, діти.
Сім'ю розбити не посмію!

Тут думка осяйнула жінку:
Якщо вже серце так кохає,
Перетворю його в льодинку,
Як Сніжна Королева Каю.

Все ніби вийшло. Так зробила.
Закохана самітня жінка.
Всі почуття похоронила.
Бо серце в неї, як льодинка.

Та коли вечір наступає,
Самотня у подушку плаче.
Льодинка з серця десь зникає.
Живе те серце і гаряче.

© Олександр Шумило, 2020р.