Дом с часами

На фото можна побачити, як це місце виглядало зовсім донедавна. Будинок 1902 року будівництва, на замовлення місцевого магната-забудовника Гавриїла Гофа, після Революції — відданий під книгарню на першому поверсі, а решту будівлі зайняла редакція «Приазовского рабочего» (живе, причому, до сих пір, в «українській» і «російській» редакціях). А в 1950-ті — 1960-ті будівля прийняла свою «досвошну» подобу, під стать решті архітектурного ансамблю кінця сталінської епохи.

На верхньому поверсі головного елементу забудови, вежі з годинником, була облаштована майстерня художників-монументалістів. Хто був колись біля «Будинку зв'язку» в центрі міста, той пригадає роботу першого мешканця і, на додачу, засновника тієї майстерні Віктора Арнаутова — «Ті, хто підкорює космос». І ця майстерня, до речі, приймала митців (як-от Леля Кузьмінкова та Григорія Пришедько) аж до 2012, зі смертю її останнього «орендаря» Валентина Костантинова.

До початку Влед-П'ютінського бліцкрігу, у часи масштабної реконструкції фасадів історичних будівель на проспекті Миру, були навіть обговорення стосовно перетворення вже, на той час, закритого смітника в музей митців-монументалістів — не склалося, проте, битва за пам'ять ніколи не завершується за один раунд. Навіть під час облоги міста будинок став притулком для людей, які ховалися від навколишнього пекла.

Проте, не гармати знищили «будинок із годинником». Ба, він і не помер, його тримають за костюмованого живого мерця. Тепер це не місце з історією, не майстерня, а російський «Файна-таун» під іпотеку — все місце стало жертвою російської держPR машини. Потрібна була не пам'ять, а «цукерка» — кольорова й смачна. Годі й паплюжити навіть те, що вони могли б привласнити як історію власну — даєш російський «Файна-таун» під іпотеку! Власне, додати більше нічого: увесь Маріуполь — це тепер один-великий ЖК для «нових маріупольчан», від Москви до Інгушетії, із такими цінами, що навіть Львову зразка 22-го року не снилися (в одному з «курортних» селищ на березі Азову, ділянку без нічого, з розбитою халупою і відсутніми комунікаціями, продали за 20 000$ — край досі небачених можливостей!)

Будинок, що пережив усе — і розпад Російської Імперії, і прихід (та відкат) німців із їх союзниками, і радянських архітекторів, і розпад країни совєтів. Та все ж, у ХХІ сторіччі знайшовся ворог, якому підкорюється все — і святе, і спаплюжене. Просте, нахабне, неотесане, неофітське жлобство. Бо неможна тільки вбити місто з його мешканцями. Належно ще й труп відкопати, припудрити, здати в іпотеку під 2% й показувати потвору по всіх ЗМІ з гаслом: «Жить стало лучше, жить стало веселее!».

Новий zeitgeist Євразії, і втілення він отримав у Маріуполі.