Наступного дня я приїхав на його могилу, вперше, насправді.

Якось не складалося, а тут склалося.

В Бурштині є декілька кладовищ, я почав пошук з першого яке знайшов на мапі, там невелика алея героїв, але Володимира, якого я кличу Уля, серед них не було.

Була жінка, прибирала могилу, я запитав де ще ховають військових, вона спитала прізвище.

Виявилося, що це була вчителька Улі. Пояснила дорогу.

То друге кладовище, нове, сонце сідало, а дорогу я прийняв надто буквально й мусив петляти пішки через поле, перелазити струмок та забор кладовища, і я його знайшов.

Там гарно, зелені простори видно. Сонце сіло, засвітились вогні лампадок. В Улі теж горіла. Але здається світлодіодна.

Координати кладовища:
49.272669,24.617617
Уля там серед інших вояк, знайти не складно.

Запам'ятав, що як йду на могилу вояки, то треба купувати лампадку й брати з собою сірники. А то не мав чим запалити ті, що в нього стояли.

Я залишив йому кексик, бо негодно з пустими руками приходити, а квітів вже не було де купити, пізній час.

Не знаю як тут на Галичині з темою їжі на могилках. Я з півдня, у нас це нормальна традиція.

Словом гарно в нього там.
Але шумно. Поруч дорога яка зв'язує Франківськ та Львів.

Як би це не звучало, але пошуки його могили в ту пізню пору стали мені пригодою. А він в ній, як би, теж брав участь, по своєму.

Мабуть я перший хто сказав йому про сина. Випала честь.

А ось ще малюнок який мають розмістити під склом. Там якийсь художник щось жахливе пропонував, то от ми свій зробили, він гарніший, вірте на слово.