Вибори-2023?
Голова нашого парламенту Руслан Стефанчук сьогодні заявив, що Конституція не забороняє вибори під час воєнного стану: «Ця заборона міститься в Законі «Про правовий режим воєнного стану». І тому конституційної заборони проводити вибори під час воєнного стану немає».
Так, в Конституції дійсно немає заборони на проведення виборів під час воєнного стану.
Однак, є норма ч. 5 ст. 83:
«У разі закінчення строку повноважень Верховної Ради України під час дії воєнного чи надзвичайного стану її повноваження продовжуються до дня першого засідання першої сесії Верховної Ради України, обраної після скасування воєнного чи надзвичайного стану».
Тобто Конституція прозоро натякає, що нова Рада має бути обрана лише після скасування воєнного стану.
А от щодо виборів Президента такої норми немає, і тут цілком можна погодитись з паном Стефанчуком.
Голова нашого парламенту Руслан Стефанчук сьогодні заявив, що Конституція не забороняє вибори під час воєнного стану: «Ця заборона міститься в Законі «Про правовий режим воєнного стану». І тому конституційної заборони проводити вибори під час воєнного стану немає».
Так, в Конституції дійсно немає заборони на проведення виборів під час воєнного стану.
Однак, є норма ч. 5 ст. 83:
«У разі закінчення строку повноважень Верховної Ради України під час дії воєнного чи надзвичайного стану її повноваження продовжуються до дня першого засідання першої сесії Верховної Ради України, обраної після скасування воєнного чи надзвичайного стану».
Тобто Конституція прозоро натякає, що нова Рада має бути обрана лише після скасування воєнного стану.
А от щодо виборів Президента такої норми немає, і тут цілком можна погодитись з паном Стефанчуком.
Інформаційне агентство Українські Національні Новини (УНН). Всі онлайн новини дня в Україні за сьогодні - найсвіжіші, останні, головні.
Конституційної заборони проводити вибори під час воєнного стану немає - Стефанчук
КИЇВ. 28 липня. УНН. Заборони щодо проведення виборів під час дії воєнного стану у Конституції немає, заявив у п'ятницю в ефірі телемарафону голова Верховної …
Широка системність
Коли не вдається вичавити бажаний сенс з «системного» тлумачення закону, зазвичай, переходять на тлумачення «широке».
Взагалі є 5 стадій неприйняття об'єктивного змісту закону:
1. Заперечення
— То ви щось переплутали, не написано там такого!
2. Злість
— Це позитивізм! Не можна так вузько читати!
3. Торг
— Слухайте, ну є ж принцип верховенства права, є мета закону. Треба дивитись крізь цю призму.
4. Депресія
— Знаєте, якщо так читати всі кодекси, то взагалі далеко не уїдеш.
5. Прийняття (насправді ні)
— Так, там дійсно таке написано. Але закон — не інструкція на всі випадки життя. Треба тлумачити розширено.
Моя стаття про системне тлумачення
Коли не вдається вичавити бажаний сенс з «системного» тлумачення закону, зазвичай, переходять на тлумачення «широке».
Взагалі є 5 стадій неприйняття об'єктивного змісту закону:
1. Заперечення
— То ви щось переплутали, не написано там такого!
2. Злість
— Це позитивізм! Не можна так вузько читати!
3. Торг
— Слухайте, ну є ж принцип верховенства права, є мета закону. Треба дивитись крізь цю призму.
4. Депресія
— Знаєте, якщо так читати всі кодекси, то взагалі далеко не уїдеш.
5. Прийняття (насправді ні)
— Так, там дійсно таке написано. Але закон — не інструкція на всі випадки життя. Треба тлумачити розширено.
Моя стаття про системне тлумачення
kuniansky.com.ua
Юридичні стоп-слова: Системне тлумачення
Цим розпочинаємо атаку на юридичні кліше, які засмічують документи та часто мають на меті пошити читача у дурні
П — пріоритети
Наша улюблена континуїтетна НААУ прямісінько в особистому кабінеті адвоката просуває послуги поштової служби E-POST.
Схоже й на те, що НААУ могла поділитися з ними базою електронних скриньок адвокатів, адже я час від часу отримую від них рекламу, хоча не пам'ятаю, щоб підписувався.
Послуги пропонують такі: надсилаємо E-POST електронні документи, а вони їх друкують, вкладають у конверти і відправляють.
Суцільний прогрес. Але по суті пропонується ділитися адвокатською таємницею із сторонньою особою.
Так, у публічному договорі на сайті E-POST зазначено, що вони зобов'язуться нічого не розголошувати, а замовник гарантує, що виконав вимоги закону «Про захист персональних даних».
Але хотілося б побачити малесенький, але турботливий дисклеймер від НААУ.
У дусі «шановні колеги, чудово, що є такі просунуті сервіси, але, будь ласка, переконайтеся, щоб у вас все було добре із дотриманням адвокатської таємниці».
А ще, здається, E-POST користується російським сервісом «Бітрікс», щодо якого у квітні запроваджено санкції.
Наша улюблена континуїтетна НААУ прямісінько в особистому кабінеті адвоката просуває послуги поштової служби E-POST.
Схоже й на те, що НААУ могла поділитися з ними базою електронних скриньок адвокатів, адже я час від часу отримую від них рекламу, хоча не пам'ятаю, щоб підписувався.
Послуги пропонують такі: надсилаємо E-POST електронні документи, а вони їх друкують, вкладають у конверти і відправляють.
Суцільний прогрес. Але по суті пропонується ділитися адвокатською таємницею із сторонньою особою.
Так, у публічному договорі на сайті E-POST зазначено, що вони зобов'язуться нічого не розголошувати, а замовник гарантує, що виконав вимоги закону «Про захист персональних даних».
Але хотілося б побачити малесенький, але турботливий дисклеймер від НААУ.
У дусі «шановні колеги, чудово, що є такі просунуті сервіси, але, будь ласка, переконайтеся, щоб у вас все було добре із дотриманням адвокатської таємниці».
А ще, здається, E-POST користується російським сервісом «Бітрікс», щодо якого у квітні запроваджено санкції.
Помічникам — зась
Вже багато років доводиться чути, що помічники суддів — «готові спеціалісти» і для них мають бути пільги під час відбору на посади суддів.
Складно придумати більш безглуздий крок.
Той факт, що людина сто років працює помічником судді, має розцінюватися виключно як недолік, а не конкурентна перевага.
У цивілізованому світі помічники суддів призначаються здебільшого на короткі фіксовані строки. Десь навіть без можливості продовження: попрацювали рік-два і до побачення.
В ідеалі, це чудовий jump-start юридичної кар'єри. Та й судді безперервна ротація талановитих помічників допомагає бути в тонусі.
Але система не має вибудовувати сама себе.
Чому можна навчитись, працюючи помічником судді? Всьому, що робить суддя? Можливо. Але точно можна навчитись лише одному — виконувати вказівки судді. А тому доволі небезпечно, якщо у професійному житті юриста було лише помічництво і жодної ініціативної роботи.
Є й думка, що робочі колективи в деяких наших судах — доволі токсичне середовище. Плинність кадрів та принизлива зарплата даються взнаки.
Тривале перебування в такому середовищі навряд допоможе випестувати позитивні особистісні якості. Скоріше, навпаки: доведеться підлаштовуватися, інтригувати, пліткувати, скаржитись.
Небезпека й у тому, що помічник бачить судові справи тільки «из окна персонального автомобиля» судді, якому допомагає.
Помічник судді — це не «міні-суддя», з якого можна виростити «повноцінного» суддю. Це так не працює.
Майбутньому судді важливо мати досвід самостійної юридичної бойової одиниці. Побачити і відчути процес з різних боків. Врешті-решт, мати ім'я та репутацію.
Якщо ж людина з юридичних пелюшок сиділа в суді і більше у своєму професійному житті нічого не бачила — це привід підштовхнути її до нового досвіду, а не робити її суддею за спрощеною процедурою.
Вже багато років доводиться чути, що помічники суддів — «готові спеціалісти» і для них мають бути пільги під час відбору на посади суддів.
Складно придумати більш безглуздий крок.
Той факт, що людина сто років працює помічником судді, має розцінюватися виключно як недолік, а не конкурентна перевага.
У цивілізованому світі помічники суддів призначаються здебільшого на короткі фіксовані строки. Десь навіть без можливості продовження: попрацювали рік-два і до побачення.
В ідеалі, це чудовий jump-start юридичної кар'єри. Та й судді безперервна ротація талановитих помічників допомагає бути в тонусі.
Але система не має вибудовувати сама себе.
Чому можна навчитись, працюючи помічником судді? Всьому, що робить суддя? Можливо. Але точно можна навчитись лише одному — виконувати вказівки судді. А тому доволі небезпечно, якщо у професійному житті юриста було лише помічництво і жодної ініціативної роботи.
Є й думка, що робочі колективи в деяких наших судах — доволі токсичне середовище. Плинність кадрів та принизлива зарплата даються взнаки.
Тривале перебування в такому середовищі навряд допоможе випестувати позитивні особистісні якості. Скоріше, навпаки: доведеться підлаштовуватися, інтригувати, пліткувати, скаржитись.
Небезпека й у тому, що помічник бачить судові справи тільки «из окна персонального автомобиля» судді, якому допомагає.
Помічник судді — це не «міні-суддя», з якого можна виростити «повноцінного» суддю. Це так не працює.
Майбутньому судді важливо мати досвід самостійної юридичної бойової одиниці. Побачити і відчути процес з різних боків. Врешті-решт, мати ім'я та репутацію.
Якщо ж людина з юридичних пелюшок сиділа в суді і більше у своєму професійному житті нічого не бачила — це привід підштовхнути її до нового досвіду, а не робити її суддею за спрощеною процедурою.
СВП проти СВП
Нещодавно писав про пригоди з дисертацією нашого міністра освіти.
Нагадаю:
1. Міністра звинуватили у плагіаті.
2. Той прямо не заперечив плагіату, але сам подав свою дисертацію на відповідну перевірку. Одночасно він визнав, що в цій сфері у нас безлад, з яким треба щось робити.
3. Кабмін запровадив процедуру добровільної відмови від наукового ступеня і міністр освіти першим нею скористався.
4. Перевірку дисертації міністра зупинили. Ми так і не дізналися, чи були порушення. І це попри те, що міністр сам публічно обіцяв відмовитися від ступеню саме після висновку про наявність/відсутність плагіату у власній дисертації.
І от член Нацагентства із забезпечення якості вищої освіти Микита Андрєєв подав позов до свого ж Агентства з метою домогтися перевірки дисертації міністра освіти.
По суті можна лише погодитись і привітати таку принциповість.
Але, здається, позов пана Андрєєва не підлягає розгляду в адміністративному суді.
Позиваючись до НАЗЯВО як громадянин, пан Андрєєв сам є посадовою особою цього ж державного органу, а позов пов'язаний з його посадовими функціями.
Тобто він сам є суб'єктом владних повноважень, який може звертатися до адміністративного суду лише якщо таке право прямо встановлено законом. Отже, виглядає так, що на позов пана Андрєєва юрисдикція адміністративних судів не поширюється.
Це оголює давню проблему: у нас майже не існує спорів між суб’єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції, хоче така можливість прямо передбачена законом.
В ситуації з позовом пана Андрєєва зрозуміло, що це спір не між людиною і державою щодо прав громадянина, а між владним органом і його посадовцем щодо незгоди чиновника з діями власної установи.
Тобто шлях «компетенційних» спорів настільки незрозумілий, що легше камуфлюватися під громадянина і ініціювати «звичайний» адміністративний спір, зі зрозумілими і звичними конструкціями.
Натомість прямі і несором'язливі судові спори між суб'єктами владних повноважень могли б бути ознакою здорової системи державного управління.
Зрештою, суперечки між чиновниками корисніше публічно вирішувати у судах, а не у якихось мутних непублічних перетираннях.
Нещодавно писав про пригоди з дисертацією нашого міністра освіти.
Нагадаю:
1. Міністра звинуватили у плагіаті.
2. Той прямо не заперечив плагіату, але сам подав свою дисертацію на відповідну перевірку. Одночасно він визнав, що в цій сфері у нас безлад, з яким треба щось робити.
3. Кабмін запровадив процедуру добровільної відмови від наукового ступеня і міністр освіти першим нею скористався.
4. Перевірку дисертації міністра зупинили. Ми так і не дізналися, чи були порушення. І це попри те, що міністр сам публічно обіцяв відмовитися від ступеню саме після висновку про наявність/відсутність плагіату у власній дисертації.
І от член Нацагентства із забезпечення якості вищої освіти Микита Андрєєв подав позов до свого ж Агентства з метою домогтися перевірки дисертації міністра освіти.
По суті можна лише погодитись і привітати таку принциповість.
Але, здається, позов пана Андрєєва не підлягає розгляду в адміністративному суді.
Позиваючись до НАЗЯВО як громадянин, пан Андрєєв сам є посадовою особою цього ж державного органу, а позов пов'язаний з його посадовими функціями.
Тобто він сам є суб'єктом владних повноважень, який може звертатися до адміністративного суду лише якщо таке право прямо встановлено законом. Отже, виглядає так, що на позов пана Андрєєва юрисдикція адміністративних судів не поширюється.
Це оголює давню проблему: у нас майже не існує спорів між суб’єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції, хоче така можливість прямо передбачена законом.
В ситуації з позовом пана Андрєєва зрозуміло, що це спір не між людиною і державою щодо прав громадянина, а між владним органом і його посадовцем щодо незгоди чиновника з діями власної установи.
Тобто шлях «компетенційних» спорів настільки незрозумілий, що легше камуфлюватися під громадянина і ініціювати «звичайний» адміністративний спір, зі зрозумілими і звичними конструкціями.
Натомість прямі і несором'язливі судові спори між суб'єктами владних повноважень могли б бути ознакою здорової системи державного управління.
Зрештою, суперечки між чиновниками корисніше публічно вирішувати у судах, а не у якихось мутних непублічних перетираннях.
Еволюція змагальності?
Суддя Верховного Суду Олександра Яновська виступила на тему еволюції змагальності в правових позиціях ККС ВС (презентація виступу).
Загальний посил можна звести до того, що не всі процесуальні порушення роблять докази недопустимими, а лише ті, які вплинули «на загальну справедливість судового розгляду».
На жаль, з якою б повагою я не ставився до судді Яновської, змушений встряти зі своїм «позитивізмом» і «вузьким баченням».
В одному з коментарів в фб суддя Яновська написала:
Читайте і сприймайте всю практику ЄСПЛ: позитивізму там не місце. Виграти справу на комах і тире вже не вийде.
А на чому ж вийде?
Проблема з нами, «позитивістами» (а насправді текстуалістами і послідовниками методу чесного читання), у тому, що ми завжди намагаємося чітко показувати читачу хід власних думок. Пояснюємо, як саме конкретні норми законів призводять до якихось висновків.
Натомість прихильники виправдування будь-чого за допомогою практики ЄСПЛ і розмов про страшний позитивізм, зазвичай, нічого не пояснюють. І навіть конкретні пункти конкретних рішень ЄСПЛ не завжди згадують.
Хід їхніх думок буває складно вловити, адже він ховається за фразами накшталт «Тлумачення, що ґрунтується на практиці ЄСПЛ, зводиться до того, що порушення процесуального закону оцінюється з урахуванням впливу на загальну справедливість судового розгляду».
Якщо перекласти цей пасаж з мови натяків, він може звучати як «Ми самі будемо визначати, які порушення і коли враховувати. І не треба нас смикати нудними і передбачуваними посиланнями на погані закони, бо вони заважають робити правильні речі».
Аргументація противників «позитивістського тлумачення» висміює навіть саме питання «а покажіть, де це написано?» і зводиться до фраз про «надмірний формалізм».
Звісно ж, мистецтвом визначення межі, за якою формалізм перестає бути звичайним і перетворюється на надмірний, володіють лише апологети суддівського активізму.
Коли таким суддям потрібно вичавити з закону правильне, а не написане, у хід йде навіть не дуже чесна зброя.
Наприклад, «незручні» норми законів не цитуються або до них свавільно додаються фрази, яких там немає. Або ж у судове рішення підселяється красива і максимально абстрактна цитата ЄСПЛ, яка чомусь має виправдати помноження конкретної норми на нуль.
В останній статті про метод чесного читання я звертав увагу, що закон визначає недопустимими докази, зокрема, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами.
Натомість у практиці Верховного Суду вже йдеться про порушення саме фундаментальних прав. От у законі не написано про фундаментальні права, а у практиці ВС ця приписка чомусь з'являється, повністю змінюючи тональність тлумачення.
Так і шановна суддя Яновська вважає «європейськими стандартами» висновок ВП ВС про те, що суд має з'ясовувати вплив процесуальних порушень «на ті чи інші конвенційні або конституційні права людини».
Тобто ми і кліпнути не встигли, як «права та свободи людини, гарантовані Конституцією та законами» перетворилися на «конвенційні або конституційні права людини».
Але норми КПК прості: якщо доказ отриманий з порушенням встановленого законом порядку, він є недопустимим і ми про нього забуваємо. А ще, бажано, караємо винуватця такої недопустимості.
Спроби принизити раціональну і чесну аргументацію, гидливо відмахнувшись він неї словом «позитивізм», а також прирівнювання інтелектуальної праці до спроб «виграти справу на комах і тире» — дещо розвінчують образ Верховного Суду.
Суд — не установа, уповноважена на ухвалення законів у четвертому читанні. А ще суд — не міністерство виправлення помилок слідства.
Коли Верховний Суд стверджує, що не всі порушення закону тягнуть однакові наслідки, він розмиває невідворотність застосування усіх його норм і спонукає сторону обвинувачення до подальшого «намацування» меж дозволеного.
«Широкий погляд» на закон може виглядати виправданим під час воєнного стану.
Але чим наполегливіше Верховний Суд буде посилати сигнали про еластичність законів, тим болючіше це відгукнеться у мирний час.
Суддя Верховного Суду Олександра Яновська виступила на тему еволюції змагальності в правових позиціях ККС ВС (презентація виступу).
Загальний посил можна звести до того, що не всі процесуальні порушення роблять докази недопустимими, а лише ті, які вплинули «на загальну справедливість судового розгляду».
На жаль, з якою б повагою я не ставився до судді Яновської, змушений встряти зі своїм «позитивізмом» і «вузьким баченням».
В одному з коментарів в фб суддя Яновська написала:
Читайте і сприймайте всю практику ЄСПЛ: позитивізму там не місце. Виграти справу на комах і тире вже не вийде.
А на чому ж вийде?
Проблема з нами, «позитивістами» (а насправді текстуалістами і послідовниками методу чесного читання), у тому, що ми завжди намагаємося чітко показувати читачу хід власних думок. Пояснюємо, як саме конкретні норми законів призводять до якихось висновків.
Натомість прихильники виправдування будь-чого за допомогою практики ЄСПЛ і розмов про страшний позитивізм, зазвичай, нічого не пояснюють. І навіть конкретні пункти конкретних рішень ЄСПЛ не завжди згадують.
Хід їхніх думок буває складно вловити, адже він ховається за фразами накшталт «Тлумачення, що ґрунтується на практиці ЄСПЛ, зводиться до того, що порушення процесуального закону оцінюється з урахуванням впливу на загальну справедливість судового розгляду».
Якщо перекласти цей пасаж з мови натяків, він може звучати як «Ми самі будемо визначати, які порушення і коли враховувати. І не треба нас смикати нудними і передбачуваними посиланнями на погані закони, бо вони заважають робити правильні речі».
Аргументація противників «позитивістського тлумачення» висміює навіть саме питання «а покажіть, де це написано?» і зводиться до фраз про «надмірний формалізм».
Звісно ж, мистецтвом визначення межі, за якою формалізм перестає бути звичайним і перетворюється на надмірний, володіють лише апологети суддівського активізму.
Коли таким суддям потрібно вичавити з закону правильне, а не написане, у хід йде навіть не дуже чесна зброя.
Наприклад, «незручні» норми законів не цитуються або до них свавільно додаються фрази, яких там немає. Або ж у судове рішення підселяється красива і максимально абстрактна цитата ЄСПЛ, яка чомусь має виправдати помноження конкретної норми на нуль.
В останній статті про метод чесного читання я звертав увагу, що закон визначає недопустимими докази, зокрема, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами.
Натомість у практиці Верховного Суду вже йдеться про порушення саме фундаментальних прав. От у законі не написано про фундаментальні права, а у практиці ВС ця приписка чомусь з'являється, повністю змінюючи тональність тлумачення.
Так і шановна суддя Яновська вважає «європейськими стандартами» висновок ВП ВС про те, що суд має з'ясовувати вплив процесуальних порушень «на ті чи інші конвенційні або конституційні права людини».
Тобто ми і кліпнути не встигли, як «права та свободи людини, гарантовані Конституцією та законами» перетворилися на «конвенційні або конституційні права людини».
Але норми КПК прості: якщо доказ отриманий з порушенням встановленого законом порядку, він є недопустимим і ми про нього забуваємо. А ще, бажано, караємо винуватця такої недопустимості.
Спроби принизити раціональну і чесну аргументацію, гидливо відмахнувшись він неї словом «позитивізм», а також прирівнювання інтелектуальної праці до спроб «виграти справу на комах і тире» — дещо розвінчують образ Верховного Суду.
Суд — не установа, уповноважена на ухвалення законів у четвертому читанні. А ще суд — не міністерство виправлення помилок слідства.
Коли Верховний Суд стверджує, що не всі порушення закону тягнуть однакові наслідки, він розмиває невідворотність застосування усіх його норм і спонукає сторону обвинувачення до подальшого «намацування» меж дозволеного.
«Широкий погляд» на закон може виглядати виправданим під час воєнного стану.
Але чим наполегливіше Верховний Суд буде посилати сигнали про еластичність законів, тим болючіше це відгукнеться у мирний час.
Доброчесність, компетентність, роботизованість
Коли кажуть про якості судді, доброчесність і компетентність завжди поряд.
Але перше — неможливо виміряти об'єктивно.
Друге — безглуздо намагатися вимірювати.
Тести допомагають відібрати лише тих, хто вміє зубрити.
Практичні завдання на написання судових рішень за типовими справами лише спонукають до шаблонізації. Вони вже на вході натякають майбутньому судді не корчити з себе найрозумнішого.
Що стосується співбесід, я передивився їх чимало: від тих, що були під час кваліфікаційного оцінювань суддів, до останніх — з потенційними членами ВККС.
Мене завжди жахало, що більшість кандидатів банально не вміє спілкуватися живою мовою.
Такі кандидати намагаються бути максимально серйозними і солідними. А це чомусь означає бути тусклим і нудним роботом.
Відповідати слід максимально неконкретно, використовуючи максимально нейтральний вокабуляр. Щоб не дай боже хтось за щось не зачепився і не розкусив, що ти людина.
Усна мова в таких випадках виглядає як письмова.
Такі люди, вочевидь, вважають, що чим товстішу скорлупу мають, тим професійніше виглядають.
Діалоги з ними створюють враження, наче розмовляєш не з живою особистістю, а з відділом звернень громадян Хитрозробленської міської ради Шифрованcької області.
Гірше канцеляриту в документах може бути лише усний канцелярит. Навряд можна вважати ознакою професіонала невміння формулювати думки стисло і зрозуміло.
Звісно, не треба влаштовувати стендап перед комісією або бути занадто кежуал. Але жодна професія не скасовує людських якостей.
Ми всі юристи, нас не вразити рясною термінологією і складною побудовою речень. Скоріше, навпаки — доброго юриста це має дратувати.
Говорити і писати складно — це просто. Зрозуміле письмо і мовлення завжди вимагає більшої концентрації.
Тому коли правник вибудовує навколо себе панцир з канцеляриту, це наштовхує на думку, що його розумовий уклад або занадто простенький, або дещо хитренький.
Коли кажуть про якості судді, доброчесність і компетентність завжди поряд.
Але перше — неможливо виміряти об'єктивно.
Друге — безглуздо намагатися вимірювати.
Тести допомагають відібрати лише тих, хто вміє зубрити.
Практичні завдання на написання судових рішень за типовими справами лише спонукають до шаблонізації. Вони вже на вході натякають майбутньому судді не корчити з себе найрозумнішого.
Що стосується співбесід, я передивився їх чимало: від тих, що були під час кваліфікаційного оцінювань суддів, до останніх — з потенційними членами ВККС.
Мене завжди жахало, що більшість кандидатів банально не вміє спілкуватися живою мовою.
Такі кандидати намагаються бути максимально серйозними і солідними. А це чомусь означає бути тусклим і нудним роботом.
Відповідати слід максимально неконкретно, використовуючи максимально нейтральний вокабуляр. Щоб не дай боже хтось за щось не зачепився і не розкусив, що ти людина.
Усна мова в таких випадках виглядає як письмова.
Такі люди, вочевидь, вважають, що чим товстішу скорлупу мають, тим професійніше виглядають.
Діалоги з ними створюють враження, наче розмовляєш не з живою особистістю, а з відділом звернень громадян Хитрозробленської міської ради Шифрованcької області.
Гірше канцеляриту в документах може бути лише усний канцелярит. Навряд можна вважати ознакою професіонала невміння формулювати думки стисло і зрозуміло.
Звісно, не треба влаштовувати стендап перед комісією або бути занадто кежуал. Але жодна професія не скасовує людських якостей.
Ми всі юристи, нас не вразити рясною термінологією і складною побудовою речень. Скоріше, навпаки — доброго юриста це має дратувати.
Говорити і писати складно — це просто. Зрозуміле письмо і мовлення завжди вимагає більшої концентрації.
Тому коли правник вибудовує навколо себе панцир з канцеляриту, це наштовхує на думку, що його розумовий уклад або занадто простенький, або дещо хитренький.
Свята і професійність
Президент доручив Кабміну розібратись із безладом у сфері професійних свят.
Якось вийшло, що в нас на один день випадає декілька свят. Наприклад, у другу суботу вересня відзначають День фізичної культури і спорту та День українського кіно.
Погоджуюсь із тим, що треба «переглянути всю цю систему державної уваги й оновити її – справедливо і логічно».
Лише два зауваження.
1. Усі професійні свята запроваджені указами президента. Той самий День фізичної культури і спорту встановив Президент Кравчук у 1994 році, а День українського кіно подарував нам у 1996 році Президент Кучма.
Тому не дуже зрозуміло апелювання до Кабміну, оскільки це не він задублював свята.
2. Усі ці укази не мають під собою жодного нормативного ґрунту. У жодного з президентів просто не було повноважень видавати їх.
У таких указах немає посилань бодай на якусь норму права. Обґрунтування там на рівні «Відзначаючи вагомий внесок працівників ветеринарної медицини у забезпечення ветеринарного та епізоотичного благополуччя...» або «Ураховуючи вагомий внесок працівників водогосподарсько-меліоративного комплексу у розвиток водного господарства і меліорації земель».
Тобто ці укази не проходять тест на булшіт.
Тому «перегляд і оновлення» мають зводитись до того, що спочатку варто скасувати усі незаконні укази. А вже після цього прийняти відповідний закон, яким встановити правовий режим і процедуру встановлення усіх цих дат.
Інше буде множенням незаконних актів.
Президент доручив Кабміну розібратись із безладом у сфері професійних свят.
Якось вийшло, що в нас на один день випадає декілька свят. Наприклад, у другу суботу вересня відзначають День фізичної культури і спорту та День українського кіно.
Погоджуюсь із тим, що треба «переглянути всю цю систему державної уваги й оновити її – справедливо і логічно».
Лише два зауваження.
1. Усі професійні свята запроваджені указами президента. Той самий День фізичної культури і спорту встановив Президент Кравчук у 1994 році, а День українського кіно подарував нам у 1996 році Президент Кучма.
Тому не дуже зрозуміло апелювання до Кабміну, оскільки це не він задублював свята.
2. Усі ці укази не мають під собою жодного нормативного ґрунту. У жодного з президентів просто не було повноважень видавати їх.
У таких указах немає посилань бодай на якусь норму права. Обґрунтування там на рівні «Відзначаючи вагомий внесок працівників ветеринарної медицини у забезпечення ветеринарного та епізоотичного благополуччя...» або «Ураховуючи вагомий внесок працівників водогосподарсько-меліоративного комплексу у розвиток водного господарства і меліорації земель».
Тобто ці укази не проходять тест на булшіт.
Тому «перегляд і оновлення» мають зводитись до того, що спочатку варто скасувати усі незаконні укази. А вже після цього прийняти відповідний закон, яким встановити правовий режим і процедуру встановлення усіх цих дат.
Інше буде множенням незаконних актів.
Telegram
Zelenskiy / Official
Вже багато років у другу суботу вересня в нашій країні відзначають свій день одночасно дві професійні спільноти – це День фізичної культури і спорту та День українського кіно. І подібних збігів у нашому календарі надто багато. День юриста і День художника…
И снова среда без исков
Критику легко отличать от манипулятивных возмущений.
Она направлена против идей и действий, а не против конкретных людей.
Поэтому примечательно, как некоторые коллеги и мутные «инсайдерские» тг-каналы оперируют штампами и ярлыками.
«Верховный Суд (без Украины)», «бродячие активисты», «сикофанты», «бідосі» — задача повторять это в каждом посте, чтобы зафорсить мем.
При этом ложные и голословные утверждения обязательно вспрыскиваются фразой-дезодорантом «по моему мнению».
Тех, кто не нравится, желательно называть максимально уничижительно. Не Михаил, а «Мишка» или «мамкин эксперт».
Не Галина, а «Галя-квартира».
Не «Де-юре», а уморительно-смешное «Где Юра?».
Такие попытки по-молодежному завирусить маркерные фразы выглядят как тот самый мем со Стивом Бушеми, вопрошающем How do you do, fellow kids?
Но отчасти это работает. Именно поэтому, думаю, примерно треть читателей сразу поняла, о ком этот пост.
Такая тактика поразительно совпадает с российской методикой форсить то, чего нет.
В своей бурлящей ненавистью статье «Почему бессмысленны контакты с нынешним украинским руководством» Дмитрий Медведев писал о «нациках, как их принято там называть».
Тезисы о «внешнем управлении» поразительно совпадали у российского руководства и некоторых наших великих юристов.
Ну и трудно забыть цитату о том, что «Националистические батальоны применяют так называемые «бандер-автомобили».
То есть на ровном месте придумывается какая-то конструкция, которой в реальности никто не пользуется. А потом создается впечатление, будто это часть живого языка.
Я сам такое проделывал, когда мне было лет 8.
Придумал, что посадку с гаражами рядом с двором, называют «Лес безумных дворников». И как ни в чем ни бывало начал называть так это место в разговорах с пацанами.
Через пару недель вышел гулять, спросил у кого-то:
— А где Женя и Макс?
— В Лесу безумных дворников.
Дети были уверены, что это испоконвечное название.
См. также:
Красноречие v. Подвешенный Язык
Из Словаря современной телеграм-пропаганды
Из Универсальной Настольной книги политического тг-блогера образца 2020 года
Критику легко отличать от манипулятивных возмущений.
Она направлена против идей и действий, а не против конкретных людей.
Поэтому примечательно, как некоторые коллеги и мутные «инсайдерские» тг-каналы оперируют штампами и ярлыками.
«Верховный Суд (без Украины)», «бродячие активисты», «сикофанты», «бідосі» — задача повторять это в каждом посте, чтобы зафорсить мем.
При этом ложные и голословные утверждения обязательно вспрыскиваются фразой-дезодорантом «по моему мнению».
Тех, кто не нравится, желательно называть максимально уничижительно. Не Михаил, а «Мишка» или «мамкин эксперт».
Не Галина, а «Галя-квартира».
Не «Де-юре», а уморительно-смешное «Где Юра?».
Такие попытки по-молодежному завирусить маркерные фразы выглядят как тот самый мем со Стивом Бушеми, вопрошающем How do you do, fellow kids?
Но отчасти это работает. Именно поэтому, думаю, примерно треть читателей сразу поняла, о ком этот пост.
Такая тактика поразительно совпадает с российской методикой форсить то, чего нет.
В своей бурлящей ненавистью статье «Почему бессмысленны контакты с нынешним украинским руководством» Дмитрий Медведев писал о «нациках, как их принято там называть».
Тезисы о «внешнем управлении» поразительно совпадали у российского руководства и некоторых наших великих юристов.
Ну и трудно забыть цитату о том, что «Националистические батальоны применяют так называемые «бандер-автомобили».
То есть на ровном месте придумывается какая-то конструкция, которой в реальности никто не пользуется. А потом создается впечатление, будто это часть живого языка.
Я сам такое проделывал, когда мне было лет 8.
Придумал, что посадку с гаражами рядом с двором, называют «Лес безумных дворников». И как ни в чем ни бывало начал называть так это место в разговорах с пацанами.
Через пару недель вышел гулять, спросил у кого-то:
— А где Женя и Макс?
— В Лесу безумных дворников.
Дети были уверены, что это испоконвечное название.
См. также:
Красноречие v. Подвешенный Язык
Из Словаря современной телеграм-пропаганды
Из Универсальной Настольной книги политического тг-блогера образца 2020 года
Національна комісія з важливих справ
Телеграмами несеться новина, що Нацкомісія зі стандартів державної мови «дозволила» писати «росія» з малої букви.
Показово, що Комісія не наважилася обмежитись власною думкою, а по-чиновницьки «прикрилася» листами Інституту української мови НАН України та Інституту мовознавства імені О. О. Потебні НАН України.
Тобто Комісія чомусь не змогла сказати, що, наприклад, таке написання назви країни-агресора відповідає мовним нормам, або бодай що таке написання набуло загальноприйнятного вжитку.
Але у будь-якому разі ця новина не містить нічого цікавого для уважного читача.
Адже Комісія повідомила, що «написання назв «російська федерація», «росія», «москва», «московія», «московське царство», «російська імперія»», «державна дума рф» тощо з малої букви можна не кваліфікувати як відхилення від норм української мови в текстах неофіційного характеру».
Проте, Комісія і не уповноважена нікому нічого роз'яснювати щодо текстів неофіційного характеру.
Водночас ця ж Комісія вже як майже 4 роки не може затвердити правопис української мови.
Також, завдячуючи Комісії, ми досі живемо без стандартів української правничої термінології та стандартів транскрибування і транслітерації.
А тому незрозуміло, як Комісія може щось «дозволяти», якщо вона не затвердила те, що можна було б порушити.
Телеграмами несеться новина, що Нацкомісія зі стандартів державної мови «дозволила» писати «росія» з малої букви.
Показово, що Комісія не наважилася обмежитись власною думкою, а по-чиновницьки «прикрилася» листами Інституту української мови НАН України та Інституту мовознавства імені О. О. Потебні НАН України.
Тобто Комісія чомусь не змогла сказати, що, наприклад, таке написання назви країни-агресора відповідає мовним нормам, або бодай що таке написання набуло загальноприйнятного вжитку.
Але у будь-якому разі ця новина не містить нічого цікавого для уважного читача.
Адже Комісія повідомила, що «написання назв «російська федерація», «росія», «москва», «московія», «московське царство», «російська імперія»», «державна дума рф» тощо з малої букви можна не кваліфікувати як відхилення від норм української мови в текстах неофіційного характеру».
Проте, Комісія і не уповноважена нікому нічого роз'яснювати щодо текстів неофіційного характеру.
Водночас ця ж Комісія вже як майже 4 роки не може затвердити правопис української мови.
Також, завдячуючи Комісії, ми досі живемо без стандартів української правничої термінології та стандартів транскрибування і транслітерації.
А тому незрозуміло, як Комісія може щось «дозволяти», якщо вона не затвердила те, що можна було б порушити.
Тюрма, ґрати і безпросвітність
Нещодавнє засідання апеляційного суду щодо взяття під варту Ігоря Коломойського підтвердило дві речі.
1. Суди рутинно відкидають прохання про взяття підозрюваного на поруки, а отже у нас повністю відсутній інститут репутації.
Пригадайте справу про вбивство Павла Шеремета, коли 56 людей — нардепів, волонтерів, добровольців — поручилися за Андрія Антоненка. Суд відмовив.
За пана Коломойського поручилися 14 людей — військових, нардепів, колишніх чиновників, медійних та релігійних діячів. Суд відмовив.
Тобто усі перелічені люди в обох випадках на довіру суду не заслужили. Їх імена та репутація для суду нічого не значили.
Справа тут не в особистостях, а у законі, який дозволяє визначити будь-яку кількість поручителів або одного, якщо ним є особа, яка заслуговує на особливу довіру.
Тобто закон теоретично дозволяє визначити таку кількість поручителів, що якщо їх всіх разом оштрафувати у разі втечі підозрюваного, можна нашкребти суму, співставну з будь-якою заставою.
Щоправда у випадку з паном Коломойським знадобилося б 3915 поручителів.
Тримання під вартою в нас досі залишається фетишизованим інструментом, покликаним створити враження того, що «злочинця затримано, слідство триває».
На жаль, суди значною мірою самі винні, що суспільство роками помилково ототожнює запобіжний захід із покаранням.
2. Суди продовжують ігнорувати закон і запроторювати підозрюваного до клітки чи прозорого «акваріуму».
Чому захист завжди має просити суд випустити клієнта з того «акваріума»?
Суд що, вперше чує відповідне обґрунтування?
Якщо не попросити, то суд сам не знатиме, що для цього немає підстав?
І справа тут не в практиці ЄСПЛ, а в тому, що перебування підозрюваних в клітках є незаконним. Бо це банально не встановлено жодним законом.
Навіть у радянських судах кліток не було. Перша клітка з'явилася у вже незалежній Росії, в процесі над Чикатило. Та й тоді це було зроблено для того, аби виключити самосуд над маніяком, а не попередити його втечу.
Нащо ми це змавпували незрозуміло, але коли, як не зараз, це виправити?
Торкався цього у статті Практика ЄСПЛ як необхідне зло.
Писав про це і керуючий партнер нашого адвокатського об'єднання Ігор Головань у пості Технологічний отвір.
Нещодавнє засідання апеляційного суду щодо взяття під варту Ігоря Коломойського підтвердило дві речі.
1. Суди рутинно відкидають прохання про взяття підозрюваного на поруки, а отже у нас повністю відсутній інститут репутації.
Пригадайте справу про вбивство Павла Шеремета, коли 56 людей — нардепів, волонтерів, добровольців — поручилися за Андрія Антоненка. Суд відмовив.
За пана Коломойського поручилися 14 людей — військових, нардепів, колишніх чиновників, медійних та релігійних діячів. Суд відмовив.
Тобто усі перелічені люди в обох випадках на довіру суду не заслужили. Їх імена та репутація для суду нічого не значили.
Справа тут не в особистостях, а у законі, який дозволяє визначити будь-яку кількість поручителів або одного, якщо ним є особа, яка заслуговує на особливу довіру.
Тобто закон теоретично дозволяє визначити таку кількість поручителів, що якщо їх всіх разом оштрафувати у разі втечі підозрюваного, можна нашкребти суму, співставну з будь-якою заставою.
Щоправда у випадку з паном Коломойським знадобилося б 3915 поручителів.
Тримання під вартою в нас досі залишається фетишизованим інструментом, покликаним створити враження того, що «злочинця затримано, слідство триває».
На жаль, суди значною мірою самі винні, що суспільство роками помилково ототожнює запобіжний захід із покаранням.
2. Суди продовжують ігнорувати закон і запроторювати підозрюваного до клітки чи прозорого «акваріуму».
Чому захист завжди має просити суд випустити клієнта з того «акваріума»?
Суд що, вперше чує відповідне обґрунтування?
Якщо не попросити, то суд сам не знатиме, що для цього немає підстав?
І справа тут не в практиці ЄСПЛ, а в тому, що перебування підозрюваних в клітках є незаконним. Бо це банально не встановлено жодним законом.
Навіть у радянських судах кліток не було. Перша клітка з'явилася у вже незалежній Росії, в процесі над Чикатило. Та й тоді це було зроблено для того, аби виключити самосуд над маніяком, а не попередити його втечу.
Нащо ми це змавпували незрозуміло, але коли, як не зараз, це виправити?
Торкався цього у статті Практика ЄСПЛ як необхідне зло.
Писав про це і керуючий партнер нашого адвокатського об'єднання Ігор Головань у пості Технологічний отвір.
На фото — Ігор Коломойський, який обвинувачується у шахрайстві і відмиванні коштів, та Андерс Брейвік, який вбив 77 і поранив 151 людину
Наполегливий і сумлінний колектив
Дещо здивував коментар новообраного заступника голови Верховного Суду Олександра Мамалуя «Судово-юридичній газеті»:
Я скажу так – всі завдання, які поставить переді мною та головою Суду колектив Суду, та всі ті завдання, що поставить переді мною, як перед заступником, голова Верховного Суду, будуть виконані на найвищому професійному рівні. В моїй практиці ще ніколи не було випадків невиконання наказу або відмови у виконанні наказу. (...)
(...)
Моя думка така – для відновлення репутації Верховному Суду, його суддям та всьому колективу в цілому, потрібно сумлінно та наполегливо працювати. (...)
Я був в процесі під головуванням судді Мамалуя. Враження залишилися позитивні. Так само як і окремі його публічні висловлювання до цього.
Але коли з вуст судді лунають знайомі пісні про «колектив», «завдання» та «сумлінну працю» — це одразу маркує такого оратора як прибічника «старої школи» у поганому сенсі.
Підкажіть, які такі завдання може ставити «колектив» перед заступником голови ВС?
Про які саме «накази» йдеться?
Яким чином «сумлінна і наполеглива праця» відновить репутацію ВС?
Дуже шкідливим є вже саме словосполучення «колектив суду».
Суд — це, перш за все, судді, які в ньому працюють. Кожен з них (в ідеалі) є окремим і самодостатнім суб'єктом, з власними поглядами на проблеми права.
Натомість «колектив» — це особлива форма юрби. В колективу власні потреби, інтереси, це взагалі самостійний суб'єкт.
Начальству завжди легше «працювати» з аморфним колективом ніж зі строкатим набором самодостатніх професіоналів.
Там, де є «колектив», завжди поряд «не відбиватися від колективу», «поважати колектив», «працювати в інтересах колективу».
Коли ж десь пишуть про «сумлінну і наполегливу працю» я чомусь читаю «давайте не висовуватися і вести себе тихенько».
Незалежність і репутація з'являються лише тоді, коли є суб'єктність.
Для суду суб'єктність означає сміливість, рішучість і принциповість у спорах, де бере участь держава.
«Сумлінна і наполеглива праця» має перетворитися на «фахове і принципове виконання функцій судової влади».
Де не може бути місця «спорам, що не підлягають розгляду в судах».
Де між судами немає змагань в еластичності формулювань, коли не хочеться розглядати незручний спір.
Де немає суддівської номенклатури, яка займається чим завгодно, але не відправленням правосуддя.
Де найвищий суд країни не нехтуватиме законом з огляду «на екстраординарність ситуації» і де судді не закликають колег щось підписувати не читаючи.
Для суду риторика покірності і аморфні формулювання — це слабкість. А там, де є слабкість, немає ані суб'єктності, ані незалежності, ані поваги.
Дещо здивував коментар новообраного заступника голови Верховного Суду Олександра Мамалуя «Судово-юридичній газеті»:
Я скажу так – всі завдання, які поставить переді мною та головою Суду колектив Суду, та всі ті завдання, що поставить переді мною, як перед заступником, голова Верховного Суду, будуть виконані на найвищому професійному рівні. В моїй практиці ще ніколи не було випадків невиконання наказу або відмови у виконанні наказу. (...)
(...)
Моя думка така – для відновлення репутації Верховному Суду, його суддям та всьому колективу в цілому, потрібно сумлінно та наполегливо працювати. (...)
Я був в процесі під головуванням судді Мамалуя. Враження залишилися позитивні. Так само як і окремі його публічні висловлювання до цього.
Але коли з вуст судді лунають знайомі пісні про «колектив», «завдання» та «сумлінну працю» — це одразу маркує такого оратора як прибічника «старої школи» у поганому сенсі.
Підкажіть, які такі завдання може ставити «колектив» перед заступником голови ВС?
Про які саме «накази» йдеться?
Яким чином «сумлінна і наполеглива праця» відновить репутацію ВС?
Дуже шкідливим є вже саме словосполучення «колектив суду».
Суд — це, перш за все, судді, які в ньому працюють. Кожен з них (в ідеалі) є окремим і самодостатнім суб'єктом, з власними поглядами на проблеми права.
Натомість «колектив» — це особлива форма юрби. В колективу власні потреби, інтереси, це взагалі самостійний суб'єкт.
Начальству завжди легше «працювати» з аморфним колективом ніж зі строкатим набором самодостатніх професіоналів.
Там, де є «колектив», завжди поряд «не відбиватися від колективу», «поважати колектив», «працювати в інтересах колективу».
Коли ж десь пишуть про «сумлінну і наполегливу працю» я чомусь читаю «давайте не висовуватися і вести себе тихенько».
Незалежність і репутація з'являються лише тоді, коли є суб'єктність.
Для суду суб'єктність означає сміливість, рішучість і принциповість у спорах, де бере участь держава.
«Сумлінна і наполеглива праця» має перетворитися на «фахове і принципове виконання функцій судової влади».
Де не може бути місця «спорам, що не підлягають розгляду в судах».
Де між судами немає змагань в еластичності формулювань, коли не хочеться розглядати незручний спір.
Де немає суддівської номенклатури, яка займається чим завгодно, але не відправленням правосуддя.
Де найвищий суд країни не нехтуватиме законом з огляду «на екстраординарність ситуації» і де судді не закликають колег щось підписувати не читаючи.
Для суду риторика покірності і аморфні формулювання — це слабкість. А там, де є слабкість, немає ані суб'єктності, ані незалежності, ані поваги.
Судово-юридична газета
Олександр Мамалуй: Верховному Суду необхідно відновити свою репутацію як інституції, для цього нам потрібно багато і якісно працювати
Бліц-інтерв’ю нового заступника голови Верховного Суду одразу після обрання на посаду.
Паплюження планетарного масштабу
Не можу не доєднатися до обурення Ради адвокатів України (хай роками береже її сяйво континуїтету) щодо несолідної поведінки міністра юстиції у відосику.
Міністр паплюжить професію юриста та створює в очах міжнародної спільноти і громадськості хибне уявлення про те, чим займається в країні Міністерство юстиції під час війни, — каже РАУ.
А я б додав, що міністр взагалі паплюжить нашу планету, оскільки у нього в кабінеті на стіні висить мапа світу догори дригом.
Як відомо, міністр обов'язково має володіти серйозним обличчям і справляти враження високодостойного державника.
Чинного ж міністра варто засуджувати вже за самі вуса. До того ж він сміє рекламувати державні закупівлі у власному фб, замість того, аби замутити окремий тендер з закупівлі маркетингових послуг з просування закупівель.
Якщо серйозно, на мій особистий смак, відосики міністра є невдалими з гумористично-естетичної точки зору.
Однак, набагато більшу відразу в мене викликають ханжеські спроби відмовити людині в індивідуальності та прирівняти чиновника до роботизованої функції.
Не можу не доєднатися до обурення Ради адвокатів України (хай роками береже її сяйво континуїтету) щодо несолідної поведінки міністра юстиції у відосику.
Міністр паплюжить професію юриста та створює в очах міжнародної спільноти і громадськості хибне уявлення про те, чим займається в країні Міністерство юстиції під час війни, — каже РАУ.
А я б додав, що міністр взагалі паплюжить нашу планету, оскільки у нього в кабінеті на стіні висить мапа світу догори дригом.
Як відомо, міністр обов'язково має володіти серйозним обличчям і справляти враження високодостойного державника.
Чинного ж міністра варто засуджувати вже за самі вуса. До того ж він сміє рекламувати державні закупівлі у власному фб, замість того, аби замутити окремий тендер з закупівлі маркетингових послуг з просування закупівель.
Якщо серйозно, на мій особистий смак, відосики міністра є невдалими з гумористично-естетичної точки зору.
Однак, набагато більшу відразу в мене викликають ханжеські спроби відмовити людині в індивідуальності та прирівняти чиновника до роботизованої функції.
Політико-людський словник
Державницька позиція — незаконна позиція, яка завжди на користь чиновнику.
Політико-правове рішення — неправове рішення.
Цими зворотами, як правило, виправдовують незаконні дії.
Пишемо: Нам важливо зайняти у цьому питанні державницьку позицію.
Читаємо: Нам треба начхати на закон, але ми віримо, що це чхання буде в інтересах держави.
Пишемо: Це було політико-правове рішення.
Читаємо: Ми не знали, що робити, і нічого кращого не придумали.
Див. також:
«Філософський» і «деморатичний»
Витяг зі Словника сучасної телеграм-пропаганди
Державницька позиція — незаконна позиція, яка завжди на користь чиновнику.
Політико-правове рішення — неправове рішення.
Цими зворотами, як правило, виправдовують незаконні дії.
Пишемо: Нам важливо зайняти у цьому питанні державницьку позицію.
Читаємо: Нам треба начхати на закон, але ми віримо, що це чхання буде в інтересах держави.
Пишемо: Це було політико-правове рішення.
Читаємо: Ми не знали, що робити, і нічого кращого не придумали.
Див. також:
«Філософський» і «деморатичний»
Витяг зі Словника сучасної телеграм-пропаганди
Нарадча кімната-шмімната 2
Пишуть, що завтра Комітет Верховної Ради з питань правової політики розгляне законопроект стосовно скасування нарадчих кімнат.
Я неодноразово писав про повну безглуздість усіх цих «суд видаляється до нарадчої кімнати». Особливо творчі судді люблять «залишатися» у нарадчій кімнаті, хоча в законі написано саме про вихід, а не залишання.
Але законопроект, який розглядатимуть завтра, нічого не змінить, якщо його принципово не відредагувати.
Головна новація — додавання до ГПК, ЦПК і КАС такої норми:
Після судових дебатів суд оголошує про перехід до стадії ухвалення рішення та орієнтовний час його проголошення у цьому самому судовому засіданні.
У виняткових випадках залежно від складності справи суд може відкласти ухвалення та проголошення рішення на строк не більш як на десять днів з дня переходу до стадії ухвалення рішення, оголосивши дату та час його проголошення.
Не треба мати багато досвіду роботи в суді, аби зрозуміти, що «виняткові випадки залежно від складності справи» будуть у кожній першій справі.
Віщую, що на практиці це буде так: після дебатів суд оголошуватиме, що рішення буде через 10 днів. У 90% випадків жодного проголошення не буде, а сторони просто матимуть приїхати за судовим рішенням або отримати його через Електронний суд.
Насправді для сторін справи цей законопроект навіть погіршує ситуацію. Якщо зараз суд зобов'язаний одразу проголосити принаймні скорочене рішення, то у випадку ухвалення законопроекту 9445, доведеться чекати ще.
Натомість правильним було б не вигадувати нові штучні стадії судового процесу, а взагалі скасувати разом з нарадчою кімнатою саме оце усне проголошення рішення. Особливо це стосується вироків у кримінальних провадженнях, про що писав окремо. Проте, законопроект чомусь обходить увагою кримінальний процес.
Після усного розгляду справи варто лише повідомляти сторонам дату розсилки повного рішення. І все.
Водночас у справах, що викликають суспільний інтерес, доцільно було б залишити за судом право усно повідомляти про суть і мотиви ухваленого ним рішення.
Пишуть, що завтра Комітет Верховної Ради з питань правової політики розгляне законопроект стосовно скасування нарадчих кімнат.
Я неодноразово писав про повну безглуздість усіх цих «суд видаляється до нарадчої кімнати». Особливо творчі судді люблять «залишатися» у нарадчій кімнаті, хоча в законі написано саме про вихід, а не залишання.
Але законопроект, який розглядатимуть завтра, нічого не змінить, якщо його принципово не відредагувати.
Головна новація — додавання до ГПК, ЦПК і КАС такої норми:
Після судових дебатів суд оголошує про перехід до стадії ухвалення рішення та орієнтовний час його проголошення у цьому самому судовому засіданні.
У виняткових випадках залежно від складності справи суд може відкласти ухвалення та проголошення рішення на строк не більш як на десять днів з дня переходу до стадії ухвалення рішення, оголосивши дату та час його проголошення.
Не треба мати багато досвіду роботи в суді, аби зрозуміти, що «виняткові випадки залежно від складності справи» будуть у кожній першій справі.
Віщую, що на практиці це буде так: після дебатів суд оголошуватиме, що рішення буде через 10 днів. У 90% випадків жодного проголошення не буде, а сторони просто матимуть приїхати за судовим рішенням або отримати його через Електронний суд.
Насправді для сторін справи цей законопроект навіть погіршує ситуацію. Якщо зараз суд зобов'язаний одразу проголосити принаймні скорочене рішення, то у випадку ухвалення законопроекту 9445, доведеться чекати ще.
Натомість правильним було б не вигадувати нові штучні стадії судового процесу, а взагалі скасувати разом з нарадчою кімнатою саме оце усне проголошення рішення. Особливо це стосується вироків у кримінальних провадженнях, про що писав окремо. Проте, законопроект чомусь обходить увагою кримінальний процес.
Після усного розгляду справи варто лише повідомляти сторонам дату розсилки повного рішення. І все.
Водночас у справах, що викликають суспільний інтерес, доцільно було б залишити за судом право усно повідомляти про суть і мотиви ухваленого ним рішення.
Мова, закон і Фаріон
Ірина Фаріон в інтерв'ю Яніні Соколовій «заявила що не може назвати бійців полку "Азов" українцями, оскільки частина з них говорять російською».
В обґрунтування пані Фаріон послалася на ст. 29 Закону «Про Збройні Сили України».
На цю саму статтю вона послалася й пізніше у своєму тг-каналі (якщо він дійсно належить їй).
Проблема у тому, що в законі «Про Збройні Сили України» немає ст. 29, оскільки він загалом має 18 статей.
Дійсно, є ст. 13, яка встановлює, що мовою статутів, документації, діловодства, команд, навчання, виховних заходів, іншого статутного спілкування та службової діяльності у Збройних Силах України є державна мова.
Майже така сама норма міститься й у ст. 15 мовного закону.
Але відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 9 цього ж закону, володіти державною мовою та застосовувати її під час виконання службових обов’язків зобов’язані лише особи офіцерського складу, які проходять військову службу за контрактом.
Тобто якщо чесно читати закон повністю, то дуже складно категорично стверджувати, що геть усі військовослужбовці зобов'язані застосовувати державну мову під час будь-якого спілкування у війську.
Ірина Фаріон в інтерв'ю Яніні Соколовій «заявила що не може назвати бійців полку "Азов" українцями, оскільки частина з них говорять російською».
В обґрунтування пані Фаріон послалася на ст. 29 Закону «Про Збройні Сили України».
На цю саму статтю вона послалася й пізніше у своєму тг-каналі (якщо він дійсно належить їй).
Проблема у тому, що в законі «Про Збройні Сили України» немає ст. 29, оскільки він загалом має 18 статей.
Дійсно, є ст. 13, яка встановлює, що мовою статутів, документації, діловодства, команд, навчання, виховних заходів, іншого статутного спілкування та службової діяльності у Збройних Силах України є державна мова.
Майже така сама норма міститься й у ст. 15 мовного закону.
Але відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 9 цього ж закону, володіти державною мовою та застосовувати її під час виконання службових обов’язків зобов’язані лише особи офіцерського складу, які проходять військову службу за контрактом.
Тобто якщо чесно читати закон повністю, то дуже складно категорично стверджувати, що геть усі військовослужбовці зобов'язані застосовувати державну мову під час будь-якого спілкування у війську.
Telegram
Ірина Фаріон
Ірина Фаріон під час інтерв'ю заявила, що не може назвати бійців полку "Азов" українцями, оскільки частина з них говорять російською
"Я не можу назвати їх українцями, якщо вони не говорять українською мовою — то нехай себе назвуть "руськімі". Чому вони такі…
"Я не можу назвати їх українцями, якщо вони не говорять українською мовою — то нехай себе назвуть "руськімі". Чому вони такі…