Але команда Дари співпрацювала з руснею, тому тут так. Спорити не буду.

Хоча б я не здивувався, якщо це була правда Зет на всю сцену. Болгарія це країна, де з мерчом із Зеленський стоять поруч путін, сталін та гітлер.

Проїзд в метро 30 грн це піздец. Кмда дикий, що не підіймав ціну з 2018-го року, а тепер люди невдоволені. От до чого доводить політичний популізм.

Харкову теж аукниться в майбутньому.

Курсач здав. 99 балів.

«+1 за особистість»

Boys night

Та на місці тої квітки виросла кропива💐

Choke me, ch-ch-choke me
Love me, make my lung explode

Два муди одночасно

“Невідома”

Наче ми вдвох– єдині в цьому світі.
Я мимоволі дозволила помріяти на мить.
Світло місяця на пальцях ніг, запах букету, твої пальці торкаються моїх.
Прощавай. Вже маю іти. Забудь про все.


Я йду босоніж по битому склу.
І з кожним болем, кров стікає й капає вниз.
Прошу тебе, слідуй за цими червоними. слідами. Зустрінь мене.


В заіржавілий басейн випускають золотих рибок.
Яблуко, яке ми сховали в шухляді для взуття.
Шрами на твоїй зівʼялій шкірі.
Блукачі, що пливуть по собачі.


Де ти є? (Я тут).
Що ти робиш? (Весь час дивлюсь на тебе).
Нумо заповнимо цей світ помилками.
Будь поруч зі мною, пішли гуляти.
Де ти ж є?

Я йду босоніж по битому склу.
І з кожним болем, кров стікає й капає вниз.
Прошу тебе, слідуй за цими червоними слідами. Зустрінь мене.

Наче ми вдвох– єдині в цьому світі.
Я мимоволі дозволила помріяти на мить.

Оригінальна назва: JANE DOE
Автори та виконавці: Кенші Йонедзу, Хікару Утада
Переклад: Ханабік

🫪

Що я уявляю, коли бачу рекламу лав енд діпспейс:

З днем ШІ-слопу в кнлу

Вечір. Кінець зміни. Звичайна дорога додому.

Холодний вітер пронизував моє тіло, але більше нагадував кондиціонер. Усе ж день був спекотним. Дорогою додому я думав про вечерю, душ і спокійний сон, про який мріяв уже п’ятий день поспіль. Мені знайома лікарка рекомендувала купити заспокійливе або снодійне, але я постійно відкладав цю ідею й забував про неї. Навіть сьогодні забув зайти до аптеки. Я міг би розвернутися і піти по ліки, але за поворотом уже був мій будинок, тому вирішив відкласти це на завтра.

Проте цього вечора щось було не так – темрява.

За поворотом починалася алея, яка завжди погано освітлювалася, але цього разу мене непокоїла не нестача світла, а те, як сама алея деформувалася в пітьмі. Щойно я ступив у темряву, почув хруст зламаних гілок під ногами. М’який ґрунт замінив асфальт, а нічне небо зникло за густим гіллям дерев, які раптом окупували будівлі навколо.

Мені справді хотілося повернутися назад, але я лише пришвидшив крок, сподіваючись лише швидше дістатися додому.
Це була велика помилка.

Чим швидше я йшов, тим ясніше усвідомлював, що алея не закінчується.

Згодом я зустрів мешканців цього дивного місця – людоподібних істот із блідо-фіолетовою шкірою. Вони були високими та худорлявими, а свої довгі руки використовували для пересування між деревами. Їхні очі світилися слабким білим вогнем, але найбільш моторошною особливістю було інше: їхні тіла випромінювали тьмяне фіолетове світло, ніби я дивився на них крізь окуляри нічного бачення.

Вони чимось ласували.

Я не хотів знати чим саме. Їхня природа лякала мене й без того. Та, схоже, моя поява їм не сподобалася.

Тоді почалося переслідування.

Я біг щосили, поки ці створіння стрибали над головою, намагаючись схопити мене. Серце шалено гнало кров до м’язів, а дихання ставало дедалі частішим. Я не міг дозволити собі зупинитися навіть на мить, аби не зустрітися з невідомим обличчям до обличчя.

І зрештою я побачив свій під’їзд.

У паніці я вихопив ключі, тремтячими руками відімкнув двері, заскочив усередину й із силою зачинив їх за собою. Металевий гуркіт пролунав так голосно, що, здавалося, розбудив увесь будинок.

На моє полегшення, це був звичайний під’їзд. Крізь його вікна виднілося знайоме подвір’я, укрите зоряною ковдрою нічного неба.

Як зайшов до квартири, то помітив на поличці біля свого ліжка снодійні пігулки, а біля них записка. На ній було написано: «Приймай, а то застрягнеш із нами навіки».