Herr Mannelig

Уранці на світанку палала ще зоря,
І пташки щебетали у тиші,
Почувся ніжний голос дівчини-троля,
Що до лицаря мовив так ніжно:
Пан Маннеліг, Пан Маннеліг! Коханим будь моїм!
Що бажаєш, візьмеш ти з собою!
Дай відповідь мені: будем разом ми, чи ні?
Ти скажи-но, пане, так чи ні…
Віддам тобі одразу я дванадцять скакунів,
Що гуляють у пишному гаї.
Ніколи не торкалася людини їх рука,
Твої вони, якщо забажаєш!
Тобі у подарунок віддам я ті млини,
Що стоять поміж Тіло та Терно,
Їх жорна мідяні яро красні не мини,
Зачарують колеса зі срібла.
Тримай же, пане лицарю, цей гострий світлий меч,
Його лезо із чистого злата,
З ним навік прийде до тебе перемоги честь,
Буде в битві тобі він за брата!
Для тебе є сорочка, що впору королям,
Вона зшита без голки та нитки,
Засліпить, наче сонце, заморський дивний шовк,
Ти побачиш красу її швидко!
Можливо і прийняв би твої собі дари,
Як була б ти, діво, хрещена!
Але ти просто троль, що вилізла з нори,
Недолуга з тебе наречена!
Сльозами залилася та діва-горний троль,
Та ще довго ридала невтішно:
«Чому ж мені дісталась жорстокішая з доль?
Не покине ніколи це лихо!»
Пан Маннеліг, Пан Маннеліг! Коханим будь моїм!
Що бажаєш, візьмеш ти з собою!
Дай відповідь мені: будем разом ми, чи ні?
Ти скажи-но, пане, так чи ні…