Мій милий,

мандрівнику гордий!

В яких ти блукаєш краях?

Вітрами далеких фіордів

листівка пропахла твоя.

Зеленою вогкістю молу,

вугільним пилом портів...

Пройшла зачароване коло

печатей і штемпелів.

На марках - то біла мева,

то в сяйві древніх корон -

якась молода королева,

якийсь допотопний король.

Далекого рейсу прикмети...

Як довго листівка йде!

Я завжди вгадую - де ти.

Ніколи не знаю - де.

Чи в морі,

чи десь у таверні,

що мов скаламучене дно, -

туманний міраж повернень

ти бачиш крізь дим і вино.

А може, вдивляєшся марно

в пітьму штормових примар,

а сонце, мов краб янтарний,

сховалося в брили хмар.

І хвилі - гора за горою,

надходить ніч грозова...

І може, я стану вдовою...

І може, я вже вдова!

Листівка пече мені руки.

Листівка нічого не зна.

Крізь тисячі миль розлуки

до мене ішла вона.

Така безтурботна й легенька!

Страшна в безтурботності цій...

А наша донька маленька

малює квітку на ній.

🎨 Анна Спешилова

О музи геліконів степових!
О жриці вогнищ, вже давно погаслих!
Вода джерел, од спеки неживих,
була не вельми щедра для Пегасів.

Я чую ваші дивні голоси.
Зап’ястя рук не звиклі до мережок.
Чаклунський чак космічної коси
і золоті півмісяці сережок.

О музи, музи, музи кам’яні!
Де грім душі, народжений з любові!
Ви мовчите. Ви плачете в мені.
Душа тисячоліть шукає себе в слові.

#ЛінаКостенко #Костенко #TheScythianStone

Геніяльний художнику!

Ти,
що бачиш не тільки
співвідношення барв,
точну форму,
світло і тінь.

Ти,
що вгадуєш суть.
Ти,
що знаєш джерела й причини.
Ти,
що маєш натхненний
і виснажливий дар прозрінь.

Коли б ти захотів
змалювати мене в цю хвилину,
пензель твій мимоволі
оточив би сяйвом мене.

Променіли б вуста.
Променіли б очі і руки.
Стало б німбом сліпучим
волосся моє осяйне.

Не від святості, ні!
О, яка у грішної святість?
Я кохаю.
Я марю
в озарінному морі ночей...

Я сповідую віру,
у якій оточують німбом
не святих,
не пророків,
а просто щасливих людей.

#Ліна #Костенко

🎨 Олег Шупляк

Якби я знала, що то щастя,
Я б зупинила оту мить.

#ЛінаКостенко
🎨 Pascal Campion

Майбутні злочинці іще в личинці.
Колишньому глоду вже не до плоду.
А десь в Березівці чи в Чучинці
чучикає баба майбутнє народу.

Воно лежить у рожевій льолі,
йому на поріг прибита підкова.
Над ним схилилось обличчя Долі, -
її усмішка така загадкова!

Слова підлітають над гривою казки,
і серце підказує правду уму.
Не східні царі, не волхви, не підпаски; -
жоржини прийшли поклонитись йому.

І верби прийшли. І прийшло незабутнє.
І люди, й не люди, добро і зло.
Але майбутнє тому і майбутнє,
що має бути, що б не було!

Морями пшениці, у пахощах м'яти,
де літо стоїть, як мальований глек, -
пливуть і пливуть колискові фрегати,
летять космонавти на крилах лелек...

#ЛінаКостенко
📸 Анна Сенік

А буває, ідеш по світу,
і проходить повз тебе людина
так, неначе проносить квіти
і тобі віддає половину.

Ще і стебла від рук гарячі.
Озирнешся на неї здаля
і збагнеш - на промінь багатша
стала раптом твоя земля.


📸 Майстерня Треті Півні

Спинюся я
і довго буду слухать,
як бродить серпень по землі моїй.
Ще над Дніпром клубочиться задуха,
і пахне степом сизий деревій.
Та верби похилилися додолу,
червоні ружі зблідли на виду,
бо вже погналось перекотиполе
за літом - по гарячому сліду.

#Ліна_Костенко
📸 Sergey Kuzmich

Такий чужий
і раптом — неминучий.
Химери хмар задушать горизонт.
Земля вдихне глибинно і жагуче
на вишняках настояний озон.

Мені нестерпно, душно, передгрозно.
Ліловим чадом туманіє без.
Гудуть ліси, риплять дубові кросна,
парчеву зливу виткавши з небес.

Лягла грози пульсуюча десниця
на золоте шаленство голови.
Мені, мабуть, ніколи не досниться
сліпучий спалах чистої жаги.

Гроза мені погрожує громами,
закутий біль спинає на диби.
Нехай смакують почуття гурмани,
а ти стихія — любиш, так люби!

Чи ще тебе недоля не намучила?
Чи не сліпить грозою ткана ніч?
Люблю.
Чужого.
Раптом — неминучого.
Тужу тонкою млістю передпліч.


📸 Dave Hoefler

Я чую дощ. Він тихо плаче правду,
що я когось далекого люблю.

І чую тишу. І співають птиці.
Проходять люди гарні і незлі.

В пахучій хмарі дощової глиці
стоїть туман, як небо на землі.

#ЛінаКостенко
📸 Alec Douglas

Послухаю цей дощ. Підкрався і шумить.
Бляшаний звук води, веселих крапель кроки.
Ще мить, ще мить, ще тільки мить і мить,
і раптом озирнусь, а це вже роки й роки!

А це уже віки. Ніхто уже й не зна,
в туманностях душі, чи може, Андромеди -
я в мантіях дощу, прозора, як скляна,
приходжу до живих і згадую про мертвих.

Цілую всі ліси. Спасибі скрипалю.
Він добре вам зіграв колись мою присутність.
Я дерево, я сніг, я все що я люблю.
І може, це і є моя найвища сутність.

#ЛінаКостенко
📸 Kevin Wang

Виходжу в ніч. Іду назустріч долі
Ітиму, доки вистачить снаги.
Ідуть мої супутники - тополі
Лежать мої сучасники — сніги.

А темрява! Іду, не спотикаюсь.
А люди, люди! Десь вони та є.
І все-таки, до чого я торкаюсь,
воно ж таки хоч трохи відтає.

#ЛінаКостенко
📸 Conner Baker

Старий записничок, адреси, телефони,
відкинутий життям уже на марґінес.
Куди дзвонить? Там дзвонять тільки дзвони.
Куди писать? Там вже нема адрес.

Та й час новий. Мобільники, е-мейли.
Кому потрібні записи криві?
Але ж ті імена! Вони ж там не померли,
в старих записничках вони іще живі!

Старі записнички не можна викидати.
Там неповторні записи і дати.
Там небуденні навіть наші будні.
Там дивляться нам вслід забуті незабутні.

#ЛінаКостенко
📸 Debby Hudson

Вже третій день живу у лісі,
годую білочку з руки.
Зелений мох на древній стрісі .
заткали древні павуки.

У хаті глухо, як в печері,
Вікно під фресками сльоти.
І що там пустка Торрічеллі
проти такої німоти?!

А тільки вогник засвітився,
вікно зажевріло моє,—
уже і цуцик приблудився,
уже хвостом об ґанок б'є.

#Ліна_Костенко
📸 Andrey Svistunov

Хай буде сад і дерево крислате
і кіт-воркіт і ще багато див
Доросла пам'ять - то уже не слайди
Тоді вже доля гляне в об'єктив.

#Ліна_Костенко #Слайди
📸 Karina Vorozheeva

Цей дощ — як душ. Цей день такий ласкавий.
Сади цвітуть. В березах бродить сік.
Це солов’їна опера, Ла Скала!
Чорнобиль. Зона. Двадцять перший вік.

Тут по дворах стоїть бузкова повінь.
Тут ті бузки проламують тини.
Тут щука йде, немов підводний човен,
і прилітають гуси щовесни.

Але кленочки проросли крізь ґанки.
Жив-був народ над Прип’яттю — і зник.
В Рудому лісі виросли поганки,
і ходить Смерть, єдиний тут грибник.

Ліна Костенко

ЛЮБОВ НАНСЕНА

Я кохаю Вас, Єво, Не виходьтe за мене заміж,
Не жалійте мене, хоч і тяжко буде мені.
Я Вас прошу, ні слова. Усе передумайте за ніч.
Добре зважте на все, і вранці скажете: ні.

Світла мрія про Вас співає мені, як сирена.
Прив'яжуся до щогли і вуха воском заллю.
Розумію, це щастя. Але щастя — воно не для мене.
Я боюся Вас, Єво. Я вперше в житті люблю.

Моя Пісне Пісень! Золоте пташеня мого саду.
Корабель попливе, я не вдержу його в берегах,
«Фрам» — це значить «Вперед».
Ви залишитесь, Єво, позаду.
Бо до серця підступить
вічний пошук у вічних снігах.

Тиждень буде все добре.
Цілуватиму Ваше обличчя.
Може, навіть не тиждень, а цілі роки минуть.
Будем дуже щасливі...

👇🏻 Продовження в коментарях

📸 Nathan Dumlao

ВЕСЕЛИЙ ПРИВИД ПРАБАБИ

Рідна моя прабабо,
а я ж не знаю, де Ваша й могила.
Хрести порубали на дрова,
не гнівайтесь на людей,— війна.
А було ж, на проводи
як обвішають той хрест рушниками,
то він лопотить на вітрі, біліє вночі, як мана

Отож хрести позникали. А цвинтар заріс лободою
Ви, кажуть, були з благородних,
пудрували своє лице.
Було Вам 110 років, а Ви були молодою.
Така вже Ваша порода, та, власне, я не про це

Коли Ви навіть осліпли, то Ви не те щоб осліпли,
а так,— Ви просто не бачили
деяких прикрих речей.
І коли Ви косу чесати сідали собі на ослінчик,
стояла на півобличчя темна вода очей.

Коси було дуже багато.
Ви грали на ній, як на арфі,
Усі золоті волосинки дзвеніли у Вашій тьмі.
І Ви казали до діда — а дід човгикав до хаті —
а що Ви йому казали, то Ви не чули й самі.

Той дід був простого роду.
Він був мужицького роду.
Йому рушники вишивали дві Ганьки і п'ять Варвар.
Той дід був поїхав до міста — продавати городину.
Той дід був як Вас побачив,
той дід був пропив товар!

Продовження у коментарі

По вулицях ходять мертві,
та їх не бачить ніхто.
Свічки їм не ставлять у церкві.
Крізь них проїжджають авто.

Ніхто їм не скаже: Здрастуй.
Ніхто не присвячує шпальт.
У місті не топчуть рясту,
у місті топчуть асфальт.

Обличчя втомою стерті.
Облом. Тарапата. Бедлам.
По вулицях ходять мертві.
Вони не читають реклам.

Не їм сигналять клаксони.
Не їм мигтить світлофор.
Безсмертні душі безсонні,
над ними святий омофор.

І там, де тіні простерті
каштанів і лип вікових, —
по місту блукають мертві,
які ще люблять живих.

© Ліна Костенко, "Річка Геракліта"

Місто, премісто, прамісто моє!
Стійбище людське з асфальту й бетону.
Як там не буде, а все-таки є
той силует у вікні золотому!

Ось я проходжу, і ось я пройду.
Може, й навік, але справа не в тому -
Тільки б не танув, як тінь на льоду,
той силует у вікні золотому!

Скільки душа прориває тенет!
З моря і суші - додому, додому!
Там, де у мене є той силует,
той силует у вікні золотому!

#ЛінаКостенко
🎨 Pascal Campion

Шматок землі,
ти звешся Україною.
Ти був до нас. Ти будеш після нас.
Мій предковічний,
мій умитий росами,
космічний,
вічний,
зоряний, барвінковий…

🎨 Олег Шупляк