Сьогодні я знову з віршем, але доволі тяжким як для мене, так і для будь якого читатача, тому залишаю помітки 💔

~Прошу не закривай очі, не засинай~

TW: фізичне, психологічне насильство, самогубство

Ковток зеленого чаю змусить очі заплющитись в мить.
Я бачу знайомі шпалери, кімнати,
Я бачу себе, щасливу
Я бачу що я готую обід.
- Хтось голодний? - кричу вимикаючи газ на плиті
Поки тим часом швидко доволі підношу каструлю до крана,
Щоб налити туди холодної води.
Ледь не перевертаю, тяжке, але звикла.
Наспівую тихо пісню свою.
До кухні заходять два мої вихори,
Швидко обідають, розповідаючи як день пройшов.
Сідаю обідати теж. Слухаю мовчки, лиш інколи питаючи,
Щоб дати розуміти що я тут.
В голові все далі грає мелодія пісні, яку я колись зіграти навчусь.
- Дякую! - й все, на кухні знову пусто, але чую звук увімкнення телевізора.
- Нехай відпочивають, — тихо мовляю та збираю тарілки й готуюся мити посуд.
Звук повертання ключа. Телевізор вимикається. Швидкий біг у спальню й вдавання, що гратися час.
- Чому знову тут все так розкидано й брудно? Невже сліпі? Невже не могли прибрать?
Чую знайомий я голос. Роблю вдих і видих. Серце б'ється швидше тепер.
- Я все приберу...
- А раніше не могла?
- Я готувала й мила посуд.
- А ще в телефоні сиділа, знаю я твою брехню.
Підтискаю губи й мовчу застигнувши в коридорі.
- Чого стоїш? Прибери тут усе.
Мовчки плентаюся знову на кухню, щоб взяти той віник,
Швидкими кроками в коридор йду.
Тихо наспівую ту саму пісню, мовчки, лише у своїй голові.
- А ти могла зварити все так щоб не злиплося? Як я таке на роботу понесу?
Мовчу. Тихо закінчую прибирати.
- Й перевір уроки у них.
- Добре, — лиш видаю на автоматі та до прибиравши направляюся до них.
Дивлюся на папірці. Бачу помилку. Питаю про неї, чому саме так.
Лиш посміхнувшись пояснюю правильну відповідь.
Бачу кивок, що все зрозуміла.
На годиннику знову пізня година. Час в душ і спати, але не мені.
Коли стихають всі звуки у квартирі, я тихо вмикаю щось на фон й сідаю уроки робить.
Ось математика, географія, природознавство, англійська, яку я ледь не забула.
Закривається книга коли майже ранок, й спати лягаю я.
Очі відкриваються мої.
Ще один ковток чаю. Спроби вгомонити серце. Очі закриваю знов.
Чую крики. Чую суперечки. Свій власний плач чую. Чую себе.
І страх, дикий страх, самотність, серце болить, тремтить тіло все.
Спроба піти не вдається, притягують назад.
Заїкання, страх й знову страх. Погоджуюся на все лиш припиніть.
Відкриваю очі шукаючи повітря. Задихаюся. Відкриваю вікно.
Тремтячими руками беру чашку й відпиваю чай. Змушую себе щосили не закривати очі.
Та не змогла, закрилися лише на секунду і чую крики. Бачу себе тікаючи, вдаряючись об поручень, ухиляючись. Не звертаю увагу на біль.
Забита в найдальший куток, наче налякана тваринка.
Намагаюся тримати сльози в собі, не видати ні звуку.
Відпиваю чаю намагаючись не заснути. Та сон тягне мене назад.
Страх, піт, тремтяче тіло. Не вистачає повітря, задихаюся знов й знов.
І бачу я місяць. Бачу поле. Сильний вітер й зоряне небо.
Мовчу, хоч й кричить душа. Мовчу, бо знаю, що ніхто не почує.
Знайома дорога. Не повернуся назад. Тікаю щосили, щодуху. Біжу допоки не впаду.
Земля тепліша за стіни дому. А небо яскравіше ніж будь-коли.
Світло десь там. Закриваю очі. Та руки все тягнуться до трави.
Світло минуло так швидко, не встигла й сказати слова.
Знову відкриваю очі свої.
Навколо темно. Очі розпізнають в плямах звичні меблі.
Тягнуся руками до пляшки води.
Як боротися з кошмарами, якщо вони не вигадані?
Як боротися з кошмарами, що насправді відлунням минулого є...