Мда, створив канал і хз тепер як його вести...😅
Ну нічого, зараз розберемося)

Найкраще завершувати літо файним поетичним вечором

На берегах старого Борисфена,
В часи незвідані для нас,
Жила істота невгамовна,
Яка любила красти час.

Вона була безжальна та жорстока,
Емпатії не мала ніц,
Із горя інших насміхалась,
Було їй байдуже на всіх.

Жахлива була ця істота,
Любила нести людям біль,
Вона жадала слухать пісні
Із криків тих людських створінь.

Всі почуття живих їй бридкі,
Вона руйнує їх усіх,
Щоб подивитися в чергове
Страждання тих земних створінь.

Проте не врахувала та істота,
Що не усе під владою лежить,
Любов була їй недосяжна,
Це почуття не притупить.

І най ти будеш грізний перець,
Беземоційний, черствий, злий,
Але та рокова панянка
Тебе поглине, тільки стій...

У вир затягне вона знатний,
Навік закрутить тебе в нім,
І всі твої діяння лячні
Вже не врятують, тільки стій...

Вона — твоя це протилежність,
Огидне їй усе в тобі:
Уся та злоба, грішність, черствість
Всі їй бридкі, гидкі, чужі.

І от, в ім'я цього кохання,
На все ти здатний вже піти,
Щоб тільки бути поруч з нею,
В ній є все те, чого нема в тобі...

Ніхто не зна, що було далі,
Чим все закінчилось для них.
Любов — це справді дивна штука,
Може вона змінить усіх.

Слухаючи останній альбом Мура, щось захотілося прочитати вірші Вінграновського, тож я узяв до рук Антологію Української поезії ХХ століття, натрапив на один вірш, який мені сильно сподобався, тому вирішив його вивчити і в той же день я його вивчив, ввечері пішов на поетичний вечір від Урсуса, там його і розповів, а на наступний день пішов на ще один поетичний вечір вже від Локала, де запис його і зробили

Не чіпай наші сиві минулі тривоги
Ми далеко тепер від інтриг і халепі Мені сяє твій погляд, твої плечі і ноги, І ворушиться вгрітий підзоряний степ.

Пахне звечора небо осінніми птицями
І повітря стоїть, як зелена ропа.
Пахне степ чумаками, волами, мазницями
І вони вже самі виростають в степах!

Це не сниться мені!.. Татарва за горбами!
І дружини Русі випливають з дібров.
Я люблю тебе. Хто ти?.. Ночами і днями Ти важкими квітками вцвіла в мою кров

Я царюю в тобі!.. Сподівання химерні Насторожені думи летять, як туман!. Булавою збиваючи зорі на стерні, Україну порубану зводить Богдан.

Я люблю тебе степом, Дніпром і Тарасом,
Орлім небом в барвистості хмарних споруд
Я люблю твої рухи, вчаровані часом,
І вологу, розтулену музику губ.

Тіні предків моїх відійдуть на світанці, І прокинеться світ у пташинім рою.. Мені світять твій погляд,і плечі,і пальці, –
І зоря доганяе зорю.

Мій часолад зазнає шкоди,
Я витрачаю час дарма,
Вночі я дивлюся на світло,
А вдень у темне небуття.

На берегах старого моря
Вдивляюся у неба глиб,
А у пустелі неосяжній
Я бачу дюни вічний цвіт.

В лісах величних та глибоких
Безкраю пустку бачу я,
А у живих створіннь природи
Я бачу смерті забуття.

Немає сенсу вже шукати,
Усюди те, чого нема,
Балансу славного принади —
Забуті вже, їх тут катьма.

Узагалі вірші пишу довго, спочатку в голову приходить якась ідея і якийсь катрен/терцет/дистрих, потім на основі цього я продовжую писати, деякі такі ідеї в мене можуть роками лежати, але от якось на поетичному вечорі мені прийшла ідея, яку я в той же вечір реалізував, переважно про любов та кохання не пишу, але атмосфера тоді була відповідна, тож вийшла якось так

Ти не одна,
Я не один,
А він, а він, а як же він?

Стоїть, мовчить, тебе чекає,
Він тебе любить — ні, кохає!

В його душі палає мрія,
Де тільки він,
Де тільки ти,
Удвох застигли у цім світі,
Для вас горить зоря в пітьмі.

Проте ця мрія не збулася,
Цей світ не казка,
Не мрійня.

Удвох вам буть
Не дала шансу
Реальність нашого буття.

Насправді найбільшим ворогом людей, є самі ж люди, поки одні створюють проблеми, інші думають як би ті проблеми вирішити
Але що мабуть найсумніше, це те, що від рук людини страждає усе, що їх оточує...🥲