А також є відео від іншої поетичної спільноти Локала 😶

Я частенько бува сідаю і починаю роздумувати та вести внутрішній діалог з самим собою на різні теми, переважно філософського характеру, і одна з таких тем, це свобода вибору, і саме цій темі я написав вірш.

Свобода вибору

Свобода вибору, то є чи не найбільший міт,
В який і досі відчайдушно вірять люди.
Вони трясуться над оцим, мов паразит,
Який здобув мінливий шанс від Долі.

Тримаючи життя свої в долонях,
Людиська кажуть, що їхнім воно є.
Про це їм розповів глашатай бога,
Який так палко бреше їм в лице.

Він запевняв у праведності слова,
Що прибуло до них з чертог Творця.
Для сумнівів тепер нема просто́ру,
Для роздумів — він не лишив ні дня.

Він написав закони і порядки,
І пояснив, як треба в світі жить.
Навчив сміятись, плакати, вбивати
Всіх тих, що заперечити б могли.

Навчив корисного і всякої бридоти,
Давать життя і руйнувать світи,
Співать пісні і малювать ікони —
Творцю, що їх створив на цій землі.

Ти ходиш по землі, а не літаєш небом,
Ти плаваєш в морях, а не гориш в вогні.
Ти робиш саме так, як іншим  того треба—
Свободи вибору нема на цій землі!

Довго думав, насправді, як описати враження стосовно вчорашнього поетичного вечора від @ursus_poetry, на якому я дебютував як ведучий. Попри те, що зібралася невеличка компанія, вона була дуже затишною, і знов-таки через це у нас було більше часу для розмов поміж поезією... 🫣
Те, що було в мороці, залишається в мороці, тому багато я говорити не буду — най це залишиться загадкою. Просто скажу: ходіть на поетичні читання — і ви самі побачите, що витратили час недаремно.
А щодо виступів учасників того дійства, яке було вчора в підвалах мороку, скажу так: усіх був радий почути — кого вперше, а кого вже не вперше; головне, щоб не востаннє 😌
До нових зустрічей! А щодо місця... скажу вам словами митця:
«Місце встрєчі ізмєніть ніззя, блядь!» 😁

Терпіти не можу бидло, воно нахабне, дурне та огидне, воно вважає себе пупом землі і власний комфорт ставить вище за усе, таким чином створюючи дискомфорт іншим

Бидло

А бидлу зовсім не важливі
перипетії тих віршів,
які для них не зрозумілі,
бо мозок кволий, як той звір,

Який, не загнаний в халепу,
лежить собі на острівці,
де небезпеки не існує,
де мир і спокій на душі.

Вони галдять у ресторанах,
провадять власний маргінес;
їх абсолютно не турбує,
що дискомфорт несуть без меж.

Вони жахливі та нестерпні,
вони дратують геть усіх;
таким — дорога лиш у пекло,
де їх навчать манер земних.

І най чека мене відома невідомість.
Вона не проклятуща, не свята,
Бо на шляху її підносять зорі
В далеку далечінь незнаного митця.

Я геть усе віддам, щоби отримать волю
Від упереджень, що живуть у світі цім.
Вони усіх зв’яжуть у земні рамки,
Що дух таврують рабським халуєм.

І буду я боротись до останку
За все оте, з чого складаюсь сам,
І принципи, які палають палко,
Мене ведуть туди, де вас нема.

Десь там не споглядають скоса
На тих, хто є інакшим від усіх.
Десь там мене направлять стрімко
В далеку далечінь, крізь терни — по слідах!

І десь в кінці свого шляху земного
Мене зустрінуть славнії мужі,
Які так довго вже чекають того
Тріумфу думки над уявою в душі!

А ви радійте, поки змога є,
А ви не плачте, якщо так не треба.
А ви радійте, поки час ще йде,
А ви не плачте — вам того не треба.

Життя барвисте, та тьмяне,
Всіх нас в безодню тягне палко.
У ній все є — та в ній все йде,
Як того хоче власник танку.

Якщо захоче — враз усіх уб’є,
А може — він пасивно вас зґвалтує.
А чом би й ні? Він може це усе,
Бо він над вами стрімко домінує!

Слабкими є ви у очах того,
Що зверхньо спогляда на вас із небосхила.
Із вами рахуватись йому так западло —
З отих вершин, що ви не заслужили.

Ви дали слабину — і вам не повезло,
Що вчасно скористалися моментом
Всі ті, які цього чекали вже давно —
Вони не пробачають долі сентименти.

І ви раділи, поки мали змогу,
І ви не плакали — бо не настав ще час,
Коли той власник у залізних мурах
Дивився страхітливо так на вас.

Ви можете безмежно нарікати
На те, що ви малі й слабкі
Але змінить оце становище — ви здатні!
Якщо захочете шлях правди ви пройти.

Сонце пливе в океані ілюзій,
Місячний промінь освітлює день.
В світі шалених та хитрих алюзій
На небосхилі царює Морфей.

Всім намалює він дивні багатства,
Кожному — того, чого той бажа.
Старий гештальт закриває відважно —
В світі Морфея здобудеш сповна.

На цій планеті, що створена з вати,
Ти будеш бігти швидкіше за звук.
Полум’ям тьмяним осяються п’яти,
І п’ять Морфеїв погасять твій дух.

Тебе підносять до неба могили
Тих ворогів, що ти мав за життя.
Сам цар Морфей закладає цеглини
Того готичного цвинтаря зла.

Та ти прокинувся у своїй хаті,
На своїм ліжку, в світі своїм.
Зранку закінчилась та твоя казка,
Що збудував цар Морфей в світі снів.

Гріховна святість

Ви не зустрінете святих у цьому світі.
Яка ж тут святість, де підступа гріхи?
За руку вас тримають вони міцно
В Едем дорогу перекрили всі.

Куди не глянь — усюди квітне заздрість,
Бо як це так: він має, а я — ні?
Чому ж це він красивий від природи,
А я страшний, гидкий так ще й сумний?..

Гординя — то є творіння бога!
Бо вона‌ є найпершою з гріхів.
Бо ж сам ваш бог хворіє нею сповна —
Він через неї своє дитя згубив…

Розумна лінь - ти є рушій прогресу!
І геть у всіх показуєш свій хист
Навіщо ж нам надміру напрягатись?
Для чого ж нам потрібен отой хвіст?

Обжерливість — то насолоди сила!
Нехай від страв прогнеться увесь стіл.
Їж досхочу, поки їство псується
Нехай живіт тріщить від праведних зусиль.

Без жадібності світу ти не купиш
Бо геть у всього є своя ціна.
Я маю вдосталь, та хочу мати більше!
І в лозунга цього також своя ціна.

О хтивість… куди ж без тебе, мила?
Скрипіння ліжка, пристрасть отих тіл…
А стогін, що лунає з того ліжка,
П’янить сильніше напоїв богів!

А гнів — товариш твій одвічний,
Не підведе, підтримає завжди.
Зірвись на будь-кого, не стримуйся, людисько—
І стане плач тобі утіхою в душі.

І ось тому святих нема на світі:
Бо хоч один з семи — із вами назавжди.
Тому не варто святих з себе робити —
Не лицемірте, собою будьте ви.

Життя чудове — у нім забув слова,
Лишилось кілька, лиш на малий віршик,
Який розкаже вам, хто всьому голова
У світі, що схожий на край грішних.

У ньому — часолад, не зазнає корозій,
У світі цьому живеш з усіх ти сил.
У ньому не бува хуртечі в час амброзій,
У світі цьому — дощі із сліз мерців.

Створіння там живуть — сумні, але веселі,
Співають пісні там, у повній тиші снів,
І кожен день живуть, немов вода в пустелі,
Спокійно тануть в морі, що повне почуттів.

Журби у них нема, бо кожен з них є грішник,
Вони не дорікають відсутності жалю.
Вони лише співають ті оди героїчні
Катам душі своєї, що сповнена вогню,

Який ніяк не згас під водами страждання,
Від них тільки міцнів, ще більше розгоравсь.
Надію ніс вогонь створінням аморальним,
Тьмянів лише їх дух, а от вогонь — горів.

І навіть у найгірших в душі пала Надія —
Тому саме вона — усьому голова!
Бо від Любові тонеш ти, немов у гарній книжці,
А Віра їх у світ цей привела.

Епіграф:

І навіть якщо ворог натискатиме, якщо нестерпним стане його напір, то однак відступати - ганебно: не здавай місця, яке тобі визначила природа.
Запитаєш мене, що це за місце?
Місце мужа...Не будьте ворогами своєму ж таки добру, і поки змагаєте до правди, плекайте в душах надію на успіх.
З любов'ю сприймайте корисні настанови, підсилюйте їх власними думками й молитвою. Мусить же бути хтось нездоланний, хтось такий, кому нічого не може заподіяти фортуна, - ось що конче потрібно для держави роду людського!

©Луцій Анней Сенека

Позиція

Коли настав той час пророчий
І ворог стрімко лізе в храм,
Здавать його, мій любий друже,
То є ганебно-ниций акт.

Що не врятує твою дупу
Від полчищ диких бугаїв.
Тебе цей акт лише принизить,
І ти подохнеш, плачучи.

І сльози ті в переміш з кров'ю —
Найкращі із людських чорнил.
Вони вже сотні тисяч років
Малюють страшно-лютий твір.

Найяскравіше твір цей пише
Блаженну інфантильність тих,
Хто місце, що дала природа,
Здають так легко, геть без битв.

А ось про тих, хто є інакшим
Від цих гидких слабких створінь,
Чорнила пишуть іншу прозу,
Яка наштовхує на здвиг.

У світоплинній розбудові
Їм віддана важлива роль —
Боротися до неспромоги,
Коли вже жнець руба косой.

Добру своєму вони друзі,
А не природні вороги.
Тому, змагаючи до правди,
Плека надію у душі.

І всі корисні настанови
В безмежну вдячність огорта,
Підсилюють це все думками
Й молитву кажуть до Творця.

Бо мусять бути нездоланні,
Яких фортуна не торка.
Такі от браві файні хлопці —
То для держави майбуття!

Вірш на цитату Сенеки із трактату Про стійкість мудреця.

Нам би навчитися в нього любові,
Ненависті також навчитись би нам,
Бо той, хто по-справжньому вміє любити,
Той найлютіше ненавидить храм.

Фундамент якого просякнутий гноєм
Блаженного світу обдурених мас,
А стіни його складаються з болю —
Тих помилок, що робив Кожен з нас!

Підлога у храмі устелена морем
З крові, кісток та нездійснених мрій,
А от із стелі стікається горе,
Що водоспадами падає в бій.

І в храмі постійно триває убога,
Усіма ненависна бабця — війна,
І трильярди життів і знову, і знову
Йдуть в смертний бій — і не видно кінця.

Храм цей мерзенний і зліва, і знизу,
І зверху, і справа, як на нього не глянь.
Вікон немає, а двері обширні,
І напис над ними — то є людський край!

Журба за минувщиною

А ми йдемо з тобою п’яні,
Отруєні п’янким вином,
І все навколо нас духмяне,
І все блищить весняним сном.

Пейзажка, сонцем оповита,
Всміхається чимдуж мені.
По ній я йду та споглядаю
Пейзажі дивні й чарівні.

На Старокиївській тій гірці
Лежать руїни десятин,
А недалеко, прям від неї,
Сміється ідол — мій кумир.

Колись його тут поважали
І жертви славні несли всі,
А зараз же він — дань поваги
Часам, які для нас чужі...

Його та інших зрадив підло
Той Володимир із хрестом,
Бо, бачте, хтів вже поріднитись
Із візантійським тим "царьом".

Він геть забув стару образу,
Яку наніс той клятий рід,
Який ще молодого князя
У пастку люту заволік.

Ти одружився на принцесі,
Відкинувши своїх богів,
І, мало того, на додачу
Увесь народ мечем хрестив.

Відкинув пращурів закони,
В хреста увірував? Авжеж.
З тобою був він ще відтоді
І ґвалтував Рогніду теж.

З тобою на плечі сидів він,
Коли старшого брата вбив,
Коли навідував гареми,
Коли нарід вогнем хрестив.

Ну точно не заради жінки
Пішла ця гнида на цей крок,
Бо понад все хотів він влади,
Проти своїх пішов в заброд.

І що ж отримав ти натомість?
Своє лице серед святих?
Повагу власного народу?
Приставку пафосну схопив?

І попри все нарід не втратив
Того зв'язку поміж століть:
Він всі свої старі обряди
Адаптував, а не згубив.

Йому приніс ти тільки лихо
Відмовою від тих богів,
Які народ оцей створили,
А ти от змусив зрадить їх.

І не одну вже сотню років
Народ несе той страшний гріх,
Який обрав ти самостійно
В супротив всіх законів тих.

Ти мусив їх оберігати,
А не в ярмо загнати всіх.
Вже не одну ми сотню років
Спокутуєм не власний гріх.

Було пролито море крові —
Усіх доньок та всіх синів,
Яких прирік ти на неволю
На власній, не чужій землі.

Та що ж, питання це закрите,
Минуле взад не повернуть.
Тому ми мусимо насильством
Свободу власную здобуть.

І от я йду, ущент вже п'яний,
Поруч зі мною тільки меч,
І все навколо вже криваве,
А я щасливий понад меж.

Мінливість погоди

Погодка в Києві химерна,
Прокинувся під звук дощу,
Який мені меланхолійно
Співає пісню про весну.

Про те, яка вона чудова,
Як світ наповнює життям,
А я лежу собі без руху
І тугу віддаю думкам.

Ну що ж, вставати я не хочу,
Але я мушу, тож встаю,
А у квартирі холоднеча —
Швиденько в душик я біжу.

Поки я мився, вже й зігрівся,
Почав вдягатися, як тут —
Вже за вікном малі сніжинки,
Танцюючи, вкрива весну.

Зачухалась в голові думка,
Не знаю зовсім, що вдягнуть,
Мінлива нині ця погодка,
Мене кида то там, то тут.

Ну що ж, нікуди йти не хочу,
Але я мушу, тож іду,
Праця́ сама себе не зробить,
Тож у метро спуска журбу.

У ньому їду та дрімаю,
На інший край свого життя,
І от з підземки я повільно,
Підйом веду у безвість дня.

Виходжу я з метро на гору
І знов не вірю в те, що тут
На небі жодної хмаринки
І сонце сяє досхочу.

І цілий день, мов естафета,
То дощ, то сніг, то сонце тут,
Міняються поміж собою,
Йой, дідько, люблю я весну!

Моя поезія не створена для всіх,
Вона — лише відбиток того болю,
Який пече мені останні сотні літ.
В гієні вогняній не місце для любові!

Я не люблю людей — то правда моїх літ,
Та й ненависть оця із ними в нас взаємна.
За що ж любить оцих створінь гидких?
Хто з нас потвора — полеміка химерна.

Бо геть не я впродовж тисячоліть
Без ліку люду губив за якісь гроші,
Чи ба за владу, або по примсі лиш,
Що виникла так сліпо, так негоже...

В ненависті до вас я, зрештою, профан
У порівнянні з вами, людиська мої любі.
Я схожий на старий аєроплан,
Який з підлодкою вступив у бій на морі.

Я, чесно кажучи, з Надією шукав,
І Віра мені також в поміч стала,
Любов мені той вектор задала,
І, зрештою, вони утрьох збрехали.

Добитися я хочу метаморфоз для них,
Бо знищити я завжди й всюди зможу.
Вважаю так: змінити можна всіх!
Проте чи варті ці створіння того болю?

Кліо

О Кліо, нащо ж прокляла?
За що ж мене ти не злюбила?
Твій фаворит я, та дарма
Ти вибір цей собі зробила...

Люблю історії стежки,
Шукаю їх, де тільки можу,
Мене ведуть вони туди,
Куди, мабуть, один лиш ходжу.

Сувої ревно я горта,
Книжки уже затер дощенту,
Та ти мене не відпуска
З обійм своїх міцних та теплих.

Прожити мушу я щодня,
Минувщини складні події,
Шукаю правди, та дарма,
Вона дріма в пройдешнім вирі.

Тому, прошу, скажи, дівча,
Чому на мене погляд звела?
Що ж ти узріла в тих очах?
О Кліо, ти моя Венера!