Самурай

Я самурай — такий мій шлях нужденний...
Та не нужденний він — ой, годі дорікать.
Обрав його я сам в пітьмі безмежній,
Довіку буду я по нім блукать.

Я самурай — при собі честь я ношу,
Той кодекс Бусідо — зі мною до кінця.
Я не боюся смерті — ой, не можу;
Без роздумів, за сьоґуна віддам своє життя!

Я самурай — ганьбу змиваю кров'ю,
Бува ворожою, бува й свою проллю.
Якщо так станеться, що пана підведу я,
Сеппуку вчиню і честь свою верну.

Я самурай — безстрашний, чесний воїн,
В обличчя смерті завжди дивлюсь я.
І чайну церемонію я досконало зроблю,
Дотримуючись принципів буття.

Я самурай — батьків я поважаю,
Які б вони у мене не були.
Сакури́ цвіт весною споглядаю,
П’ючи саке — втішаюсь від краси.

Я самурай — кінця мій шлях не має,
Мета для мене — то тяжкий тягар.
І смерть свою безмежно зневажаю;
В бою загину, бо там є честь моя...

І от він впав в самому вирі бою,
Він був один проти цілой орди.
І в той момент, коли стікав він кров'ю,
Сакури́ спів почув — і з посмішкой спочив.

Ходив вчора на поетичний вечір, враження залишились від нього цікаві, тому краще без зайвих коментарів

Київський божевільний

А що, як ми — лиш витвір уяви,
Одного мужичка, родом із Шафи?
Все життя він працює на Пташиному Ринку,
Він — голова ГО по захисту собак і горобців.

Його донька — капітан поліції,
А живе він тут, у будинку поруч.
Побачивши якесь «двіженіє» —
Він вирішив зазирнути до нас,
До витворів власної уяви.

Усі собаки й горобці Києва
Пройшли крізь його лагідні руки,
Що тремтять — не від Паркінсона, як дехто міг подумати.
А від власне-невласного прокляття — алкоголю.

Він говорить Києво-куренівською говіркою, за якою — століття болю нанесених нам москвою...
При згадці дев’яностих, пускає скупу чоловічу сльозу.
Він існує тільки тут, і тільки зараз.

А всі ми — що прожили десятки життів лиш для того
Щоб опинитися тут і тільки зараз,
У цьому бентежному просторі
В його неспокійній уяві.

Він — Київський Божевільний.
Таких тут вдосталь.
Такі, як він, можуть робити все,
Де завгодно. Як завгодно. І коли завгодно.

А ми — лише відбиток його свідомості.
Просто витвір... його уяви.
Ми — лише витвір його уяви…

Карпатська дивина

Згорав я в попелі цигарок,
Під рясним зоряним дощем.
Краса навколо незрівнянна —
З міським пейзажним кабаре.

Оточувала скрізь природа —
Господарем вона тут є.
Про тебе їй усе відомо —
Сховать не вийде, хто ти є.

Той дивний вечір десь у серпні
Забуть ніяк не вийде вже.
Та ти і сам цього не хочеш —
Момент той твій, життя твоє.

І от в Карпатських височинах,
На полонині, близь Синька,
Чортівське кодло зібралося
Вершить людське життя-буття.

Тебе побачивши, зраділо —
Немов оте мале дитя.
Та й як чортам тут не радіти,
Коли до них прийшла рідня?

Приїхав родич з міста Кия,
Бо вже давно не бачив їх.
Хотів із ними погуляти,
Бо він так любить їх усіх.

В дарунок він привіз їм віру,
Зневіру, ненависть, любов.
Колекція та страхітлива —
Складалася з людських думок.

Чорти належно оцінили
Дарунок той, що брат привіз.
Вином та пивом пригостили,
Продовживши свій маргінес.

Три дні й три ночі всі гуляли,
Співали, пили і жили.
На тій чарівній полонині
Вони гулянку провели.

І от настав той час прощатись —
Братуня їде вже домів.
Нема чого вже тут боятись —
Чорти веселі та сумні.

Такс, треба й сюди покидати відео з моїх виступів на поетичних вечорах від Урсуса

А також є відео від іншої поетичної спільноти Локала 😶

Я частенько бува сідаю і починаю роздумувати та вести внутрішній діалог з самим собою на різні теми, переважно філософського характеру, і одна з таких тем, це свобода вибору, і саме цій темі я написав вірш.

Свобода вибору

Свобода вибору, то є чи не найбільший міт,
В який і досі відчайдушно вірять люди.
Вони трясуться над оцим, мов паразит,
Який здобув мінливий шанс від Долі.

Тримаючи життя свої в долонях,
Людиська кажуть, що їхнім воно є.
Про це їм розповів глашатай бога,
Який так палко бреше їм в лице.

Він запевняв у праведності слова,
Що прибуло до них з чертог Творця.
Для сумнівів тепер нема просто́ру,
Для роздумів — він не лишив ні дня.

Він написав закони і порядки,
І пояснив, як треба в світі жить.
Навчив сміятись, плакати, вбивати
Всіх тих, що заперечити б могли.

Навчив корисного і всякої бридоти,
Давать життя і руйнувать світи,
Співать пісні і малювать ікони —
Творцю, що їх створив на цій землі.

Ти ходиш по землі, а не літаєш небом,
Ти плаваєш в морях, а не гориш в вогні.
Ти робиш саме так, як іншим  того треба—
Свободи вибору нема на цій землі!

Довго думав, насправді, як описати враження стосовно вчорашнього поетичного вечора від @ursus_poetry, на якому я дебютував як ведучий. Попри те, що зібралася невеличка компанія, вона була дуже затишною, і знов-таки через це у нас було більше часу для розмов поміж поезією... 🫣
Те, що було в мороці, залишається в мороці, тому багато я говорити не буду — най це залишиться загадкою. Просто скажу: ходіть на поетичні читання — і ви самі побачите, що витратили час недаремно.
А щодо виступів учасників того дійства, яке було вчора в підвалах мороку, скажу так: усіх був радий почути — кого вперше, а кого вже не вперше; головне, щоб не востаннє 😌
До нових зустрічей! А щодо місця... скажу вам словами митця:
«Місце встрєчі ізмєніть ніззя, блядь!» 😁

Терпіти не можу бидло, воно нахабне, дурне та огидне, воно вважає себе пупом землі і власний комфорт ставить вище за усе, таким чином створюючи дискомфорт іншим

Бидло

А бидлу зовсім не важливі
перипетії тих віршів,
які для них не зрозумілі,
бо мозок кволий, як той звір,

Який, не загнаний в халепу,
лежить собі на острівці,
де небезпеки не існує,
де мир і спокій на душі.

Вони галдять у ресторанах,
провадять власний маргінес;
їх абсолютно не турбує,
що дискомфорт несуть без меж.

Вони жахливі та нестерпні,
вони дратують геть усіх;
таким — дорога лиш у пекло,
де їх навчать манер земних.

І най чека мене відома невідомість.
Вона не проклятуща, не свята,
Бо на шляху її підносять зорі
В далеку далечінь незнаного митця.

Я геть усе віддам, щоби отримать волю
Від упереджень, що живуть у світі цім.
Вони усіх зв’яжуть у земні рамки,
Що дух таврують рабським халуєм.

І буду я боротись до останку
За все оте, з чого складаюсь сам,
І принципи, які палають палко,
Мене ведуть туди, де вас нема.

Десь там не споглядають скоса
На тих, хто є інакшим від усіх.
Десь там мене направлять стрімко
В далеку далечінь, крізь терни — по слідах!

І десь в кінці свого шляху земного
Мене зустрінуть славнії мужі,
Які так довго вже чекають того
Тріумфу думки над уявою в душі!

А ви радійте, поки змога є,
А ви не плачте, якщо так не треба.
А ви радійте, поки час ще йде,
А ви не плачте — вам того не треба.

Життя барвисте, та тьмяне,
Всіх нас в безодню тягне палко.
У ній все є — та в ній все йде,
Як того хоче власник танку.

Якщо захоче — враз усіх уб’є,
А може — він пасивно вас зґвалтує.
А чом би й ні? Він може це усе,
Бо він над вами стрімко домінує!

Слабкими є ви у очах того,
Що зверхньо спогляда на вас із небосхила.
Із вами рахуватись йому так западло —
З отих вершин, що ви не заслужили.

Ви дали слабину — і вам не повезло,
Що вчасно скористалися моментом
Всі ті, які цього чекали вже давно —
Вони не пробачають долі сентименти.

І ви раділи, поки мали змогу,
І ви не плакали — бо не настав ще час,
Коли той власник у залізних мурах
Дивився страхітливо так на вас.

Ви можете безмежно нарікати
На те, що ви малі й слабкі
Але змінить оце становище — ви здатні!
Якщо захочете шлях правди ви пройти.

Сонце пливе в океані ілюзій,
Місячний промінь освітлює день.
В світі шалених та хитрих алюзій
На небосхилі царює Морфей.

Всім намалює він дивні багатства,
Кожному — того, чого той бажа.
Старий гештальт закриває відважно —
В світі Морфея здобудеш сповна.

На цій планеті, що створена з вати,
Ти будеш бігти швидкіше за звук.
Полум’ям тьмяним осяються п’яти,
І п’ять Морфеїв погасять твій дух.

Тебе підносять до неба могили
Тих ворогів, що ти мав за життя.
Сам цар Морфей закладає цеглини
Того готичного цвинтаря зла.

Та ти прокинувся у своїй хаті,
На своїм ліжку, в світі своїм.
Зранку закінчилась та твоя казка,
Що збудував цар Морфей в світі снів.

Гріховна святість

Ви не зустрінете святих у цьому світі.
Яка ж тут святість, де підступа гріхи?
За руку вас тримають вони міцно
В Едем дорогу перекрили всі.

Куди не глянь — усюди квітне заздрість,
Бо як це так: він має, а я — ні?
Чому ж це він красивий від природи,
А я страшний, гидкий так ще й сумний?..

Гординя — то є творіння бога!
Бо вона‌ є найпершою з гріхів.
Бо ж сам ваш бог хворіє нею сповна —
Він через неї своє дитя згубив…

Розумна лінь - ти є рушій прогресу!
І геть у всіх показуєш свій хист
Навіщо ж нам надміру напрягатись?
Для чого ж нам потрібен отой хвіст?

Обжерливість — то насолоди сила!
Нехай від страв прогнеться увесь стіл.
Їж досхочу, поки їство псується
Нехай живіт тріщить від праведних зусиль.

Без жадібності світу ти не купиш
Бо геть у всього є своя ціна.
Я маю вдосталь, та хочу мати більше!
І в лозунга цього також своя ціна.

О хтивість… куди ж без тебе, мила?
Скрипіння ліжка, пристрасть отих тіл…
А стогін, що лунає з того ліжка,
П’янить сильніше напоїв богів!

А гнів — товариш твій одвічний,
Не підведе, підтримає завжди.
Зірвись на будь-кого, не стримуйся, людисько—
І стане плач тобі утіхою в душі.

І ось тому святих нема на світі:
Бо хоч один з семи — із вами назавжди.
Тому не варто святих з себе робити —
Не лицемірте, собою будьте ви.

Життя чудове — у нім забув слова,
Лишилось кілька, лиш на малий віршик,
Який розкаже вам, хто всьому голова
У світі, що схожий на край грішних.

У ньому — часолад, не зазнає корозій,
У світі цьому живеш з усіх ти сил.
У ньому не бува хуртечі в час амброзій,
У світі цьому — дощі із сліз мерців.

Створіння там живуть — сумні, але веселі,
Співають пісні там, у повній тиші снів,
І кожен день живуть, немов вода в пустелі,
Спокійно тануть в морі, що повне почуттів.

Журби у них нема, бо кожен з них є грішник,
Вони не дорікають відсутності жалю.
Вони лише співають ті оди героїчні
Катам душі своєї, що сповнена вогню,

Який ніяк не згас під водами страждання,
Від них тільки міцнів, ще більше розгоравсь.
Надію ніс вогонь створінням аморальним,
Тьмянів лише їх дух, а от вогонь — горів.

І навіть у найгірших в душі пала Надія —
Тому саме вона — усьому голова!
Бо від Любові тонеш ти, немов у гарній книжці,
А Віра їх у світ цей привела.