Ще з дитинства я захоплювався такою чудовою країною як Японія, їх історія, культура, мова, традиції та звичаї мене завжди вражали і з кожним роком я все більше і більше цікавився цією країною, особливо мене дивував їх феномен самурайства який багато в чому перегукується з нашим козацтвом, і от не так давно я прочитав Хаґакуре щоб краще ознайомитися з Бусідо, ідеєю яка лежить в основі етичних та моральних засад самураїв, давно вже в голові мав ідея щоб написати щодо цього вірш, але усе воно ніяк не йшло і от вчора після чудового поетичного вечора, прийшовши додому відразу з'явилася ідея як би то реалізувати, і от що з цього вийшло

Самурай

Я самурай — такий мій шлях нужденний...
Та не нужденний він — ой, годі дорікать.
Обрав його я сам в пітьмі безмежній,
Довіку буду я по нім блукать.

Я самурай — при собі честь я ношу,
Той кодекс Бусідо — зі мною до кінця.
Я не боюся смерті — ой, не можу;
Без роздумів, за сьоґуна віддам своє життя!

Я самурай — ганьбу змиваю кров'ю,
Бува ворожою, бува й свою проллю.
Якщо так станеться, що пана підведу я,
Сеппуку вчиню і честь свою верну.

Я самурай — безстрашний, чесний воїн,
В обличчя смерті завжди дивлюсь я.
І чайну церемонію я досконало зроблю,
Дотримуючись принципів буття.

Я самурай — батьків я поважаю,
Які б вони у мене не були.
Сакури́ цвіт весною споглядаю,
П’ючи саке — втішаюсь від краси.

Я самурай — кінця мій шлях не має,
Мета для мене — то тяжкий тягар.
І смерть свою безмежно зневажаю;
В бою загину, бо там є честь моя...

І от він впав в самому вирі бою,
Він був один проти цілой орди.
І в той момент, коли стікав він кров'ю,
Сакури́ спів почув — і з посмішкой спочив.

Ходив вчора на поетичний вечір, враження залишились від нього цікаві, тому краще без зайвих коментарів

Київський божевільний

А що, як ми — лиш витвір уяви,
Одного мужичка, родом із Шафи?
Все життя він працює на Пташиному Ринку,
Він — голова ГО по захисту собак і горобців.

Його донька — капітан поліції,
А живе він тут, у будинку поруч.
Побачивши якесь «двіженіє» —
Він вирішив зазирнути до нас,
До витворів власної уяви.

Усі собаки й горобці Києва
Пройшли крізь його лагідні руки,
Що тремтять — не від Паркінсона, як дехто міг подумати.
А від власне-невласного прокляття — алкоголю.

Він говорить Києво-куренівською говіркою, за якою — століття болю нанесених нам москвою...
При згадці дев’яностих, пускає скупу чоловічу сльозу.
Він існує тільки тут, і тільки зараз.

А всі ми — що прожили десятки життів лиш для того
Щоб опинитися тут і тільки зараз,
У цьому бентежному просторі
В його неспокійній уяві.

Він — Київський Божевільний.
Таких тут вдосталь.
Такі, як він, можуть робити все,
Де завгодно. Як завгодно. І коли завгодно.

А ми — лише відбиток його свідомості.
Просто витвір... його уяви.
Ми — лише витвір його уяви…

Карпатська дивина

Згорав я в попелі цигарок,
Під рясним зоряним дощем.
Краса навколо незрівнянна —
З міським пейзажним кабаре.

Оточувала скрізь природа —
Господарем вона тут є.
Про тебе їй усе відомо —
Сховать не вийде, хто ти є.

Той дивний вечір десь у серпні
Забуть ніяк не вийде вже.
Та ти і сам цього не хочеш —
Момент той твій, життя твоє.

І от в Карпатських височинах,
На полонині, близь Синька,
Чортівське кодло зібралося
Вершить людське життя-буття.

Тебе побачивши, зраділо —
Немов оте мале дитя.
Та й як чортам тут не радіти,
Коли до них прийшла рідня?

Приїхав родич з міста Кия,
Бо вже давно не бачив їх.
Хотів із ними погуляти,
Бо він так любить їх усіх.

В дарунок він привіз їм віру,
Зневіру, ненависть, любов.
Колекція та страхітлива —
Складалася з людських думок.

Чорти належно оцінили
Дарунок той, що брат привіз.
Вином та пивом пригостили,
Продовживши свій маргінес.

Три дні й три ночі всі гуляли,
Співали, пили і жили.
На тій чарівній полонині
Вони гулянку провели.

І от настав той час прощатись —
Братуня їде вже домів.
Нема чого вже тут боятись —
Чорти веселі та сумні.

Такс, треба й сюди покидати відео з моїх виступів на поетичних вечорах від Урсуса

А також є відео від іншої поетичної спільноти Локала 😶

Я частенько бува сідаю і починаю роздумувати та вести внутрішній діалог з самим собою на різні теми, переважно філософського характеру, і одна з таких тем, це свобода вибору, і саме цій темі я написав вірш.

Свобода вибору

Свобода вибору, то є чи не найбільший міт,
В який і досі відчайдушно вірять люди.
Вони трясуться над оцим, мов паразит,
Який здобув мінливий шанс від Долі.

Тримаючи життя свої в долонях,
Людиська кажуть, що їхнім воно є.
Про це їм розповів глашатай бога,
Який так палко бреше їм в лице.

Він запевняв у праведності слова,
Що прибуло до них з чертог Творця.
Для сумнівів тепер нема просто́ру,
Для роздумів — він не лишив ні дня.

Він написав закони і порядки,
І пояснив, як треба в світі жить.
Навчив сміятись, плакати, вбивати
Всіх тих, що заперечити б могли.

Навчив корисного і всякої бридоти,
Давать життя і руйнувать світи,
Співать пісні і малювать ікони —
Творцю, що їх створив на цій землі.

Ти ходиш по землі, а не літаєш небом,
Ти плаваєш в морях, а не гориш в вогні.
Ти робиш саме так, як іншим  того треба—
Свободи вибору нема на цій землі!

Довго думав, насправді, як описати враження стосовно вчорашнього поетичного вечора від @ursus_poetry, на якому я дебютував як ведучий. Попри те, що зібралася невеличка компанія, вона була дуже затишною, і знов-таки через це у нас було більше часу для розмов поміж поезією... 🫣
Те, що було в мороці, залишається в мороці, тому багато я говорити не буду — най це залишиться загадкою. Просто скажу: ходіть на поетичні читання — і ви самі побачите, що витратили час недаремно.
А щодо виступів учасників того дійства, яке було вчора в підвалах мороку, скажу так: усіх був радий почути — кого вперше, а кого вже не вперше; головне, щоб не востаннє 😌
До нових зустрічей! А щодо місця... скажу вам словами митця:
«Місце встрєчі ізмєніть ніззя, блядь!» 😁

Терпіти не можу бидло, воно нахабне, дурне та огидне, воно вважає себе пупом землі і власний комфорт ставить вище за усе, таким чином створюючи дискомфорт іншим

Бидло

А бидлу зовсім не важливі
перипетії тих віршів,
які для них не зрозумілі,
бо мозок кволий, як той звір,

Який, не загнаний в халепу,
лежить собі на острівці,
де небезпеки не існує,
де мир і спокій на душі.

Вони галдять у ресторанах,
провадять власний маргінес;
їх абсолютно не турбує,
що дискомфорт несуть без меж.

Вони жахливі та нестерпні,
вони дратують геть усіх;
таким — дорога лиш у пекло,
де їх навчать манер земних.

І най чека мене відома невідомість.
Вона не проклятуща, не свята,
Бо на шляху її підносять зорі
В далеку далечінь незнаного митця.

Я геть усе віддам, щоби отримать волю
Від упереджень, що живуть у світі цім.
Вони усіх зв’яжуть у земні рамки,
Що дух таврують рабським халуєм.

І буду я боротись до останку
За все оте, з чого складаюсь сам,
І принципи, які палають палко,
Мене ведуть туди, де вас нема.

Десь там не споглядають скоса
На тих, хто є інакшим від усіх.
Десь там мене направлять стрімко
В далеку далечінь, крізь терни — по слідах!

І десь в кінці свого шляху земного
Мене зустрінуть славнії мужі,
Які так довго вже чекають того
Тріумфу думки над уявою в душі!

А ви радійте, поки змога є,
А ви не плачте, якщо так не треба.
А ви радійте, поки час ще йде,
А ви не плачте — вам того не треба.

Життя барвисте, та тьмяне,
Всіх нас в безодню тягне палко.
У ній все є — та в ній все йде,
Як того хоче власник танку.

Якщо захоче — враз усіх уб’є,
А може — він пасивно вас зґвалтує.
А чом би й ні? Він може це усе,
Бо він над вами стрімко домінує!

Слабкими є ви у очах того,
Що зверхньо спогляда на вас із небосхила.
Із вами рахуватись йому так западло —
З отих вершин, що ви не заслужили.

Ви дали слабину — і вам не повезло,
Що вчасно скористалися моментом
Всі ті, які цього чекали вже давно —
Вони не пробачають долі сентименти.

І ви раділи, поки мали змогу,
І ви не плакали — бо не настав ще час,
Коли той власник у залізних мурах
Дивився страхітливо так на вас.

Ви можете безмежно нарікати
На те, що ви малі й слабкі
Але змінить оце становище — ви здатні!
Якщо захочете шлях правди ви пройти.

Сонце пливе в океані ілюзій,
Місячний промінь освітлює день.
В світі шалених та хитрих алюзій
На небосхилі царює Морфей.

Всім намалює він дивні багатства,
Кожному — того, чого той бажа.
Старий гештальт закриває відважно —
В світі Морфея здобудеш сповна.

На цій планеті, що створена з вати,
Ти будеш бігти швидкіше за звук.
Полум’ям тьмяним осяються п’яти,
І п’ять Морфеїв погасять твій дух.

Тебе підносять до неба могили
Тих ворогів, що ти мав за життя.
Сам цар Морфей закладає цеглини
Того готичного цвинтаря зла.

Та ти прокинувся у своїй хаті,
На своїм ліжку, в світі своїм.
Зранку закінчилась та твоя казка,
Що збудував цар Морфей в світі снів.

Гріховна святість

Ви не зустрінете святих у цьому світі.
Яка ж тут святість, де підступа гріхи?
За руку вас тримають вони міцно
В Едем дорогу перекрили всі.

Куди не глянь — усюди квітне заздрість,
Бо як це так: він має, а я — ні?
Чому ж це він красивий від природи,
А я страшний, гидкий так ще й сумний?..

Гординя — то є творіння бога!
Бо вона‌ є найпершою з гріхів.
Бо ж сам ваш бог хворіє нею сповна —
Він через неї своє дитя згубив…

Розумна лінь - ти є рушій прогресу!
І геть у всіх показуєш свій хист
Навіщо ж нам надміру напрягатись?
Для чого ж нам потрібен отой хвіст?

Обжерливість — то насолоди сила!
Нехай від страв прогнеться увесь стіл.
Їж досхочу, поки їство псується
Нехай живіт тріщить від праведних зусиль.

Без жадібності світу ти не купиш
Бо геть у всього є своя ціна.
Я маю вдосталь, та хочу мати більше!
І в лозунга цього також своя ціна.

О хтивість… куди ж без тебе, мила?
Скрипіння ліжка, пристрасть отих тіл…
А стогін, що лунає з того ліжка,
П’янить сильніше напоїв богів!

А гнів — товариш твій одвічний,
Не підведе, підтримає завжди.
Зірвись на будь-кого, не стримуйся, людисько—
І стане плач тобі утіхою в душі.

І ось тому святих нема на світі:
Бо хоч один з семи — із вами назавжди.
Тому не варто святих з себе робити —
Не лицемірте, собою будьте ви.