Не чіпай наші сиві минулі тривоги
Ми далеко тепер від інтриг і халепі Мені сяє твій погляд, твої плечі і ноги, І ворушиться вгрітий підзоряний степ.

Пахне звечора небо осінніми птицями
І повітря стоїть, як зелена ропа.
Пахне степ чумаками, волами, мазницями
І вони вже самі виростають в степах!

Це не сниться мені!.. Татарва за горбами!
І дружини Русі випливають з дібров.
Я люблю тебе. Хто ти?.. Ночами і днями Ти важкими квітками вцвіла в мою кров

Я царюю в тобі!.. Сподівання химерні Насторожені думи летять, як туман!. Булавою збиваючи зорі на стерні, Україну порубану зводить Богдан.

Я люблю тебе степом, Дніпром і Тарасом,
Орлім небом в барвистості хмарних споруд
Я люблю твої рухи, вчаровані часом,
І вологу, розтулену музику губ.

Тіні предків моїх відійдуть на світанці, І прокинеться світ у пташинім рою.. Мені світять твій погляд,і плечі,і пальці, –
І зоря доганяе зорю.

Мій часолад зазнає шкоди,
Я витрачаю час дарма,
Вночі я дивлюся на світло,
А вдень у темне небуття.

На берегах старого моря
Вдивляюся у неба глиб,
А у пустелі неосяжній
Я бачу дюни вічний цвіт.

В лісах величних та глибоких
Безкраю пустку бачу я,
А у живих створіннь природи
Я бачу смерті забуття.

Немає сенсу вже шукати,
Усюди те, чого нема,
Балансу славного принади —
Забуті вже, їх тут катьма.

Узагалі вірші пишу довго, спочатку в голову приходить якась ідея і якийсь катрен/терцет/дистрих, потім на основі цього я продовжую писати, деякі такі ідеї в мене можуть роками лежати, але от якось на поетичному вечорі мені прийшла ідея, яку я в той же вечір реалізував, переважно про любов та кохання не пишу, але атмосфера тоді була відповідна, тож вийшла якось так

Ти не одна,
Я не один,
А він, а він, а як же він?

Стоїть, мовчить, тебе чекає,
Він тебе любить — ні, кохає!

В його душі палає мрія,
Де тільки він,
Де тільки ти,
Удвох застигли у цім світі,
Для вас горить зоря в пітьмі.

Проте ця мрія не збулася,
Цей світ не казка,
Не мрійня.

Удвох вам буть
Не дала шансу
Реальність нашого буття.

Насправді найбільшим ворогом людей, є самі ж люди, поки одні створюють проблеми, інші думають як би ті проблеми вирішити
Але що мабуть найсумніше, це те, що від рук людини страждає усе, що їх оточує...🥲

Сутність

Я був колись веселим,
Я був колись сумним.
Я був неначе жолоб
На дні отім морським.

Не турбували зовсім
Клопоти ті людські,
Але хіба так можна
На цій твердій землі?

Байдужість неосяжна
Живе в людській душі.
Змінити це не здатні
Ні духи, ні боги.

Божественне творіння не знає берегів!
Воно тебе погубить в байдужості тих хвиль.
На дно тебе затягне океанічна глиб,
І тиск ваги морської
Покінчить життя плин.

Ну і маючи відповідний настрій та тему, скину вірш, який тільки-но вчора дописав

Гуманіст

Лежав я сам в пустій кімнаті,
Нікого поруч не було.
Думки зростали епохальні,
Що несли людям тільки зло.

Вони на це все заслужили,
Вони огидні і тупі.
Вони самі себе зробили
Рабами власної пітьми.

Нема мені чого боятись,
Є праведним оцей мій шлях.
Думки мої не аморальні —
Вони врятують тільки так!

Бо люди на оцій планеті
Несуть усім лиш тільки зло.
Пухлина на небеснім тілі —
Їх знищення — то є добро!

Я безпринципний та жорстокий,
В крові людей я утоплю!
Буду волать, б'ючи у груди:
"Я гуманіст, я всіх люблю!"

Приїздив не так давно у відпустку один з моїх старших братів (в мене їх троє і всі троє наразі у війську), ми з ним частенько можемо балакати про все і ні про що годинами, і ось в один з таких вечорів, як завжди почали про щось балакати, вже й не пам'ятаю точно про що і в цій розмові я навів йому непоганий приклад пов'язаний із фізикою світла і те як ми бачимо речі, йобу він сподобався, а я тоді узяв цю думку на олівець, і сьогодні от дописав вірш

Сприйняття

Усе на світі чорно-біле,
Таке насправді вже життя,
І тільки сонячний промінчик
Нам розмальовує буття.

Палітру барв дарує славну,
Ох, скільки в світі кольорів!
Кожна дрібничка у природі
Багацько має видозмін.

Ти через призму свого ока
Малюєш світ, як хочеш ти:
Зелену травку десь у лісі
Аквамарином бачиш ти.

Блакитне небо над тобою
Ультрамарином зазорить,
А кров багряна в твоїх жилах
На волі потемніє вмить.

Ти є художник у цім світі,
Все буде так, як пишеш ти.
Цей світ насправді чорно-білий...
Палітру барв тримаєш ти.

У зв'язку з нещодавніми подіями, усе більше впевнююсь в тому, що людям начхати на всіх, але найбільше їм начхати на самих себе, бо їх поведінка, яка нібито має упередити третю світову війну, навпаки веде світ до її наближення і от на цих емоціях я дописав ще один вірш

Екзистенційна журба

Хвилі, милі, кілометри
Спокою‌ нам ніколи не дадуть
Усе, це все, то долі сентименти
Вони всіх нас в могилу заведуть

Історія нас ма навчати,
Що геть усе повторює її,
Невідворотня та хвилина слави,
Яка до нас приходить від нудьги

Бо люди, то дурні створіння
На помилках не вчаться геть зовсі́м
Саме тому Боги щораз ридають:
Бо розум да́ли, мудрість не дали́...

Ще з дитинства я захоплювався такою чудовою країною як Японія, їх історія, культура, мова, традиції та звичаї мене завжди вражали і з кожним роком я все більше і більше цікавився цією країною, особливо мене дивував їх феномен самурайства який багато в чому перегукується з нашим козацтвом, і от не так давно я прочитав Хаґакуре щоб краще ознайомитися з Бусідо, ідеєю яка лежить в основі етичних та моральних засад самураїв, давно вже в голові мав ідея щоб написати щодо цього вірш, але усе воно ніяк не йшло і от вчора після чудового поетичного вечора, прийшовши додому відразу з'явилася ідея як би то реалізувати, і от що з цього вийшло

Самурай

Я самурай — такий мій шлях нужденний...
Та не нужденний він — ой, годі дорікать.
Обрав його я сам в пітьмі безмежній,
Довіку буду я по нім блукать.

Я самурай — при собі честь я ношу,
Той кодекс Бусідо — зі мною до кінця.
Я не боюся смерті — ой, не можу;
Без роздумів, за сьоґуна віддам своє життя!

Я самурай — ганьбу змиваю кров'ю,
Бува ворожою, бува й свою проллю.
Якщо так станеться, що пана підведу я,
Сеппуку вчиню і честь свою верну.

Я самурай — безстрашний, чесний воїн,
В обличчя смерті завжди дивлюсь я.
І чайну церемонію я досконало зроблю,
Дотримуючись принципів буття.

Я самурай — батьків я поважаю,
Які б вони у мене не були.
Сакури́ цвіт весною споглядаю,
П’ючи саке — втішаюсь від краси.

Я самурай — кінця мій шлях не має,
Мета для мене — то тяжкий тягар.
І смерть свою безмежно зневажаю;
В бою загину, бо там є честь моя...

І от він впав в самому вирі бою,
Він був один проти цілой орди.
І в той момент, коли стікав він кров'ю,
Сакури́ спів почув — і з посмішкой спочив.

Ходив вчора на поетичний вечір, враження залишились від нього цікаві, тому краще без зайвих коментарів

Київський божевільний

А що, як ми — лиш витвір уяви,
Одного мужичка, родом із Шафи?
Все життя він працює на Пташиному Ринку,
Він — голова ГО по захисту собак і горобців.

Його донька — капітан поліції,
А живе він тут, у будинку поруч.
Побачивши якесь «двіженіє» —
Він вирішив зазирнути до нас,
До витворів власної уяви.

Усі собаки й горобці Києва
Пройшли крізь його лагідні руки,
Що тремтять — не від Паркінсона, як дехто міг подумати.
А від власне-невласного прокляття — алкоголю.

Він говорить Києво-куренівською говіркою, за якою — століття болю нанесених нам москвою...
При згадці дев’яностих, пускає скупу чоловічу сльозу.
Він існує тільки тут, і тільки зараз.

А всі ми — що прожили десятки життів лиш для того
Щоб опинитися тут і тільки зараз,
У цьому бентежному просторі
В його неспокійній уяві.

Він — Київський Божевільний.
Таких тут вдосталь.
Такі, як він, можуть робити все,
Де завгодно. Як завгодно. І коли завгодно.

А ми — лише відбиток його свідомості.
Просто витвір... його уяви.
Ми — лише витвір його уяви…

Карпатська дивина

Згорав я в попелі цигарок,
Під рясним зоряним дощем.
Краса навколо незрівнянна —
З міським пейзажним кабаре.

Оточувала скрізь природа —
Господарем вона тут є.
Про тебе їй усе відомо —
Сховать не вийде, хто ти є.

Той дивний вечір десь у серпні
Забуть ніяк не вийде вже.
Та ти і сам цього не хочеш —
Момент той твій, життя твоє.

І от в Карпатських височинах,
На полонині, близь Синька,
Чортівське кодло зібралося
Вершить людське життя-буття.

Тебе побачивши, зраділо —
Немов оте мале дитя.
Та й як чортам тут не радіти,
Коли до них прийшла рідня?

Приїхав родич з міста Кия,
Бо вже давно не бачив їх.
Хотів із ними погуляти,
Бо він так любить їх усіх.

В дарунок він привіз їм віру,
Зневіру, ненависть, любов.
Колекція та страхітлива —
Складалася з людських думок.

Чорти належно оцінили
Дарунок той, що брат привіз.
Вином та пивом пригостили,
Продовживши свій маргінес.

Три дні й три ночі всі гуляли,
Співали, пили і жили.
На тій чарівній полонині
Вони гулянку провели.

І от настав той час прощатись —
Братуня їде вже домів.
Нема чого вже тут боятись —
Чорти веселі та сумні.

Такс, треба й сюди покидати відео з моїх виступів на поетичних вечорах від Урсуса