#27_липня_день_медичного_працівника

«ЗА КОЖНОЮ ВІДБИТОЮ ПОСАДКОЮ – КРОВ НАШИХ ЛЮДЕЙ»

– Мені – 52. Я – одесит, працював на швидкій. Але, коли у перші дні повномасштабного вторгнення у будинок моїх знайомих прилетіла ракета і вбила двох дорослих та двох діток, це стало останньою краплею. Злість. Була велика злість. Хотілось максимально нищити ворога. Так я став солдатом.
Я не вмів воювати, ніколи не служив у армії. Ще в 12 років видалили селезінку, тож у мирний час вважався непридатним. Ніколи не тримав у руках зброю. Але це рішення було однозначним. Брати, які вже на той час служили, пояснили: «На війні навчишся швидко».
Навчився. Не лише надавати медичну допомогу під обстрілами й витягати поранених хлопців з-під завалів, а й стріляти із трофейного кулемета, окопуватись, штурмувати ворожі посадки, звільняти території, брати в полон окупантів.

Іван із позивним «Док» – лаборант медичного пункту радіотехнічної бригади імені Богдана Хмельницького Повітряного Командування «Південь». Та його історія вкрай далека від білих халатів і стерильних інструментів. Вона про те, як під ворожими КАБами, дронами, снарядами артилерії стримувати ворожі штурми та з останніх сил просуватись уперед… паралельно рятуючи життя побратимам.
У складі Зведеної Стрілецької бригади Повітряних Сил він поряд із морськими піхотинцями пройшов чимало пекельних боїв. Зізнається, що більшість історій – не для преси, принаймні, не для прочитання рідними.
Найважчий спогад про червень минулого року, який провів на Донеччині. Багато роботи було, багато втрат… Та тоді за 8 днів йому із побратимами вдалось звільнити 4 села. А значить усе точно було недаремно. Додає: ніде не зустрічав таких справжніх людей, як на цій війні.

– Важко було, значно важче, ніж ми всі очікували. За кожною відбитою посадкою – кров наших людей. Можливо, це звучить дещо банально. Але, повірте, коли дивишся в очі цим людям, ставлення різко змінюється. На тих ділянках фронту, де воювали ми, противник значно переважав – і кількісно, і технологічно. Прострілювалось усе і з усього. Живеш в землі, а відстань до ворога обчислюється в метрах… Літаки, вертольоти, танки, ворожі дрони бачать кожен наш крок.… У нас не було такої «розкоші», але ми не скаржились і не розслаблялись ні на мить. Ніхто не падав духом. Просто боролись кожен на своєму місці. Всі розуміли, що стоїть на кону. Якщо цього не робити, ворог метр за метром забере у нас все.

Під час одного із штурмів «Док» отримав поранення. І досі з уламком в нозі… Та, зізнається: «Ще є сили! Бігаю, не надто повільніше за 20-річних! Та й хіба всидиш на місці, коли юнаки гинуть?» Навіть думки про звільнення не було!

– Мінометний обстріл, нічого особливого. В деталях пам’ятаю, як побратими надали допомогу, евакуювали… Я оцінив поранення: «Зовсім скоро зможу повернутись на фронт»… Давно для себе вирішив: зі щитом або на щиті! Тож служитиму до кінця війни. Точніше до остаточної перемоги. Інших варіантів немає. Можливо, хтось скаже, що я вже застарий для героїчних вчинків. Я на це завжди відповідаю, що «війна стирає зморшки». Та й, зрештою, іншого виходу у нас, українців, немає. Або ми – або нас!

Досить типове запитання про кількість поранених, що їх рятував, викликає у Івана лише здивування.

– Хіба під час війни до статистики? Багато… Різної складності. Здебільшого із серйозними кровотечами. Головна задача – витягнути, якщо засипало землею; відтягнути у хоч трішки безпечніше місце; зупинити масовану крововтрату... Проводити якісь складніші маніпуляції під постійним вогнем нереально. Хотілося б зараз розповісти про якісь неймовірні порятунки. Такі й справді були, коли здавалось, що «ну все…», однак помаленьку вигрібали… Але втрат багато. Звісно, вони в жодне порівняння не йдуть із ворожими, але… Мої побратими – неймовірні люди, відважні, сміливі, із колосальним досвідом… І в кожного із них було своє нормальне життя. Як, зрештою, і у мене.

Колегам та побратимам Іван бажає головного: «Сили та терпіння!» Попереду – вирішальні битви.