Я випросталась. Мене вже нестримно несло.

— Руйнуй, – сказала я. — Хочеш? Руйнуй. Роби з нею що завгодно, зрівняй з землею, постав хоч казино, мені байдуже. Я не вийду за людину, яку не знаю. Я не збираюся жити так, щоб тобі було зручно і вигідно. Якщо ти знищиш школу, це буде на твоїй совісті, не на моїй. Я спатиму спокійно.

Я сказала це і відчула пʼянку легкість. Ніби я скинула з плечей мішок. Наче вперше за багато років повітря дійшло до легень. Я навіть усміхнулась, сама від себе не очікуючи.

Батько мовчав. Довго. Так довго, що я вже подумала, ніби виграла цю сутичку, вперше в житті вийшла з-за цього столу переможницею. А потім він теж усміхнувся.

— Он як, – сказав він. — Значить, школа тебе не стимулює.

— Ні.

— Що ж. Я так і думав. У тебе її характер, — він повільно кивнув. — Гаразд.

Я вже збиралась відсунути стілець, вважаючи розмову завершеною, коли він знову заговорив:

— Твоя мати лежить на міському цвинтарі. На ділянці, яку купив я. Особисто я платив за землю, за пам'ятник із білого мармуру, за щомісячний догляд, за квіти, які там висаджують щовесни. Ти, мабуть, ніколи навіть не думала про це, правда ж?

Я застигла, не розуміючи до чого він веде.