— Ребекко, не змушуй мене показувати тобі мою страшну сторону. Тобі не сподобається.

— То тепер я твоя полонянка, так? – злісно закричала я, відчуваючи, як сльози безсилля підступають до очей. — Посадиш мене під замок, хрещений? А те, чого хочу я, тепер взагалі не має значення?

— Відтепер ти частина нашої сімʼї. Хочеш ти цього чи ні, мені плювати. Ти виходитимеш із дому тільки з охоронцем. І ти слухатимешся мене, що б я тобі не сказав. Честь сімʼї понад усе, Ребекко. Інакше мені доведеться особисто вчити тебе поваги. А це буває дуже боляче.

— Це не людина... це якийсь довбаний казус з атрофованою емпатією, – тихо пробубніла я собі під ніс, відвертаючись до вікна.

— Що ти там зараз патякнула?

— Кажу, що тобі ніколи не вдасться змусити мене підкоритися, – голосно відрізала я, знову дивлячись на нього. — Тобі краще прямо зараз розвернути цю чортову машину і повернути мене
назад до Нонни!