Останній фільм, який я подивився до початку війни й поки що взагалі останній для мене – це “Нескінченність за Флоріаном”. Готував текст для одного з видань, спілкувався із режисером Олексієм Радинським та звукорежисером і композитором фільму Андрієм Борисенком. Це стрічка одночасно і про людину-оркестр Флоріана Юр’єва, автора “Тарілки на Либідській”, який не побоявся захищати свій твір від брудних рук капіталу, так і про наш Київ загалом, який гинув від свавільної забудови. А менш ніж за дві доби з моменту перегляду фільму окупанти почали бити ракетами по українській столиці. І от серед цього жаху, який триває третій тиждень, канал режисера Радинського kinotron приніс хоч якусь позитивну новину – на Закарпатті затримали Вагіфа Алієва, київського забудовника і того самого “інвестора”, який мріяв пофарбувати Тарілку у синій колір та зробити її частиною свого їбучого ТРЦ. Деталей по затриманню немає, але, сподіваюсь, антигерой фільму Радинського опинеться там, де йому і місце - хай хоч все там пофарбує, але за свій кошт і власноруч.

Зараз наш Київ страждає. Під час війни начебто немає місця жалю до будівель, найважливішим є людське життя, і це, безперечно, так, але я багато думаю про місця з якими у мене асоціюється столиця – і дуже хочу, аби вони вистояли. Після війни ми будемо дивитися кіно у кінотеатрі “Київ”, милуватися Дитячим світом на метро Дарниця і точно відкриємо світломузичний театр у Тарілці як того хотів Юр’єв. По мосту Патона поїде трамвай, який знову з’єднає два береги Дніпра, швидкісну лінію продовжать до Палацу спорту, а наше найкраще у світі метро ніколи більше не буде бомбосховищем. А я писатиму про кіно, за яким дуже сумую.

Ще одна важлива ініціатива від фестивалю Докудейз:

"Наша команда започатковує збір відеосвідчень війни для їхньої каталогізації та архівації. Зібрані відео ми плануємо перекладати англійською мовою й оприлюднювати на іноземних інформаційних ресурсах, аби світ з перших вуст дізнавався про жорстоку війну, яку веде проти нас Росія. А також про безпрецедентний, героїчний опір, який чинить український народ.

Відзняті відеокадри будуть передані майбутнім дослідникам/-цям та документаліст(к)ам, аби вони могли користуватися каталогом і використовувати цей матеріал у своїй роботі (попередньо узгодивши умови використання з автор(к)ами)."

Біля станції метро "Лукʼянівська", 15.03.2022

Фото: КМДА

дуже потужний текст текст Насті Теор

I was slowly learning how to live in wartime, constantly trying to find an answer to the question “should I leave or should I stay?”. I received dozens of messages with the same meaning: “Leave now! Before it’s too late”, the terror in Mariupol, Bucha, Rubizhne, Sumy, Borodianka and Hostomil and many other places also “was telling” me the same. And my gut was telling me: “Stay, otherwise you’ll go crazy, you will give up”. - from Nastia Teor's text about the first 2 weeks of the war

Найбільш скачувані фільми на karagarga сьогодні, вітаю всіх причетних

(На русском ниже)
Російська агресія здійняла чергову хвилю звинувачень російськомовних у тому, що це вони принесли війну до України.
Про це пишуть не лише користувачі соцмереж із міст, які приймають переселенців, а й публічні інтелектуали.
Почитайте колонку Романа Губи, який виступає на захист російськомовних жителів України та проти мовної війни.
_
Российская агрессия подняла очередную волну обвинений в том, что это русскоязычные жители принесли войну в Украину.
Об этом пишут не только пользователи соцсетей из принимающих переселенцев городов, но и публичные интеллектуалы.

Прочитайте колонку Романа Губы, который выступает в защиту русскоязычных жителей Украины и против языковой войны.
✔️ Версия на русском: https://bit.ly/russian_language_in_Ukraine

до попереднього репосту: давно хотів щось таке написати, але Рома Губа мене випередив

Українські кінематографісти вміють знімати дуже хороші фільми. Але коли вони починають виступати публічно, дуже часто починається суцільний крінж. От, скажімо, режисер Сергій Лозниця, чиї документальні фільми я дуже ціную. Як тільки він відкриває рота, щоб дати інтерв’ю, хочеться тільки одного - щоб він пошвидше затулив пельку. (Так, Лозниця - український режисер, бо в нього український паспорт, а інших критеріїв приналежності до цієї категорії просто не існує).

Найбільша ж проблема в тому, що індивідуальні недолугі виступи Лозниці (чи будь-кого іншого) дискредитують виключно його самого. А колективні недолугі виступи дискредитують усю професійну спільноту. От, скажімо, коряве оголошення “Української кіноакадемії” про виключення Лозниці. З печерними формулюваннями, які могли б мати місце виключно на з’їздах партій КПРС або ВО “Свобода”. Й ці люди, думаючи, що здійснюють “культурну дипломатію”, на повному серйозі поширюють свою маячню на весь світ.

Увесь світ, може, був би й радий солідаризуватись з українськими кінематографістами - та після таких стейтментів радше пануватиме думка, що це якесь збіговисько недалеких недоумків. У світі ж не знають, чим насправді є “Українська кіноакадемія”, й можуть гадати, що вона справді представляє українську кіноспільноту

Очень правильный манифест деколонизации РФ. Одно уточнение: никакого "мирного уничтожения империи" не произойдет. РФ прекратит свое существование в ходе длительной и тяжелой гражданской войны. Впрочем, вся история РФ - это и есть история гражданской войны, которая началась в октябре 1993-го года и с тех пор лишь принимала различные формы

https://www.stop-the-war.world/ru/decolonize-russia-ru/

Мой текст "Дело против Российской федерации" перевели на восточно-украинский язык

http://aroundart.org/2022/03/22/case-against-russian-federation/

Для мене дуже важливий цей відгук на мій текст від філософа та еколога Адріяна Івахіва (автора книжок Ecologies of the Moving Image, Shadowing the Anthropocene та багатьох інших, чию лекцію ми організували в ЦВК у Києві 2016-го року).

Особливо - його фінал: "Деколоніальність, за визначенням - це не просто анти-імперіалізм, це анти-всі-імперіалізми"

https://blog.uvm.edu/aivakhiv-ukrtaz/2022/03/22/decolonialism-and-the-invasion-of-ukraine/

Не може не тішити, що деколонізація Росії нарешті стає гарячою темою для всього світу. Завтра братиму участь у цій події, яку організовують непересічні знавці російської хтоні Міхал Муравський та Анна Енґельгардт. Також буде програма фільмів проти путінського газлайтінґу, відібрана Олексієм Кучанським. Трансляція за цим лінком

Мне понравилась вот статья на и-флакс, The Case against The Russian Federation (вот перевод на русский). Олексий Радински предлагает развернуть все эти рассуждения о том, что "Киев – мать городов русских", и воспользоваться ими, чтобы начать из Киева же глобальное движение освобождения мира от РФ. Интересно, что я редко встречал такие мысли с той стороны, что хотела бы этого освобождения – для нас политические события в Киеве были скорее вдохновением и вопросом о том, как политика вообще может работать. А вот его противники как раз в него подчеркнуто верят, как уже давно явно пугает Путина "русский майдан". Почему бы и нет? Если он боится русского майдана больше любых санкций и даже больше массовых захоронений?

Сейчас действительно очень важное время для деколониальной мысли. В ней точно есть и мифопоэтический, и практический, и даже институциональный потенциал для каких-то очень нужных миру действий. Но это очень непростое движение, и некоторые простые, даже примитивные утверждения и требования, которые иногда выдаются под этим именем, кажутся мне очень странными, вредными и злодейскими (не стоит забывать, что даже дугинизм и путинизм это тоже своего рода примитивная и неадекватная деколониальность). Сейчас – то время, когда деколониальная мысль может проявить себя, как действительно что-то глубокое, вдохновляющее, адекватное ситуации и готовое принять в себя человечество. Я очень на это надеюсь.

к предыдущему репосту: согласен с критикой примитивной деколониальности, но просто снова процитирую Адриана Ивахива: деколониальность - это не просто антиимпериализм, это анти-все-антиимпериализмы

Помните выступление Александра Сокурова в декабре прошлого года? Он тогда сообщил лично Пу, что “с русскими никто больше не хочет жить в одном государстве”, и что пора “отпустить Кавказ” подобру-поздорову. И что в Дагестане какие-то молодые люди сказали Сокурову: “Будете воевать с НАТО - мы на вашей стороне воевать не будем”.

Так вот, недавно появился список военнослужащих отдельной мотострелковой бригады из города Буйнакска, Дагестан, которых отправили в Украину “воевать с НАТО”.

Сейчас, конечно, глубоко по барабану, что там себе думает Александр Сокуров. Но прям очень интересно, что сейчас думают те его собеседники из Дагестана. Почему-то не сомневаюсь, что они скоро пойдут воевать, вот только явно не на территории Украины

На сайті MoMA вийшла добірка фільмів з України Notes From the Ground (кураторка Інґа Лаче). До 30-го квітня доступні "Ні! Ні! Ні" Рідного, "Лист до горлиці" Дани Кавеліної, "Нотатки з підземелля" Улі Голуб, "Щоб потім не казали, що ми не пам'ятаємо" Хімея та Малащука, та наш "Зсув".

Можна було б повправлятися в чорному гуморі з приводу назви програми та її перекладу українською, та мабуть все ж не буду.

(На днях у MoМА також відкрилася виставка художників і художниць, народжених в Україні, яку критикували за те, що там суцільні класики й майже ніякого сучасного мистецтва. Добре хоч в онлайн-форматі трохи це компенсують)

Евгений Голубенко (муж Киры Муратовой и выдающийся художник кино) дал интервью Антону Долину, а тот совершил очередной имперский высер о том, что "фильмы Муратовой - факт русской культуры". На что Голубенко ответил просто блестяще: "Вот тебе лично не один хер, если Якутия станет провинцией Китая?"

Бедные, бедные русские интеллектуалы. Им придется жить в мире, где Киру Муратову будут считать южноукраинской режиссеркой, которая снимала фильмы на южноукраинском языке. А это намного сложнее, чем смириться с потерей Якутии

Перший український фільм нової війни: "Мир і спокій" Мирослави Клочко та Анатолія Титаренка за п'єсою Андрія Бондаренка. Дуже точний фільм про те, що ніякого миру не існує, мир - це війна

На Євроньюз вийшла стаття про фестиваль Докудейз, який мав проходити в Києві у ці дні, але відбудеться після війни. Саме там буде українська прем’єра нашого фільму “Нескінченність за Флоріаном”.

Я дуже радий, що завдяки цій статті у мене виникла нагода нагадати про арешт головного антигероя нашого фільму, російського мафіозі Вагіфа Алієва, якого затримало СБУ. З тих пір, на жаль, не надходило жодної нової інформації на цю тему, та більшість киян та киянок із нетерпінням чекають cуду над цим персонажем.

Але навіть цей несподіваний поворот сюжету блякне поряд із тим фактом, що головного героя нашого фільму Флоріана Юр’єва у статті назвали “the Russian architect”. Вдумайтесь: ви народжуєтесь у сибірському концентраційному таборі в тунгусько-української мами та німецько-російського тата, які перебувають у засланні. У віці двадцяти років вас засуджують до 20 років каторги через конфлікт з членом російської компартії. Вам вдається звідти втекти і ви опиняєтесь у Києві, де працюєте наступні 70 років, а ваші роботи стають невід’ємною частиною ідентичності цього міста. Потім ви помираєте, а коли західні журналісти натрапляють вашу біографію, вони пишуть, що ви - “російський архітектор”.

Деколонізувати Росію - недостатньо. Потрібно також деколонізувати “Євроньюз”

русские на данный момент напоминают мне «подопытных» детишек из фильма который мне показал папа «я и другие» 1971 года. этот фильм состоит из ряда социально-психологических экспериментов. в основном это эксперименты на внушаемость. вопросы, которые поднимаются в этом фильме - «насколько мы самостоятельны в своих суждениях? как влияют на нас другие люди? насколько мы поддаемся внушению?»

один из экспериментов заключался в том, что воспитательница посадила за стол 5 детей дошкольного возраста. четырем из пяти она насыпала сладкую, вкусную овсяную кашу и ещё до съёмки сказала причмокивать, хвалить её, говорить какая она сладкая. пятому ребёнку насыпали соленую кашу. всем детям по очереди давали по ложке каши, спрашивали какая она на вкус. они отвечали, что сладкая. когда очередь дошла до пятого ребёнка с соленой кашей, он тоже ответил, что она сладкая.

так вот, воспитательница - это путин, да и в общем правительство рф.
сладкая каша - деньги.
те самые 4 из 5 детей - русские сми, блоггеры, телеведущие, медийные личности.
последний ребёнок с соленой кашей - русский человек, обычный житель, потребитель.

так же можно провести параллель со следующим экспериментом из этого фильма. опять же, 5 детей, перед каждым поставили по две пирамидки. одна чёрная, другая белая. четырём из пяти сказали говорить, что обе пирамидки белые. когда очередь дошла до пятого ребёнка, четко видя перед собой одну белую и одну чёрные пирамидки, мальчик ответил «обе белые».

быть как все - совершенно естественное стремление ребёнка. психика ребёнка, его восприятие, характер, мнение и т.д формируется на основе окружающей его среды. сверстников, учителей, родителей. но все же, с каждым годом дети развиваются, учатся чему-то новому, их восприятие мира меняется, они начинают фильтровать информацию которая проходит сквозь них, различать ложь от правды. это естественный процесс в психологии человека. видимо, так сложилось, что в эволюции русского населения в какой-то момент этот процесс притупился и вот что из этого вылезло.

p.s. прикрепляю отрезки из фильма. очень советую посмотреть его полностью.