Поки українська військова машина ламає об коліно російську гордість та відправляє бурятів у небесну тундру, економічні санкції ментально та фізично заганяють Росію у щось між 17-м та 19-м сторіччям, де мрії про Імперію, світове господство та Енергорубль прив'язаний до кіловат/годин. Сьогодні будемо розглядати чому російський економіці остаточно габела і як вони доскакалися до такого життя.

У 1925 році молода держава – Радянський союз – вперше зіткнулася з проблемами платіжного балансу. Економічне відновлення після громадянської війни збільшувало сукупний попит в радянській економіці. Це призвело до зростання імпорту і неможливості для радянського уряду покривати весь попит на золото – засіб міжнародного розрахунку. І тоді вперше було прийняте рішення, яке пізніше стане постійною практикою у збоченій радянській системі управління – експорт зерна для збільшення золотовалютних запасів та підтримання темпів імпорту. Така система проіснує приблизно 30 років, до моменту, поки СРСР перестане бути чистим експортером зерна, втрачаючи можливість експорту навіть в країни-сателіти Східної Європи.

Дивлячись на СРСР з нашого сучасного, глобалізованого та щільно пов’язаного світу, можна легко переоцінити автаркічність Радянського Союзу. Ймовірно складні зв’язки між радянськими підп-риємствами, багаторівність військової машини, саме поняття «наддержави» багатьох можуть легко ввести в оману, створюючи уявну картину відмежованої від світу самодостатньої імперії, в якій жили «бідненько, але чистенько». Сам факт існування вищеописаної схеми вказує на те, що самодостатність Радянського Союзу, щонайменше на початкових етапах, суттєво переоцінюється.

Насправді в цей початковий період історії, названий сталінською індустріалізацією, зовнішній сектор був задіяний дуже широко. Так, дійсно, технології, заводи і кадри імпортувалися – в 30-ті роки для побудови промисловості, а в 40-ві та на початку 50-х – для відновлення країни. Здавалося, що до того моменту, коли СРСР став імпортером зерна, він перебував на рівні самодостатності. Тобто він точно зможе існувати відокремлено від усього світу, погрожуючи всім ядерною зброєю, і конкурувати на рівних з капіталістичною системою. Але це не так. Структурні проблеми, породжені дегенеративною радянською системою, давалися взнаки вже тоді.

Ключовою структурною проблемою була залежність від імпорту продуктів агропромисловості. Незважаючи на значні інвестиції, суттєвого зростання ні продуктивності, ні валової кількості врожаю не відбувалося. Поки в Європі продовжувалася зелена революція і континент вперше у своїй історії ставав експортером продукції аграрної та харчової галузей, СРСР впадав у все більшу залежність від імпортних поставок зернових. В умовах одночасного збільшення населення та зростання урбанізації, радянський уряд вже не міг вдаватися до стратегії голоду, яка була цілком прийнятною в 30-ті та 40-ві роки. Одним з прикладів зміни внутрішньополітичних умов стали сумнозвісні події у Новочеркаську, де людей розстрілювали за незадоволення зростанням цін. Хоча факт і спосіб «врегулювання» такого інциденту може здатися демонстрацією сили радянської держави, сам протест щодо зростання цін різко контрастував з подіями наприклад післявоєнного голоду і був свідченням змін у державі.

Врегулювати цю проблему можна було виключно збільшуючи обсяги імпорту. Для цього не під-ходили традиційні партнери СРСР у вигляді Східної Європи, які і самі потребували від СРСР поставок. Необхідно було запропонувати світовому ринку щось, що змогло би забезпечити Радянський Союз достатнім обсягом валюти для підтримання зростаючого попиту на продукти харчування.
Навіть в часи найбільшої відірваності від світу Радянський Союз був представлений на світовому ринку. Однак, досі це були тільки ресурсні товари, міжнародну економіку радянська промисловість не дуже цікавила. І радянський уряд (в особі А.І. Мікояна) був повний рішучості виправити цю ситуацію. А.І.Мікоян, призначений Народним комісаром внутрішньої та зовнішньої торгівлі СРСР саме після пер-шої кризи платіжного балансу, весь час, починаючи з другої половини 50-х років і до своєї відставки у 66-му році, безупинно просував експорт СРСР. Його успіхи і невдачі повністю сформували розвиток економіки СРСР та пізніше економіки РФ, яку і в наші дні можна з впевненістю назвати «Економіка імені Анастаса Івановича Мікояна». Він її автор і архітектор.

А.І.Мікоян відчайдушно прагнув вразити світ продуктами радянської промисловості. Весь згаданий вище час він постійно зустрічався з представниками капіталістичних країн і продавав їм радянські товари. Підкуповуючи привабливими умовами, таке просування мало успіх на перших порах. Але отримавши перші партії товару, покупці відзначали вражаючу низьку якість і невідповідність початковим умовам (Наприклад [1] [2]). Нових угод не заключалося. Насправді, такі проблеми були не тільки у промислових товарів. Навіть ресурсні товари на міжнародних ринках стикалися з проблемами. Сталого джерела валюти у СРСР поки що не було.

Паралельно з цими подіями безпрецедентно зростала економіка західноєвропейських країн. Це позначалося на енергоносіях, попит на які у Європі стрімко зростав. Європейці потребували нових постачальників, оскільки мало місце фактично монопольне положення британських і американських компаній. І це був шанс для Радянського Союзу.

Однією з перших країн, з якою почалися перемовини, була Італія. У 1958 році був підписаний перший контракт, а в 1962 відбулося перше постачання нафти в Італію. Варто зазначити, що це була не проста угода, а «нафта в обмін на труби». За постачання 12,5 млн тон нафти Італія була зобов’язана надати 240 тис. тон труб великого діаметру, дизельні двигуни, синтетичний каучук та трубопровідне обладнання, які в майбутньому були використані для збільшення поставок енергоносіїв в Європу (в першу чергу – для побудови газопроводу через країни-сателіти в Східній Європі та пізніше – Трансавстрійський газопровід). Через 30 років після початку індустріалізації, СРСР не був здатен забезпечити себе подібними речами і навіть у виконанні експортних поставок енергоносіїв не був самодостатнім.

Однією Італією успіх не обмежувався. СРСР був зацікавлений у розбудові економічних стосунків з локомотивом післявоєнної Європи – ФРН. Через вето США на поставку труб із сталеливарних заводів Рейн-Руру, запроваджене в 1962 році, економічні стосунки між країнами перебували у стагнації протя-гом цілого десятиліття. Але навіть в таких умовах у 1963 році представникам Міністерства зовнішньої торгівлі СРСР та приватних компаній ФРН вдалося домовитися про експорт обладнання та експертизи для нафтопереробної галузі. Після декількох років ФРН та СРСР змогли обійти вето, а з 1970 року – почалося постачання газу напряму. З того часу оборот торгівлі між країнами суттєво зріс.

До початку нафтової кризи 1973-го року СРСР закріпив своє становище як ключового гравця на ринку енергоносіїв (в першу чергу – природнього газу) в Європі. Це дозволило Європі значно простіше пройти проблеми кризи 70-х років (порівняно з США) і нарощувати свій промисловий потенціал, а та-кож сприяло відновленню її геополітичної суб’єктності – співпраця з СРСР завжди була проблемою у стосунках між США та континентальною Європою.

Контакти з радянською стороною завжди відрізнялися сталістю – постачання зберігалося завжди. Почасти, це пояснюється значно меншим рівнем чванства серед дипломатії та представників зовнішньоекономічного сектору, порівняно з сучасністю, а почасти – чітким усвідомленням крихкості свого становища та економіки. За будь-якої можливості СРСР намагався сприяти імпорту технологій до себе з заходу, а також збільшувати торгівельний оборот з розвиненими країнами, від якого залежала внутрішньополітична стабільність у власній країні, за рахунок чого вся ненормальна економічна система змогла існувати ще довше. ([3] [4] [5] [6] [7])

Розпад СРСР та трансформаційна криза зіграли вирішальну роль у ліквідації навісу неефективно-сті в радянській економіці (наприклад, росіяни більше не імпортують продукти сільськогосподарської галузі). Фактично, сьогодні цього навісу вже майже не існує – ні в Росії, ні в Україні. Але це тільки посилило несамодостатність Росії. Буквально всі успішні проєкти в нафтогазовій сфері за останні 30 років є результатом міжнародної взаємодії – від прокладання труб іноземними підрядниками, до сучасних проєктів НОВАТЕКу. Успіх росіян є продуктом міжнародної економіки. Наразі абсолютна більшість таких проєктів, внаслідок початку війни, вже не існує.

Коли ми бачимо, як росіяни руйнують своїми діями спотовий ринок газу в Європі – ми маємо радіти. Коли сьогодні ми чуємо, що Путін пропонує «перевести контракти на оплату в рублях» або якісь інші шизофренічні ідеї – це варто тільки нашого схвалення. Тактично може здаватися, що росіяни виграють. Але в довгостроковій перспективі такі пропозиції знищують всю ту ювелірну роботу, яку проводив СРСР для здобуття свого статусу ключового постачальника та партнера Європи, що перейшов у спадок росіянам. Ці речі збільшують і витрати європейців для підтримання своїх поточних виробничих ланцюжків, і ризики для розширення співпраці. Але технології, провідні компанії та можливості щодо створення нової інфраструктури існують саме в них. Вони – це величезний і стабільний ринок, на який вигідно постачати і з яким вигідно співпрацювати. Бажаючих завжди буде чимало.

Позбавлення унікального статусу росіян для європейської економіки – ключовий маркер для наших перспектив. Втрачаючи цей статус, вони втратять будь-який вплив на європейську політику і перетворяться у звичайну велику країну, яких чимало на європейській периферії. Чим довше тривати-ме війна, чим більшими будуть їх втрати і наш спротив, тим меншою буде їхня перспектива хоч колись відновити свій унікальний статус і вплив.