«Наш комплексний план щодо вирішення проблем із СЗЧ і мобілізацією включає певні рішення стосовно того, як зробити так, щоб в Україні було більше іноземців», - заявив міністр оборони Михайло Федоров.

Саме з цієї цитати я, як народний депутат, дізнаюся про можливі системні нововведення у сфері мобілізації. І тут виникає принципове питання: чому парламент дізнається про такі речі з брифінгів іноземних ЗМІ , а не через профільні комітети, робочі групи та офіційну законодавчу процедуру?

Якщо мова йде про серйозні зміни - вони мають проходити через обговорення з депутатами, а не оголошуватися публічно як уже готове рішення.

Другий блок питань - змістовний.
Що конкретно мається на увазі? Чи означає це, що функції ТЦК виконуватимуть іноземці? Люди без знання мови будуть здійснювати мобілізаційні заходи? Застосовувати силу, зброю? На яких правових підставах?

Також звертаю увагу: до цього міністр очолював напрям цифрової трансформації. Можливо, є уявлення, що складні соціальні та правові проблеми можна вирішити алгоритмом ШІ або управлінським рішенням «в один клік».

Але проблема не в алгоритмах.
Проблема в системному порушенні закону та норм Конституція України.
Проблема - у зневажливому ставленні до прав громадян.

Я неодноразово особисто стикався з неправомірними діями представників ТЦК - навіть маючи посвідчення народного депутата. Що вже говорити про звичайних людей.

Тому озвучена ідея виглядає щонайменше сумнівною.
І що парламент підтримає подібний підхід?

Не думаю, що суспільство його підтримає.

Хотел написать пост о начале войны на Ближнем Востоке и о том, как это повлияет на Украину и на шансы заключить мир в этом году.

Но потом решил - текста не получится.
Потому что при любых раскладах ситуация для нас хреновая.

Когда мировые державы - особенно ядерные - вместо шахмат начинают махать кулаками и переворачивать доску, фигуры неизбежно летят вниз.

После того что сделали США - вопрос уже не в аналитике.
Вопрос в другом: как поступят Россия и Китай?

Останніми днями я отримую дописи, що, мовляв, я сам винен і постійно провокую ТЦКшних, коли вони мене зупиняють.

Так ось, це не так - я наполягаю на дотриманні прав людини.

Подивіться це коротке відео Дмитра Лубінця - омбудсмена України - і запам’ятайте свої права.

Вважаю важливим нагадати, що означає ця посада.

Уповноважений Верховної Ради з прав людини (омбудсмен) - це незалежна посадова особа парламентського контролю, яка:

▪️ здійснює контроль за дотриманням конституційних прав і свобод громадян;
▪️ розглядає скарги людей на дії або бездіяльність органів державної влади;
▪️ має право перевіряти державні установи, включно з місцями несвободи;
▪️ вносить подання, рекомендації та може звертатися до суду;
▪️ представляє Україну у сфері захисту прав людини на міжнародному рівні.

Це не політична, а інституційна функція - механізм захисту прав громадян у відносинах із державою.

Саме з таким розумінням повноважень і відповідальності цієї посади омбудсмен надає правову оцінку діям тих осіб, які незаконно діють щодо наших громадян.

Тож прошу міністра оборони України звернути увагу на ці слова.

Вирішення проблеми мобілізації, за вашими словами, - це не лише питання кількісного залучення, у тому числі іноземців до лав ЗСУ, а й питання припинення незаконної «бусифікації» та відновлення довіри суспільства через неухильне дотримання закону.

Мир ніколи не зʼявляється сам по собі

Якось я був із візитом в Ірландії, і нас запросили відвідати місце під назвою Glencree Centre for Peace and Reconciliation. Це невеликий центр у горах Wicklow неподалік від Дубліна, але саме тут протягом багатьох років відбувалися закриті зустрічі та складні розмови між людьми, які намагалися зупинити один із найдовших і найболючіших конфліктів у Європі кінця XX століття - те, що відоме як The Troubles.

Цей конфлікт у Північній Ірландії тривав майже тридцять років - із кінця 1960-х до 1998 року. За цей час загинуло близько 3,5 тисячі людей, десятки тисяч були поранені, сотні тисяч людей прожили значну частину свого життя в атмосфері насильства, терористичних атак і постійного страху. Поки політики й посередники роками намагалися знайти формулу миру, народжувалися діти, які встигали вирости й стати дорослими, так і не побачивши спокійного життя. Суспільство поступово втомилося від безкінечного конфлікту, від похоронів, від відчуття, що виходу немає.

У якийсь момент стало очевидно: мир неможливо побудувати лише кулуарними переговорами. Він має бути підтверджений людьми. Кульмінацією цього довгого процесу стало підписання у 1998 році мирної угоди, відомої як Good Friday Agreement. Але ключовим моментом стало навіть не саме підписання угоди, а те, що її долю винесли на пряме рішення громадян. У травні 1998 року в Північній Ірландії відбувся референдум, на якому людям поставили просте і пряме запитання: чи підтримують вони мирну угоду, яка має покласти край десятиліттям насильства. Близько 71 % тих, хто взяв участь у голосуванні, відповіли «так». Майже одночасно референдум відбувся і в Республіці Ірландія, де близько 94 % учасників також підтримали угоду. Це був потужний сигнал: суспільство хоче миру і готове підтримати складні компроміси, якщо вони дають шанс на нормальне життя.

Коли я сидів там, у Glencree, і слухав історії про ті переговори, про людей, які роками намагалися знайти спільну мову, я зловив себе на думці, що все це змушує інакше дивитися на те, що відбувається сьогодні в нашій країні. Очевидно, що порівнювати масштаби трагедії неможливо. Те, що переживає Україна, є незрівнянним за кількістю жертв, руйнувань і людських трагедій. Але важливий не масштаб трагедії, а урок, який дає цей досвід.

Ірландський мирний процес показав одну важливу річ: мир ніколи не з’являється сам по собі. Це результат довгих переговорів, важких компромісів і, головне, чіткого суспільного запиту. У певний момент люди мають уголос сказати, що хочуть майбутнього без війни, і цей голос має бути почутий. Саме тому референдум став ключовим моментом ірландського процесу - це був не вибір партії і не підтримка окремого політика, це було пряме рішення суспільства про те, яким воно хоче бачити своє майбутнє.

Сьогодні, думаючи про Україну, неможливо не ставити собі тих самих запитань. Наша країна переживає трагедію величезного масштабу. Тисячі загиблих, мільйони людей, чиї долі змінені війною, мільйони тих, хто був змушений залишити свої домівки. Це біль, який неможливо виміряти цифрами. Але попри це розмова про майбутнє і про те, яким може бути шлях до миру, звучить у нас дивовижно тихо. Політики рідко говорять про це відкрито, суспільство часто обговорює інші теми, а між тим питання майбутнього країни - це питання, яке в якийсь момент усе одно доведеться вирішувати.

Досвід Ірландії показує, що мир - це не слабкість і не капітуляція. Мир - це складний політичний процес, який починається з чесної розмови і завершується рішенням, підтриманим суспільством. І коли я згадую ту поїздку до Ірландії і той невеликий центр у горах, де десятиліттями намагалися знайти шлях до завершення конфлікту, я думаю про те, що рано чи пізно будь-яка війна закінчується. Питання лише в тому, наскільки суспільство готове говорити про майбутнє, чути одне одного і приймати рішення, які дозволять наступним поколінням жити без війни. Саме про це, мабуть, сьогодні варто думати найбільше.

Последнее время мы всё чаще живём в ритуалах.
Законы о минуте молчания.
Поклоняемся «шлемам».
Стоим с картонками.
Склоняем головы.
Становимся на колени.
Поём каждый день - Ще не вмерла Україна - и повторяем, что «душу й тіло ми положим».
В то же время заявленное стойкостью, несгибаемостью, силой подтверждаем уверенность в победе.

И вроде бы всё ясно.
Повсюду скорбь.
Повсюду война.
Повсюду смерть и разрушения.

Но невольно возникает мысль: если мы называем себя несгибаемыми - почему так часто сгибаемся?

Во мне живёт простая формула: сила - это стоять.
Прямой взгляд. Прямая спина.
Без коленей. Без опущенной головы.
Показываешь слабость - закрепляешь её.

Социолог Джеффри Александер писал о коллективной травме: когда общество долго существует в состоянии угрозы, ему необходимы ритуалы, чтобы не распасться изнутри.
Скорбь становится языком единства.
Общие жесты - способом сохранить связь.
Колени в этом контексте - не знак покорности, а знак памяти.
Склонённая голова - не унижение, а признание цены.

И всё же противоречие остаётся.

С одной стороны, проживание боли - психологически здоровый процесс.
Запрет на эмоции рождает холод, ожесточение, внутренний разлом.

С другой стороны, если боль становится центральным образом нации, она начинает формировать её ментальность.
Групповая психика строится на повторении.
То, что мы делаем ежедневно, постепенно превращается в самоописание.
А самоописание - в судьбу.

Если мы всё время говорим о выживании, мы начинаем жить в режиме выживания.
Если акцентируем жертву, рискуем закрепить роль жертвы.
Если вокруг одни символы утраты, подсознание может принять утрату как норму.

Но и противоположная крайность не менее опасна.
Общество, которое никогда не позволяет себе склониться, может не сломаться - но ожесточиться.
Не согнуться - но окаменеть.

Война испытывает не только прочность границ.
Она испытывает образ себя.

Вопрос не в том, можно ли становиться на колени.
Вопрос в том, кем мы себя ощущаем в этот момент.

Если это жест достоинства - он укрепляет.
Если это привычка к боли - он ослабляет.

Настоящая несгибаемость, возможно, не в запрете на скорбь и не в культе страдания.
А в способности склонить голову - и всё же сохранить внутреннюю вертикаль.

Чтобы боль не стала идентичностью.
Чтобы скорбь не превратилась в самоопределение.
Чтобы слова, которые мы повторяем каждый день, формировали не только память о прошлом - но и силу будущего.

Мэр Харькова Игорь Терехов раскритиковал действия ТЦК, заявив, что подобные методы дискредитируют украинскую армию. В качестве примера он напомнил о случае, когда сотрудники военкомата избили забронированного учителя. По его словам, такие истории разрушают имидж тех военных, которые сегодня действительно защищают страну и ежедневно рискуют жизнью.

На мой взгляд, Терехов - один из первых представителей власти, кто решился открыто сказать о проблеме. О том, о чём многие предпочитают молчать. О нарушениях прав людей, о произволе, который всё чаще становится нормой, о полном равнодушии к тому, как подобные действия бьют по репутации страны и по доверию общества. Когда Конституцию начинают не уважать, а попросту игнорировать - это тревожный сигнал для любого государства.

Очень важно, чтобы люди, находящиеся на ответственных должностях, не молчали. Чтобы не молчали депутаты. Чтобы обычные граждане тоже не боялись говорить правду. Потому что только открытый разговор о проблеме даёт шанс её исправить.

Иначе после окончания войны мы можем столкнуться с куда более опасными последствиями. Люди, которые вернутся с фронта, неизбежно будут задавать вопросы. Очень жёсткие вопросы тем, кто нарушал закон, кто злоупотреблял властью и отправлял их на войну незаконными методами. И тогда общественное напряжение может вылиться в масштабное гражданское неповиновение и глубокий внутренний конфликт.

Поэтому тем, кто сегодня, скрывая лица под масками, хватает людей на улицах, стоит уже сейчас задуматься о будущем. О том дне, когда война закончится. Неужели они действительно думают, что всё это забудется и не будет иметь никаких последствий?

Вчера возвращался из Киева на Интерсити. Поездка получилась длинной и немного странной.

Как рассказали пассажиры, этот же поезд перед этим шёл из Днепра в Киев. Где-то в поле состав остановили: людей высадили и почти полтора часа они просто гуляли вдали от путей - из-за угрозы налёта беспилотников.

По дороге обратно тоже было «весело». Под Александрией под поезд попал мотоциклист. Стояли около часа. Жив ли он - никто толком не понял. Потом в Каменском всех пассажиров снова попросили выйти из вагонов - очередная угроза атаки дронов. В итоге домой я попал только около часа ночи.

Но за это время в поезде происходило кое-что более интересное. Люди разговаривали. Много. С незнакомыми, с соседями по ряду, просто между собой. О войне, о стране, о будущем. В какой-то момент я поймал себя на мысли, что это, наверное, самый честный социологический опрос - случайные люди в одном поезде.

Первое, о чём говорили почти все, - война. И я не услышал ни одного человека, который хотел бы её продолжения. Люди просто устали.

Очень бурно обсуждали ситуацию с ТЦК, «бусификацию», людей в масках. Раздражения и непонимания в этих разговорах было много. Некоторые люди даже подходили ко мне, говорили, что поддерживают мою позицию и мои действия по этому поводу. Честно - было приятно это слышать.

Ещё один момент меня сильно зацепил. Когда сообщили, что под поезд попал мотоциклист, разговор об этом длился буквально несколько минут. И всё. Мы вернулись к другим темам. До войны такая новость обсуждалась бы долго. Сейчас - пару минут, и люди идут дальше. Похоже, за эти годы мы просто перестали нормально реагировать на чужую гибель.

В поезде были очень разные люди.
Кто-то всё ещё верит: ещё немного - и будет победа.
Кто-то уже сильно разочарован - не столько фронтом, сколько тем, во что превращается страна.

Люди говорили о разрушенной инфраструктуре, о том, как мы научились жить без электричества. Эта зима научила многих жить без тепла. Всё чаще звучала мысль, что рассчитывать приходится только на себя - государство в критический момент вряд ли поможет.

И ещё звучала одна тревожная мысль: если удары по железной дороге будут продолжаться, обычные поездки между городами могут стать редкостью и роскошью. На автомобиле сейчас крайне дорого, да и дорог после зимы нет.

Но больше всего в этих разговорах чувствовалось другое - потеря ощущения будущего. Не только дома и дороги разрушаются. Разрушается чувство перспективы. К трудностям люди умеют адаптироваться. Но жить с ощущением, что впереди ничего понятного нет, гораздо сложнее.

Отдельно многих задели новости о том, что европейские лидеры призывают срочно остановить войну на Ближнем Востоке - потому что в Европе растут цены на топливо.

А параллельно в СМИ появляются сообщения, что руководство Украины убеждают продолжать войну ещё два-три года. Если это правда, для многих это выглядит очень цинично.

Получается странная картина.
Когда в Европе дорожает топливо на несколько десятков евроцентов - звучат срочные призывы остановить войну.
А когда у нас сотни тысяч погибших, разрушенные города, ежедневные удары по инфраструктуре - звучат слова о том, что нужно воевать дальше.

Многие в поезде говорили об этом как о двойных стандартах.

И, если честно, главный вывод из всех этих разговоров был довольно простой. Очень многие люди сегодня больше всего хотят одного - чтобы начались реальные переговоры и появилась перспектива мира.

Стране нужен мир.
Людям нужен мир.

И это гораздо важнее любых цен на топливо.

У нас в стране и так уже критическая ситуация с детьми. Многие дети выехали за границу. А семьи, которые остаются здесь, всё чаще не решаются рожать - из-за неопределённости, страха за будущее, отсутствия уверенности в завтрашнем дне.

И вот на этом фоне депутат Днепропетровского областного совета Елена Чиркова позволяет себе заявлять, что дети с генетическими заболеваниями - «дебіли». Это вообще за гранью.

Вы правда считаете, что после таких слов у людей появится желание рожать? Что семьи почувствуют поддержку? Когда представитель власти позволяет себе так говорить о детях - это не просто ошибка, это отношение.

И здесь неважно, кто ты - даже если ты депутат областного совета, это не даёт тебе права унижать людей, тем более детей. Наоборот, это накладывает ещё большую ответственность за каждое слово.

С такими заявлениями мы точно не придём ни к какому нормальному будущему.

Про ТЦК

Уявіть собі вибори в демократичній країні. Уявіть кандидата, на якого працюють агітатори. Є намети, є поквартирний обхід, є мобільні групи. Їхнє завдання - агітувати, доносити до виборців інформацію, пояснювати, чому варто проголосувати саме за цього кандидата, і переконувати прийти на виборчу дільницю та віддати свій голос.

А тепер уявіть якусь іншу реальність. Країну без закону. Колонію.

Ті самі агітатори - але діють силою. Йде людина повз намет - до неї підходить «агітатор» і б’є кулаком у живіт: «А ну пішов, підпишеш звернення до нашого кандидата». Під’їжджає автобус - людину затягують усередину і везуть на дільницю. У кабінці для голосування - головою об стіну: «Став хрестик за потрібного». Це вже не вибори.

Чому я це пишу?

Тому що щодня читаю новини про ТЦК і так звані «групи оповіщення». По суті їхня функція схожа з агітацією на виборах: відповідно до Закон України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» вони мають оповістити громадянина, донести інформацію та забезпечити явку, а не примушувати силою.

Вони не є правоохоронним органом. У них немає повноважень поліції: перевіряти документи з встановленням особи, застосовувати фізичну силу, затримувати чи обмежувати свободу людини. Більше того, будь-які дії мають бути персоніфіковані - людина, яка діє від імені держави, повинна бути ідентифікована. Закриті обличчя, балаклави та відсутність можливості встановити, хто перед тобою - це вже пряме порушення базових принципів правової держави.

Але в новинах - зовсім інше. Б’ють людей. Витягують із машин. Затягують в автобуси. Утримують. Люди в балаклавах, із закритими обличчями. Це вже не виглядає як виконання закону. Це насильство. По суті - просто бандитизм.

Я і сам не раз стикався з цим особисто. І тому прекрасно розумію, звідки у людей таке ставлення і чому виникає відторгнення.

Ми живемо в демократичній країні - чи в колонії?

Именно такие высказывания и такие люди разъединяют страну. Подобная риторика уже однажды привела нас к трагедиям - и, к сожалению, может привести к новым конфликтам внутри общества.

Недопустимо так говорить о погибших, о людях, которые отдали свою жизнь за эту землю. И тем более это недопустимо для человека, занимающего публичную должность.

Это вызывает только стыд и отвращение.
Если мы не будем уважать историю и делать из неё выводы, она неизбежно повторится. И тогда уже о погибших в этой войне кто-то будет говорить так же - холодно и без уважения.

Ну все, зараз усім складом «голоса» побіжать перейменовувати)! Подадуть постанову.
Обережно, Данило Олександрович)

https://t.me/getmantsevdanil/11717

Пам’ятаєте, я розповідав на початку тижня, що зустрівся у Дніпровський національний університет імені Олеся Гончара?

Так от, сьогодні ця робота отримала продовження - відбулася лекція у форматі «зустріч із стейкхолдером» на кафедрі «Політології, соціології та публічного управління», з викладачами та студентами, до якої також долучилися учасники онлайн.

Поспілкувалися відкрито й предметно. Розповів про свій шлях - де навчався, як формувався мій професійний досвід, зокрема як політтехнолог, і про щоденну роботу Народного депутата України. Окремо говорили про реальні виклики, з якими сьогодні стикається політика, суспільство та держава.

Було багато запитань - і від студентів, і від викладачів. Це завжди найцінніше, адже саме в діалозі формується розуміння процесів, а не в сухій теорії.

Дякую викладачам кафедри та декану - Віталію Володимировичу Кривошеїну - за запрошення, відкритість і змістовну розмову. Окрема подяка студентам - за інтерес, включеність і гострі питання.

Домовилися, що найближчим часом проведемо цикл із семи гостьових лекцій, присвячених політичним технологіям та лідерству. Це буде системна робота з прикладами, практикою та реальними кейсами.

Як я вже говорив раніше, у період, коли вибори неможливі, особливо важливо передавати досвід молоді. Щоб студенти отримували знання не лише з підручників, а з перших вуст - від тих, хто безпосередньо працює в політичних процесах.

Більше фото тут.

Один із небагатьох випадків, коли від душі хочеться аплодувати в залі Верховної Ради.

Без пафосу. Без шоломів.
З реальною силою, витримкою - і з перемогами, підтвердженими медалями.

Наші паралімпійці - це не просто спорт. Це характер, який неможливо зіграти.

Молодці. Пишаємося.

Сьогодні протягом усього дня в залі Верховної Ради з виступів опозиції постійно звучала теза про те, що за сьогоднішнє голосування депутати коаліції нібито отримають по 5 млн грн субвенції - так званого «соцеконому».

Зазвичай на подібні заяви, особливо вигуки з трибуни, я не реагую - витрачати енергію на політичну болтовню не має сенсу.

Але щойно відкрив Facebook і побачив, що ця теза вже перетворилась на масштабну інформаційну кампанію: її масово розганяють різні пабліки та ноунейм-сторінки.

Тому хочу чітко заявити, як член бюджетного комітету: це повна нісенітниця, яку можуть поширювати лише ті, хто не розуміється на державних і публічних фінансах.

Субвенція на соціально-економічний розвиток регіонів («соцеконом») - це механізм, який до війни використовувався для фінансування проєктів на мажоритарних округах. Але:

- ці кошти виділяються виключно органам місцевого самоврядування;
- вони мають чітке цільове призначення;
- фінансуються лише під готову проєктну документацію;
- кошти йдуть напряму з державного бюджету на рахунки громад через Міністерство фінансів.

Жоден народний депутат ніколи не отримував ці гроші «на руки» і не розпоряджався ними на власний розсуд - на відміну від депутатів місцевих та обласних рад.

Усе це чітко регламентовано Бюджетним кодексом України.

Щоб реалізувати той сценарій, про який зараз говорять, потрібно:
- змінити Бюджетний кодекс;
- внести зміни до державного бюджету на 2026 рік.

І це точно не може відбутися «в тіні» або залишитися непоміченим для журналістів і суспільства.

Тому всі ці гучні заяви - це не більше ніж інсинуації і порожній інформаційний «пук».

Окремо наголошу: будь-які подібні заяви, особливо ті, що стосуються бюджетних коштів і їх перерозподілу, потрібно перевіряти та довіряти виключно офіційним джерелам - документам, рішенням парламенту та Кабінету Міністрів України.

Светлый праздник Пасхи - это время, когда оживает вера, рождается надежда и свет побеждает тьму. В эти дни особенно ясно ощущается ценность мира, человеческого тепла и единства.

В этом году Пасха совпадает с перемирием - возможно, кратким, но по-настоящему важным. Ведь всё великое начинается с малого: как первый луч рассвета возвещает новый день, как первая капля дождя со временем наполняет реки - так и это пасхальное перемирие должно стать началом настоящего мира.

Вера для меня - не в страхе наказания и не в количестве поставленных свечей. Она - в поступках. В том, чтобы не предавать себя, не разрушать свою душу. Потому что каждый неправильный шаг оставляет след прежде всего внутри.

Искренне желаю всем здоровья, счастья, душевного равновесия и Божьего благословения. Пусть свет Пасхи укрепит веру в лучшее, а это перемирие, с Божьей помощью, вырастет в долгожданный и прочный мир.

Вчора долучився до онлайн-обговорення, присвяченого підтримці прифронтових територій.

Для мене, як представника громади, яка живе і працює в умовах постійних безпекових викликів, це не абстрактна тема - це щоденна реальність. І саме тому питання розвитку таких територій має бути серед безумовних пріоритетів держави.

Дякую Данилу Гетманцеву за організацію змістовного та потрібного формату розмови. Такі майданчики дають можливість не просто обговорювати проблеми, а шукати конкретні рішення.

Окремо хочу відзначити виступ мера Харкова - емоційний, але абсолютно по суті. Повністю поділяю його позицію: ми не маємо права допустити, щоб прифронтові території перетворювалися на порожні зони без людей, без економіки, без майбутнього.

Йдеться не лише про бізнес. Йдеться про робочі місця, соціальну стабільність, базові умови для життя людей. Це комплекс рішень, який має включати економічні стимули, підтримку місцевого виробника, державне замовлення, а також сильну соціальну складову.

Зокрема, варто серйозно розглядати інструменти додаткової підтримки для підприємств, які працюють у зонах підвищеного ризику - від переваг у публічних закупівлях до стимулювання локального виробництва та кооперації.

Потрібні системні, продумані рішення, які забезпечать не лише утримання, а й розвиток прифронтових громад.

У нинішніх умовах не можна вибивати ґрунт з-під ніг тих, хто тримає ці території. Навпаки - їх потрібно посилювати.

Зі свого боку буду системно підтримувати розвиток прифронтових територій, зокрема Павлограда та Павлоградського району - громад, які сьогодні потребують особливої уваги, ресурсів і державних рішень для збереження життя, економіки та майбутнього.

Про ношение оружия

Представьте ситуацию.
На дороге кто-то кого-то подрезал. Специально или нет - уже неважно. Оба на эмоциях. Слово за слово, жест за жестом. Иногда доходит до драки.

Представьте улицу.
Кто-то что-то не поделил. Крики, мат, агрессия. Такое происходит каждый день.

Представьте школу.
Травля. Парня загоняют, давят, унижают. Для кого-то это «просто дети», а для кого-то - личный ад.

Представьте:
человек «поехал». Не вывез жизнь, сорвался, что-то принял, выпил - и уже не контролирует себя. Ходит, цепляется к людям.

И отдельно - наши военные ветераны. Люди, которые прошли ад и защищали страну. У многих ПТСР. И нам как обществу ещё только предстоит научиться с этим жить и поддерживать, а не делать вид, что проблемы нет.

И вот - мы легализовали короткоствольное оружие. Носим его как «гаджет»…

И тогда:
- на месте ДТП уже не просто конфликт — труп или ранение
- на остановке - не крик, а стрельба.
- в школе «вопрос с мучителями решён».
- пьяный человек - мёртв, потому что «нефиг пить»?
- а с ветеранами как? Тоже стрелять?

В условиях, когда мы как государство «вымираем», когда не родилось и умерло сотни тысяч, мы правда хотим добить себя «бытовухой»?

Лично я бы сейчас не голосовал.
Тем более, что и так ствол найти не проблема - и вчерашняя трагедия тому пример. Это уже вопрос к полиции и органам, а не к обществу.

Хотя до войны мой голос был бы «за».
И, возможно, «бусификации» как явления не было бы…