[4/4]

Тим часом в армії, до якої мала б бути прикута особлива увага держави, й на яку мав би працювати весь тил без залишку (а не боягузливо емігрувати), тривають деградаційні процеси. Так, кадри знищуються постійним тиском ворога; на стратегічно важливих ділянках немає позицій піхоти, а тих, що є, недостатньо для зачистки ворога. Офіцерський корпус, що постійно розмивається та страждає від нестачі кадрів, перенапружений тонною зовсім різної роботи. Люди буквально сходять з розуму й це не перебільшення, тому що наявний темп, помножений на постійні поразки та втрати підрозділів (деякі не знали ротації ще з часів ООС), змінює психіку не в той бік, де думають про нормальну організацію процесів та ефективність бойової роботи. Врешті, це призвело до того, що пріоритет в комплектуванні та всі рівні політичного схвалення отримують ті підрозділи, де діють спеціальні дисциплінарні умови (такі, куди відправляють «в покарання»). Що особливо іронічно в контексті того, як уряд ніжно веде свою політику щодо цивільних.

Мені вже смішно вам тут писати щось про стратегію, коли у новинній стрічці добре видно, що ті, хто мали б нею займатися, не мають не те що бачення майбутнього, але й не бачать реальність сьогодення. Не оцінюють критично наслідки власних дій. Звісно, ніхто не хоче повертатися в Україну та йти в армію, бо уряд всупереч здоровому глузду створив ситуацію, де чим далі ти від фронту, тим більше він про тебе піклується. В результаті, поки армія стікає кров'ю й затягує паски, вся інша країна зайнята пошуками варіантів того, як її зрадити – своєю втечею або полегшенням обставин втечі.

Якщо армія зламається саме тоді, коли ворог буде вже виснажений, треба буде не забути імена цих світочів гуманізму, й за сумісництвом авторів майбутньої національної катастрофи. Але поки ситуація «важка, але контрольована», треба продовжувати роботу.