[2/4]

Сприятливі погодні умови через кілька місяців закінчаться. «Зеленка» зникне, теплові сигнатури стануть контрастнішими, а інтенсивне дистанційне мінування з нашого боку вже приносить свої плоди. За другу половину серпня противник окупував 210 км² – це досі багато, та водночас це найменший показник від травня (динаміка на спад продовжується). Дасть Бог, вересень буде ще кращим, і до наступної травневої «зеленки» противник знову зіштовхнеться з дефіцитом особового складу. Це дасть СОУ можливість спочатку стабілізувати ділянки наступу, а потім зачистити ті, де у ворога не вийшло закріпитися, а в перспективі – провести літню наступальну кампанію.

РФ може почати мобілізацію, проте психологічно вона її всіма силами уникає. Це було помітно ще під час останньої та поки що єдиної мобілізаційної кампанії осені 2022-го року. Вона тривала максимально обмежені строки й не повторювалась протягом року, а щодо тих, хто не з’явився за повісткою, не було вжито жодних заходів. Противник боїться з закінченням потоку добровольців перейти до силової мобілізації та закриття кордонів, адже це підважить настрої в російському суспільстві, посилить еміграцію та змінить оцінку цієї війни (імовірно, опір мобілізації в РФ буде подібним до українського, а в деяких регіонах точно буде сильнішим й матиме етнорелігійне забарвлення).
Навряд чи противник може розраховувати на тих, хто з’явиться за повісткою добровільно. Швидше за все, такий пласт населення вже залучений рекрутинговою кампанією. В Україні є популярний міф, що росіяни всі до єдиного страшні фанатики та йдуть в бій з криком «Ура!». Начебто в РФ страшна бідність й безробіття, тож вони продають один одного за виплати. Насправді ж росіян просто кратно більше (проте відсоток патріотичного населення менший, адже весь націонал-патріотичний активізм та свідомість знищені). Рівень доходів населення вищий, ніж в Україні. Те, що у нас інше враження, не більше ніж «помилка того, хто вижив»: якби відсоток патріотично вмотивованого російського населення був подібний до українського, ми б зіштовхнулися з набагато серйознішими проблемами на фронті.
Я б ще звернув увагу на те, що росіяни (яких й більше, й доходи в них вищі) мають набагато слабший волонтерський рух, що збирає на «потреби фронту» набагато менші за наші суми. Тому що насправді росіяни в суті своїй індиферентні, а їхній рекрутинг орієнтований на соціально вразливі верстви населення, за які потім ніхто не спитає. А от російського міщанина режим боїться чіпати, й витрачає великі ресурси на його деполітизацію, навіюючи тезу «там, наверху сами разберутся».
Знов-таки, це пов'язано з іншим популярним в Україні стереотипом, наче «в Росії всі – генетичні раби» (у що, до речі, не вірить російський уряд). Поточні російські еліти прийшли до влади внаслідок підтриманого США неоліберального перевороту 1993-го року, й основні російські діячі сучасності робили свої кар'єри ще при Єльцині. Безумовно, вони добре пам'ятають, що в 90-ті рівень політичної нестабільності в РФ був значно вищим, ніж, наприклад, в Україні.
Росія – це порохова бочка зі складними етнорілігійними стосунками та соціально-класовим розшаруванням, де досі актуальна проблема тероризму. Російський уряд генеалогічно починався як неоліберальний петрократичний режим, й хоч він з часом почав набувати фашистських рис, ядро та логіка прийняття рішень залишилась в дусі неоліберальних економікоцентричних функціонерів й максимально сконцентрована на ізоляції населення від будь-яких подразників та появи в нього колективної свідомості.
Умови, за яких РФ буде вдаватись до мобілізації, нас насправді влаштовують, адже це тільки смертельна небезпека (як та, що була під час обвалу фронту восени 22-го року, коли РФ втратила за два місяці більше територій, ніж завоювала за останні три роки). До цього моменту противник скоріше поставить себе в максимально невигідні військові умови, ніж вдасться до мобілізації. Принаймні поки наслідки не почнуть конвертуватися в політичні. Коли ж момент Х настане, форми мобілізації будуть максимально обмежені і в обсягах, і в методах.

[3/4]

Як мені здається, спочатку санкції за неявку будуть або відсутні зовсім, або незначні. Наприклад, ігнорування повістки в «Госуслугах» або не каратиметься взагалі, або лише штрафом. Думаю, що і кордони довгий час будуть відкритими, що дасть можливість росіянам масово емігрувати. Безперечно ситуація з часом зміниться, але це вже буде зовсім інша ЛБЗ та зовсім інша готовність російського керівництва до заморозки.

Врешті, тут ми підходимо до перспектив цього конфлікту та нашої стратегії. Відповідно до оптики, викладеної вище, ми мали б максимально обережно використовувати наш мобілізаційний резерв та наявні сили. Поступово виснажувати противника: спочатку до рівня, коли ми зможемо проводити успішні наступальні дії. Після чого йому доведеться проводити непопулярні рішення, й він вже сам буде нерадий пролонгації конфлікту, а, отже, почне схилятися до заморозки по лінії зіткнення. Після припинення бойових дій ворог дозволить розірвання контрактів, й деморалізована російська армія розбіжиться по «гражданке», втративши можливості для відновлення того наступального потенціалу та контрактного ядра, що було перед вторгненням.

Втім, ще до написання цього тексту, повну незгоду зі мною в цьому питанні висловив український уряд. Відповідно до його поточних політик, найважливіше в Україні це не екзистенційна боротьба за виживання нації та збереження нашої землі, а якість життя в тилу та еміграційні можливості. Всі останні місяці український уряд займається покращенням умов еміграції українців: планує запровадження подвійного громадянства та підвищує вікову межу виїзду для військовозобов'язаних.
Останнє здалося особливо цікавим, й мені цілком зрозуміла логіка такого рішення. Вона полягає в тому, що уряд дуже любить українців й любить задовольняти їх бажання. Він оцінив, що «діти» віком 18-22 р. все рівно будуть навчатися у ВНЗ, отже, особливої важливості для обороноздатності не матимуть. То чому б ні? Хай їздять, інколи повертаються, щоб не втрачати контакт з Україною, та й вистачить.
Чудова, ліберальна та гуманна, але шокуюче божевільна ініціатива. Уряд абсолютно без задньої думки з кризи еміграції 17-річних юнаків зробив кризу міграції 17-22 річних. Вочевидь, розрахунок був на те, що якщо усіма силами сигналізувати, що зниження призовного віку не буде, то й не буде значної еміграції.
Однак це рішення вганяє в найбільшу з часів важкого літа 22-го деморалізацію: наше керівництво живе в паралельному світі, й не розуміє, що зміна умов виїзду сприймається як гаряча пропозиція, якою треба скористатися, поки не пізно. Цим держава не просто стріляє собі в ногу, а робить це в умовах, коли й без цього ледь іде, після чого отримає сепсис й поховає нас усіх. Адже поглиблення міграційної кризи це – поглиблення кадрового голоду в цивільному секторі. Це вимивання кадрів, котрі могли працювати в ОПК. Це урізання мобілізаційного резерву, який міг бути задіяний у цій важкій та виснажливій війні.
Мовчу про те, що демографічні наслідки цього рішення ми будемо спостерігати ще десятки(!) років, навіть після смерті його ідеологів. Це феноменально, я думаю про це вже щоденно – коли необхідна максимальна консолідація та концентрація на фронті, уряд займається навіть не тилом, а вже фактично туристами.

[4/4]

Тим часом в армії, до якої мала б бути прикута особлива увага держави, й на яку мав би працювати весь тил без залишку (а не боягузливо емігрувати), тривають деградаційні процеси. Так, кадри знищуються постійним тиском ворога; на стратегічно важливих ділянках немає позицій піхоти, а тих, що є, недостатньо для зачистки ворога. Офіцерський корпус, що постійно розмивається та страждає від нестачі кадрів, перенапружений тонною зовсім різної роботи. Люди буквально сходять з розуму й це не перебільшення, тому що наявний темп, помножений на постійні поразки та втрати підрозділів (деякі не знали ротації ще з часів ООС), змінює психіку не в той бік, де думають про нормальну організацію процесів та ефективність бойової роботи. Врешті, це призвело до того, що пріоритет в комплектуванні та всі рівні політичного схвалення отримують ті підрозділи, де діють спеціальні дисциплінарні умови (такі, куди відправляють «в покарання»). Що особливо іронічно в контексті того, як уряд ніжно веде свою політику щодо цивільних.

Мені вже смішно вам тут писати щось про стратегію, коли у новинній стрічці добре видно, що ті, хто мали б нею займатися, не мають не те що бачення майбутнього, але й не бачать реальність сьогодення. Не оцінюють критично наслідки власних дій. Звісно, ніхто не хоче повертатися в Україну та йти в армію, бо уряд всупереч здоровому глузду створив ситуацію, де чим далі ти від фронту, тим більше він про тебе піклується. В результаті, поки армія стікає кров'ю й затягує паски, вся інша країна зайнята пошуками варіантів того, як її зрадити – своєю втечею або полегшенням обставин втечі.

Якщо армія зламається саме тоді, коли ворог буде вже виснажений, треба буде не забути імена цих світочів гуманізму, й за сумісництвом авторів майбутньої національної катастрофи. Але поки ситуація «важка, але контрольована», треба продовжувати роботу.