Пам'ятаю TikTok-тренди дворічної давнини… Точніше не пам'ятаю. Ніхто не пам'ятає. Але під більшість із них хтось робив продукт. Якийсь додаток, фільтр, фізичний продукт, мерч. Хтось підняв інвестиції.

Це не погано. Це просто такий жанр. Зловити хвилю, зібрати аудиторію, вийти. Це працює, все чесно. Мене це просто не цікавить, не хочеться витрачати на це увагу та час. Мене цікавить інший жанр.

Пам'ятаю свою першу поїздку на Uber в 2016 році. Мапу з кнопкою, як обираю на карті куди їхати. Машина під'їжджає, і я бачу її на екрані в реальному часі. Сідаю, водій вже знає куди їдемо. Ніяких питань. Приїжджаємо, оплата відбулась десь на фоні. Просто виходжу з машини. Аж ніяково десь, наче занадто просто. Стою на тротуарі і розумію, що це не відчувається як нова технологія. Це відчувається як «звісно, так і мало бути. чому так не було раніше?»

Оце «звісно» — це те, що мене заворожує.

Uber не кращий за таксі. Він неминучий. Після нього реальність не повертається назад. Не тому що він зручніший за метрикою, а тому що він скасував цілий клас питань, які раніше вважались обов'язковими. Не треба нікому дзвонити, не треба спілкуватись з диспетчером та називати місто, не треба виглядувати у вікно перевіряти чи приїхала машина, не треба пояснювати адресу, не треба думати про готівку та решту.

Такі продукти не винаходять. Їх знаходять. Вони ніби вже існували, просто хтось нарешті це помітив.

Uber, iPhone, Spotify. Після кожного з них відчуття, що світ рухався саме в цей бік і чекав, поки хтось реалізує цю версію реальності.

Чим більше я працюю над створенням продуктів, тим більше відчуваю, що у еволюції є напрямок. Що це не просто сукупність випадкових подій, а кожне рішення проблеми та потреби поступово зменшує тертя та відкидає зайве. Питання, яке мене не відпускає усі ці роки: як виглядає робота над таким продуктом? Якщо такі продукти не винаходять, а знаходять, то що треба бачити, щоб його знайти? І чому більшість зусиль у продуктах іде в іншу сторону?

Поділіться в коментах продуктами, які вам здаються неминучими. Від першого користування якими у вас також було відчуття «звісно, так і мало бути». Ті, після яких реальність не повертається назад. Що залишуться актуальним через 10 років. І чому вам так здається 👀

В коментарях до попереднього посту про неминучі продукти назвали Кабанчик, Монобанк, Дію, Apple Pay. Давайте розберемо пару з них.

Почнемо з Кабанчика.

Як ви раніше шукали майстра, щоб щось полагодити вдома? Або кого попросити відвезти документи? Або переустановити віндоус? Здебільшого через знайомих. Або знайомих знайомих. Навряд поспішали дзвонити на оголошення типу «встановлення будь-яких програм» з дверей під'їзду.

Чому саме так? Не тому що інших варіантів не існувало. Тому що головне тертя тут довіра. Кому я можу довірити ключі від квартири? Хто реально відвезе документи, а не зникне? Знайомий знайомого — це і є перший рівень довіри, який у нас був.

Кабанчик не вигадав нічого нового. Це та сама дошка оголошень на дверях під'їзду. Тільки в масштабах міста, і з рейтингом та відгуками, які замінюють «мені його рекомендувала сусідка».

Ось і все, фундаментально нічого не змінилось. Просто тертя, яке існувало десятиліттями і яке всі вважали «ну так воно і є», стало меншим.

Це і є той момент, коли продукт відчувається неминучим. Не тому що він якийсь технологічний, або складний. А тому що хтось побачив тертя там, де всі інші бачили звичний порядок речей.

Тепер про Монобанк. Більшість вважає, що Монобанк отримав свій швидкий ріст та популярність завдяки зручному додатку. Це не зовсім так. Пізніше багато банків переробили свої додатки «надихаючись» Моно, але дива не сталось.

Тоді в чому суть? Відповідь починається з відділень. Традиційний банк — це мережа відділень плюс додаток поверх неї. Відділення коштують грошей: оренда, персонал, інфраструктура. Ця структура визначає все інше: яку бізнес-модель можна собі дозволити, які послуги надавати, де можна рухатись, де ні.

Монобанк відмовився від відділень з самого початку як структурне рішення. Це вивільнило ресурси і відкрило іншу модель. Поки універсальні банки змушені міксувати кредити, комісії за оплати і корпоративні послуги, просто щоб утримувати всю конструкцію, Монобанк сфокусувався на одному продукті: кредитна картка. Звідси я припускаю і назва. Моно — це про фокус на одному продукті.

Але найцікавіше не це. Монобанк юридично не банк. Це IT-компанія, яка будує фінансові сервіси поверх Універсал банку. І саме ця структура дає їм те, чого інші банки не можуть собі дозволити: виходити на території, де банківська ліцензія стає обмеженням для конкурентів.

Традиційний банк не може запустити маркетплейс, бо ліцензія не дозволяє надавати небанківські послуги. Монобанк може, бо формально він і не банк. Традиційний банк сприймає кафе як звичайного мерчанта, та пропонує йому термінал. Монобанк зробив цифрове меню та QR-оплату з відгуками, і зайняв нішу, куди великі банки навіть не дивились.

Ось в чому інновація. Не додаток, не дизайн, а структура, яка дозволяє рухатись там, де всі інші стоять.

І тут важлива деталь для тих, хто робить продукти. Додаток Моно скопіювати легко. Його вже скопіювали десятки банків. Але структуру скопіювати майже неможливо, бо для цього треба розібрати те, що вже є. А це завжди боляче і майже ніколи не відбувається зсередини.

Саме тому Монобанк відчувається неминучим. Не тому що вони зробили кращий додаток. А тому що побудували іншу конструкцію, і ця конструкція дозволяє їм займати простір, якого для інших не існує.

Раніше я написав, що у еволюції є напрямок. Я вважаю, що системи еволюціонують в один бік — робити більше з меншим. У ТРІЗ це називається Ідеальний Кінцевий Результат: ідеальна система — це та, якої немає, а її функція виконується. Звучить як абстракція, але насправді це дуже практична штука. Кілька прикладів щоб відчути логіку.

Платежі: готівка → картка → безконтактний чип → Apple Pay → підписка → «оплата відбулась сама». Кожен крок відбирає одну дію у користувача. Ідеал — обмін стався, ніхто не «платив».

Камери: плівка → цифрова мильниця → камера в смартфоні, що завжди під рукою → окуляри, що знімають постійно і самі вибирають кадр. Ідеал — момент зафіксований, ніхто не «фотографував».

Трансмісія: у звичайному авто між двигуном і колесами є зчеплення, коробка передач, карданний вал, диференціал. Кожен вузол існує тільки щоб передати зусилля, і кожен губить частину по дорозі. Tesla прибрала коробку і зчеплення. Електромотор передає зусилля напряму на колеса. Менше деталей, менше втрат, ближче до ідеалу.

ІКР не досягається ніколи. Це ніколи не є ціль, це як компас. Він показує, в який бік еволюціонує система, куди повернутись обличчям.

І ось що важливо. Кожен крок технології або культури відкриває новий шлях до старої мети, який раніше був закритий. Смартфон відкрив шлях до банку без відділень. GPS відкрив шлях до таксі без диспетчера. Інтернет відкрив шлях до дошки оголошень без під'їзду.

Можливість не в тому, щоб робити те, що просять користувачі. А в тому, щоб помітити: ось тут щойно відкрився шлях, якого раніше не існувало. І поки всі роблять «як прийнято», пройти ним.

Це рамка, через яку я дивлюся на продукти, з якими працюю. Не «що покращити», а «куди вони насправді рухаються», і чому застрягли на півдорозі.

Ми говорили про те, що неминучі продукти не вигадують, їх знаходять. Але як саме відбувається це «знаходять»? Всі ті продукти, що ми згадували, не вирішували якусь нову проблему, або очевидну незручність. Найбільші можливості ховаються в тому, до чого всі вже звикли.

Коли тертя існує достатньо довго, люди перестають його відчувати. Воно стає «ну так воно і є». Це стає статусом-кво, як влаштована індустрія, досвід, певна сфера життя. Деякі тертя обрастають мемами, і ми сміємось і навіть не замислюємось, що може бути якось по-іншому.

Ноутбуки роками продавались з батареями, які треба було заряджати 8-12 годин перед першим використанням. Це було обмеженням виробничих можливостей, тож індустрія вирішила, що це проблема користувача. Apple побачили цей досвід по-іншому: ти купуєш новий ноутбук, несеш додому, хочеш одразу відкрити і включити. Це такий емоційний момент очікування, ну неможна змушувати людину першим кроком шукати розетку, щоб залишити там новенький ноутбук на півдоби. Тому вони переробили виробництво, і своїм прикладом задали нову планку реальності.

Тому питання не «де є незручності». Незручності бачать усі. Питання в тому, де є тертя, до якого вже так звикли, що перестали його ставити під сумнів.

Відкрийте продукт або процес, з яким давно працюєте. Порахуйте кроки в чомусь, що робите регулярно, прям випишіть, не в голові. Порахуйте, це число майже завжди буде більше, ніж ви усвідомлювали. Ви автоматизували тертя, а значить перестали його бачити.

А тепер запитайте: що мало б бути правдою, щоб цього кроку не існувало взагалі?

Це і є вхід до неминучого продукту. Коли ми починаємо мислити не про скорочення тертя, а про скасування питання, яке його породжує.

Колись давно ми співпрацювали з Coca-Cola. І мені потрапив внутрішній документ Coca-Cola з десятком сторінок абревіатур і термінів, прийнятих у компанії. Прям ціла мова.

На зустрічах із їхньою командою цю мову чути постійно. Це щільний та ефективний спосіб вкладати більше в менше слів для «своїх». Зі сторони таку «пташину» мову дуже важко зрозуміти. Але з часом я почав спостерігати, що співробітники теж перестали розуміти, в іншому сенсі. Вони перестали питати, які смисли ховаються за цими скорочуваннями, ярлики замінили спостереження.

Це відбувається в будь-якій індустрії. З часом формується «пташина» мова, яка заміняє сенси термінами. В дизайні також: сидиш на дизайн-ревʼю продукту і чуєш «заплутаний онбординг», «слабка інформаційна архітектура», «неконсистентна дизайн-система». І жодного разу не чуєш опису того, що реально на екрані. Ярлики домовляються між собою.

Насправді такі ярлики це не баг, наш мозок так влаштований для збереження ресурсу. Коли людина переходить дорогу, їй не потрібна гранулярність сприйняття, достатньо «вантажівка їде швидко». Мозок стискає реальність до токена і рухається далі. Але коли ти дивишся на продукт з метою зрозуміти, де реальна проблема, один токен вже занадто багато втрачає деталей.

Коли людина не з індустрії дивиться на екран і каже: «тут є яскравий блок із надписом “зареєструватися”, а нижче ще якась анкета, але я не розумію що від мене хочуть і що я отримаю, відчуваю себе тупим». Дизайнер дивиться на той самий екран і каже: «слабка інформаційна архітектура».

Обидва можуть мати рацію. Але тільки один описує те, що насправді там є. Ми думаємо, що досвід дає нам перевагу, що ми бачимо більше і швидше. Але насправді досвід дає нам готові ярлики, якими ми замінюємо спостереження. Чим більше років в індустрії, тим більше символів у голові, і тим менше ми бачимо реальну річ перед собою.

Найбільші можливості ховаються в тому, що всі вже давно назвали, і перестали дивитись.
Щоб знаходити можливості для продуктів, треба вчитися бачити, зупинятися перед ярликом, щоб побачити, що за ним насправді.

Ви точно їли страву, в якій наче все гарно, але смак ніякий. Наче все зроблено правильно: і продукти гарні, і соус, і подача. Кожен елемент окремо норм. Але вона порожня, ніби хтось зібрав їжу, а не приготував її. Було?

В продуктах я це зустрічаю так само часто. Додаток із усіма фічами, які просили юзери, але який ніхто особливо не любить. Редизайн, який виправив усе, на що скаржились, і зробив продукт менш схожим на себе. Команда з правильними людьми, яка чомусь видає посередній результат.

Коли таке відбувається, всі шукають проблему на рівні частин. Або неправильна фіча і треба ще додати. Неправильне рішення, і треба пошукати ще. Неправильний найм. Майже завжди це не так.

На те як я дивлюсь на продукти сильно повпливала книжка Кристофера Александра «Timeless Way of Building». Це архітектор, що десятиліттями вивчав будівлі, кімнати, міста. Він присвятив дуже багато уваги питанню «що робить їх живими», і що робить технічно коректні об’єктни відчуватись мертвими. Однією з ключових його знахідок є те, що «живі» структури мають центри. Не фічі, а живі вузли, навколо яких все інше організується і з яких черпає силу.

Центр — це не головна фіча. Це те, навколо чого обертається решта. Якщо забрати справжній центр, то система втрачає не функцію, а зв'язність. Все ще працює, але вже не тримається докупи.

У слабкій системі частини просто співіснують. Кожен елемент окремо захищений: або юзери просили, або бест практіс кажуть включити, або конкурент має. Але ніщо нічого не підсилює. І це відчувається, навіть коли не можеш назвати чому.

Гештальт-психологи знайшли той самий патерн в тому, як влаштований наш мозок. Він сприймає ціле раніше за частини. Ви бачите обличчя до того, як бачите очі, ніс і рот. Чуєте мелодію до того, як чуєте окремі ноти. Ціле первинне.

Більшість продуктової роботи це ігнорує: якщо будуєш збираючи частини, створюючи фічі, можеш ніколи не отримати цілісне, бо цілісність це не властивість правильних частин, це властивість відносин між ними.

Є одне практичне питання, яке я тримаю в голові коли дивлюсь на продукт або рішення щось до нього додати: це робить те, що вже є, більш живим, чи просто додає?
Це питання важче ніж «чи хочуть це юзери», але воно правильніше.

Давайте подивимось на живий продукт через цю рамку, спробуємо знайти центри. Візьмемо Spotify. Ви скоріш за все відкривали його сьогодні.

Перед тим, як аналізувати, просто зверніть увагу на відчуття. Ви відкриваєте його і відстань між вами і музикою майже нульова. Щось вже грає або в один тап. Немає відчуття, що ви «запускаєте сервіс». Ви просто вже в музиці.

Ось це і є організуючий центр Spotify. Я спочатку думав, що він про доступ до музики. Але насправді він про стан вже-знаходження-в-музиці. Безперервний, майже без зусиль.

Тепер давайте я заберу різні елементи, дивіться, що відбувається з відчуттям продукту.

Прибираємо Discover Weekly. Прикро, але Spotify залишається Spotify.

Прибираємо соціальні функції: активність друзів, спільні плейлисти. Більшість людей не помітила б, що вони взагалі існують.

Прибираємо пошук. Ви втрачаєте доступ до пошуку конкретних пісень, але відчуття продукту, що ви завжди вже майже там, лишається.

Тепер зробіть інше. Додайте трисекундну паузу між піснями. Характер продукту моментально ламається. Всі пісні, плейлисти, рекомендації на місці, але безперервний стан порушений. Ви більше не рухаєтесь крізь музику, ви вибираєте її. Щось структурне зникло. Ось так розпізнається центр.

Тепер подивіться на інші елементи, що підсилюють головний. Черга програшу — це видима обіцянка, що потік не закінчиться. Автоплей забезпечує плавні переходи між піснями. Купа згенерованих плейлістів під настрій, що запускають музику в один клік. Кожен із них центр сам по собі, і кожен підсилює одне й те саме. Заберіть будь-який з них і головний центр трохи слабшає.

Соціальні функції при цьому тягнуть в інший бік. Щоб перевірити, що слухає друг, треба вийти зі свого потоку. Це новий центр навколо музики як соціальної ідентичності, а не музики як стану занурення. Решта продукту не була побудована навколо цього. Їхню чужість відчуваєш навіть не називаючи. Саме так виглядають конкуруючі центри, вони злегка тягнуть в інший бік.

Нічого з цього не видно в юзабіліті-тестах. Не видно у фічер-реквестах. Потрібен інший рівень уваги. Бачити, а не просто дивитись.

Я не можу простити тому, хто придумав перейменувати Твітер на Х. Назва Твітер геніальна, дуже відповідала тому, чим є ця платформа. «Твіти» значно крутіші за «пости в Х». Ладно, не будемо про це.

Доречі, @ в Твітері ніхто не дизайнив. І ретвіт теж. Хтось почав ставити @ перед іменем, щоб згадати іншу людину. Хтось інший почав копіювати пости і додавав «RT @username» на початку. Команда Твітеру дивилась на це місяцями, і врешті вбудували обидва рішення в платформу.

YouTube починався як сайт знайомств з відео. Але команда помітила, що люди завантажують будь що, але не відео про себе, тож стали просто платформою для хостингу відео.

Slack виріс зі студії, яка робила гру і провалилась. Їх внутрішній месенджер, який команда зробила щоб координуватись під час розробки, виявився цікавішим за саму гру.

Зазвичай це розповідають як історії про півот. Але насправді в кожному випадку реальність показала наступний крок, якого не було видно зі старту.

Книжка, яку я почитав читати з супротивом, «Why Greatness Cannot Be Planned», розкриває цю ідею. Стенлі і Леман досліджували, як відбуваються прориви в дослідженнях та технологіях, та прийшли до висновку, що іновації не можна спланувати. Stepping stones, які ведуть до великих відкриттів, ніколи не очевидні наперед. Кожен крок відкриває можливості, яких до нього не було видно. І треба лише рухатись в напрямку новизни, та поступово відкривати наступні кроки.

І ця ідея викликає супротив. Як можна рухатись, коли не розумієш куди? Для дії потрібна ясність. Щоб щось будувати, потрібна переконаність, достатньо чітка картина, щоб обрати одне рішення замість іншого.

Але та сама переконаність з часом стає фільтром. Ти починаєш просіювати інформацію крізь план, замість того щоб дозволяти інформації оновлювати план. Юзери поводяться несподівано, і ми називаємо це шумом. Сценарій, що відбувається постійно, ми позначаємо як «nice to have» і лишаємо поза роадмапом. Щось весь час дивує, а ми весь час відкладаємо, тому що це не вписується в «план».

Я сам таким грішу час від часу. Коли маю чітку картину того, чим щось має бути, і місяцями пояснюю собі чому все, що не вписується, неважливе. Переконаність, яка дала мені старт, заважає бачити те, що є просто переді мною.

В еволюції є термін «преадаптація». Структура, яка виникла для однієї цілі, а виявилась несучою для зовсім іншої. Птахи отримали пір'я для зберігання тепла, і лише пізніше адаптували їх для того, щоб літати.

У продуктів є свої преадаптації. Можливості, побудовані для одного, які юзери постійно використовують для іншого. Те, для чого люди насправді користуються твоїм продуктом, і що може не бути тим, для чого ти його будував. Часто це більш несуче, ніж будь-що в роадмапі, бо це місце, де реальність вже рухається.

Коли садиш насіння, ти садиш не частину рослини. Насіння завжди ціле. Все потрібне вже всередині, стиснуте в чомусь маленькому. Воно росте і диференціюється: корінь стає окремим від стебла, лист від кореня. Але на кожному етапі воно ціле.

Ми робимо навпаки. Запускаємо якісь фрагменти і називаємо їх MVP. Напівготові продукти, що обіцяють «решта буде потім». Збираємо шматки і сподіваємось, що вони колись стануть цілим.

Цю метафору я наводжу не заради краси. Так життя не розвивається. Це про дуже конкретний вибір у роботі.

Всі продукти починаються з чийогось бачення, чиєїсь волі. Існує два типа волі.
Воля нав'язувати: формувати реальність за своїм баченням. І воля бути уважним: дивитись, що проростає, і йти за цим. Перша будує продукт. Друга дозволяє йому стати тим, чим він хоче бути.

Більшість людей сильні в одному і безпорадні в іншому. Існують візіонери, які не можуть відпустити, нав'язують свою початкову концепцію юзерам, які вже показали їм щось краще. І є слухачі, які не можуть втримати бачення, будують безформні продукти без центральної ідеї.

Мені здається, що майстерність не в тому, щоб обрати одну, а в тому, щоб тримати обидві. Довіряти своєму сприйняттю достатньо, щоб діяти, і лишатись чесним достатньо, щоб побачити, коли реальність каже тобі щось інше.

У Кристофера Александра мені сподобався концепт repair forward. Мабуть краще його перекласти як «відновлення наперед». Він помітив, що будівлі, які відчуваються «живими», не будували за планами. Будівельник дивився на те, що є, знаходив де воно відчувається незавершеним, додавав те, що робило його цілішим, і дивився знову. Будівля не слідувала кресленню, а слідувала тому, що їй потрібно було на кожному етапі її створення.

Цей спосіб лякає, бо вимагає віри в емерджентність замість проекції. Але це єдиний шлях, який веде до продуктів, що лишаються з нами надовго. Бо це те, як розвиваються живі системи.

Ну що, розказуйте, що ви вже делегували AI? Вдалось вивільнити час? Куди цей час направили?

Нам обіцяли, що AI звільнить час. Що ми будемо менше працювати і більше жити.

Нас на*бали.

Я ще ніколи не відчував себе таким вичавленим, як відколи AI зайшов у моє життя. Так, є збудження, азарт, цікавість. Але загалом наприкінці дня часто відчуваю, як вичавив із мозоку більше, ніж він міг дати. Це ж технологія, що робить усе швидше, має ж бути легше?

Насправді AI стиснув місяці роботи в хвилини. І разом із місяцями він забрав те, що в них жило.

Раніше, коли ти будував щось місяцями, ця повільність була не просто перешкодою, це був зворотний зв’язок. Ти пробуєш, щось не працює, відчуваєш опір предмету над яким працюєш, виправляєш. І так крок за кроком вибудовувалась чутливість до того що працює, що ні, що майже як треба, але ще ні.

Процес створення був не тільки про результат. Він був тренуванням. Тепер тренування зникло, а потреба в ньому — ні.

Тепер твоя увага стає межею. AI видає за півдня більше, ніж ти можеш осмислено опрацювати за тиждень. Ти починаєш проглядати те, що треба читати уважно. Погоджуватись із тим, що треба ставити під сумнів. Темп просто не збігається з нашою біологією.

Твоя здатність судити стає межею. Це правильно? Яка версія краща? AI дає тобі варіанти швидше, ніж ти встигаєш їх оцінити. А делегувати оцінку назад AI — це замкнене коло, яке не працює. Спробуй попросити AI довести, чому результат жахливий, а потім чому він чудовий. В обох випадках АІ підбере аргументи, що звучатимуть переконливо. Бо судження стоїть на тому, що в тебе є своя думка, свій досвід, свої цінності. В AI немає нічого з цього.

Найгірше, що ми ще не відчули справжньої ціни. Більшість тих, хто зараз користується AI, прийшли з роками досвіду. Вони пройшли тренування до того, як з’явився шорткат. Але з часом виникає дивна ситуація: люди роблять більше, а розуміють менше з того, що виробили.

Це як дивитись, як хтось інший качається в залі, і чекати, що сам станеш сильнішим.

Я не про те, щоб відмовлятись від AI. Я про те, щоб не дати йому замінити ту частину тебе, якій потрібна повільна робота, щоб функціонувати.

Бо на швидкості, з якою AI розвивається, все що може бути створене буде створене. Залишиться лише здатність бачити. Дивитись на те, що є, і знати, що з цього живе та має сенс. Що варте того, щоб за ним іти.

Цьому не навчитись промптами. Це будується з місяців турботи про щось настільки, щоб лишитись із цим, коли воно опирається і не дає швидкого результату. Саме ці місяці дають тобі краще бачення.

В мене є улюблене відео на ютубі. Передивляюсь його кілька разів на рік. Воно про фотографа, який викопав озеро на своїй ділянці просто щоб спостерігати за птахами і життям, яке навколо нього збереться.

Він не керував тим, хто прилетить. Він створив умови і чекав. Згодом озеро жило вже власним життям, якого він не планував і не міг спланувати.

Для мене це найкраща метафора створення продуктів.

Ти починаєш зі своєї інтенції, свого задуму. А далі життя бере верх, і вже воно показує, куди цей продукт хоче рости. Твоя робота не в тому, щоб контролювати кожну деталь. А в тому, щоб бути уважним і доглядати за середовищем, у якому щось живе може з’явитись.

Подивіться (15 хв):

https://youtu.be/4LvaX748pVI

Цікавий вийшов тиждень. Давайте спробую зібрати докупи те, про що ми тут говорили.

Почалось усе з мого спостереження, що дуже багато зусиль у продуктах іде в нікуди. Звідси й розгорталось усе решта.

Ми говорили, що неминучі продукти не вигадують, їх знаходять. Uber, Кабанчик, Монобанк — у кожному хтось побачив тертя там, де всі бачили звичний порядок речей. І найбільші можливості ховаються не в очевидних незручностях, а в тому, до чого всі вже звикли і перестали ставити під сумнів.

Говорили, що в еволюції є напрямок. Що системи рухаються до того, щоб робити більше з меншим. І що кожен крок технології відкриває шлях, якого раніше не було.

Говорили, що експертиза це й перевага, і пастка. Що ми частіше впізнаємо, ніж бачимо. Що кожен ярлик, який ми чіпляємо, заважає бачити.

Говорили про цілісність. Що продукт відчувається живим, коли в нього є центр, навколо якого все організовано. І що цілісність не збирається зі шматків.

Говорили, що план продукту — це компас, який швидко стає фільтром. Що варто помічати, що проростає, а не тільки те, що ти запланував.

І що AI дав нам швидкість, але вкрав місяці тренування. Що здатність бачити будується тільки повільним контактом із предметом, над яким ми працюємо.

Виходить, що майже вся продуктова робота — це робота сприйняття, а не виконання. Побачити справжнє тертя, відчути що робить продукт живим поза метриками і роадмапом.

Я розумію, більшість із вас працює від спринту до спринту, і зарплату частіше платять за «виконання», а не «сприйняття». Можливо навіть думаєте, що я відлетів і все це не має практичного сенсу. Де фреймворки? Де кейс-стаді?

Замість порад залишу вам кілька питань. Це ті самі питання, які я ставлю собі про кожен продукт, над якими працюю.

До якого тертя у вашій сфері всі настільки звикли, що перестали ставити його під сумнів?

У який бік хоче рухатись ваш продукт? Куди еволюціонує система навколо, а ви цього не помічаєте?

Де з вашим досвідом ви починаєте чіпляти забагато ярликів і перестаєте бачити, що за ними є насправді?

Де ваша команда збирає фічі і сподівається, що колись вони стануть цілим?

Де ви зі своїм роадмапом і планами на рік продовжуєте запевняти себе та інших в своїй правоті, і перестаєте бачити, куди продукт хоче рухатись прямо зараз?

Що ви робите «як треба», намагаєтесь «нагнути» реальність, хоча глибоко всередині відчуваєте, що в цьому немає життя?

Будь ласка, не скидайте ці питання у чат-жпт. Посидьте з цими питаннями трохи довше, ніж хочеться. Найцікавіше зазвичай у тому, на що першим інстинктом хочеться відповісти «ну це в нас нормально».

—

Дякую, що були тут зі мною цей тиждень.

Якщо щось із цього відгукнулось, напишіть. Я люблю такі розмови.

Якщо захочете зі мною поговорити про свій продукт, також напишіть.

@raptir

Якщо хочеться більше, я інколи збираю свої спостереження та думки в Substack: https://rodionsorokin.substack.com/subscribe

До зустрічі.

Щиро дякуємо тобі, Родіоне, за тиждень глибоких і влучних розмов 💙

І за нагадування, що продукти не завжди потрібно вигадувати — інколи їх потрібно вміти побачити. За питання, які змушують зупинитися, придивитися уважніше й подивитися на свою роботу під іншим кутом.

Було життєво, чесно і, впевнені, багатьом дуже відгукнулося.

Не забудьте підписатися на Родіона:
linkedin
substack

А ми рухаємося далі та вже готуємо для вас нового куратора 🦎