Ти коли-небудь замовляв піцу з самовивзом і не розумів — з якого ресторану замовити? Відкривав додаток, бачив список із п'яти локацій, і... йшов у Google Maps окремо перевіряти, яка з них ближча. Я — так. І це дивно. Бо додаток про доставку їжі не відповів на найпростіше питання: наскільки далеко ця локація від мене?

Більшість застосунків показують де щось знаходиться. Але не показують — наскільки це близько до твого реального життя. Є різниця між "2 кілометри" і "7 хвилин пішки". Людина думає не координатами — вона думає зусиллями. Часом. Зручністю.

Це і є Contextual Proximity. Не пін на карті — а контекст. "Відкрито зараз", "5 хвилин на машині", "є паркінг поруч". Інформація, яка відповідає не на питання де? — а на питання чи варто?

Повернімось до піци. Ти відкриваєш застосунок. Замість списку ресторанів із зірочками і цінами — уяви, що бачиш ось це:
"Domino's — 6 хвилин. Їжа буде гарячою."
"Local Pizza — 22 хвилини. Зараз годину пік."
Жодної карти. Жодного перемикання між додатками. Просто одна цифра, яка відповідає на реальне питання. І ти одразу знаєш що обрати.Більше того — такий застосунок міг би враховувати трафік у реальному часі, час приготування, навіть погоду. "Сьогодні дощ — рекомендуємо заздалегідь." Це вже не карта. Це — контекст твого моменту.

Це не тільки про піцу.
🏠 Нерухомість — замість "вулиця Городоцька" — "8 хвилин до твого офісу, 3 хвилини до парку, є кав'ярня навпроти."
🏥 Медицина — "Найближчий вільний лікар — 12 хвилин від тебе. Прийом через годину."
🛒 Рітейл і самовивіз — "Цей пункт видачі — по дорозі з роботи додому. Відкритий до 21:00."
🏋️ Фітнес — "Є вільне місце на йогу о 19:00, залу 9 хвилин від тебе."
У кожному з цих випадків — та сама ідея. Людина не запитує де. Вона запитує: чи вписується це в моє життя?

Наступна хвиля location-based продуктів — це не про точніші карти. Це про те, щоб зрозуміти людину: її маршрут, її час, її пріоритети. І дати відповідь не в кілометрах — а в зусиллях.
Питання до тебе: який застосунок, яким ти користуєшся щодня, найбільше програє саме через це?

Хочу вам розказати одну історію

Більшість людей, яких я знаю (і я сама інколи), живуть у цьому режимі: “ще не готово”. Ще трохи допиляти, ще трошки покращити — і тоді вже покажу. Але правда в тому, що цей момент “готово” майже ніколи не настає. Ми просто відкладаємо момент, коли нас реально оцінять.

Розкажу вам історію про Fireflies.ai — зараз це компанія на ~$1 млрд.
Але на старті не було ніякого AI. Вони продавали “ШІ, який робить нотатки на дзвінках” за $100/місяць… і просто самі підключались на ці дзвінки, мовчки сиділи і писали нотатки вручну. Без продукту, без коду — тільки дія і перевірка, чи люди взагалі готові за це платити.

І це після 6 провалених ідей. Різниця не в тому, що вони одразу зробили щось геніальне. Різниця в тому, що вони не чекали ідеалу. Вони робили мінімум, продавали, отримували фідбек і рухались далі. І лише коли побачили реальний попит — почали автоматизувати.

Тому питання, яке я зараз собі теж ставлю:
що ти зараз “допилюєш”…
замість того, щоб просто почати показувати людям і збирати первинні фітбеки? 👀

На днях я вам розказувала про інструмент прототипування Base44. А знаєте ви як він створювався? І що його створила лише одна людина?

Маор Шломо. Ізраїль. Кінець 2024 року. Він щойно повернувся зі служби в армії — і замість відпочинку почав просто тинькати з ідеєю. Без команди, без інвестицій і без чіткого плану куди це все веде.
Продукт постійно ламався, і Маор це чудово знав. Але замість того, щоб сидіти і чекати поки "буде готово" — він оновлював продукт по 13 разів на день. Рухався маленикими кроками, але швидко, і без жодного перфекціонізму.

За 6 місяців такої роботи — 300 000 користувачів і $3.5M ARR. А у червні 2025 Wix купив Base44 за $80 мільйонів готівкою. Один чоловік і ноутбук — без жодного ідеального моменту, тільки постійна дія і фідбек.

Як каже Іван Багряний в Тигроловах — сміливі завжди мають щастя. Але я б додала: сміливі — це не ті, хто не бояться. Це ті, хто запускають навіть тоді, коли страшно і криво.

А ось ще одна історія, яка мене надихає.
Бхану Теджа був звичайним розробником, який пропрацював на роботі лише 8 місяців — і зрозумів, що це не те, чим він хоче займатися все життя. Він звільнився, переїхав назад до батьків, щоб зекономити на житлі, і почав будувати продукти. Більшість з них не злетіли — але кожен навчив його чогось нового.

На початку 2023 року він помітив, що його стрічка в Twitter заповнена розмовами про ШІ. Замість того, щоб просто спостерігати — він вирішив витратити один вікенд і побудувати щось корисне, щоб розібратись як це працює. Без великих планів, без інвесторів, без команди.
Так з'явився SiteGPT — чат-бот, навчений на контенті вашого сайту. Від ідеї до запуску — два тижні. Він написав пост на Hacker News, і той потрапив на головну сторінку. Наступного дня запустився на Product Hunt і став продуктом дня. За перший місяць — $10 000 щомісячного доходу.

Бхану точно не чекав ідеального моменту, щоб почати. 👀

Ще одна історія, яка мені дуже відгукується — і вона наша, українська.

Є такий хлопець — Павло Пікулін. У 15 років він написав систему розпізнавання номерів і на повному серйозі пішов продавати її державі. Йому було 16 — і, очевидно, нічого не вийшло. Здавалося б, можна було сказати “окей, не моє”. Але він просто пішов далі: почав робити мобільні ігри і до 25 років заробив свій перший мільйон.

І потім такий: “а може, все ж роботи?”
У 2018 вкладає $1 млн власних грошей і запускає Deus Robotics. Перші прототипи - псували паркет 😄
Ринок будівництва, ще не зовсім готовий до таких змін. І от тут дуже показовий момент — він не впирався в ідею “до кінця”. Просто розвернувся в іншу нішу — складську логістику.

Першою повірила Нова пошта і вони почали співпрацю. Після повномаштабного вторгнення команда евакуює обладнання в Мукачево і продовжує працювати.
Сьогодні серед клієнтів Deus Robotics — британський логістичний гігант DPD. Оцінка компанії — $20 млн. Загальні інвестиції — $6.6 млн.

А ось — моя улюблена українська історія (остання на согодні).
Валентин Фречка виріс у селі Сокирниця на Закарпатті. У 16 років під час походу в Карпати він дивився на опале листя під ногами і думав: а що, якби це була сировина для паперу, а не відходи, які спалюють? Додому він прийшов і почав варити листя на кухні. Дробив у блендері. Розкочував вручну на тонкі листи. Сушив. І так — знову і знову, щовечора в шкільній лабораторії — поки не отримав папір, який реально працює.

У 17 років він повіз цей проєкт на міжнародну Олімпіаду геніїв у США — і виграв золото. На старті у справу йшли призові з конкурсів і донати. Про світ інвестицій він не знав нічого. Перші продажі — 1.5 тонни пакетів — розлетілись за два тижні.

Сьогодні Валентину 23. Його компанія Releaf Paper отримала грант від Єврокомісії на €2.5 млн, відкрила завод у Парижі, а серед клієнтів — L'Oréal, Samsung, Schneider Electric.
Він не чекав диплому. Не чекав потрібного віку. Не чекав офісу чи інвестора. Просто варив листя на кухні і дивився, що вийде. Тому, я так сильно люблю процес і експеременти.

Як куратор та ментор я часто вловлюю помилкові паттерни в дизайнах студентів.

Хочу дати кілька порад:
∙ Завжди починай з дослідження, а не з естетики (так банально, але в е ще актуально)
∙ Вивчай принципи Gestalt: вони пояснюють, чому речі “виглядають правильно”
∙ Figma — стандарт індустрії, варто знати досконало (слідкуй за оновленнями та вивчай нові фічі регулярно)
∙ Навчись читати базовий CSS/HTML — полегшить спілкування з розробниками
∙ Опануй типографіку: шрифт вирішує 80% враження від дизайну
∙ Веди “бібліотеку натхнення” — зберігай все, що подобається і вивчай хоча б 1 годину на тиждень
∙ Давай та отримуй фідбек регулярно, не чекай фінального дедлайну
∙ Вивчай суміжні дисципліни: психологію, маркетинг, копірайтинг
∙ Портфоліо важливіше за резюме — показуй процес, не тільки результат
∙ Спеціалізація (UX, UI, Product, motion, brand) дає перевагу на ринку
∙ Участь у дизайн-спільнотах відкриває можливості

Я часто бачу проблеми саме в ієрархії, групуванні та пріоритизації. І саме знання гештальт-принципів вирішує цю проблему, адже вони показують, як мозок групує візуальні елементи:

Близькість — елементи, що розташовані поруч, сприймаються як група.

Схожість — однакові за кольором, формою чи розміром елементи здаються пов’язаними.

Продовження — око природно слідує лініям і кривим до їх логічного завершення.

Замкненість — мозок “добудовує” незавершені фігури до цілісних форм.

Фігура і фон — ми завжди ділимо зображення на головний об’єкт і фон (класичний приклад — ваза Рубіна).

Спільна доля — елементи, що рухаються в одному напрямку, сприймаються як єдине ціле.

Простота — мозок обирає найпростішу інтерпретацію будь-якої форми.