Андрій Іллєнко - офіційний канал
542 members
24 photos
3 videos
31 links
Офіційний телеграм-канал Андрія Іллєнка - українського політика, народного депутата України, заступника голови ВО «Свобода»
Download Telegram
to view and join the conversation
Іду на вибори!

Мажоритарка, так мажоритарка!)

Завжди підтримую відкриті списки, але мажоритарка — моя доля)

Польова робота, спілкування з людьми в дворах і біля магазинів, тотальна мобілізація всіх сил, безсонні ночі і шалений драйв — ми це діло знаємо і любимо. Досвід є)

Отже, рідний 215 округ. Лісовий масив, Троєщина, Райдужний, Воскресенка, Биківня. Моя найкраща в світі команда завжди були і є на стороні громади, ми можемо спокійно дивитися в очі людям, є про що звітувати і що планувати на майбутнє.

Сьогодні відбувся З‘їзд, який ухвалив рішення про спільний похід українських патріотів на вибори.

«Свобода», «Національний корпус», «Правий сектор», КУН, ОУН виставляють спільний список і узгоджених кандидатів в округах.

Кожен проукраїнський, незалежний від олігархів голос у наступному парламенті буде надважливим!

Мажоритарні округи знову будуть полем бою з гречкосіями, корупціонерами та реваншистами — і саме тому треба йти і перемагати!

Розраховую на Вашу підтримку)
Народний депутат від 215 округу Андрій Іллєнко є одним з трьох депутатів-мажоритарників від столиці, який відповідає усім критеріям руху «Чесно».

Про це свідчить аналітичне дослідження руху «Чесно», який дослідив діяльність депутатів від Києва, обраних на виборах 2014 року.

«З-поміж 13 столичних мажоритарників є лише троє народних депутатів, яких не помічали на кнопкодавстві чи гречкосійстві та які не мають інших негативних маркерів. Вони підтримували реформи. Це Віктор Чумак, Андрій Іллєнко та Юрій Левченко. Двоє останніх – «свободівці», — йдеться у дослідженні.

Нагадуємо, до складу 215 округу входить Лісовий масив, Биківня, частини Троєщини, Райдужного масиву та Воскресенки.

https://vgolos.com.ua/news/andrij-illyenko-ye-odnym-z-najkrashhyh-deputativ-mazhorytarnykiv-vid-kyyeva-dani-ruhu-chesno_1004108.html
⚡️ Шанси кандидатів на перемогу в 215 окрузі згідно коефіцієнтів однієї з букмекерських контор.

Чим нижчий коефіцієнт — тим вище оцінюються шанси кандидата на перемогу.
This media is not supported in your browser
VIEW IN TELEGRAM
Звернення до мешканців рідного 215 округу.

До друзів — прохання поширити)
До завершення голосування лишається трохи більше двох годин.

Ситуація на 215 окрузі зараз нагадує 2012 рік, коли долю виборів вирішив 191 голос.

Це один з небагатьох округів у Києві, де зберігається інтрига.

Хто ще не проголосував — не змарнуйте свою можливість. Подзвоніть, напишіть друзям і сусідам!

Кожен голос має вирішальне значення!

Разом — ми сила!
За даними букмекерів (інших даних немає) — 215 округ поки ЄДИНИЙ в Києві, який не позеленів.

215 округ завжди був унікальним)

Доведемо це ще раз!
Я консерватор. Я переконаний, що див не буває. Ні в особистому, ні в суспільному житті. Не існує ніякої простої та універсальної формули щастя. Успіх — результат важкої праці. Будь-яка халява завершується погано. Все інше — брехня і паразитування на інфантильних ілюзіях.

Я державник, але не в сенсі обожнення держави як інституту. Взагалі-то держава — річ малосимпатична. Це апарат примусу. Для людини природним бажанням є поменше з державою стикатися. Держава існує не для побудови раю на землі, а щоб на землі не утворилось пекло. Я державник у тому сенсі, що нічого кращого за державу людство поки що не придумало. І народ, не здатний створити і ефективно налаштувати функціонування власної держави — приречений на зникнення.

Ідеалізм у міжнародних відносинах — це дуже добре. Як і всі, я за. Але це не працює. За тисячоліття базис політики не змінився. Сильні нав’язують свою волю слабким. І сила — це не лише військова складова (хоча перш за все таки вона). Міжнародне право набагато легше захищати не лише словом, але і десятьма авіаносними ударними групами. Тоді твої слова звучать трошки переконливіше. Що робити? Ставати сильніше. Коли нас б’ють — бити у відповідь. Іншого варіанту нема. Можна ще втомитися і відмовитися від власної держави. Багато хто так і зробив. Але ми все ж спробуємо пограти в цю глобальну конкурентну гру.

О, жах! Але я це скажу. Я за верховенство права. Людство за всю свою історію перепробувало (і продовжує пробувати) безліч варіантів організації суспільного життя. Але успішними і комфортними є лише ті країни, в яких реально працює верховенство права. Всі розмови, що всього лише треба, щоб хороші хлопці постріляли всіх поганих і тоді заживем — це маячня. В деяких африканських країнах таке відбувається раз в півроку, але щось там жити краще не стає. Зазвичай про масові розстріли люблять поговорити обивателі з пивом біля телеку, які побояться розчавити таргана і втратять свідомість, якщо побачать як хтось ріже курку. Якщо хтось хоче масових позасудових розправ і репресій і якщо це раптом дійсно станеться — знайте, вас це точно не омине. Розстріляють саме вас. По бєспредєлу заберуть саме вашу власність. Репресують саме ваших близьких. Так, до речі, в історії завжди і було. Це аж ніяк не означає, що я проти законного покарання за злочин. Покарання має бути невідворотним, бо це теж частина верховенства права. Але лише за законом, і це не формальна приписка. Тому лише закон, лише процедура і священні громадянські права, які нікому віддавати не можна. Ні поганим хлопцям, ні хорошим.

Я націоналіст, бо всі успішні суспільства створені націоналістами. Навіть якщо вони себе так не називали. Але були націоналістами по суті. Націоналізм — це не про історію і фольклор. Це про те, як вижити в конкурентному і прагматичному світі. Суспільства і держави, в яких рівень націоналізму критично недостатній — розпадаються і зникають. Ті, де націоналізму багато — розвиваються і процвітають.

Маятник не зависає в крайній позиції.
Серед українців треба шукати союзників і друзів, а не ворогів. Якщо людина виступає за українську самостійну державу — це наш друг і союзник. Все інше другорядне. Про все інше можна спокійно дискутувати. Традиційна хвороба українців — знаходити ворогів серед своїх, зазвичай через якісь третьорядні питання, про які всі забудуть через рік.

Головний життєвий поділ — не на старих і нових, не на лівих і правих, а на ідіотів і розумних людей.

Основа всього — критичне мислення. Перш за все по відношенню до себе. Людина розвивається до тих пір, поки може критично оцінювати себе. Як тільки ця здатність зникає — це кінець.

Якщо дурень підозрює, що він дурень — він вже не дурень.

Я не вірю в конспірологічні теорії. Зазвичай найпростіше пояснення є найточнішим. На верхівці влади — такі ж люди, як і скрізь. З такими ж інстинктами, комплексами, бажаннями та страхами.

Найстрашніші в історії злочини зазвичай вчиняються заради щастя всього людства. Поки що жодна спроба побудувати рай на землі не обійшлась без концтаборів.

Перемоги нічому не вчать. Жодна перемога ще нікого не зробила розумнішим чи людянішим. Вчать лише поразки.
Не думав писати так розлого, але бачу що треба. З огляду на останні тенденції, так би мовити.

Про війну громадянську і не громадянську.

Під час Другої світової війни мільйони етнічних росіян воювали на стороні Третього Райху. Не просто громадян СРСР (їх було значно більше), а саме етнічних росіян. РОА, РОНА, Козачий стан, російські дивізії СС та ще багато чого.

Згідно організаційно-штатної структури Вермахту 1943 року, стандартна піхотна дивізія на Східному фронті мала містити у своєму складі 2005 Ost-Hilfswillige ("східних добровільних помічників", більш відомих як "хіві") при загальній чисельності 12713 чоловік. Хіві - це в основному колишні радянські військовополонені та мобілізовані з числа місцевого населення окупованих територій. Ще раз, мова йде не про особливі формування, не про іноземні частини СС, йдеться про звичайну піхотну дивізію Вермахту, де по ідеї мали би воювати виключно німці. Але саме в них згідно офіційного штатного розпису фактично кожен шостий - це хіві. Уявіть масштаб!

Якщо мільйони росіян воювали на стороні Німеччини, чи означає це, що ніякої німецько-радянської війни не було, а була лише громадянська війна в Росії за участі німецьких відпусників?

На всіх окупованих територіях, під час усіх воєн завжди з’являються місцеві, які готові служити окупантам. Мотивація різна — хтось ідейно підтримує окупантів, хтось просто сподівається в такий спосіб збільшити свій шанс на виживання. Десь колаборантів більше, десь менше. Це залежить від багатьох обставин. Але вони є завжди.

Якщо згадувати Другу світову війну, то явище колабораціонізму не оминуло жодну окуповану країну. Ще раз, десь колабораціонізм був масовим, на рівні дивізій добровольців, десь масштаби були значно меншими. Але це не дає підстав говорити про те, що це була не іноземна окупація.

Війна 1917-1922 років у Росії дійсно була громадянською (ми зараз говоримо саме про боротьбу червоних з білими, без маніпулятивного записування в «громадянську війну» національно-визвольної боротьби інших народів проти червоної і білої Росії, яка відбувалася паралельно), бо це була боротьба за те, якою буде імперія — монархічною чи більшовицькою.

В цьому головна ознака громадянської війни - коли стикаються два (або більше) бачення майбутнього країни, держави, нації і вони вступають між собою у збройну боротьбу, щоб визначити, яким саме буде це майбутнє. Сторони громадянської війни можуть отримувати іноземну допомогу, за них можуть воювати іноземці чи навіть іноземні регулярні частини, але все одно всі вони мислять себе в рамках цієї країни/держави/нації.

Війна в Англії у XVII столітті дійсно була громадянською, бо мала визначити, якою буде Англія - лишиться феодальною чи стане буржуазною.

Війна 1936-39 років в Іспанії дійсно була громадянською (попри активну участь в ній Німеччини, Італії та СРСР), бо це була війна за те, якою бути Іспанії.

Війна 1946-49 років в Греції дійсно була громадянською, бо стояло питання про те, якою буде Греція — прозахідною чи комуністичною.

В Україні не громадянська війна хоча б тому, що в наших ворогів немає ніякого альтернативного образу України. Більше того, вони взагалі не визнають існування українців як окремої нації, вважаючи Україну штучним утворенням, відірваним підступними австро-угро-англо-саксами, поляками, німцями та іншими фашистами від єдино-нєділімої Росії.

В Україні не громадянська війна хоча б тому, що у разі перемоги «тієї сторони» (вживаю офіційну риторику нової української влади) ніякої України не буде в принципі. Буде русскій мір. В когось є хоч якісь сумніви? Подивіться сьогодні на окупоавні території.

Немає ніякої «тієї сторони». Тобто «та сторона» таки є — і це Росія. Не Росія допомагає «тій стороні», а місцеві колаборанти служать Росії, яку вважають своєю батьківщиною. Бо просто є русскімі — навіть якщо ще не встигли спалити свої українські паспорти.І воюють вони не за альтернативну Україну, а за Росію, за оновлений совок, за імперію, де ніякої України не буде.

В Україні не громадянська війна. В Україні російська агресія. Війна Росії проти України.
Подивився нарешті "Одного разу в Голлівуді".

Класне кіно. Дуже. Просто дві з половиною години чистого кіно-кайфу. Можна знаходити підтексти і контексти (вони там є, і багато), бачити ностальгію за старим Голлівудом, помічати знаки зміни епох. А можна просто наслоджуватися самим процесом.

Тарантіно став людянішим, мудрішим. Мені здалося, що це насправді дуже добре, навіть сентиментальне кіно про дружбу.

Але Тарантіно не був би собою, якби найкраще з усіх не відчував політичний момент - в широкому, філософському розумінні цього слова.

Події відбуваються в 1969 році. Тріумф руху хіппі, Америка охоплена протестами проти війни у В`єтнамі, іде боротьба ліберальної Америки проти Америки консервативної. Боротьба, яка аж ніяк не завершилася і сьогодні. Навпаки, увійшла у нову гостру фазу.

Якщо і шукати витоків панівного сьогодні на Заході ліво-ліберального дискурсу, то їх треба шукати у кінці 1960-х, з руху хіппі в Америці та студентської революції у Парижі.

"Одного разу в Голлівуді" - це напевно перший випадок за останні десятиліття, коли західний мистецький супер-мейнстрім прямо і однозначно, хоч і з постмодерною самоіронією, стає на бік старої доброї західної цивілізації, а не ліво-ліберальних цінностей хіппі.

Бред Піт і Ді Капріо - старий, добрий Голлівуд, стара, добра Америка. І круті не хіппі. Круті вони. Симпатії головного режисера сучасності очевидні.
Верховна Рада в першому читанні проголосувала за скасування пайової участі на розвиток інфраструктури.

Йдеться про сотні мільйонів гривень, які забудовники все-таки змушені були віддавати на хоч сяке-таке будівництво доріг, розв’язок, дитячих садків і шкіл. Якщо закон ухвалять у другому читанні — тепер і цих грошей на інфраструктуру не буде. А що, збудуємо в Києві ще кілька сотень новобудов без жодного дитячого садка і школи, без жодної дороги і розв’язки!

Особливо цікаво почитати аргументи парламентарів на підтримку такого рішення. Податок корупційний, інвестор заляканий — ось воно що.

Бідні, нещасні, затиснені з усіх сторін київські (а також одеські, львівські та інших міст-мільйонників) забудовники!

Перелякані і залякані, тепер вони зекономлять сотні мільйонів та зможуть ще більше інвестувати їх у хабарі місцевим чиновникам та приватні армії тітушок, щоб ефективно і без переляку підіймати рейтинг України в дуінг бізнес!

А ви, кияни (і не тільки) — постоїте в ще більших заторах і ще складніше будете проходити довгий і витратний квест «влаштувати дитину в садочок». Не заважайте дуінг бізнес!
Вчора двох депутатів від «Слуги народу» спіймали на кнопкодавстві.

Що ж, ось і перший серйозний тест на готовність відповідати за слова для монобільшості.

Перед виборами всі кандидати від СН публічно підписали меморандум, де забов’язувалися, зокрема, «голосувати особисто», а в разі порушення задекларованих принципів — «добровільно скласти депутатські повноваження».

Отже, якщо в найближчий час обидва депутата-кнопкодава не складуть мандати, то можна буде констатувати — гори української політичної макулатури поповнились черговим порожнім меморандумом. Правила або працюють, або не працюють. Якщо створений один такий прецедент — далі полиється ціла злива. І мова не лише про кнопкодавство. Не перший раз вже таке спостерігаємо.

P.S. До речі, обидва депутати-кнопкодави — мажоритарники. Так що у випадку складання ними мандатів — мають бути оголошені дострокові вибори на відповідних округах.

UPD. Інтрига зникла. Ніхто мандатів здавати не буде. «Більше так не будемо», «ми без злого умислу», «переживали, щоб закон пройшов». Все ясно.
У Києві будуть дострокові вибори. 99%.

Найімовірніша дата — 8 грудня. Поки є питання по кількості депутатів Київради (можливе скорочення зі 120 до 60) та по виборчій системі.

Також одночасно мають відбутися вибори до районних рад. За попередньою інформацією — там буде чиста мажоритарка.
Наївно вважати, що реалізація мінських угод — це мир. З формулою Штайнмаєра чи без неї.

Серед «української еліти» чимало тих, хто готовий заради «поганого миру» піти на капітуляцію. І говорить про це відкрито, або майже відкрито.

Україна не є для цих осіб цінністю, бо вони є малоросами і породженням олігархічного класу, який просто хоче поскоріше відновити довоєнні прибутки.

Але справа в тому, що навіть принизлива і руйнівна для держави капітуляція не дасть навіть «поганого миру».

Навіть амністія терористів і колаборантів, навіть легалізація російської окупації через «вибори», навіть здача частини суверенітету, фактична конфедералізація країни та зміна зовнішньої політики не зупинить плани Росії на повне поглинання України.

Подивіться на лукашенківську Білорусь. Чи є у світі більш лояльний до Росії режим? Але навіть ця показова сервільність не лише не вберігає Мінськ від повного поглинання Москвою, але ще більше розпалює кремлівський апетит.

Москва з десятикратною силою посилить свій тиск на Україну, намагаючись врешті-решт остаточно вирішити «українське питання».

Амністована та легалізована через «вибори за українським законом» «народна міліція народних республік» буде готова щодня почати стрілянину знову, якщо українська влада вирішить грати хоч якусь самостійну роль.

Хоча про яку українську владу на той час ми можемо говорити? Чотири мільйони голосів з «народних республік» швидко відкоригують зміст і форму центральних органів влади. Чи хтось має сумніви, що там буде не 100% явка і «правильне» голосування? Для цього є «народна міліція», вона про це подбає.

В Україні живе багато людей, які ніколи не приймуть поглинання Росією. І вони борються і будуть боротися за свою країну.

Тому капітуляція — це війна. Війна на ще гірших для України умовах. Мир — це сильна українська держава, яка б’є у відповідь і на міліметр не поступається своїми принципами та інтересами.

Ми за мир. Тому ми проти капітуляції.