Об‘єднавчий Собор відбувся, очільника Української Церкви обрано. Ним став Митрополит Епіфаній, представник УПЦ КП.

Говорити можна дуже багато, момент дійсно історичний. Україна боролася за свою духовну незалежність з 1686 року.

Але саме в цю мить треба сказати про людину, яка пронесла ідею української помісної Церкви буквально на собі. Про того, хто пройшов через брехливі московські анафеми та зміг створити організаційну основу Церкви, без якої про жоден Томос сьогодні би не йшлося. Так, він робив це не один - але саме він був духовним лідером та наставником.

Патріарх Філарет сьогодні показав, що таке справжня любов до України та почуття відповідальності. Це приклад всім нам, в тому числі політикам, які часто через гординю тягнуть спільну справу на дно.

Вітаю всіх із цим знаменним днем. А Святійший Патріарх Філарет назавжди лишиться в історії творцем відродженої Української Церкви та великим українцем.

До вашої уваги - 13 випуск "Українського контексту". Цього разу з письменником, видавцем, суспільно-політичним діячем Дмитром Савченком.

Говорили про все в контексті України)

https://www.facebook.com/100000923977207/posts/2736615113045928/

Москва відкрито ставить питання про анексію Білорусі. Російська пропаганда розпочала чергову масовану кампанію із лейтмотивом: «Білорусь хоче дешевий російський газ? Хай вступає до складу РФ».

Традиційна політика Лукашенка перестає працювати. Москва більше не погоджується терпіти навіть обмежений суверенітет свого «головного союзника».

Питання ставиться категорично: «хочете економічних поступок? Віддайте залишки незалежності». Тим більше і «союзна держава» є, треба лише «наповнити її реальним змістом».

Якщо раптом в центрі Мінська з’являться «зелені чоловічки» - чи здатна буде Білорусь ефективно чинити опір анексії? Хто буде це робити? Просякнуті російською агентурою та притиснуті декораціями «союзної держави» спецслужби та армія? Русифіковане в тому числі самою білоруською владою та нагодоване російською пропагандою суспільство? Дуже велике питання.

Лукашенко став заручником власної гіпер-проросійської риторики та русифікаторської гуманітарної політики. Сьогодні Москва вправно використовує слова та дії Лукашенка проти нього самого.

Безумовно, Білорусь має свої внутрішні резерви. Попри боротьбу із білоруським націоналізмом на державному рівні та культивацію совкових символів - Білорусь не така проста, як здається. В 2014 році в Кремлі теж були переконані, що Одеса, Харків та Дніпро сплять і бачать себе частиною «русского міра».

Україна кровно зацікавлена в існуванні незлежної Білорусі. 1000 кілометрів кордону навіть з Білорусією в її нинішньому вигляді - це точно в мільйон раз краще, ніж ще 1000 кілометрів з РФ. В перспективі Білорусь - наш головний союзник. Але для цього вона має вистояти під московським тиском.

14 випуск "Українського контексту" з Антіном Мухарським вийшов дуже цікавим.

Тут і про особисту еволюцію Антіна Мухарського, і про виникнення та майбутнє Ореста Лютого, і про феномен жлобства та його зв`язок з "русскім міром" і ще багато всього.

Рекомендую до перегляду.

https://www.facebook.com/100000923977207/posts/2750795714961201/

Про Степана Бандеру, здається, сказано все. Але для мене він все одно лишається загадкою.

Бандера дивує. Ніколи не лишає байдужим нікого. В розмові скажи «Бандера» - і світ довкола зміниться. Не розумієш, в чому його секрет.

Можливо, справа в його якійсь надприродній, нетиповій для нашого менталітету фанатичності. В поставі Бандери, його манері триматися, постійній зосередженості, серйозності.

О ні, це не іронічний Коновалець. Це не обдарований професійний політик Петлюра. Це не душа товариства Шухевич.

В Бандері щось фаустівське, тривожне, постійна зосередженість, обітниця. Можливо, це глибока жива релігійність, успадкована від батька - сільського священника?

Мені подобається це фото - Бандера зі своїми дітьми. Десь в баварських Альпах, 1950-ті. Тут він на мить показує - він таки людина. І це робить його загадку ще більш цікавою.

В якомусь паралельному світі ця фотографія могла би бути підписана: «Степан Бандера, Президент України. В короткі моменти відпочинку з родиною».

З Днем народження, Степане Андрійовичу.

Святковий, 15 випуск «Українського контексту».

Гість - Богдан Бенюк. Великий український артист. І людина з позицією.

Та що я буду пана Богдана представляти - на нього треба дивитися і його треба слухати!)

https://www.facebook.com/100000923977207/posts/2767489243291848/

Десятки поколінь українських патріотів боролися за духовну незалежність України. Понад три століття довелося чекати на отримання Томосу та відновлення історичної справедливості.

Ми здобули важливу, стратегічну перемогу. Відтепер у церковному питанні час працює на нас.

Але не варто думати, що Москва так легко здасть свої позиції. Загнаний у кут звір піде у відчайдушну контратаку. Так буває завжди. Критично важливим буде 2019 рік.

Є дві прості аксіоми:

1. Поки існує російська імперія - існування України під загрозою.

2. Остаточна втрата України - це кінець російської імперії.

Сильна, заможна, самодостатня і головне - українська Україна - це єдина гарантія, що ніякий Кремль не зможе з нами нічого зробити. І це гарантія остаточного занепаду імперії.

Тому все в наших руках.

Вітаю всіх з Різдвом Христовим!

16 випуск "Українського контексту".

Гість - Петро Кузик, керівник Київської "Свободи", депутат Київради, ветеран москвсько-української війни, експерт з проведення виборчих кампаній.

Як і анонсував - троєщинський джекпот)

https://www.facebook.com/100000923977207/posts/2782914101749362/

Кінотеатр «Київ» під загрозою.

Нещодавно у Києві закрилися два легендарних кінотеатри - «Україна» та «Кінопанорама».

Тепер - мутна ситуація довкола кінотеатру «Київ».

Кінотеатр в чудовому стані, функціонує, дає майданчик для українського кіно.

Міській владі не потрібен працюючий кінотеатр? Чи хтось дуже хоче захопити такий ласий шматок в самому центрі столиці?

Нижче даю текст голови Держкіно Пилипа Іллєнка, де він все розписав по пунктах:

«Ситуація з кінотеатром "Київ" сьогодні, після брифінгу представників КМДА, отримала продовження. Тепер концепція різко змінилася і міська влада в особі заступника голови КМДА Володимира Слончака готова передати будівлю кінотеатру в оренду переможцям конкурсу, до участі в якому закликано «всіх бажаючих». Принцип такого конкурсу простий: хто запропонує більшу ціну, той і переміг. Заслуги перед українською культурою до уваги не братимуться. Головне — «бажання» і наявність грошей.

Хотілося б нагадати, що саме такий підхід — вимірювати культурний ефект винятково фінансовою вигодою — і призвів до того, що сьогодні у Києві зникли знакові кінотеатри, а держава майже втратила (по суті — втратила і зараз наново відбудовує) національний кінематограф.

А щоб точно не перемогли нинішні орендарі, які за 20 років із занедбаного приміщення створили один із головних культурних центрів країни, пан Солончак озвучив «стартову ціну» місячної орендної плати в 700 тисяч гривень. Чому нинішній орендар не зможе платити таку суму — давайте порахуємо.

Нещодавно були оприлюднені звітні дані про діяльність у 2018 році кінотеатру «Жовтень». Нагадаю, за рік там було продано 274, 2 тисяч квитків, а вартість середнього квитка склала 79, 38 грн., тобто загальний дохід від продажу квитків склав 21, 766 млн грн. Рівно половину цієї суми будь-який кінотеатр віддає дистриб’юторам фільмів. Отже виходить, що від продажу квитків кінотеатр може мати близько 900 тис. грн. в місяць. Але ж витрати не обмежуються лише платою за оренду майнового комплексу: додайте до неї плату за земельну ділянку, електроенергію, опалення, інші комунальні платежі, оновлення та ремонт дорогого обладнання і меблів, поточний ремонт приміщень, охорону, пожежну безпеку, прибирання, зв’язок, зарплату персоналу та багато іншого. Напрошується сумний висновок, що за таких умов не тільки нинішній орендар, але й «всі бажаючі», не зможуть забезпечити діяльність кінотеатру «Київ» у нинішньому форматі культурного центру, а не винятково комерційного об’єкту. За прикладами далеко ходити не треба: саме це сталося з кінотеатрами «Україна» та «Кінопанорама», робота яких виявилася збитковою для власників — успішних підприємців, між іншим.

Усі ці зусилля з припинення діяльності Культурного центру «Кінотеатр «Київ» у тому вигляді, яким ми його знаємо вже 20 років, відбуваються на тлі дуже дивного поводження з чинним законодавством та умовами договору оренди. Так, всупереч закону, орендар не був попереджений за 3 місяці до закінчення терміну оренди про намір розірвати договір і повернути об’єкт оренди власнику. Крім цього, у випадку продовження оренди (що власне і планує тепер зробити КМДА) нинішній орендар (який фактично ним досі залишається) має переважне право на укладання договору оренди, тобто без проведення конкурсу. Та, зрештою, навіть станом на сьогодні, 14 січня 2019 року, орендар так і не отримав письмового повідомлення про відмову продовжити термін дії договору оренди.

У зв’язку з цим, хотілося б нарешті отримати правдиву відповідь від очільників столичної влади — що ж насправді відбувається і кому потрібен кінотеатр «Київ»?»

Підозрювані у підпалі спілки угорців в Ужгороді громадяни Польщі в польському суді заявили, що отримали замовлення від німецького «журналіста», який відомий своєю відкрито промосковською позицією та виступами у російських пропагандистських ЗМІ.

Отже, троє поляків отримали замовлення від російського агента в Німеччині вчинити підпал угорської спілки в Ужгороді, щоб московська пропаганда мала черговий «доказ» «звірств» українського націоналізму.

Коли вкотре почуєте мантри про українських націоналістів, які створюють картинку для Кремля - згадайте цю історію.

Конституційний Суд Польщі визнав неконституційними скандальні поправки до закону про Інститут національної пам‘яті, де згадуються «злочини українських націоналістів» та «східна Малопольща».

Іван Семесюк - гість 17 випуску "Українського контексту".

Яку музичну філософію сповідує гурт "Пирятин", хто такі центряки, як митець Іван Семесюк розворушив московське кубло, яким буде майбутнє націоналізму та ще купа всього - дивіться у новому випуску.

дивіться на ютубі та підписуйтесь на мій канал - https://www.youtube.com/watch?v=RHP5cboT3-g

https://www.facebook.com/andriy.illenko/videos/2799238946783544/

Чому я підтримую Руслана Кошулинського на посаду Президента України?

По-перше. Україна заслужила мати Президента націоналіста. Не випадкову людину, не цинічного брехуна, не ворога, не імітатора, не пройдисвіта і не клоуна. А людину, яка усім своїм життям довела, що для неї Україна - понад усе. У виборі Верховного Головнокомандувача під час війни ми не маємо право на помилку.

По-друге. Знаю Руслана з 2004 року. Бачив його в безлічі ситуацій. Лідерські якості. Унікальна стресостійкість. Державницьке мислення. Досвід організатора. Скромність в побуті і повна відсутність понтів та пафосу. Чиста репутація. Почуття гумору - без цього ніяк.

По-третє. Кошулинський - об’єднавча кандидатура. Не лише «Свобода», а «Правий Сектор», КУН, ОУН, С14, цілий ряд потужних особистостей та реальних громадських організацій підтримали його висунення. Це дуже важливо. Нарешті українські патріоти діють спільно, а не ведуть війну між собою на радість ворогам.

І найголовніше. У кожної людини є в житті ситуація, яка перевірить - хто ти є насправді. У Руслана ця ситуація наступила жахливого 20 лютого 2014 року.

Зранку він виносив поранених з Інститутської, а ввечері скликав і провів історичне засідання парламенту. Бачив його в той момент зблизька і не лише з парадного боку - він склав цей іспит на «відмінно». Слова не розійшлись з ділами.

Тому я за Руслана Кошулинського і зроблю все від себе залежне, щоб він став Президентом.

Письменник Андрій Кокотюха - гість 18 випуску "Українського контексту".

Андрій Кокотюха - український Стівен Кінг? Чи може Стівен Кінг - американський Андрій Кокотюха?)

Масова та елітарна культура. Що важливіше?

Як писати книжки? Поради від Кокотюхи, автора більш ніж 70 книжок.

І ще багато всього цікавого. Раджу переглянути.

https://www.facebook.com/100000923977207/posts/2819127278128044/

Крути - розставимо крапки над "і"

29 січня 1918 року на залізничній станції Крути був бій, а не побоїще. Героїчна і водночас ефективна бойова операція, яка нанесла ворогу важкі втрати та змусила затримати наступ на Київ на тиждень.

Так, у надважких умовах. Так, за тотальної чисельної переваги московських військ. Але тим вище треба оцінити героїзм українських воїнів. Ватажку інтервентів Муравйову навіть довелося брехати своєму керівництву та перебільшувати українські сили, щоб виправдати свої надмірні втрати та гальмування наступу.

Серед українських частин під Крутами була студентська сотня (120-130 людей), яка складалася київської молоді. Це були добровольці, які проходили хоч і короткий (два місяці), але військовий вишкіл. Тобто це точно не були випадкові юнаки, які не знали на що йдуть і навіть не вміли тримати в руках гвинтівку - як потім часто будуть розповідати. Це були молоді ідеалісти, українські патріоти - і це був їх свідомий вибір. Вважати їх "нетямущими хлопчиками" - це ображати їх та применшувати їхній подвиг. Три сотні вбитих у бою московських окупантів - найкраще свідчення мотивації та дієвості "дітей".

Найтрагічніший момент бою - розстріл більшовиками 27 українських полонених зі студентської сотні. Розлючені впертим спротивом українців та великими втратами, вороги зігнали свою лють на полонених. Саме про цих українських воїнів молодий Павло Тичина написав вірша "Пам`яти тридцяти".

Тези про "беззбройних дітей", які не розуміли на що вони йдуть і були кинуті на вірну смерть цинічним командуванням вперше були публічно оголошені... більшовицькою пропагандою! Зрозуміло з якою метою - посіяти недовіру солдат до командирів, показати українців ідіотами та нездарами, знищити моральних дух та готовність захищати власну державу. Потім ці ж тези на різний лад повторювали ворожі пропагандисти і (трошки з іншими акцентами) кілька поколінь українських політиків-мазохістів - аж до наших часів.

Претензії треба висувати політичному керівництву Центральної Ради. За саботування розбудови армії, за пацифістські ілюзії, політичну наївність, суїцидальне лівацьке доктринерство, абсурдні кадрові рішення - чого варта лише заміна Петлюри на майже більшовика Порша на посаді Генерального секретаря військових справ вже в розпал війни з більшовиками.

Але вірні Україні військові та добровольці до кінця виконали свій обов`язок і дали політикам ще один шанс. Те ж стосується і військового командування, яке часто поливали абсурдним брудом. Наприклад, що українські командири пиячили у вагоні-ресторані під час бою під Крутами. Це - ворожа брехня.

Командувач українських сил під Крутами Аверкій Гончаренко особисто керував боєм, ефективно організував оборону, грамотно і вчасно провів організований відступ, завчасно дав команду розібрати ділянку залізниці для затримки ворога. Група найменш готових до бою юнаків була відведена в резерв і фактично в бою участі не брала. Аверкій Гончаренко беріг своїх людей, наскільки це було можливо в тих умовах.

Командир студентської сотні Андрій Омельченко загинув у бою. Командир Січових Стрільців Євген Коновалець керував вуличними боями в Києві та задавив більшовицький січневий заколот. Генерал Всеволод Петрів на чолі Гордієнківського полку - один з героїв київських боїв січня 1918 року. Симон Петлюра на чолі Гайдамацького Кошу Слобідської України завершив розгром мосоквської п`ятої колони.

Стримувальні бої під Конотопом, Бахмачем і Крутами, а також придушення січневого заколоту в Києві - це ланки єдиного процесу, який дав українським дипломатам надважливий час та легітимність для перемовин. Саме тому вдалося підписати Берестейський мир з Центральними державами, досягти міжнародного визнання УНР, отримати військову допомогу Німеччини та Австро-Угорщини, зірвати спроби Троцького легітимізувати харківських маріонеток з так званого "українського радянського уряду". Українська армія разом із союзниками негайно розпочинає вигнання московських окупантів з України. Вже за кілька тижнів було звільнено Київ.

Ще через місяць - звільнено всю територію України.

В січні 1918 року українські військові дали Україні шанс. Але в українській політиці винниченки перемогли Міхновських - і програла Україна. Тому не змарнуймо шансу, який сьогодні для України виборили українські військові.

На фото - командир бою під Крутами, сотник Армії УНР Аверкій Гончаренко.