Сімнадцять років тому ми вперше пройшли тими болотистими стежками, що вели прямо в серце Зони. Для одних це була просто чергова пригода, для інших — початок довгого шляху крізь небезпеку, зраду та відкриття. Час минув, але спогади про ті події досі теплі та тривожні.
Запах вологого болота наповнював повітря, старі доріжки хиталися зі скрипучим стогоном, а небо тиснуло, ніби ось-ось поллється свинцевим дощем.

Тоді «Чисте Небо» все ще тримало свою базу десь серед очерету. Вони говорили про баланс, про необхідність збереження Зони та про те, як надмірна активність може її розірвати.

Як все закінчилося — ви самі пам'ятаєте.
Сьогодні про їхні багаття нагадують лише іржаві бочки та потріскані стіни. Але їхні кроки все ще чути в тумані — у покинутих схованках, на пожовклих сторінках щоденників, у словах тих, хто вижив.
Дякую всім, хто був там, і всім, хто пам'ятає.