🎧 Мій маленький плейліст для читання

Для вашої зручності зробила його що на Spotify, що на Apple Music

Буду рада дуже побачити ваші улюблені пісні/мелодії для читання в коментарях

Щойно також збагнула, що я ніде не поділилась своїми думками про Емпусіон Ольги Токарчук, хоча ця книга однозначно увійде в мій (й багатьох в моєму книжковому клубі) список найкращих книг за 2024 рік, тому давайте поділюсь з вами своїми короткими враженнями?

Почну зі своєї очевидної оцінки: ★★★★★

Отже, наші вхідні дані: у 1913 році молодий львівський студент, який хворіє на туберкульоз, відправляється в санаторій у західній Польщі. Але поміж лікування, прогулянок на природі та розмов за вечерею за келихом галюциногенного локального лікеру (не питайте), в санаторії починають відбуватися досить дивні речі — спочатку у відвідувачів з'являється відчуття, що за ними хтось (чи може навіть щось слідкує), потім починають зникати речі, спогади, а за ними вже й люди.

Мені здається, що опис книги як «курортний горор» надзвичайно вдалий, адже як читачка я не могла зрозуміти, чи мені варто розслабитися та з головою поринути у солодко-спокійні описи Токарчук, чи бути у стані готовності очікувати неочікуване. В решті решт, я дійшла до висновку, що можу не вибирати між цими двома станами й що можу знаходитися в них двох одночасно.

Також я була шокована тим, як у Токарчук вийшло зробити книгу, в якій ледь не кожен головний герой мало того, що чоловік, так ще й лютий сексист, який не соромиться розмірковувати про дефектність жінок та зводити їх життя лише до функції дітонародження, абсолютно й тотально феміністичною! Авторка майстерно використовує іронію та демонструє наскільки абсурдно звучать слова таких літературних (й не тільки) титанів як Джозефа Конрада, Девіда Лоуренса, Моема, Фрейда, Чарльза Дарвіна, Ніцше, Сартра, Шекспіра, Єйтса та інших.

З інших моментів, які сподобались: опис життя середнього класу на початку XX століття перед великими війнами та нариси про життя у Львові, роздуми про важливість самоідентифікації, про життя з-поміж смерті, про мораль та про те, чому важливо залишатися відданими своїм принципам.

Загалом, це ідеальна книга для читання у холодні осінні й зимові вечори.

Мені після завершення аж захотілось відправитися в якийсь паранормальний польський чи чеський санаторій, тому Карлові Вари, here I come!

☕️ Починаю ранок з надзвичайного анонсу від Печери Платона — «Філософині», антології філософських текстів авторства видатних жінок XVII–XIX століть, уперше опублікованих українською мовою!

Ви тільки подивіться на цей опис:

У творах Сожурне Трус і Гарієт Тейлор-Міл викладено засадничі ідеї фемінізму й аболіціонізму. Гарієт Мартіно радить, як розвивати критичне мислення, а Франсіс Павер Коб обґрунтовує етичне ставлення до тварин. Марґарет Кавендіш розкриває поняття нескінченності та свою концепцію живої матерії як основи світу, а Мері Шеперд аналізує відмінності між сприйняттям і реальністю. Розмаїття традицій, тем і письменницьких стилів авторок допомагає прочитати філософію по-новому.

Печера Платона просто булочки й запропонували мені можливість прочитати книгу перед її офіційним виходом, аби я могла поділитися своїми враженнями з вами, тому очікуйте на мої думки вже незабаром!

🗞 Якщо у вас є 20 хвилин, я закликаю вас прочитати феноменальне есе, яке я знайшла на Substack, яке у перекладі з англійської звучить «як травми впливають на те, чому ми не любимо читати та чому нас через це легше пригнічувати» від есеїстки та культурологині Ісмату Гвендолин, але раптом цього часу у вас немає, то можете глянути мої коментарі щодо нього нижче —   

Про що есе: про те, що читання не настільки легке заняття, яким воно здається на перший погляд + про важливість читання як інструменту визволення та спротиву, написане через призму особистого досвіду авторки

Ключові моменти:

— Ми живемо в епосі атропоцену (що позначає геологічну епоху, в якій рівень людської активності відіграє істотну роль в екосистемі Землі) і ми маємо пам'ятати, що наш світ створений нами, від міських пейзажів до соціальних структур, а отже, ми можемо його  «перестворювати» (і це конче необхідно робити вже);

— Керівний (політики, олігархи, знаменитості, бізнесмени тощо) клас отримує вигоду від неграмотності населення, не повної неграмотності, а такої, що дозволяє людям працювати, але не дає їм можливості критично мислити та створювати щось нове;

— Наше ставлення до читання часто травмоване дитячим досвідом, читання часто було «завданням», яке нам давали на канікули й змушували виконувати попре наше бажання, воно рідко коли сприймалось як інструмент, який приносить задоволення чи розвиває фантазію; особливо помітно травматичну реакцію на читання у тих, хто читав повільніше, чи у кого був недостатній словниковий запас, чи тривога, коли вчителька змушувала читати перед усіма тощо;

— Авторка розмірковує про те, що імперіям (автора розглядає саме імперіалізм США) не вигідно заохочувати своїх громадян активно читати;

— Короткі відео в ТТ чи Reels нас розважають більше, ніж навчають, авторка зазначає, що більшість інформації з коротких відео не затримується в пам'яті надовго, на відміну від прочитаних книг і закликає нас згадати бодай одне освітнє коротке відео, яке ми побачили рік чи два тому та яке закарбувалось в наші пам'яті (чи пригадуєте ви хоча б одне, бо я ні);

 — Читання – це не лише вид опору, але й окрема навичка, відмінна від слухання чи перегляду відео, це дисципліна, яку потрібно розвивати окремо, навіть якщо це некомфортно (з цим я абсолютно погоджуюсь).

Додам від себе, що ми вже всі бачимо, як у сучасному українському контексті читання набуває нового значення. 

Це вже не просто дія для здобуття конкретних знань, чи для того, аби приємно провести — читання стає актом збереження себе, своєї мови, своєї культури. Коли ми читаємо українською, коли обираємо книги наших авторів, коли створюємо простір для обговорення прочитаного — ми творимо новий культурний ландшафт й активно протестуємо проти того, що роками нам навіювала росія (від меншовартості українською мови до позірної «геніальності» російських письменників й поетів, з якими нам створювали парадоксальний зв'язок, з однієї сторони певну приналежність (бо колоніалізм часто тримається на ідеї спільності культури), але водночас акцент на тому, що вони все ж більше «наші», бо російські, а не «ваші» тощо). 

Особливо важливим мені здається спостереження авторки про те, як травматичний досвід може впливати на наше ставлення до читання. В українському контексті це набуває додаткового виміру — як ми можемо використовувати читання для зцілення колективних травм? Як через літературу ми можемо краще зрозуміти себе та свою історію? Есе породило багато роздумів і я буду дуже рада дізнатися ваші думки!