📰 Зранку прочитала ось цю статтю та цю про те, які книги люблять читати студенти Токійського університету (найпрестижнішого університету Японії та одного з найкращих у світі)

Отже, маємо наступний список з 10 позицій:

1. Упорядкування думок, Шігехіко Тояма, Чікума Шобо
2. Мистецтво любові, Еріх Фромм
3. Брати Карамазови, федір достоєвський (як же без нього...)
4. Про війну, Карл фон Клаузевіц
5. 1984, Джордж Орвелл
6. Зброя, мікроби і сталь, Джаред Даймонд
7. Історія людства від минулого до майбутнього, Ювал Ной Харарі
8. Етика дозвілля та нудьги, Коічіро Кокубун, Шінчо Бунко
9. Повне життя, Йошікі Ішікава
10. Чи мріють андроїди про електричних овець, Філіп Дік

До речі, мені було б супер цікаво дізнатися про те, що зараз полюбляють читати українські студенти (можливо хтось за це візьметься та зробить класну статтю/відео) 👀

👀 Слухайте, а зберімо наш власний список? Список того, що зараз читають студенти?

Якщо ви: 
— студент/ка
— читаєте книги 

То напишіть, будь ласка, що саме ви зараз читаєте та яких авторів (наших та іноземних) полюбляєте?

Також я хотіла написати декілька слів про те, за допомогою яких інструментів росія викликає у японців цікавість щодо їх "вєлікай культури" (бо, яка на мене, тут цікавий кейс)

Те, що японські інтелектуали просто мліють від російської літератури — факт, тому я геть не була здивована бачити достоєвського у списку для читання від студентів найпрестижнішого університету країни.

Але як так вийшло? Як вийшло так, що в країні, яка пережила російський напад у 1904-1905 роках, яка формально не вийшла зі стану війни з росією після завершення Другої світової війни, яка втратила Курильські острови після своєї капітуляції, бо росія через декілька днів їх анексувала, яка сильно постраждала від російського шпигунства, в якій поліція майже завжди має стояти перед російським посольством через постійні протести і яка пережила ще багато інших подій, існує ледь не культ російської культури?

А вийшло так, тому що росія прекрасно знає, які інструменти вона може використовувати для того, щоб створювати в головах японців імідж про "загадкову країну з цікавими речами".

Інструмент №1. Апеляція до всього милого: чебурашки та матрьошки.

Ви напевно будете здивовані, але кожен японець знає чебурашку. У 2001 році в токійських кінотеатрах, за сприянням російського посольства, було показно декілька епізодів цього совкового мультфільму (тільки дивно чому мультфільми нацистської Німеччини не показали). А вже у 2010 році, японці разом з росіянами створили фільм "Чебурашка", який викликав справжній бум не лише цього персонажу, але й всього російського.

Почали масово відкриватися магазини з російськими товарами, матрьошки стали модними доповненням японських закладів, а чебурашка став ледь не маскотом всього російського, всього милого, маленького та пухнастого. А хіба миле може бути поганим? Звісно ж ні!

До речі, мені ще треба пошукати якісь дослідження на цю тему, якщо вони взагалі, але майже усі мої японські друзі та знайомі познайомились з російською культурою саме через чебурашку.

Інструмент №2. Апеляція до патріархату: гарні жінки та сильні чоловіки.

Японія надзвичайно патріархальна країна (як і росія, в принципі, але в рази гірше), а отже, тут дуже часто можна побачити глорифікацію гендерних ролей. Найтиповіші: жінка має бути гарною та народжувати дітей, а чоловік має бути сильним та головою родини/спільноти/країни. Це дуже добре розуміє росія, яка постійно давить на те, що країни мають схожі "цінності" й обіцяє ледь не мрію для пересічного громадянина: найгарніші жінки, які мріють про сім'ю (або ж про візу та гроші, але цей момент часто упускають) та наймужніші чоловіки, які стануть справжніми головами сімейства (або ж будуть конченими аб'юзерами-пияками).

В Японії просто величезна кількість росіянок-проституток чи хостес, які мають неабиякий попит серед японців. І це я мовчу про те, який "статус" пересічному японцю дає російська дружина, яка потім знайомить свого чоловіка з країною свого походження та виступає ледь не амбасадором всього російського.

Цікаво також те, що це може бути через комбінацію перших двох інструментів, коли імідж російського чоловіка (наприклад, путіна) подається через призму його маскулінності, але й водночас його "мімішності". Ну, слухайте, прям виходить якийсь герой аніме, який одночасно war criminal, але глибоко-глибоко в нього добре серце 🥺

Інструмент №3. Апеляція до "втраченої величі": статус, війни та насильство.

Японія — нова постімперіалістична нація в якій велика частка населення (23% чи 29 мільйонів) виросли в період "процвітання" японської імперії. І росія дуже добре розуміє, як саме вона може давити на рану людей, які відчувають, що з завершенням війни вони втратили свій статус, свої привілеї та свою ідентичність.

Тому тут приходить росія з її культурою (особливо літературою), яка глорифікує минуле й яка дозволяє у безпечній формі ностальгувати за та наблизитися до всієї тієї "величі", яку пропонує імперія, а саме: статус через аристократію та домінування через війни та насильство.

П.С. Якщо ця тема цікава, дайте знати і я якось більш доладно розпишу те, що я нашвидкоруч зазначила сьогодні🤞

Готова випускати у світ мою велику статтю про життя (від народження та до смерті) жінки з середнього класу у Японії середини 1800-х років! Підтримаєте мене?

Бо я дуже сильно старалась (писала її декілька тижнів точно), хоча на buy me a coffee, виявляється, є ліміт на кількість символів, тому я не змогла розписати все так, як я планувала 😅

👘 Життя жінки з середнього класу у Японії 1860-х років: від народження до смерті

1860-ті роки в Японії були унікальним моментом в історії через те, що держава була на межі нової ери — ери, коли феодали втрачали свій вплив та влада повернулась до імператора. Період Едо (1603-1867) з його майже 300-річним миром, процвітанням та міжнародною ізоляцією от-от закінчувався й разом з ним символічно перестала існувати "стара Японія". Ті сучасники й незначні групи іноземців, яким пощастило потрапити в країну до правління імператора Мейджі, відзначали, що Японія тих днів була саме "справжньою" Японією, країною, в якій практично не відчувався вплив "західного" світу. Разом з тим, життя в Японії періоду 1860-х років в багато чому відображало ту мораль, ті норми й традиції, які існували у японському суспільстві сто та двісті років тому.

Тому коли ми будемо сьогодні говорити про життя тих днів, ми маємо розуміти, що саме його японці мають на увазі, коли говорять за "традиційне" життя своїх бабусь, прапрабабусь тощо. 

І це життя було геть не самим простим, але воно точно не було тотально нещасним, як нам може здатися через призму життя у 21 столітті, з його хвилями фемінізму та демократичними устроями. Як зазначає Ямакава Кікує, авторка книги "Women of the Mito Domain", яка мала можливість зафіксувати спогади про життя своєї матері у середині 19 століття, жінки мали обмежені права та можливості, але вони не знали іншого життя, для них їх життя здавалось природнім та нормальним так само як нам теза про те, що жінки та чоловіки заслуговують на однакові права.

Тому як саме виглядало б ваше життя, якби ви жили в Японії 1860-х років? Як виглядало б ваше життя, якби ви народились жінкою?

Воно виглядало б ось так.

П.С. Буду дужееее вдячна за фідбек і буду ще більш вдячна, якщо захочете мене підтримати на buy me a coffee! Там я планую багато схожих статей робити 🤍

🥷🏻 Дочитую книгу «Political Masculinity» про те, як інцели, праві та радикальні націоналісти черпають свої ідеї й чому вони виражають їх через токсичну маскулінність, насильство та мілітаризм

Дуже важлива, але також дуже важка для читання книга, яка змушує задумуватися про багато що, а особливо про напрямок, в який прямуватиме наша країна після завершення війни

Спробую вже скоро поділитися своїми думками про книгу з вами!

Почала ж читати «Political Masculinity» і зацікавилась тим, яку роль грає гіпермаскулінність в контексті політичних режимів, тому раділа, коли знайшла лекцію "Putin, Erdoğan and Politicized Masculinity in a Global Context" від професорки MIT — Elizabeth Wood

В цій лекції вона розповідає про те, як політична маскулінність працює та як вона виглядає на прикладі Ердогана та путіна

Професорка виділила основні складові їх політичної маскулінності, які вони досягають за допомогою: 

1. Ототожнення себе з "простим" чоловіком з народу, практично "демократом"

2. Парадоксального (щодо першого пункту) висвітлення себе вище інших людей, у ролі умовного месії, який має силу не лише вести людей, але й змінити статус-кво (але чи змінить, то вже інше запитання)

3. Підтримують "традиційні" гендерні ролі, які вони подають як щось абсолютно нормальне, зрозуміле та природне

А також вона говорила про інструменти, які використовує путін для того, щоб проявити свою політичну маскулінність, а саме:

1. Створення шоу, спектаклів та подій, які відокремлюють путіна як когось надзвичайного та особливого (професорка говорить, що це взято з часів царської росії)

2. Гіпермаскулінність та домінантність у відповідь на відсутність конкретної політичної ідеології (хоча з 2022 року мені здається, що всім стає зрозумілим, що ідеологія таки є)

3. Показова "харизма" та "мачоізм"

4. Створення свого "бренду" як сильного чоловіка-захисника дітей, сім'ї та старших людей

Дуже цікава лекція, раджу глянути!

Також забула додати, що професорка відокремила тактику конкретно путіна, яку він використовує навіть поза межами своїх імперських амбіцій, а саме (перепрошую за російську):

Если драка неизбежна, бить нужно первым.

Цікаво, що саме цю цитату путін використовує дуже-дуже багато раз (ось навіть є відео) і професорка зазначає, що тим самим він ніби підкреслює свою маскулінність, бо говорить як «простий пацан-бандюган» з Ленінграда, а хто в росії може сумніватися в тому, що так має говорити «справжній мужик»?

Аналізуючи його слова через призму такого контексту, стає геть зрозумілим, чому його рейтинги не просто йдуть вверх, а таки злітають після початку війн, терористичних атак та після «превентивних» ударів тощо. 

Адже агресія у будь-якій її, а особливо у своїй найвищій (війна) формі розцінюється патріархальним суспільством як прояв мужності, сили, лідерства та навіть турботи щодо свого населення (хоч це просто надзвичайно парадоксально). Далі ті ж самі патріархальні механізми глорифікації насилля діють таким чином, що війна перетворюється в ледь не обовʼязкову демонстрацію мужності (типу «не служив — не мужик»). У випадку, коли до війни не виходить долучитися безпосередньо, чоловіки це роблять за допомогою показової мілітаризації свого іміджу, звідси, наприклад, беруться усі ці машини «на Берлін» та символи Z від сорочок до татуювань (про це, до речі, дуже класно написано у книзі, яку я зараз читаю).

Також цікаво, що групи чи установи, які фокусуються на правах будь-яких меншин в гіпермаскулінних країнах придушуються (показово, що це було зроблено в росії декілька місяців тому, коли рух ЛГБТ+ був визнаний як екстремістський), адже саме їх існування ставить під сумнів ідеологію патріархальної системи.

Короче кажучи, це супер-супер цікава тема і також досить актуальна для нас, адже хоч ми вибрали шлях у Європу, але в країні залишаються ще дуже багато людей, які не підтримують ні фемінізм, ні права ЛГБТ+ спільноти.

✒️ А ще хочу поділитися 14 основними ознаками фашизму в певному суспільстві, які у своєму есе "Ур-Фашизм" (або "вічний фашизм") виділив Умберто Еко:

1. Першою характерною рисою є культ традиції.

2. Традиціоналізм передбачає заперечення модернізму.

3. Культ "дії заради дії", який диктує, що дія сама по собі має цінність і повинна здійснюватися без інтелектуальних роздумів.

4. "Незгода – це зрада" – фашизм знецінює інтелектуальне обговорення і критичне мислення, бо вони викривають суперечності в синкретичній вірі.

5. "Страх різниці", який фашизм прагне використати та посилити, часто у формі расизму чи закликах проти іноземців та іммігрантів.

6. Виникає зі стану індивідуальної або соціальної фрустрації.

7. Тим, хто відчуває себе позбавленим чіткого соціального ідентитету, їхній єдиній спільний привілей у тому, що всі вони народжені в одній і тій самій державі.

8. Вороги мають бути "занадто сильними й водночас занадто слабкими". Прибічники фашизму мають почувати приниження від сили та багатства їх ворогів, і в той самий час мають бути переконані, що можуть запросто перемогти опонента. 

9. Існує не боротьба за життя, а життя для боротьби. "Життя – це постійна війна" – завжди має бути ворог, якого треба побороти. 

10. "Зневажливе ставлення до слабких", яке поєднується з шовіністичною "народною елітарністю", де кожен громадянин кращий за чужинців через належність до своєї групи.

11. "Всі виховуються, щоб стати героями", що веде до прийняття культу смерті. 

12. "Мачоізм", який перетягує героїзм та вічну війну у сферу статевих відносин. Таким чином, фашисти тримають "як зневагу до жінок, так і нетерпимість і засудження нестандартних сексуальних звичок, від цнотливості до гомосексуалізму".

13. Ґрунтується на селективному популізмі, який можна назвати й квалітативним популізмом. Народ виставляється монолітною сутністю, яка має спільну волю, відмінну від точки зору будь-якого окремого індивіду та вищу за неї.

14. Фашизм використовує і сприяє збідненому словниковому запасу, щоб обмежити критичне міркування.

👀 Я геть провтикала, що декілька днів тому, а саме 14-го січня, був день народження одного з моїх улюблених письменників — Юкіо Мішіми!

В честь цього, я вирішила зробити для вас день Мішіми, тому ви можете очікувати сьогодні наступні публікації:

— 6 книг для знайомства з творчістю Юкіо Мішіми

— Улюблені книги письменника (5 японських та 5 іноземних)

А ще, додатково на buy me a coffee буде досить велика стаття "Мішіма власними словами: про мій шлюб за домовленістю з Йоко", яку я переклала для вас 🤍

📖 6 книг для знайомства з творчістю Юкіо Мішіми

І одразу скажу, що я рекомендую ознайомитися з творчістю письменника саме в тому порядку, який я зазначу нижче! Отже, маємо:

1. Confessions of a Mask

Автобіографічний роман, який приніс Мішімі славу. Він про життя письменника, його сексуальність та ставлення до життя. 

2. The Temple of the Golden Pavilion

Книга про події 1950-го року, коли о 2 ночі монах підпалив монастир золотого павільйону в Кіото. 

Після чого, ми переходимо до тетралогії Мішіми, яка стала його magnum opus та яка досліджує тему переродження:

3. Spring Snow 

1912 рік, Токіо. Книга про кохання та про Японію, в якій відбувається боротьба між традиціями та сучасністю. 

4. Runaway Horses

1932-1933 роки. Це книга про молодого революціонера, якого батька виховав згідно з самурайськими кодами. 

5. The Temple of Dawn

1941-1952 роки. Історія про Таїланд та про зустріч головного героя з тайською принцесою. Він вірить в те, що вона є реінкарнацією його шкільного товариша (тема, яка прослідковується в усіх книгах серії). 

6. The Decay of the Angel 

1970 рік. Головний герой усиновлює 16-річного сироту Тору з думкою, що він також є реінкарнацією його старого друга.

П.С. На превеликий жаль, у нас перекладена лише одна робота Мішіми («Заборонені барви»), але минулого місяця була новина про те, що видавництво Фоліо планує видати декілька його книг, тому у вас буде можливість вже незабаром прочитати його книги українською 🤞🏻

✨ 10 улюблених книг Юкіо Мішіми

Японські:

1. Повість про Ґенджі - The Tale of Genji (源氏物語)
2. Велике дзеркало - The Great Mirror (大鏡)
3. Tsutsumi Chūnagon Monogatari (堤中納言物語)
4. Ugetsu Monogatari (雨月物語, Tales of Moonlight and Rain)
5. Сестри Макіока - The Makioka Sisters (була дуже здивована її бачити, бо це також моя улюблена книга!)

Іноземні:

6. Єва майбутнього, Огюст де Вільє де Ліль-Адан
7. Портрет Доріана Грея, Оскар Вайлд
8. Гіперіон, Фрідріх Гельдерлін
9. Лігея, Едгар Аллан По
10. Count d'Orgel's Ball, Raymond Radiguet

Джерело: публікація японською у 文藝往來, квітень 1949 року.

✒️ Мішіма власними словами: про мій шлюб за домовленістю з Йоко

Переклала для вас статтю, яку Мішіма надав журналу "Подруга домогосподарки" у 1958 році, в якій він досить відверто говорить про те, що шлюб за коханням для нього був неможливим та які вимоги у нього були до своєї майбутньої дружини

Нижче ділюсь з вами маленькою частинкою статті:

Раніше я думав, що маю одружитися за коханням, що тривале холостяцьке життя найкраще для письменника і що моє власне весілля відбудеться тоді, коли мені буде десь за сорок. Але з того часу, як три роки тому мені виповнилось тридцять, я раптово (і цілком неочікувано для себе) почав хвилюватися за своє майбутнє і почав серйозно думати про одруження. Підозрюю, що це цілком природний процес для тридцятилітнього чоловіка, який неухильно наближається до середнього віку. Саме тому, три роки тому я написав "Я теж, ймовірно, колись одружусь" у своїй роботі "Відпустка письменника" (小説家の休暇). Це також було вперше, коли я у письмовому виді підняв тему власного шлюбу.

Вирішивши одружитися, я деякий час думав про те, що буде для мене краще: шлюб за коханням чи шлюб за домовленістю (коментар Дани: досить розповсюджена практика серед середнього та вищого класу в Японії). Якщо я вирішив би одружитися за коханням, то преса неодмінно зраділа б, але водночас, мені було б складно повірити в те, що це "чисте" кохання (коментар Дани: тобто тут він має на увазі, що був би не впевнений, чи це кохання було б взаємним). Якби я був студентом і моя потенційна наречена також була студенткою, то таке кохання було б можливим. Але оскільки я вже отримав певне суспільне визнання як письменник, мені було б дуже складно знайти жінку, яка була б не одержимою фанаткою моїх робіт чи моєї слави, жінку, яка зацікавилась би мною, а не "соціальною річчю", яка називається письменником.

Ну а повну версію, ви можете прочитати ось тут + заодно підтримати мене та мою працю підпискою!