Дивіться що з’явилось сьогодні на Perlego 👀

The Zelensky Effect explores Ukraine's national history to show how its now-iconic president reflects the hopes and frustrations of the country's first 'independence generation'. Interweaving social and political background with compelling episodes from Zelensky's life and career, this is the story of Ukraine told through the journey of one man who has come to symbolise his country.

Завтра почну читати та поділюсь враженнями і тим, яким бачать Зеленського закордоном

🎞️ 1913 рік, японець за робочим столом читає книгу.

Фото взято з моєї особистої колекції.

Раз сьогодні за японців згадала — ось відео про те, як робляться японські книги «вахон» з їх унікальними палітурками

Відео без слів, можна що насолоджуватися процесом, що самому спробувати зробити вахон

https://youtu.be/fLbJKYskUvQ

📖 Дочитала «How many more women», книгу про те, як закони змушують жінок мовчати про свій досвід насилля

Однозначно одна з найкращих книг, яких я читала на цю тему

Моя оцінка — ★★★★★

Ділюсь враженнями та думками нижче

Перед тим, як я почну, хочу сказати, що буду писати (а згодом й говорити) про тему насилля, тому якщо ця тема для вас чутлива, або важка — то можете зупинитися на цьому моменті.

Що ж, про що книга? Книга про те, як закони про насилля не працюють на користь жінкам та про те, як чоловіки зловживають цими законами, як вони використовують їх для того, аби контролювати жертву, змушувати її далі мовчати. Подобається, що книга написана двома юристками, які мають великий досвід роботи у сфері, про яку вони пишуть. Вони зазначають багато відомих (та не дуже) кейсів та апелюють свіжими статистичними даними та навіть дослідженнями проведеними у 2022 році.

Книга змушує задуматися про те, наскільки юридичні системи не працюють на користь жертв насилля. Те як написані закони багатьох країн, практично не дають жінкам шансу навіть не те щоб добитися справедливості, а просто про це насилля говорити. У багатьох країнах закони про насилля мають лімітації, часові діапазони протягом яких жінка має право подати на кривдника в суд. Але що ці закони не враховують, так це ту неймовірно велику психологічну травму, яку жертва отримає і не завжди може про насилля говорити вчасно. І тут я навіть не зазначаю соціальний тиск і ті місконцепції, які існують у багатьох суспільствах світу, типу що жінка «сама напросилася», «не так була вдягнена», «пішла туди, куди не треба було йти» тощо. На щастя, у ВБ лімітації стосовно насилля зняли й у цих правопорушень немає терміну давності.

«Що важливіше: свобода слова жінок говорити про свій досвід, чи ‘пошкоджена репутація’ чоловіків?», — питають авторки. Тут я маю однозначну думку: звісно свобода слова жінок, тому що завжди правильно ставати на сторону жертви, а не (потенційного) насильника. Мені також подобається, що авторки дають відсіч аргументам типу: «Ну жінки ж можуть брехати про насилля». Згідно з зазначеними в книзі даними, лише 0,07% з позовів на чоловіків в суд закінчуються неправомірним ув'язненням. Для порівняння: у чоловіка в 230 разів більше шансів бути зґвалтованим, ніж бути фальшиво звинуваченим у зґвалтуванні.

Але уявімо, що жінка змогла добитися суду, як це було з Гарві Вайнштайн, то що тоді? Думаєте, що закон дуже працює на користь жінок? Ні. Просто констатувати факт насилля замало і навіть тоді, відповідаюча сторона буде робити усе можливе, аби дискредитувати жінку. Найчастіше будуть використовувати тактику DARVO: deny, attack, and reverse victim and offender. Тобто — заперечуй, атакуй та міняй жертву та правопорушника місцями. Тут будуть йти в хід стандарті маніпуляції, типу: «Вона мстить!», «Вона брехуха!», «Вона веде аморальний спосіб життя!» тощо.

Розумію, що всі мої думки не змогли поміститися у цей пост, тому записую аудіо і публікую його для вас нижче.

🎙️Міні-подкаст на тему «How many more women» з моїми доповнювальними думками

Про що говорю:

— як правова система не працює на користь жертв насилля (на прикладі України)

— що відбувається після того, як жінка вирішила розповісти про свій досвід

— чому майже завжди насильники використовують закон як інструмент помсти за «немовчання»

— про відомі (та не дуже) судові випадки та про абсолютно абсурдність вироків та інше

🔖 Нобелівську премію з літературу в минулому році отримала француженка Анні Ерно, яка відома своїми автобіографічними романами

Ділюсь досить непоганою статею про неї та про її творчий шлях

📖 Для тих, хто хоче почитати щось від Анні Ерно, тримайте назви деяких її книг видавництва Fitzcarraldo Editions

А нижче (англійською) ділюсь першими параграфами книг Getting lost, Simple passion та The years, з надіями, що це допоможе вам визначитися 😉

✒️ Перші параграфи книг Анні Ерно: Getting lost, Simple passion та The years

1) Getting lost
There are beings who are overwhelmed by the reality of others, their way of speaking, of crossing their legs, of lighting a cigarette. They become mired in the presence of others. One day, or rather one night, they are swept away inside the desire and the will of a single Other. Everything they believed about themselves vanishes. They dissolve and watch a reflection of themselves act, obey, swept into a course of events unknown. They trail behind the will of the Other, which is always one step ahead. They never catch up.

2) Simple passion
From September last year, I did nothing else but wait for a man: for him to call me and come round to my place. I would go to the supermarket, the cinema, take my clothes to the dry cleaner’s, read books, and mark essays. I behaved exactly the same way as before but without the long- standing familiarity of these actions I would have found it impossible to do so, except at the cost of a tremendous effort. It was when I spoke that I realised I was acting instinctively. Words, sentences, and even my laugh, formed on my lips without my actually thinking about it or wanting it. In fact I have only vague memories of the things I did, the films I saw, the people I met. I behaved in an artificial manner. The only actions involving willpower, desire, and what I take to be human intelligence (planning, weighing the pros and cons, assessing the consequences) were all related to this man:

reading newspaper articles about his country (he was a foreigner) choosing clothes and make-up
writing letters to him
changing the sheets on the bed and
arranging flowers in the bedroom
jotting down something that might interest him, to tell him next time we met
buying whisky, fruit, and various delicacies for our evening together
imagining in which room we would make love when he arrived.

3) The years
All the images will disappear.

– the woman who squatted to urinate in broad daylight, behind the shack that served coffee at the edge of the ruins in Yvetot, after the war, who stood, skirts lifted, to pull up her underwear and then returned to the café

– the tearful face of Alida Valli as she danced with Georges Wilson in the film The Long Absence

– the man passed on a Padua sidewalk in the summer of 1990, his hands tied at the shoulders, instantly summoning the memory of thalidomide, prescribed to pregnant women for nausea thirty years before, and of a joke people told later: an expectant mother knits the baby’s layette while gulping thalidomide pills at regular intervals—a row, a pill, a row, a pill. A friend says in horror, Stop, don’t you realise your baby may be born without arms, and the other answers, It’s okay, I don’t know how to knit sleeves anyway

– Claude Piéplu who leads a regiment of légionnaires, waving a flag in one hand and leading a goat with the other, in a film with Les Charlots