чолов'яга неспішно ступає по місту,
його нівечить смага упитись до згуби
безладного тіла.
у венах метеликом щезне
злиденна ілюзія
солодкого фатуму.
повіки поволі затуляють овид сущого,
медяний дотик сну шпуває свідомість
безгомінню нічного міста.
/ну досить, дівчата, ха-ха-ха,
луснути ж можна/
вмить скляні очі здивовано глянули
на оголених фантомів, бо
оманливі жести облуд тягнули у
звабливу заглибину млості —
улеслива луда затемнила тяму.
вогник світанку залоскотав
обличчя питця.
уїдливі пахощі залишків втіхи
змусили встати з могильної ями злиденності й
побачити огидні
тіла блудниць.
/із спогадів колишнього опияки/

Добірка!

1 місце !

@cherry_fellow – Мелодія падіння

2 місце !

@piligrim_i_am – Мейдей

3 місце !

@warik777 – Ти

Варті уваги!

@jessihalliwell – Поки світ не згорів

@himerna_utopia – Я одвічний Творець

@clair_re – Наш маршрут

@adiksondz – Давно

Добірку судили:

Роман Лисенко
Раміна Солнцева
Іляна Лисиця

Коментарі суддів

#вірші #тижнева_добірка

📜 Карина Коваленко — уродженка Дніпровщини, наразі мешкає в Запоріжжі. Має освіту педагога та психолога.
У вільний час полюбляє читати художню літературу. Після деяких спроб у шкільні роки продовжила наразі розплутувати думки й трансформувати їх у те, що називають поезією. Завдяки різноманітним конкурсам прогресую у розкритті лячних тем, занурючись у потаємні кімнати свідомості.

💬 І мені тяжко не погодитись з останніми тезами щодо Карининої поезії, що й підтверджує її псевдо "Химерна Утопія" — адже її вірші є чимось на кшталт найглибших, найпотаємніших закутків роздумів, куди хіба що в рідкісних випадках хочеться зазирати.
Знайомий з Кариною я лише через соцмережі.

#WikipediaPoet

Небо згортає докупи осяйні нитки,
Серед сумливих клубків калатає гроза.
Вітер і дощ залишилися на самоті,
Вицвіт химерних ромашок похмуро тремтить,
Від танцю заливи утомлений світ замовчав.

Захисток сповіді чахне побіля хатин,
Невід гризот огортає смагляві хрести.
Гінко ступає, узявши барвінок пахкий.
Парох чекає…Та тіло істотно дрижить.
«Тихо, Явдохо, не вдасться святому втекти!».

Хвиля жаги обіймає незайману плоть.
Розум зникає від погляду темної зʼяви,
Магія відьми схопила руїни думок.
Всесвіт одразу спинився і шпарко замовк.
Вирвала серце раба і з собою забрала.

Лячне житло похилилося біля пітьми,
Морок гріхів окуповує врунистий ліс.
Гарпія прагне довічне життя зберегти,
Суще чаклунки, насправді, не має ціни.
Маска красуні не зникне багато століть.

канал воскрес
воістину воскрес

заклякли від присмутку?
прагнете втіхи?
пророчу злостиві жаринки у ваших зіницях.
готові?
рушаймо у напрямку сповіді
жасної діви.
затаєний ворон блукає у пошуках
скрути.
драбини подряпані,
щезнуть вгорі між примарами амби.
не існує стоп-слова,
благання стихають від позирку
підлої кари.
бу!
бууу!
бувало суттєво страшніше.
ходімо
у іншу
кімнату.
ні, не торкайся!
не маю бажання хапати жахи
у твоїй голові.
волієш сховатись?
ну ні.
химери довічно тиняються світом,
сплітаються десь уві сні.
дружити або потерпати?
схилися поближче,
послухай жахітливий шепіт:
«облудою
стати
потрібно
тобі».

вогнище скону
залякує полиском нечисть.
баталії сущих й покійних розтягують
нитки
життя.
плетиво відьом
полохають хмари
у сяйві нічного світила.
ураз
капелюха впустив у нуртовище смерті
бог Одін,
ридає макітра Міміри
побіля Вальгалли,
а я безнадійно марнію
на постелях амби,
де плачу й дурію,
де ладна померти,
у ирій злетіти
скаліченим птахом.
дорога до мене
не має
бар'єрів.
листа захопив.
я схильна благати
тебе навколінцях,
мій вогник надії,
мій смертний поборник!
елегія скону
проймає послання
до тебе,
не смій залишати
мене
на зеніті загуби.
епілог не чекає спізнілих рабів.
біль проростає
корінням знемоги,
ув'язнює сили.
заглада у спину тручає.
опівніч минула.
чекаю
суцвіття
бузку.
ти
приймеш
від
мене
вмирущий
цілунок?