"Океан у кінці вулиці" Ніл Ґейман
Я б хотіла мати свій власний океан у кінці вулиці. Місце, де повірять у твої страхи і нагодують смачним пирогом. Місце, куди можна прийти, коли погано. Місце, де світ трішечки цікавіший, ніж насправді. Місце, де є хоч хтось дорослий.
"Океан у кінці вулиці" був виданий у 2013 році і тоді ж отримав відзнаку Goodreads Choice Awards та купу інших, не менш важливих. Я виділила гудрідсову, тому що, по-перше, я віддана адептка гудрідса, а, по-друге, ця премія означає вибір безпосередньо читачів. У нас "Океан..." переклали і надрукували у 2019, видавництво КМ-букс.
Історія починається з того, що головний герой опиняється у рідному місті на чиїхось похоронах. Повертаючись звідти, він проїжджає вулицею, де колись стояв його будинок. Не втримавшись, герой заходить до ферми на кінці цієї вулиці. Від ферми в свою чергу вже рукою подати до океану. Чи принаймні до ставка, який подруга дитинства головного героя - Летті Гемсток - називала океаном.
Занурившись у спогади, герой пригадує часи, коли йому було сім років. І ОСЬ ТУТ ПОЧИНАЄТЬСЯ СПРАВЖНЯ КРІПОТА.
Не знаю, чи є щось жахливіше за жахіття малих дітей. Жахіття, що оживають і взаємодіють з тобою, а ніхто не вірить. У Ґеймана майстерно вийшло передати відчуття того хлопчиськи, який боїться і не має жодного сумніву у справжності своїх страхів.
Окремої згадки і моєї ніжної любові заслуговує родина Гемстоків, що живе в кінці вулиці. Це трійка захисниць океану: бабуся, мати і дівчинка. Можна лише здогадуватися, хто вони, звідки вони, чому вони. Гемпстоки - це сила, мрія, надія, дружба, любов, самопожертва. Гемпстоки - це океан.
Як завжди, у Ґеймана - і він сам про це наголошує в усіх інтерв'ю - в книжках важко, а подекуди і неможливо виокремити якусь одну провідну тему, але в "Океані..." мене найбільше зачепила думка, що насправді нема ніяких дорослих. Нема жодного дорослого в цілому світі... (звісно, крім бабусі Летті Гемсток).
Єдина річ, що збентежила мене у книзі, - ілюстрації. Можливо, у мене якісь дефекти в естетичному сприйнятті, але вони щось не дуже вдалі. При бажанні ще можна поставити питання до логіки цих зображень, але я не буду. Просто залишу тут думку, що вони стрьомнінькі у поганому значенні.
"Океан у кінці вулиці" - чудова доросла історія про дітей, які завжди живуть всередині нас. І бояться, навіть без монстрів.
Рекомендед.
Я б хотіла мати свій власний океан у кінці вулиці. Місце, де повірять у твої страхи і нагодують смачним пирогом. Місце, куди можна прийти, коли погано. Місце, де світ трішечки цікавіший, ніж насправді. Місце, де є хоч хтось дорослий.
"Океан у кінці вулиці" був виданий у 2013 році і тоді ж отримав відзнаку Goodreads Choice Awards та купу інших, не менш важливих. Я виділила гудрідсову, тому що, по-перше, я віддана адептка гудрідса, а, по-друге, ця премія означає вибір безпосередньо читачів. У нас "Океан..." переклали і надрукували у 2019, видавництво КМ-букс.
Історія починається з того, що головний герой опиняється у рідному місті на чиїхось похоронах. Повертаючись звідти, він проїжджає вулицею, де колись стояв його будинок. Не втримавшись, герой заходить до ферми на кінці цієї вулиці. Від ферми в свою чергу вже рукою подати до океану. Чи принаймні до ставка, який подруга дитинства головного героя - Летті Гемсток - називала океаном.
Занурившись у спогади, герой пригадує часи, коли йому було сім років. І ОСЬ ТУТ ПОЧИНАЄТЬСЯ СПРАВЖНЯ КРІПОТА.
Не знаю, чи є щось жахливіше за жахіття малих дітей. Жахіття, що оживають і взаємодіють з тобою, а ніхто не вірить. У Ґеймана майстерно вийшло передати відчуття того хлопчиськи, який боїться і не має жодного сумніву у справжності своїх страхів.
Окремої згадки і моєї ніжної любові заслуговує родина Гемстоків, що живе в кінці вулиці. Це трійка захисниць океану: бабуся, мати і дівчинка. Можна лише здогадуватися, хто вони, звідки вони, чому вони. Гемпстоки - це сила, мрія, надія, дружба, любов, самопожертва. Гемпстоки - це океан.
Як завжди, у Ґеймана - і він сам про це наголошує в усіх інтерв'ю - в книжках важко, а подекуди і неможливо виокремити якусь одну провідну тему, але в "Океані..." мене найбільше зачепила думка, що насправді нема ніяких дорослих. Нема жодного дорослого в цілому світі... (звісно, крім бабусі Летті Гемсток).
Єдина річ, що збентежила мене у книзі, - ілюстрації. Можливо, у мене якісь дефекти в естетичному сприйнятті, але вони щось не дуже вдалі. При бажанні ще можна поставити питання до логіки цих зображень, але я не буду. Просто залишу тут думку, що вони стрьомнінькі у поганому значенні.
"Океан у кінці вулиці" - чудова доросла історія про дітей, які завжди живуть всередині нас. І бояться, навіть без монстрів.
Рекомендед.
Рубрика currently-reading
Неймовірно, але кількість книжок у одночасному читанні скоротилася до 4х.
Велика особиста переможенька для мене полягає у тому, що я дочитала Before They Are Hanged благословенного Джо Аберкромбі. Я почала його 5-го вересня і от 14-го червня нарешті здолала! Можливо, для когось це дрібниця, але мені було дуже важливо, бо це була моя перша повноцінна художня книга англійською. Не стаття, не оповідання, не уривок. На початку було складнувато за рахунок лексики: у повсякденному житті мені не доводить називати англійською види зброї та описувати бої, але потім звиклося. Аберкромбі і його дарк фентезі з яскравими неоднозначними персонажами дуже до душі.
Все ще у читанні "Друга стать" від Сімони ді Бовуар (без коментарів) і чергова частина про пригоди сера Макса від Макса Фрая. Думаю, що після неї зроблю павзу, бо щось уже трохи притомилася від чарівності світу Ехо.
І в активному читанні "Клавка" Марини Гримич. Чесно кажучи, це книжка перед якою мені трішки соромно за власну неосвіченість. "Клавка" - роман про українську літературну і навкололітературну тусівочку у повоєнному Києві. І якщо прізвища Малишко, Рильський і Забіла бодай здаються мені знайомими, то всі інші - геть невідомі.
Неймовірно, але кількість книжок у одночасному читанні скоротилася до 4х.
Велика особиста переможенька для мене полягає у тому, що я дочитала Before They Are Hanged благословенного Джо Аберкромбі. Я почала його 5-го вересня і от 14-го червня нарешті здолала! Можливо, для когось це дрібниця, але мені було дуже важливо, бо це була моя перша повноцінна художня книга англійською. Не стаття, не оповідання, не уривок. На початку було складнувато за рахунок лексики: у повсякденному житті мені не доводить називати англійською види зброї та описувати бої, але потім звиклося. Аберкромбі і його дарк фентезі з яскравими неоднозначними персонажами дуже до душі.
Все ще у читанні "Друга стать" від Сімони ді Бовуар (без коментарів) і чергова частина про пригоди сера Макса від Макса Фрая. Думаю, що після неї зроблю павзу, бо щось уже трохи притомилася від чарівності світу Ехо.
І в активному читанні "Клавка" Марини Гримич. Чесно кажучи, це книжка перед якою мені трішки соромно за власну неосвіченість. "Клавка" - роман про українську літературну і навкололітературну тусівочку у повоєнному Києві. І якщо прізвища Малишко, Рильський і Забіла бодай здаються мені знайомими, то всі інші - геть невідомі.
Сьогодні відчула раптову потребу розжитися аудіокнигою і дуже вчасно згадала про Абук. Давненько вже хотіла затестити їх додаток, але до того не виникало потреби.
І я дуже-дуже задоволена. Якщо раптом не чули, то Абук (так можна і пошукати в маркетах) - українська аудіокнигарня. Це одна з небагатьох можливостей легально придбати аудіоверсії книжок українською.
Сьогодні знайшла собі улюблененький "Таємничий сад" Френсіс Бернет, це класичний дитячий твір, який до того читала російською. Я обожнюю оці всі історії в стилі Поліанни (ну, крім "Маленьких жінок", мені вони ту мач релігійні).
Крім відмінної начитки, я радісно попискувала від того, що в перекладі передали йоркширську говірку через діалектизми, бо в російському перекладі нам просто повідомляли, що персонаж говорить як йоркширець. Та й таке.
Ще чудово, що додаток сам запам'ятав, де я зупинилася, бо основна причина, чого я кидала аудіокниги - забула, де зупинилася, а шукати вручну незручно.
І я дуже-дуже задоволена. Якщо раптом не чули, то Абук (так можна і пошукати в маркетах) - українська аудіокнигарня. Це одна з небагатьох можливостей легально придбати аудіоверсії книжок українською.
Сьогодні знайшла собі улюблененький "Таємничий сад" Френсіс Бернет, це класичний дитячий твір, який до того читала російською. Я обожнюю оці всі історії в стилі Поліанни (ну, крім "Маленьких жінок", мені вони ту мач релігійні).
Крім відмінної начитки, я радісно попискувала від того, що в перекладі передали йоркширську говірку через діалектизми, бо в російському перекладі нам просто повідомляли, що персонаж говорить як йоркширець. Та й таке.
Ще чудово, що додаток сам запам'ятав, де я зупинилася, бо основна причина, чого я кидала аудіокниги - забула, де зупинилася, а шукати вручну незручно.
Зустріла книжку з чудовою анотацією: "Ви досі вважаєте, що українці моляться вигаданим євреями богам і святим? Дослідник праукраїнської історії та мови Сергій Піддубний наводить залізні аргументи, що навпаки - богами та пророками євреїв були предки українців. Те саме стосується греків, які нібито дали світові міти, героїв і науку. Насправді вони нічого не мають до них. То наша, українців, історія. То наша правда, слава і сила!"
Дуже скептично ставлюсь до подібного виду літератури. Ще трішки цитат від Сергія Піддубного:
"А тоді милосердний Господь України послав нам, які посміли загубити себе самих, Тараса Шевченка - правдивого Божича. І він повернув нас самих до себе! Він створив такий запас сакрального Українства, такий ресурс Української енергетики, що не тільки два віки цензури, але навіть шкільна програма опинилася безсила згасити в душі України полум'я Божественного відродження, яке запалив на покоління вперед Божич Тарас!"
"Дехто глузує з невисоких інтелектуальних здібностей Януковича. Але високі інтелектуальні здібності Ющенка в державотворчій діяльності не принесли йому успіху. Отже, не все залежить від інтелекту".
Ну що ж, пишаймося!
Дуже скептично ставлюсь до подібного виду літератури. Ще трішки цитат від Сергія Піддубного:
"А тоді милосердний Господь України послав нам, які посміли загубити себе самих, Тараса Шевченка - правдивого Божича. І він повернув нас самих до себе! Він створив такий запас сакрального Українства, такий ресурс Української енергетики, що не тільки два віки цензури, але навіть шкільна програма опинилася безсила згасити в душі України полум'я Божественного відродження, яке запалив на покоління вперед Божич Тарас!"
"Дехто глузує з невисоких інтелектуальних здібностей Януковича. Але високі інтелектуальні здібності Ющенка в державотворчій діяльності не принесли йому успіху. Отже, не все залежить від інтелекту".
Ну що ж, пишаймося!
Останнім часом прочитала "Клавку" Марини Гримич, коміксові "Казки" і "Шукачі безсмертя" Хлої Бенджамін. Про що цікавіше?
"Казки"
Я не дуже комікс-person, бо, по-перше, комікси українською почали видаватися не так давно, а, по-друге, я байдужа до супергеройської тематики. Нещодавно, до речі, раділа, що байдужа, бо глянула на кількість видань і подумала, що збанкрутіла б до біса.
Мені не доводилося нічого чути про "Казки" Білла Віллінґема, хоча, як виявилося, багато людей навколо знають про гру за мотивами цих коміксів - "Wolf among us", але в іграх я тямлю ще менше, ніж у коміксах. Купила я книжку більше інтуїтивно, бо хтось десь сказав, що це схоже на серіал "Once upon a time".
У центрі сюжету - громада казкових персонажів, що була вимушена втекти зі своїх світів, і тепер співіснує поруч із "прозаїками", себто, прозаїчними, звичайними людьми. Казкові герої, що схожі на людей, живуть у Нью-Йорку, а всі інші - десь на далекій фермі.
Офіційний мер Казкополя - цар Горох (локальний переклад для незнайомого українцям персонажа King Cowl), але насправді усім рулить Білосніжка. Наскільки я зрозуміла, це трохи модифікована Білосніжка, її риси були позичені не лише з історії про гномів, а й з інших казок. Колись у дитинстві я читала казку "Розаночка и Беляночка", на жаль, не знаю як правильно вона називається українською. Так от Білосніжка - Snow-White в обох випадках англійською - отримала досвід і дівчинки, що жила з гномами, і "Беляночки". Відповідно, у неї є сестра Ружинка, розслідування зникнення якої складає основу сюжету.
Справжня окраса цієї історії - детектив С. Вовк. Уявіть собі детектива із голівудського кіно: максимально брутального, зі складним життєвим шляхом, із незмінною цигаркою та в довгому плащі. Це і є наш Вовк. Після переходу до світу прозаїків казкова громада проголосила амністію для колишніх монстрів - і з тих пір Вовк пантрує спокій та порядок.
З-поміж знайомих нашій культурі персонажів зустрічаються Джек з казки про бобове стебло, Попелюшка, Синя Борода, Красуня та Чудовисько, Прекрасний Принц, Аліса з Країни див та кролічок... Про героїв на кшталт Голубого хлопчика або Мухолова є примітки позаду.
Мені важко прокоментувати малюнки, бо я, як було сказано вище, зовсім не експертка у коміксовій справі, але на мій не надто вишуканий смак вони гарні.
Також у кінці тому є оповідання "Вовк серед нас", де ми взнаємо ще трошечки більше про Сірого Вовка. Повірте, він такий класнінький, що цього все одно замало.
Якщо підсумовувати, то мене дуже і дуже потішило чергове переосмислення доль казкових героїв. Воно органічно вписалося у формат коміксу, український переклад вдався.
Рекомендед.
Я не дуже комікс-person, бо, по-перше, комікси українською почали видаватися не так давно, а, по-друге, я байдужа до супергеройської тематики. Нещодавно, до речі, раділа, що байдужа, бо глянула на кількість видань і подумала, що збанкрутіла б до біса.
Мені не доводилося нічого чути про "Казки" Білла Віллінґема, хоча, як виявилося, багато людей навколо знають про гру за мотивами цих коміксів - "Wolf among us", але в іграх я тямлю ще менше, ніж у коміксах. Купила я книжку більше інтуїтивно, бо хтось десь сказав, що це схоже на серіал "Once upon a time".
У центрі сюжету - громада казкових персонажів, що була вимушена втекти зі своїх світів, і тепер співіснує поруч із "прозаїками", себто, прозаїчними, звичайними людьми. Казкові герої, що схожі на людей, живуть у Нью-Йорку, а всі інші - десь на далекій фермі.
Офіційний мер Казкополя - цар Горох (локальний переклад для незнайомого українцям персонажа King Cowl), але насправді усім рулить Білосніжка. Наскільки я зрозуміла, це трохи модифікована Білосніжка, її риси були позичені не лише з історії про гномів, а й з інших казок. Колись у дитинстві я читала казку "Розаночка и Беляночка", на жаль, не знаю як правильно вона називається українською. Так от Білосніжка - Snow-White в обох випадках англійською - отримала досвід і дівчинки, що жила з гномами, і "Беляночки". Відповідно, у неї є сестра Ружинка, розслідування зникнення якої складає основу сюжету.
Справжня окраса цієї історії - детектив С. Вовк. Уявіть собі детектива із голівудського кіно: максимально брутального, зі складним життєвим шляхом, із незмінною цигаркою та в довгому плащі. Це і є наш Вовк. Після переходу до світу прозаїків казкова громада проголосила амністію для колишніх монстрів - і з тих пір Вовк пантрує спокій та порядок.
З-поміж знайомих нашій культурі персонажів зустрічаються Джек з казки про бобове стебло, Попелюшка, Синя Борода, Красуня та Чудовисько, Прекрасний Принц, Аліса з Країни див та кролічок... Про героїв на кшталт Голубого хлопчика або Мухолова є примітки позаду.
Мені важко прокоментувати малюнки, бо я, як було сказано вище, зовсім не експертка у коміксовій справі, але на мій не надто вишуканий смак вони гарні.
Також у кінці тому є оповідання "Вовк серед нас", де ми взнаємо ще трошечки більше про Сірого Вовка. Повірте, він такий класнінький, що цього все одно замало.
Якщо підсумовувати, то мене дуже і дуже потішило чергове переосмислення доль казкових героїв. Воно органічно вписалося у формат коміксу, український переклад вдався.
Рекомендед.
"Східний синдром"
Зайшовши до бібліотеки, відразу побачила на полицях з новинками свіжий роман Юлії Ілюхи "Східний синдром". У будь-якому разі я придивлялася до нього раніше, гортала ознайомчий фрагмент на сайті КСД, тому, звісно, зраділа можливості прочитати його, не купуючи. Тим паче на обкладинці ззаду примостився доволі позитивний відгук любої моєму серцю критикині Тетяни Трофименко.
На початку мені б хотілося акцентувати увагу на обкладинку твору. Там десь унизу я пришпилю її, максимально полегшуючи вам завдання. Так ось, на обкладинці зображена жінка поміж двома чоловіками. Можливо, проблема у моєму сприйнятті, але, погодьтесь, у цьому випадку десь на підсвідомому рівні здається, що книга міститиме у собі любовний трикутник як одну з основних тем. Більш того, у пролозі розміщений шматок тексту, зміст якого стане повністю зрозумілим у середині роману, але цей шматок теж створює ілюзію книги про стосунки між тріо з обкладинки. Запам'ятайте, я повернуся до цього згодом.
У книзі три головних персонажі: юрист Василь з Рівного з псевдо "Адквокат", що, закінчивши Харківську юридичну академію, одружився і лишився в місті; Максим з Красного Луча з псевдо "Турок", що втратив кохану жінку на початку війни; росіянка Таня з псевдо "Скеля", що втекла в Україну від жорсткого чоловіка. Якщо вам раптом здається, що я спойлерю, то не більше, ніж анотація книги.
Перші три розділи присвячені відповідно кожному з персонажів: Василю, Максу та Тані. Тут ми отримуємо інформацію про їх бекграунд та причини, з яких вони опинилися на війні. Враховуючи, що всього розділів у книжці п'ять, то більшу частину роману ми знайомимося з персонажами. Мені тут не дуже подобається підхід Ілюхи - і зараз я поясню чому.
Я не люблю, коли особистість героя розкривається через авторський текст. Такий собі голос бога. Можна написати "Дмитрик любив котів", а можна перетворити це речення на історію та зобразити дрібними деталями, на кшталт, волонтерства умовного Дмитрика в умовному притулку, його дбайливе ставлення до власного кота, те як він щоранку підгодовує вуличних котисьок тощо. У "Східному синдромі" обрали перший варіант. Так, я розумію, що неможливо показати все через деталі, але від цього авторський текст не починає подобатися мені більше.
Продовжимо. Всі три персонажа опиняються у зоні бойових дій, між ними, здавалося, справді з'являється якась напруга, але буквально за десяток сторінок весь цей конфлікт розв'язується як другорядний, майже не впливає на долю героїв і більше ЖОДНОГО разу не згадується. Навіщо тоді було так ретельно на нього натякати?
Ще однією рушницею, котра не вистрілила, стала розв'язка стосунків між Танею та її чоловіком. Весь роман авторка нагнітала цю ситуацію, доводила героїв до крайнощів, лишала якісь зачіпки, аби потім все це луснуло як та мильна булька. До речі, це друга книга сучукрліту, де конфлікт дружини-жертви і чоловіка-аб'юзера вирішується подібним чином (Ольга Деркачова, "Дім Терези").
У "Східному синдромі" порушене ДУЖЕ широке коло проблем. Це і, як я згадувала вище, відносини жертва-аб'юзер (моя окрема подяка авторці), і окремо взята родинна драма, і зміна пріоритетів під тиском соціуму, і алкоголізм, і залежність від заспокійливого, і відсутність діючих реабілітаційних програм для колишніх солдатів, і непрацюючі реформи в поліції, і непереборний бюрократизм системи, і війна. Повірте, це не вся проблематика, а тільки те, що я змогла швиденько назвати. І все це розмістилося на 237 сторінках. Звичайно, щось розглянуто повніше, але більшість тем тільки означені.
Книга читається дуже легко, мова жива, не виникає враження штучності. Не можу назвати поганими еротичні сцени.
У підсумку я не лишилася повністю задоволеною. Насправді було доволі важко сформулювати своє ставлення до книги у першу чергу через те, що про сучасну війну читати надто болісно. І провести межу між враженнями від роботи авторки та емоціями, що не пов'язані напряму з романом, мені складно.
Усе ще сподіваюсь, що в українській літературі мають з'явитися книги, що будуть кращими за "Східний синдром", але ця одна - рух у правильному напрямку.
Зайшовши до бібліотеки, відразу побачила на полицях з новинками свіжий роман Юлії Ілюхи "Східний синдром". У будь-якому разі я придивлялася до нього раніше, гортала ознайомчий фрагмент на сайті КСД, тому, звісно, зраділа можливості прочитати його, не купуючи. Тим паче на обкладинці ззаду примостився доволі позитивний відгук любої моєму серцю критикині Тетяни Трофименко.
На початку мені б хотілося акцентувати увагу на обкладинку твору. Там десь унизу я пришпилю її, максимально полегшуючи вам завдання. Так ось, на обкладинці зображена жінка поміж двома чоловіками. Можливо, проблема у моєму сприйнятті, але, погодьтесь, у цьому випадку десь на підсвідомому рівні здається, що книга міститиме у собі любовний трикутник як одну з основних тем. Більш того, у пролозі розміщений шматок тексту, зміст якого стане повністю зрозумілим у середині роману, але цей шматок теж створює ілюзію книги про стосунки між тріо з обкладинки. Запам'ятайте, я повернуся до цього згодом.
У книзі три головних персонажі: юрист Василь з Рівного з псевдо "Адквокат", що, закінчивши Харківську юридичну академію, одружився і лишився в місті; Максим з Красного Луча з псевдо "Турок", що втратив кохану жінку на початку війни; росіянка Таня з псевдо "Скеля", що втекла в Україну від жорсткого чоловіка. Якщо вам раптом здається, що я спойлерю, то не більше, ніж анотація книги.
Перші три розділи присвячені відповідно кожному з персонажів: Василю, Максу та Тані. Тут ми отримуємо інформацію про їх бекграунд та причини, з яких вони опинилися на війні. Враховуючи, що всього розділів у книжці п'ять, то більшу частину роману ми знайомимося з персонажами. Мені тут не дуже подобається підхід Ілюхи - і зараз я поясню чому.
Я не люблю, коли особистість героя розкривається через авторський текст. Такий собі голос бога. Можна написати "Дмитрик любив котів", а можна перетворити це речення на історію та зобразити дрібними деталями, на кшталт, волонтерства умовного Дмитрика в умовному притулку, його дбайливе ставлення до власного кота, те як він щоранку підгодовує вуличних котисьок тощо. У "Східному синдромі" обрали перший варіант. Так, я розумію, що неможливо показати все через деталі, але від цього авторський текст не починає подобатися мені більше.
Продовжимо. Всі три персонажа опиняються у зоні бойових дій, між ними, здавалося, справді з'являється якась напруга, але буквально за десяток сторінок весь цей конфлікт розв'язується як другорядний, майже не впливає на долю героїв і більше ЖОДНОГО разу не згадується. Навіщо тоді було так ретельно на нього натякати?
Ще однією рушницею, котра не вистрілила, стала розв'язка стосунків між Танею та її чоловіком. Весь роман авторка нагнітала цю ситуацію, доводила героїв до крайнощів, лишала якісь зачіпки, аби потім все це луснуло як та мильна булька. До речі, це друга книга сучукрліту, де конфлікт дружини-жертви і чоловіка-аб'юзера вирішується подібним чином (Ольга Деркачова, "Дім Терези").
У "Східному синдромі" порушене ДУЖЕ широке коло проблем. Це і, як я згадувала вище, відносини жертва-аб'юзер (моя окрема подяка авторці), і окремо взята родинна драма, і зміна пріоритетів під тиском соціуму, і алкоголізм, і залежність від заспокійливого, і відсутність діючих реабілітаційних програм для колишніх солдатів, і непрацюючі реформи в поліції, і непереборний бюрократизм системи, і війна. Повірте, це не вся проблематика, а тільки те, що я змогла швиденько назвати. І все це розмістилося на 237 сторінках. Звичайно, щось розглянуто повніше, але більшість тем тільки означені.
Книга читається дуже легко, мова жива, не виникає враження штучності. Не можу назвати поганими еротичні сцени.
У підсумку я не лишилася повністю задоволеною. Насправді було доволі важко сформулювати своє ставлення до книги у першу чергу через те, що про сучасну війну читати надто болісно. І провести межу між враженнями від роботи авторки та емоціями, що не пов'язані напряму з романом, мені складно.
Усе ще сподіваюсь, що в українській літературі мають з'явитися книги, що будуть кращими за "Східний синдром", але ця одна - рух у правильному напрямку.
"Заради майбутнього"
Збірки оповідань, як правило, лишають мене невдоволенною. Справа в тому, що в такі збірки зазвичай входять лише кілька вдалих оповідань, а інші змушують мене лише закочувати очі. Щасливим виключенням серед українських авторів, які я читала, стала одна Катерина Калитко з її "Землею Загублених".
Ця вся передмова вела до того, що "Заради майбутнього" я купувала тільки тому, що автором значиться Максим Кідрук, котрий яскравою зірочкою сяє на небі сучукрліту. Вельми вдячна КСД, що вони надають змогу купувати електронну версію своїх книжок.
Я не впевнена, що хочу розбирати кожне оповідання окремо, тому, мабуть, скажу свою думку більш узагальнено. Кілька оповідань мені сподобалися, хоча вау-ефекта, на жаль, не викликало жодне з них.
Сподобалося те, що подобається у Кідрука завжди. Кріповість, нагнітання, любов до технічних деталей. На хорошому рівні знаходяться й серйозні драматичні моменти.
Окремо хочу відзначити оповідання "Ельвіра". Воно виходило у збірці "Волонтери. Мобілізація добра" і неважко здогадатися, що воно про сучасну війну. Як на мене, то Кідруку добре вдалася ця замальовка, вона викликає емоції, наповнена яскравими персонажами, логічно завершена. Якщо коротко, то ідея цього оповідання: "Ми не можемо чинити як вони, бо не хочемо бути ними".
І не сподобалося мені те, що не подобається завжди. Я не дуже люблю гумор у книжках Макса, мені він якийсь маснуватий і несмішний. Так само, до речі, мені абсолютно не подобаються і тревелоги, з яких почалася його письменницька кар'єра.
Найбільш неприємним для мене стало оповідання "Моя література", де автор, власне, хизується тим, що не читав за програмою в школі, натомість ковтаючи цікаві йому книги. Мене не ображає відраза до програмової літератури, нічого особливого, мене дивує, що з цього можна зліпити предмет гордощів. Також з боку Кідрука не дуже далекоглядно стібатися над заучками, які читали за програмою, але не горіли бажанням допомагати своїм лінивим однокласникам на контрольних. Пане Максе, так вже вийшло, що частина цих заучок тепер читає ваші книжки. Рівень гумору в цьому оповіданні на рівні сторінки анекдотів у газеті "Сумщина". Підозрюю, що воно дуже раннє.
У підсумку, перевівши враження у грубу конкретику, то оповідання "Знову і знову" та "Ельвіра" мені прийшлися до душі; оповідання "Р61", "ДНК. Історія сьома" та "Заради майбутнього" радше сподобалися, але з певними претензіями; а "Трансфер", "Я полечу", "Сюрприз", "Моя література", "Нічиї діти" категорично не зайшли.
Здалося, що романи пану Максу вдаються більше. Цього і буду притримуватися.
Збірки оповідань, як правило, лишають мене невдоволенною. Справа в тому, що в такі збірки зазвичай входять лише кілька вдалих оповідань, а інші змушують мене лише закочувати очі. Щасливим виключенням серед українських авторів, які я читала, стала одна Катерина Калитко з її "Землею Загублених".
Ця вся передмова вела до того, що "Заради майбутнього" я купувала тільки тому, що автором значиться Максим Кідрук, котрий яскравою зірочкою сяє на небі сучукрліту. Вельми вдячна КСД, що вони надають змогу купувати електронну версію своїх книжок.
Я не впевнена, що хочу розбирати кожне оповідання окремо, тому, мабуть, скажу свою думку більш узагальнено. Кілька оповідань мені сподобалися, хоча вау-ефекта, на жаль, не викликало жодне з них.
Сподобалося те, що подобається у Кідрука завжди. Кріповість, нагнітання, любов до технічних деталей. На хорошому рівні знаходяться й серйозні драматичні моменти.
Окремо хочу відзначити оповідання "Ельвіра". Воно виходило у збірці "Волонтери. Мобілізація добра" і неважко здогадатися, що воно про сучасну війну. Як на мене, то Кідруку добре вдалася ця замальовка, вона викликає емоції, наповнена яскравими персонажами, логічно завершена. Якщо коротко, то ідея цього оповідання: "Ми не можемо чинити як вони, бо не хочемо бути ними".
І не сподобалося мені те, що не подобається завжди. Я не дуже люблю гумор у книжках Макса, мені він якийсь маснуватий і несмішний. Так само, до речі, мені абсолютно не подобаються і тревелоги, з яких почалася його письменницька кар'єра.
Найбільш неприємним для мене стало оповідання "Моя література", де автор, власне, хизується тим, що не читав за програмою в школі, натомість ковтаючи цікаві йому книги. Мене не ображає відраза до програмової літератури, нічого особливого, мене дивує, що з цього можна зліпити предмет гордощів. Також з боку Кідрука не дуже далекоглядно стібатися над заучками, які читали за програмою, але не горіли бажанням допомагати своїм лінивим однокласникам на контрольних. Пане Максе, так вже вийшло, що частина цих заучок тепер читає ваші книжки. Рівень гумору в цьому оповіданні на рівні сторінки анекдотів у газеті "Сумщина". Підозрюю, що воно дуже раннє.
У підсумку, перевівши враження у грубу конкретику, то оповідання "Знову і знову" та "Ельвіра" мені прийшлися до душі; оповідання "Р61", "ДНК. Історія сьома" та "Заради майбутнього" радше сподобалися, але з певними претензіями; а "Трансфер", "Я полечу", "Сюрприз", "Моя література", "Нічиї діти" категорично не зайшли.
Здалося, що романи пану Максу вдаються більше. Цього і буду притримуватися.
Віш-ліст
Час від часу проглядаю і апдейчу свою полицю wish-list у гудрідсі, бо вийшло щось нове, щось придбала, щось прочитала, щось перехотіла. Вирішила винести сюди найцікавіші книги, купівлю яких відкладаю до розпродажів (колись напишу окремий допис про свою стратегію книжкових знижок).
"Шлях Королів. Хроніки Буресвітла" Брендона Сандерсона. Це свіженьке-свіженьке, тільки сьогодні побачила. Перша книга фентезійної саги, яку автор планує завершити у 2040. 2040, КАРЛ! За відгуками має бути щось круте, щоправда, я дуже скептично ставлюсь до видання саг у КСД. Їм цілком норм видати першу книгу і забути про серію (це не по-людськи, погодьтеся).
"Остання обитель бунтарства" Ірини Грабовської. Альтернативна історія та стімпанк, вже у мене в передзамовленні від авторки. Перша книга дилогії про місто вчених і бунтівників, що розташувалося між Українським Королівством та Російською Імперією.
"Район Д" Артема Чеха. Я була в захопленні від попередньої книжки Чеха "Точка нуль" - і очікую, що оця нова буде на тому ж рівні.
"Заборонений плід" від Лів Стрьомквіст. Шкодую, що провтикала передзамовлення на цей комікс, але що вже. Жіноче тіло, жіноча сексуальність, табуйовані теми.
"Клуб любителів книжок та пирогів з картопляного лушпиння" від Мері-Енн Шеффер та Енні Берровз. Ніжно люблю книжки про книжки, а в цій одній сховалася історія про молоду письменницю, що під час війни відбуває на острів.
"Театр невидимих дітей" від Марціна Щигельського. Скоріше за все, це одна з історій в стилі "Поліанни", до яких я до біса сентиментальна. Наскільки я розумію, оповідка про театр у сиротинці поєднується з темою профспілкового руху у Польщі 1981 року.
"Діти Анансі" від Ніла Ґеймана. Цю книгу я вже теж передзамовила і нетерпляче чекаю, бо своїми романами Ніл Ґейман мене ще ні разу не підводив. А, враховуючи, що з Анансі я знайома з "Американських богів", це має бути щось дуже ґейманівське.
Час від часу проглядаю і апдейчу свою полицю wish-list у гудрідсі, бо вийшло щось нове, щось придбала, щось прочитала, щось перехотіла. Вирішила винести сюди найцікавіші книги, купівлю яких відкладаю до розпродажів (колись напишу окремий допис про свою стратегію книжкових знижок).
"Шлях Королів. Хроніки Буресвітла" Брендона Сандерсона. Це свіженьке-свіженьке, тільки сьогодні побачила. Перша книга фентезійної саги, яку автор планує завершити у 2040. 2040, КАРЛ! За відгуками має бути щось круте, щоправда, я дуже скептично ставлюсь до видання саг у КСД. Їм цілком норм видати першу книгу і забути про серію (це не по-людськи, погодьтеся).
"Остання обитель бунтарства" Ірини Грабовської. Альтернативна історія та стімпанк, вже у мене в передзамовленні від авторки. Перша книга дилогії про місто вчених і бунтівників, що розташувалося між Українським Королівством та Російською Імперією.
"Район Д" Артема Чеха. Я була в захопленні від попередньої книжки Чеха "Точка нуль" - і очікую, що оця нова буде на тому ж рівні.
"Заборонений плід" від Лів Стрьомквіст. Шкодую, що провтикала передзамовлення на цей комікс, але що вже. Жіноче тіло, жіноча сексуальність, табуйовані теми.
"Клуб любителів книжок та пирогів з картопляного лушпиння" від Мері-Енн Шеффер та Енні Берровз. Ніжно люблю книжки про книжки, а в цій одній сховалася історія про молоду письменницю, що під час війни відбуває на острів.
"Театр невидимих дітей" від Марціна Щигельського. Скоріше за все, це одна з історій в стилі "Поліанни", до яких я до біса сентиментальна. Наскільки я розумію, оповідка про театр у сиротинці поєднується з темою профспілкового руху у Польщі 1981 року.
"Діти Анансі" від Ніла Ґеймана. Цю книгу я вже теж передзамовила і нетерпляче чекаю, бо своїми романами Ніл Ґейман мене ще ні разу не підводив. А, враховуючи, що з Анансі я знайома з "Американських богів", це має бути щось дуже ґейманівське.
Учора прочитала інтерв'ю з Кідруком, де він розказує про додаток, що зараз клепають для його нової книги. Звичайно, я залінкую цю статтю, але якщо вам ліньки читати повністю, то спробую переказати в двох реченнях.
Автор довго і натхненно переконував директора КСД, що їм необхідно створити інтерактивний додаток для його романів. КСД погодилося і дало грошей. Схожі примітивніші додатки випускалися для книжок про Алісу (ага, з оформленням Гапчиньскої, ті, що продавалася з АТБ), але тут все буде по-дорослому плюс певні додаткові історії персонажів, які не ввійдуть у книгу. Пан Кідрук каже, що книгу можна буде норм читати і без цього додатку, сюжет від цього не втратить.
Сам додаток можна буде завантажити в маркетах. Якщо ця тема зайде, то в подальшому в додаток будуть додавати матеріали і по іншим книгам. Глибокий сенс додатку у збільшенні продаж і залученні до читання нечитаючу молодь.
Наскільки це ефективно? Не знаю. Особисто для мене наявність чи відсутність інтерактивного елемента у читанні геть не є визначальним, але я і так безнайдіно читаюча. Сподіваюсь, це справді спрацює.
До речі, нагадую, що коли раптом вам хочеться або висловити свою думку, або у вас є зауваження, або просто хочеться подискутувати - велком @daariach.
Автор довго і натхненно переконував директора КСД, що їм необхідно створити інтерактивний додаток для його романів. КСД погодилося і дало грошей. Схожі примітивніші додатки випускалися для книжок про Алісу (ага, з оформленням Гапчиньскої, ті, що продавалася з АТБ), але тут все буде по-дорослому плюс певні додаткові історії персонажів, які не ввійдуть у книгу. Пан Кідрук каже, що книгу можна буде норм читати і без цього додатку, сюжет від цього не втратить.
Сам додаток можна буде завантажити в маркетах. Якщо ця тема зайде, то в подальшому в додаток будуть додавати матеріали і по іншим книгам. Глибокий сенс додатку у збільшенні продаж і залученні до читання нечитаючу молодь.
Наскільки це ефективно? Не знаю. Особисто для мене наявність чи відсутність інтерактивного елемента у читанні геть не є визначальним, але я і так безнайдіно читаюча. Сподіваюсь, це справді спрацює.
До речі, нагадую, що коли раптом вам хочеться або висловити свою думку, або у вас є зауваження, або просто хочеться подискутувати - велком @daariach.
Вперто шукаю стежину посеред темного лісу сучукрліту, що виведе мене до галявини з цікавими книжками, але цього разу однозначно обрала не той шлях. Настільки не той, що уперше за рік і трошки покинула книжку недочитанною.
Увага, питання:
Увага, питання:
Недочитане. "Третя терція"
Я настільки рідко кидаю книги недочитанними, що майже ніколи. Востаннє це було з "Алісою у Задзеркаллі", але у мене і з першою частиною не склалися стосунки, а до того з "Новою людиною" Наталі Ліщинської, творчість якої я вважаю абсолютним дніщем.
І от, почавши не такий вже й поганий з першого погляду роман-дебют Олександра Меншова "Третя терція", я зупинилася на двохсот якійсь сторінці з повною відсутністю бажання продовжувати. Бігме, та я готова була робити всякі прибирання і прасування, аби не повертатися до читання, а для мене це діагноз.
Зізнаюся, мене підкупила анотація. Я не байдужа до часів УНР, а детектив у декораціях альтернативної історії видався мені дуже крутою ідеєю. Насторожувало, щоправда, що книга виходить в однії серії з нетлєнками Лори Підгірної, але у молодого автора, як правило, не такий вже і широкий вибір.
У центрі сюжету випускник юридичної академії, що, вступивши на поліцейську службу, потрапляє до досвідченого слідчого Сокола. Разом вони відправляється на будівництво Дніпровської ГЕС для розслідування смерті американського інженера.
Перше, що кидається в очі, так це "газетні" вставки між розділами. Я можу зрозуміти, навіщо вони потрібні: зробити об'ємнішим світ, пояснити ролі України та Росії на геополітичній арені, додати побутових деталей. Перші кілька статей так і читаються, але потім виникає одне бажання: швидше їх прогортати. Можливо, якби їх було менше, такого враження не виникало б.
Найбільш бісячими для мене стали регулярні діалоги про високодуховне. Уявіть ситуацію, головний герой питає у перехожого котра година. І замість конкретної відповіді отримує кількасторінну пустопорожню балаканину. А що таке час? А хто ми в цьому світі? Навіщо прийшли в нього і що лишимо по собі?
Добре, коли б таку тему зачепив один раз умовний мудрець, то нехай, але кожен (КОЖЕН, КАРЛ!) співрозмовник героя так робить. Водій, наставник, шльондра, бандит, колишній офіцер... Геть усі. Я не перебільшую. Діалоги - ці надумані, нереалістичні, вони не несуть ніякого сенсу чи розкриття персонажів. Це просто збільшення об'єму тексту.
Образ головного героя не видався мені гармонійним через те, що недосвідчений і доволі наївний юнак, який ще має свої світлі ідеали, абсолютно спокійно реагує, що відповіді зі свідків видобуваються переважно через насиллям. Мова ведеться від його імені - і жодного разу він не обурився, не здивувався цьому факту. Він узагалі не звертає на це уваги.
Про розвиток сюжету я нічого сказати не можу, бо не витримала, але всі ті подолані двісті сторінок ми топталися на одному місці. Тут мені можна закинути, що не всі детективи передбачають екшен і я, мабуть, погоджуся. Справа смаку. На мій смак це було нудно. Навіть не так. НУУУУУУУДНО.
Фан факт: на початку книги якийсь персонаж з'являється "як з дупла сови". Мене щось так розвеселило це словосполучення, що ніяк інакше я про цю книжку говорити вже не могла. Суцільне дупло сови.
Нот рекомендед.
Я настільки рідко кидаю книги недочитанними, що майже ніколи. Востаннє це було з "Алісою у Задзеркаллі", але у мене і з першою частиною не склалися стосунки, а до того з "Новою людиною" Наталі Ліщинської, творчість якої я вважаю абсолютним дніщем.
І от, почавши не такий вже й поганий з першого погляду роман-дебют Олександра Меншова "Третя терція", я зупинилася на двохсот якійсь сторінці з повною відсутністю бажання продовжувати. Бігме, та я готова була робити всякі прибирання і прасування, аби не повертатися до читання, а для мене це діагноз.
Зізнаюся, мене підкупила анотація. Я не байдужа до часів УНР, а детектив у декораціях альтернативної історії видався мені дуже крутою ідеєю. Насторожувало, щоправда, що книга виходить в однії серії з нетлєнками Лори Підгірної, але у молодого автора, як правило, не такий вже і широкий вибір.
У центрі сюжету випускник юридичної академії, що, вступивши на поліцейську службу, потрапляє до досвідченого слідчого Сокола. Разом вони відправляється на будівництво Дніпровської ГЕС для розслідування смерті американського інженера.
Перше, що кидається в очі, так це "газетні" вставки між розділами. Я можу зрозуміти, навіщо вони потрібні: зробити об'ємнішим світ, пояснити ролі України та Росії на геополітичній арені, додати побутових деталей. Перші кілька статей так і читаються, але потім виникає одне бажання: швидше їх прогортати. Можливо, якби їх було менше, такого враження не виникало б.
Найбільш бісячими для мене стали регулярні діалоги про високодуховне. Уявіть ситуацію, головний герой питає у перехожого котра година. І замість конкретної відповіді отримує кількасторінну пустопорожню балаканину. А що таке час? А хто ми в цьому світі? Навіщо прийшли в нього і що лишимо по собі?
Добре, коли б таку тему зачепив один раз умовний мудрець, то нехай, але кожен (КОЖЕН, КАРЛ!) співрозмовник героя так робить. Водій, наставник, шльондра, бандит, колишній офіцер... Геть усі. Я не перебільшую. Діалоги - ці надумані, нереалістичні, вони не несуть ніякого сенсу чи розкриття персонажів. Це просто збільшення об'єму тексту.
Образ головного героя не видався мені гармонійним через те, що недосвідчений і доволі наївний юнак, який ще має свої світлі ідеали, абсолютно спокійно реагує, що відповіді зі свідків видобуваються переважно через насиллям. Мова ведеться від його імені - і жодного разу він не обурився, не здивувався цьому факту. Він узагалі не звертає на це уваги.
Про розвиток сюжету я нічого сказати не можу, бо не витримала, але всі ті подолані двісті сторінок ми топталися на одному місці. Тут мені можна закинути, що не всі детективи передбачають екшен і я, мабуть, погоджуся. Справа смаку. На мій смак це було нудно. Навіть не так. НУУУУУУУДНО.
Фан факт: на початку книги якийсь персонаж з'являється "як з дупла сови". Мене щось так розвеселило це словосполучення, що ніяк інакше я про цю книжку говорити вже не могла. Суцільне дупло сови.
Нот рекомендед.
Currently reading
Моя ніжно улюблена рубрика, тому що, як показує практика, більшість книжок лишається без відгуків, а це шанс сказати про них хоч трошки. Інколи мені бракує часу, інколи натхнення, а інколи я розумію, що не зможу сказати нічого нового, наприклад, про Гемінґвея, все вже сказали до мене.
Що читаю зараз? Традиційно шість книжок.
1) "Друга стать" Сімони ді Бовуар, тут без апдейтів. Нещодавно протерла з неї пил.
2) "Іншалла, Мадонно, іншалла" від Міленка Єрговича. Я просунулася на кілька оповідань. З останнього мене найбільше вразило переосмислення історії янгола, що впав на землю. Дуже схоже і водночас дуже несхоже на Габріеля Марекса з його "Стариган із крилами".
3) "The last argument of Kings" від Джо Аберкромбі. Це остання частина трилогії "Перший закон". Було б круто, аби КСД згадали, що вони почали цю серію і продовжили її видання. Тим не менш, я штурмую оригінал, бо максимально цікаво.
4) "Простые волшебные вещи" від Макса Фрая. Повернулася після невеликої павзи, приємно і відпочивально. Та книжка, що зручно читати в чергах, метро, на ходу, бо у будь-який момент можна перерватися і повернутися.
5) "Таємний сад" від Френсіс Бернет. Аудіоформат через благословенний "Абук". Насолоджуюся слуханням, дуже гарна начитка і моя незамінна розвага для прибирання, готування, прасування.
6) "На західному фронті без змін" від Ремарка. Активне читання (для мене це значить, що саме цю книгу я читаю повсякчас, а не коли цього вимагають обставини). Цей роман відрізняється і від попередніх, але все ж дуже глибокий і з надривом. Як я прочитала в якогось оглядача Ремарка: "Ці образи завжди хвилювали молодих людей, і кожне покоління вважало себе втраченим, змінювалися лише обставини." Власне, ловлю себе на думці, що так воно і є.
Скільки у вас зараз в читанні?
Моя ніжно улюблена рубрика, тому що, як показує практика, більшість книжок лишається без відгуків, а це шанс сказати про них хоч трошки. Інколи мені бракує часу, інколи натхнення, а інколи я розумію, що не зможу сказати нічого нового, наприклад, про Гемінґвея, все вже сказали до мене.
Що читаю зараз? Традиційно шість книжок.
1) "Друга стать" Сімони ді Бовуар, тут без апдейтів. Нещодавно протерла з неї пил.
2) "Іншалла, Мадонно, іншалла" від Міленка Єрговича. Я просунулася на кілька оповідань. З останнього мене найбільше вразило переосмислення історії янгола, що впав на землю. Дуже схоже і водночас дуже несхоже на Габріеля Марекса з його "Стариган із крилами".
3) "The last argument of Kings" від Джо Аберкромбі. Це остання частина трилогії "Перший закон". Було б круто, аби КСД згадали, що вони почали цю серію і продовжили її видання. Тим не менш, я штурмую оригінал, бо максимально цікаво.
4) "Простые волшебные вещи" від Макса Фрая. Повернулася після невеликої павзи, приємно і відпочивально. Та книжка, що зручно читати в чергах, метро, на ходу, бо у будь-який момент можна перерватися і повернутися.
5) "Таємний сад" від Френсіс Бернет. Аудіоформат через благословенний "Абук". Насолоджуюся слуханням, дуже гарна начитка і моя незамінна розвага для прибирання, готування, прасування.
6) "На західному фронті без змін" від Ремарка. Активне читання (для мене це значить, що саме цю книгу я читаю повсякчас, а не коли цього вимагають обставини). Цей роман відрізняється і від попередніх, але все ж дуже глибокий і з надривом. Як я прочитала в якогось оглядача Ремарка: "Ці образи завжди хвилювали молодих людей, і кожне покоління вважало себе втраченим, змінювалися лише обставини." Власне, ловлю себе на думці, що так воно і є.
Скільки у вас зараз в читанні?
"Сараєво для початківців" Озрена Кебо
Хвилинка ганьби. Я нічого не знала про війну на Балканах. Ну, тобто, знала той факт, що вона була, чула про етнічні чистки і що Росія підтримувала сербів, а, отже, з сербами, мабуть, щось не так. Саме тому, певно, "Сараєво для початківців" стало для мене особливого роду одкровенням на тему однієї з найсвіжіших європейських воєн.
Аби говорити про книгу в першу чергу потрібно сказати кілька слів про автора. Озрен Кебо - боснійський письменник, який пережив облогу сербами Сараєво. Свій досвід, свій біль, свої травми він конвертував у тексти. Мушу сказати, конвертував дуже тонко і талановито.
Якби мені сказали обрати лише одне слово, аби описати "Сараєво для..." я б обрала щемкість. Ця книга відгукнулася мені максимальним щемом десь у грудях, бо події, що відбувалися тоді, катастрофічно сильно схожі на події, що відбуваються зараз. Це і ООН, яке не розуміє, звідки стріляли, і лідери європейських країн, котрі вірять в обіцянки перемир'я від Радована Караджича, і пропагандистське телебачення сербів, де кажуть, що Сараєво саме себе обстрілює, а трупи і поранені - спеціально підготовані манекени. Нічого не нагадує?
"Сараєво для..." - це книга про рутину. Рутину життя під обстрілами, коли наперед виходять зовсім інші цінності. У тебе велика бібліотека? Чудово, буде, що палити, аби зігрітися взимку. Буржуйка важливіша за комп'ютер, бо електрики все-одно немає. Помитися можна п'ятьма літрами води, потім випрати в них шкарпетки, а потім ще й змити в унітазі. Банкою паштету і булочкою можна харчуватися кілька днів. А за якусь сотню-два кілометрів триватиме нормальне життя. Люди питимуть каву, ходитимуть в кіно, на концерти. Все це описується просто і буденно, що лише підкреслює трагедію дійсності.
Не можу оминути увагою переклад книги. Цим займалася Катерина Калитко і, присягаюся, вона зробила це максимально добре. "Сараєво для..." таке мелодійне, таке насичене і водночас легке, що читати його - суцільне задоволення. Мені дуже імпонує стиль самої Катерини, і він зберігається в її перекладах.
Найяскравіше мені запам'ятався, мабуть, останній розділ. Це такий собі довгий-довгий монолог, де описуються воєнні злочини: різанина, зґвалтування, пограбування, обстріли, а між ним автор рефреном повторює, що сподівається зберегти свою здатність сміятися. Сміх - єдине, що стоїть між ним і божевіллям від того, що довелося пережити.
Я не розумію, чому ця книга пройшла настільки непомічено і не викликала широкого розголосу, бо це дуже потрібний і актуальний для нас твір. "Сараєво для початківців" заслуговує того, аби його читали і про нього говорили. І точно заслуговує перевиданням, бо придбати цю книгу зараз фактично неможливо, хіба тільки вживану.
Звісно, рекомендую.
Хвилинка ганьби. Я нічого не знала про війну на Балканах. Ну, тобто, знала той факт, що вона була, чула про етнічні чистки і що Росія підтримувала сербів, а, отже, з сербами, мабуть, щось не так. Саме тому, певно, "Сараєво для початківців" стало для мене особливого роду одкровенням на тему однієї з найсвіжіших європейських воєн.
Аби говорити про книгу в першу чергу потрібно сказати кілька слів про автора. Озрен Кебо - боснійський письменник, який пережив облогу сербами Сараєво. Свій досвід, свій біль, свої травми він конвертував у тексти. Мушу сказати, конвертував дуже тонко і талановито.
Якби мені сказали обрати лише одне слово, аби описати "Сараєво для..." я б обрала щемкість. Ця книга відгукнулася мені максимальним щемом десь у грудях, бо події, що відбувалися тоді, катастрофічно сильно схожі на події, що відбуваються зараз. Це і ООН, яке не розуміє, звідки стріляли, і лідери європейських країн, котрі вірять в обіцянки перемир'я від Радована Караджича, і пропагандистське телебачення сербів, де кажуть, що Сараєво саме себе обстрілює, а трупи і поранені - спеціально підготовані манекени. Нічого не нагадує?
"Сараєво для..." - це книга про рутину. Рутину життя під обстрілами, коли наперед виходять зовсім інші цінності. У тебе велика бібліотека? Чудово, буде, що палити, аби зігрітися взимку. Буржуйка важливіша за комп'ютер, бо електрики все-одно немає. Помитися можна п'ятьма літрами води, потім випрати в них шкарпетки, а потім ще й змити в унітазі. Банкою паштету і булочкою можна харчуватися кілька днів. А за якусь сотню-два кілометрів триватиме нормальне життя. Люди питимуть каву, ходитимуть в кіно, на концерти. Все це описується просто і буденно, що лише підкреслює трагедію дійсності.
Не можу оминути увагою переклад книги. Цим займалася Катерина Калитко і, присягаюся, вона зробила це максимально добре. "Сараєво для..." таке мелодійне, таке насичене і водночас легке, що читати його - суцільне задоволення. Мені дуже імпонує стиль самої Катерини, і він зберігається в її перекладах.
Найяскравіше мені запам'ятався, мабуть, останній розділ. Це такий собі довгий-довгий монолог, де описуються воєнні злочини: різанина, зґвалтування, пограбування, обстріли, а між ним автор рефреном повторює, що сподівається зберегти свою здатність сміятися. Сміх - єдине, що стоїть між ним і божевіллям від того, що довелося пережити.
Я не розумію, чому ця книга пройшла настільки непомічено і не викликала широкого розголосу, бо це дуже потрібний і актуальний для нас твір. "Сараєво для початківців" заслуговує того, аби його читали і про нього говорили. І точно заслуговує перевиданням, бо придбати цю книгу зараз фактично неможливо, хіба тільки вживану.
Звісно, рекомендую.
"Клуб любителів книжок і пирогів з картопляного лушпиння"
Маю зізнатися, історії про книголюбів - моя слабкість. Так склалося, що в мене в оточенні не так вже і багато бук гіків (читайте між рядками, що майже немає), тому читання про людей, які кайфують від того ж що і ти сама, - чисте задоволення.
З історією про любителів книг з острова Ґернсі я познайомилася спочатку через фільм, але вже тоді знала, що захочу і прочитати про них теж. Дуже рідко бувають ситуації, коли кіноадаптація подобається мені так само як і книга (а ще рідше, коли більше, ніж книга), але це саме той випадок. Фільм просто чудовий.
Головна героїня книги - Джулієт Ештон - популярна письменниця, якій "Таймс" замовляє статтю про філософське значення читання в нашому житті. Так складається, що вона починає листування з жителем Ґернсі, який і розповідає їй, що під час німецької окупації острова під час Другої Світової, місцеві жителі заснували Клуб любителів книжок і пирогів з картопляного лушпиння. Поступово між Джулієт і ґернсійнцями зав'язується дружба і письменниця відправляється до них у гості. Стаття перетворюється на ідею про справжню книгу, де Джулієт хоче розповісти про тяжкий і болючий період окупації, а також про Елізабет Мак-Кену, яка стала стрижнем товариства у той непростий час.
"Клуб любителів..." - епістолярний роман, себто, читач слідкує за сюжетом через призму листування. Зізнаюся, я на початку поставилася до цієї особливості з пересторогою, але зараз сміливо можу визнати - дарма! Мені здається, що можливість поглянути на події під різними кутами зору - родзинка книги.
Максимально до душі мені припав гумор у цьому творі. Він такий тонкий, ледь помітний, іронійний, зустрічається не часто, але тим-то і цінний. Якщо брати за великим рахунком, то "Клуб любителів..." - історія про темні часи та складні події, але саме життєствердний гумор робить роман легким і світлим.
Я сповідую думку, що значення книг (саме як історій, не обов'язково зшитого паперу з надрукованими літерами) важко переоцінити. Авторки (до речі так, роман написаний двома авторками: тіткою, яка не встигла завершити роботу над книгою за життя, і її племінницею) наголошують, що саме книги здатні допомогти у скруті: розрадити, об'єднати, надихнути.
Звісно, я рекомендую книгу "Клуб любителів...", недарма ж так сильно її нахвалюю. Цю книгу і читання взагалі 😉
Маю зізнатися, історії про книголюбів - моя слабкість. Так склалося, що в мене в оточенні не так вже і багато бук гіків (читайте між рядками, що майже немає), тому читання про людей, які кайфують від того ж що і ти сама, - чисте задоволення.
З історією про любителів книг з острова Ґернсі я познайомилася спочатку через фільм, але вже тоді знала, що захочу і прочитати про них теж. Дуже рідко бувають ситуації, коли кіноадаптація подобається мені так само як і книга (а ще рідше, коли більше, ніж книга), але це саме той випадок. Фільм просто чудовий.
Головна героїня книги - Джулієт Ештон - популярна письменниця, якій "Таймс" замовляє статтю про філософське значення читання в нашому житті. Так складається, що вона починає листування з жителем Ґернсі, який і розповідає їй, що під час німецької окупації острова під час Другої Світової, місцеві жителі заснували Клуб любителів книжок і пирогів з картопляного лушпиння. Поступово між Джулієт і ґернсійнцями зав'язується дружба і письменниця відправляється до них у гості. Стаття перетворюється на ідею про справжню книгу, де Джулієт хоче розповісти про тяжкий і болючий період окупації, а також про Елізабет Мак-Кену, яка стала стрижнем товариства у той непростий час.
"Клуб любителів..." - епістолярний роман, себто, читач слідкує за сюжетом через призму листування. Зізнаюся, я на початку поставилася до цієї особливості з пересторогою, але зараз сміливо можу визнати - дарма! Мені здається, що можливість поглянути на події під різними кутами зору - родзинка книги.
Максимально до душі мені припав гумор у цьому творі. Він такий тонкий, ледь помітний, іронійний, зустрічається не часто, але тим-то і цінний. Якщо брати за великим рахунком, то "Клуб любителів..." - історія про темні часи та складні події, але саме життєствердний гумор робить роман легким і світлим.
Я сповідую думку, що значення книг (саме як історій, не обов'язково зшитого паперу з надрукованими літерами) важко переоцінити. Авторки (до речі так, роман написаний двома авторками: тіткою, яка не встигла завершити роботу над книгою за життя, і її племінницею) наголошують, що саме книги здатні допомогти у скруті: розрадити, об'єднати, надихнути.
Звісно, я рекомендую книгу "Клуб любителів...", недарма ж так сильно її нахвалюю. Цю книгу і читання взагалі 😉
З прочитаного за останній час у мене "Світлокопія" Шарлотти Кернер, "Вони б і мухи не скривдили" Славенки Дракуліч, "Життя за життям" Кейт Аткінсон. Про що краще розповісти?
Поки пишу відгук, поділюся своїм маленьким болем. Якщо коротко, КСД знову робить якесь лайно. Again and again. Мабуть, всі вже чули або бачили як криво вони видали Ремарка і писали, то Еріх, то Ерих на обкладинці. Тепер така ж історія для Joanna Harris. У старому виданні "Шоколаду" її писали як Джоан Гаррис, а у свіженькому "П’ять четвертинок апельсина" вже як Джоан Гарріс. Серйозно? СЕРЙОЗНО?
І ще коротка ремарка до попереднього посту. Навіть якщо забити на візуальне сприйняття, то як бути з різними бібліотечними системами? Базами даних книжкових магазинів? Джоан Гаррис і Джоан Гарріс будуть значитися як різні авторки? Булшіт!
Нарешті слова "перша українська", котрі в сучукрліті додають до геть усього - перший український детектив, перший український трилер, перша українська родинна сага, перший український жахастик etcetera - офіційно втулили в назву книги. In перший український we trust!
П.С. Ви не думайте, я тут, я жива і планую вічно жити, бо в серці маю те, що не вмирає, просто останні півтора місяці читаю "Кригу", а це дуже трудомісткий процес.
П.С. Ви не думайте, я тут, я жива і планую вічно жити, бо в серці маю те, що не вмирає, просто останні півтора місяці читаю "Кригу", а це дуже трудомісткий процес.
