​​Найсвіжіше фото Ліни.

Цікавий факт: у всяких стрьомніньких книжкових магазинах /шепочу шось схоже на Книголенд/ збірка "Триста поезій" - єдина абабагаламажна збірка евер.

​​Принесла вам трешовий треш, який мені видало рекламою в інсті.

Акаунт продає роздруковані книги у форматі блокнота на кільцях. У якості реклами нам пишуть, шо плюс цих книжок у тому, що можна взяти потрібну кількість сторінок з собою.

На перший погляд усі книги в їх списку уже мали б бути в паблік домейні, але я не впевнена. Там Гемінґвей, Толстой, П'юзо, Ремарк і Мітчел.

Тепер увага: роздрукована на кольоровому принтері книжка "По ком звонит колокол" коштує 550 гривень. Палаю.

​​​​А ще з'явився кльовий додаток з україномовними аудіокнижками.
Книжки коштують в середньому по 79 та 99 грн. Більшість начитані самими авторами.

Певно не втримаюсь і куплю "Антену" Жадана. Вона у мене хоч і є в папері, але слухати його голос - окреме задоволення.

Додаток називається Абук. Скачати можна на лінком: abuk.com.ua

​​Легке читання. І обкладинка з петлею. Не можу не орнуть з цього)

​​У письменниці Анастасії Нікуліної, що до цього випустила "Сіль для Моря" про підлітковий буллінг, "Зграю" про паркур і ще якусь книжку у співавторстві, виходить фентезійний роман. Авторка нещодавно виклала обкладинку до нього. Як вам?

​​Я вже десь у попередніх постах казала, що у мене складні стосунки з нон-фікшоном. Зараз трохи розкажу який саме не люблю, бо зустрілася з яскравим представником дніща цього жанру.

Знайомтесь, "Семь принципов женщины-бренда" від Свєтлани Мухи, видавництво "Агенція Айпіо".

Анотація: 7 принципов женщины-бренда» вы найдете более десятка успешных и провальных историй отношений. Получите пошаговое руководство к действию на пути к успешным отношениям. Поймете, какие женские действия или фразы способны нейтрализовать любого потенциального кандидата в мужья. Какие секреты — помогут вам найти в себе настоящую женщину-бренд.

Свєтлани Муха - власниця шлюбного агенства. Крім прямої професійної діяльності, вона ще і засновниця фестивалю "Kablook" та авторка блогу, де розповідає жінкам як дорожче себе продати. Вочевидь, книга народилася саме з цього блогу.

Ціна цього шедевру 247 гривень за 176 сторінок.

Ну що, захотіли стати жінкою-брендом?

Маленьке опитування. Що цікавіше в постах?

​​Нещодавно дочитала "Людину божественну" Ювала Ной Харарі /досі не розумію чого не Гарарі/. Це нон-фікшон, який, на противагу попередньому, я люблю, захоплююсь і усім раджу.

Цікавий факт 1: автор, думається мені, збирає бінго суспільної ненависті: єврей, атеїст, захисник прав тварин, веган, гей.

Цікавий факт 2: паперова книжка, яку я читала найдовше за останні кілька років. Майже півмісяця, вийшла на рекорд.

Цікавий факт 3: по прочитанню стає дуже груснінько, бо доводиться погоджуватися з усілякими неприємними, але правильними речами, про які в повсякденному житті не часто задумуєшся.

​​Майже святковий день. Сьогодні дочитала-дослухала аудіоверсію "Бенкет круків" Джорджа Мартіна (російською "Пир стервятников" і слухала я теж російською, бо аудіокниги українською все ще екзотика). Щоб ви розуміли мою швидкість аудіочитання, почала я "Бенкет круків" 17 квітня 2018 року. РІК ТОМУ, КАРЛ!

Ще один символічний момент, що це відбулося як раз під час виходу останнього сезону "Гри престолів". Якщо ви раптом задумувалися чи варто читати книгу після серіалу (або замість серіалу), то тисячу разів варто. Як на мене, Мартін офігезний, його тексти грандіозні, сповнені подіями, персонажами, побутовими дрібницями і відсилками до себе ж самого. Я захоплено попискую від "Саги Льоду та Полум'я", перечитуючи її вдруге. І планую перечитувати втретє. Так що коли хто потребує знаку від всесвіту, щоб почати Мартіна, то ось він, тримайте ^^

Ну, і завершуючи цю хвалебну оду, хотіла сказати, що Кмбукс /парадоксально, що я так часто їх тут згадую/ почали перевидавати "Сагу Льоду та Полум'я" в стильних обкладинках, що точно будуть кращими за кінообкладинки, бо, як на мене, мало що може бути гіршим за кінообкладинку.

​​Після затяжного читання "Людини божественної" буквально за кілька днів проковтнула трилогію Дяченків про мандрівне Королівство.

Для мене особисто це дуже важливі книги, бо саме з Королівства почалося моєї знайомство з творчістю Дяченків і любов до них. Мені було десь 12-13, коли в бібліотеці трапилася перша частина у стрьомнінькій пожмаканій суперобкладинці, а під нею виявився неймовірний світ.

Якщо коротко, то у першій книзі "Ключі від королівства" школярка Ліна Лапіна виявляє у себе чарівні здібності. Разом з королем Обероном вона допомагає мандрівному Королівству знайти собі нове місце, де воно зможе вкоренитися і жити.

У другій книзі "Королівська обіцянка" Ліна йде за Відьмину Печатку, аби допомогти Оберону дотримати слова. У цій частині з'являються чарівний колишній людожер Уйма та класнінький у своїй підлості нащадок некромантського роду Максиміліан.

У третій книзі до Королівства Ліну покличе Максиміліан (такий котічок, я вам присягаюсь), бо той світ руйнується і полчища кочовників ось-ось візьмуть замок. Називається третя книга "Зло не має влади".

Зі свого нинішнього читацького досвіду я бачу, що ці історії трошечки наївні, є рушниці, що не вистрілили, але книги цікаві, динамічні та захопливі. Це той янг-едалт, якого ми заслуговуємо.

Що ви робите з паперовими книжками, які прочитали і розумієте, що вже не схочете прочитати ще раз?

​​Читаю зараз "Чорні водяні лілії" Мішеля Бюссі (у "Віваті" десь рік тому виходила ще "Літак без неї" його). Осіліла поки що десь чверть.

Цікаві факти:

1) Українське видання має шось середнє між м'якою і твердою обкладинкою. Вона гнеться у будь-який бік, але при цьому це не просто картонка.

2) Події книги відбуваються у Живерні. Це таке село недалеко від Парижа, де жив і творив Клод Моне. І взагалі, творчість Моне - головний мотив "Чорних водяних лілій".

3) Текст повільний для читання, важкий, насичений. Сильний акцент на яскравих візуальних образах. І, звичайно, на пейзажах з картин Моне.

4) Я все ще не можу назвати жодного з героїв приємним особисто для мене. Гадаю, за 130 сторінок мені зустрілися фактично усі основні персонажі - і всі вони або карикатурні, або просто не викликають захвату або співчуття.

5) Уже вивела для себе формулу, що французькі письменники дуже люблять захоплюватися Росією. З тих, що я читала за останній час це і "Елегантна їжачиха", і "Ніжність", і постійні згадки у "Чорних водяних лілій". Для мене загадка, чому оце всьо саме у французів.

Загалом книжка цікава, чекаю, що буде далі. І чекаю персонажів, що збурять моє серденько.

Рубрика currently-reading

1) "Before They Are Hanged" від Джо Аберкромбі без змін. Взагалі не брала до рук, бо там лишилося кілька розділів, а я не готова до фінальних битв і страждань.

2) "Волонтеры вечности" Макса Фрая. Першу книжку з серії я дочитала в квітні та лишалася абсолютно закоханою у світ Ехо.

3) Другий том "Другої статі" Сімони Бовуар без змін. Пора змиритися, що я вже ніколи її не дочитаю.

4) "Іншалла, Мадонно, Іншалла" від Єрґовича в повільному читанні. Думаю помічати зірочками оповідання, які зрозуміла, бо мені трапилося кілька таких, де взагалі не ясно, шо то було таке. І досі дивно читати слово "Аллаг".

5) "Не відпускай мене" від Кадзуо Ішіґуро. Колись я напишу його ім'я правильно з першого разу, але не сьогодні. Неймовірно красиве оформлення від ВСЛ, і я вже готуюсь, що це буде серцерозбивательно.

Ну, ще вчора я дочитала "Будинок безлічі шляхів" Діани Вінн Джонс. Тут я, як і в попередніх книгах, захоплена казкою і попискую від захвату.

​​Тільки шо повискувала від радощів, бо побачила, що в Україні нарешті видадуть Гелен Рассел. Я прочитала цю книжку кілька років тому і усім наполегливо раджу як істинне хюґґе.

Це історія англійки, що переїхала жити в Данію за своїм чоловіком, такий собі щоденник довжиною у рік. Обожнюю.

Стронглі рекомендед.

Я, здається, більш-менш урізала читацькі апетити і стала купувати менше книжок /це до першого розпродажу/.

За останні два місяці принесла в дім:

- "Чаротворців" Пратчетта, бо у мене підписка

- дві книжки Дракуліч. "Як ми пережили комунізм і навіть сміялися" і "Вони б і мухи не скривдили"

- замовила свіжесенький Дяченківський "Промінь"

- і "21 урок для 21 століття" Харарі

Ніби усе. Пишаюся собою.

Скільки у вас книжок в місяць виходить?

Бібліотечне [1]

Я дуже люблю бібліотеки. І загалом, як явище, і окремо філію номер вісім ім. Шевченка в Сумах, куди записана з 4х років. Вчора спіймала там непозбувну бентегу. Двічі.

Трошки передісторії: десь роки зо три у бібліотеці перестали приймати у подарунок книги російських видавництв /на цьому місці я танцюю джигу/. Знаю напевне, бо намагалася прилаштувати туди "Мауглі", виданного 1992 року десь в Рашці. Не взяли.

Учора прийшла, перебираю книги на поличці нових надбань. Там живуть подаровані книги та закупи. Знаходжу брошурку, яка розповідає як правильно красти книги, фільми та музику з інету. Ну, тобто називалася вона конєшно інакше, шось типу "Как сэкономить на книгах" /іронійно, шо авто продає книгу про те шо можна піратити книги/, а всередині щось на кшталт посібника по торренту. Видане це диво в 2011 році в Москві.

Питаю у бібліотекарки, що за лайно. Каже, що подарували. Обурююсь, мовляв, книга про порушення законів. А якби їм подарували книгу про те як бомбу на кухні виготовити, теж поставили б у вільний доступ? Ну і додатково обурююсь, що видана книга за порєбріком. Отримую відповідь, що у нас багато неправильного в світі, а книги з Рашки вони не беруть якщо там про спецназ чи ще що. Ну отлічно тепер.

Бібліотечне [2]

Після обговорення доцільності перебування у бібліотеці посібника по піратству я відійшла до іншої полиці, попересувала книжки, витягла з глибин "Стіну" Андрія Цаплієнко. Не скажу, що щось знала про цю книгу, просто бачила її у ВСЛ. Понесла записувати.

І тут до бібліотекарки приходить колега з читального залу. Вони починають обговорювати "Стіну" прямо при мені.

- А ти читала?

- Нє. Але її беруть мало, от тільки другу запісь дєлаю. Непопулярна.

Конєшно непопулярна! Ви її поставили на полицю, до якої доходять тільки знавці стелажів. Можна було ще сховати під паркет, тоді точно ніхто не брав би.

- А це хто? А, Цаплієнко. Це отой?

- Да, імєнно отой.

На той момент я не знала, який отой, каюсь, але вони так перезирнулися між собою, що я відчула себе просто зобов'язанною взнати /це військовий журналіст/.

- І шо це в нього? - колєга з читального залу починає гортати книгу, відкриває анотацію. - Гостросоціальна фантастика... Фантастика? Мда.

- Да, вони щас всі фантастіку пишуть, - бібліотекарка закінчує писати у формулярі, підсовує мені його на підпис. Ручка на мотузочці. - Мабуть, многа плохого відєл, шо за фантастіку взявся. От я щітаю, шо каждий має займатися своїм дєлом. А то фантастіка ця...

Не витримавши, кладу книжку в сумку, пробурмотівши щось схоже на прощання. Пішла в дитячий відділ, там іграшки зі скляними очима і конкурс малюнку на стіні. Добре, що хоч тут усі заслуговують трохи фантастики.

​​Стіна

Згадувала про "Стіну" в бібліотечному пості, аж тут якось непомітно за кілька днів її прочитала. Це доволі об'ємний товстунець, 500+ сторінок, але написаний дуже простою мовою, тому читається швидко і легко.

"Стіна" українською /переклад з російською/ вийшла кілька років тому - і мені максимально дивно, що про неї дуже мало говорили і обговорювали. Автор - медійна особистість, а на тому ж гудрідсі всього 14 оцінок і лише одне рев'ю. Соу стрендж.

Як на мене, то це хороша якісна антиутопія, витримана в законах жанру. Я не фанатка цього напрямку, але якщо брати українських літераторів, які працювали в тому ж жанрі, то "Стіна" абсолютно на рівні з "Помираною" Антиповича /з "Помираною" взагалі є схожі нотки/ і "Машою або Постфашизмом" Мельника.

Автор в інтерв'ю каже, що ідея книги в нього народилася після того як його спитали, що буде "коли закінчиться наша війна". У "Стіні" події відбуваються в майбутньому, на східному кордоні України стоїть величезна Стіна, яка відгороджує цивілізацію від Дикого Поля, на яке перетворилася Росія. Тиранічна держава розпалася на міста-держави, які воюють між собою, бабраються у власному лайні та бояться кровожерливих укрів.

Головний персонаж Ян живе в Дикому Полі, він скоморох - такий собі мандрівний співець і психолог. Скоморохи зберігають рештки культури, писемності. В якийсь момент доля зіштовхує Яна з украми, які, несподівано для нього, відрізняються від традиційного уявлення. Не можу сказати, що персонажі вийшли дуже глибокими чи розкритими, але автор робить тут акцент на зовсім інші речі.

Цікаво вийшло переплести стародавні історії про скарби Тамплієрів та Софію Палеолог з вигаданим майбутнім. Утім, найцікавішою для мене виявилася все ж перша частина книги, вона дуже нагадала Mad Max.

Ну а фінал трошки розчарував, бо надто багато питань лишилося без відповіді. Причому половина цих питань спливла в самому фіналі.

Якщо підсумувати все, то це була хороша насичена історія з трохи картонними героями і не завжди продуманими сюжетними твістами. На гудрідс я поставила четвірочку.

​​Вільнюс. Книгарні

Провела останній тиждень в Литві і, звичайно ж, не утрималася від спокуси пробігтися книжковими магазинами. У Вільнюсі для цієї справи є окрема вулиця у центрі - Literatų gatvė. Звичайно ж там купа і не книжкових закладів, але книгарень справді багато, причому переважає формат кав'ярня-книгарня. Ще я зазирнула у книгарні в торговому центрі та в аеропорту.

Практично всюди переважна кількість книг литовською. Є знайомі обкладинки, які виходили і в нас: "Татуювальник Аушвіцу", "Усюди жевріють пожежі", "До зустрічі з тобою" - і всяке-різне відоме.

Є дуже скромні полички книг російською і менш скромні стелажики - англійською.

Ціни на книжку плюс-мінус 10-20 євро.

Литовські видання всі в твердій обкладинці, а англійські переважно покет-буками, м'які.

Питала у продавців чи є у них українські книги чи українські автори в перекладі, вони лагідно посміювалися і знизували плечима :(

Ще бачила французьку книгарню, де всі видання французькою. Теж цікаво було покопирсатися з різних альбомах.

На фото топ-10 в одній із книгарень.

"Дівчина, яку ми вбили"

Перший український психологічний трилер від нового українського Стівена Кінга! Книга, що перевершила сподівання! Історія, від якої застигає кров! Півтори сотні сторінок задоволення! Авторка - яскрава представниця плеяди молодих авторів, які невтомною працею створюють нові взірці до милування читацькому оку. Цікаво як автор-жінка описує поведінку та "керує" головними героями-чоловіками. Я рада, что наконец-то украинская современная литература вышла на такой достойный уровень!

Так, це відгуки на "Дівчину, яку ми вбили" від Поліни Кулакової. З якимось мазохістичим задоволенням я спостерігаю за усіма цими захопленими постами в інстаграмі та оглядами на буктюбі. Цю книгу хвалили так, що аж гай гудів. Здавалося, що не прочитати її - злочин проти української культури та і літератури взагалі; Кирило та Мефодій створили алфавіт, а Іван Федорович - друкарський верстат тільки заради того, аби вийшла ця книга. І я прочитала.

Почну з того, що з того, що на презентації цього твору на Арсеналі (особисто, на жаль, я не була присутня) Поліна Кулакова сказала, що вважає його ідеальним. Ну що ж, let it be.

Насправді книжка дуже маленька. Сто п'ятдесят сторінок у твердій обкладинці і великий шрифт із широкими відступами. Можливо, це називається романом з-за того, що охоплений значний проміжок часу, але охоплений він фрагментарно. Повість?

В основі сюжету події 1998 року, коли героїня Ліда, стрибнувши через вогнище, конає в страшних муках з-за синтетичної сукні, що плавиться прямо на ній. Свідками та учасниками цього випадку стають п'ятеро товаришів, які у 2016 році їдуть до річки, аби влаштувати там алкомарафон, який прийнято називати риболовлею. Додому звідти повернуться не всі. Оповідь в книзі ведеться постфактум від першої особи одного з них уже в 2017 році, це чоловік на ім'я Артем. Як він провів попередні двадцять років ніколи не стане нам відомо, наче це щось неважливе.

Найбільшим розчаруванням для мене в цьому творі стали персонажі. Вони ніякі, геть ніякі. Помирають вони чи виживають, мені, як читачці, було абсолютно байдуже. Всі вони, крім Ліди, що покинула твір на перших п'яти сторінках, якісь мудаки без особистостей. Час від часу авторка підкидає деталі про них: першого ображали в школі, другий його захищав; від третього пішла дружина; четвертий двічі був в АТО, але вони абсолютно ніяк не впливають на сюжет. Досконалий психологізм, кажете ви?

Також у мене лишилося забагато питань до організації того самого "герметичного" простору, що дає змогу персонажам підозрювати один одного. Якщо коротко, то основним фактором, який не дозволяє героям втекти зі своєї вбивчої "риболовлі" є дощ. От тільки як можна було домовитися з дощем? Я ще розумію, як вбивця підготував інші пастки, але дощ?! Уявіть, якби в один чітко визначений момент не почався б дощ, вся книга зійшла б нанівець.

Текст у книзі максимально простий, короткі чіткі речення, читається легко, її справді можна прочитати за кілька годин. Мені сподобалася гра авторки з часом: шматочок з 1998, з 2016, з нашого часу, з 1999. Це дозволяло додати саспенсу, обривати оповідь у несподіваних місцях, що мало б змусити читача переживати за долю героїв.

Загалом поки читаєш "Дівчину..." ніяких особливо негативних емоцій вона не викликає, але по прочитанню ти озираєшся назад і бачиш безодню питань без відповідей, яка вже вдивляється в тебе і скалить свої зуби, бо насправді не буде ніяких відповідей. Їх і не планувалося.

Отож, чи справді "Дівчина..." - пришестя українського Стівена Кінга? Ніт.

Чи справді це перший український психологічний трилер? Ніт.

Чи може "Дівчина..." перевершити сподівання? Ніт. Ну, хіба що вони у вас дуже невисокі.

Чи застигла у мене кров? Так. Переважно від хвалебних од.