Поради від критикиці всія укрліту. Раз посміялася я, може посмієтесь і ви.
Фан факт: у один допис в ТГ не вмістяться 5 тисяч знаків. Моя межа - 4096.
Фан факт: у один допис в ТГ не вмістяться 5 тисяч знаків. Моя межа - 4096.
"Тенета війни"
Я дуже рідко чекаю на вихід якоїсь певної книжки. Зазвичай у мене не виникає проблеми, що почитати, тому ставлення до виходу нових частин спокійне. Вийшла? Добре. Ще не вийшла? Нічого. "Тенета війни" я дуже чекала. ДУЖЕ. Чекала і переживала, бо продовження не завжди бувають вдалими. А раптом це буде гірше? А раптом мені не сподобається?..
Події книги відбуваються за сім років після "Аркану вовків". Даремно сподіватися, що ці сім років були легкими для головних героїв, адже їхня служба в Ордені продовжується. Тепер це не романтичні та трохи наївні хлопчиськи, які впевнені, що за потреби зможуть змінити світ, а дорослі чоловіки з розчаруваннями, набитими ґулями і непростим життєвим досвідом. Сам Орден теж переживає важкі часи, адже остання війна суттєво прорідила його лави. Більш того, стараннями православної церкви і таємної варти саме існування Ордену ставиться під загрозу, тим часом як зовнішні вороги Українського Гетьманату поводять себе все нахабніше.
Провідна тема цього роману - посттравматичний синдром. Затиснуті між війнами, герої вимушені так-сяк поратися зі своїми демонами. Хтось божеволіє на самоті, хтось тікає на саме дно, намагаючись здійснити мрію, хтось втрачає віру в ідеали, а хтось сподівається побудувати нове життя, не помічаючи відсутності надійного фундаменту.
У "Тенетах..." читачі мають змогу побачити більше шматочків цього світу, вийти за межі Гетьманату, познайомитися з іншими надприродними створіннями. Автор пропонує нам навіть подорож дирижаблем!
Не можу не відмітити, що книга перегукується з попередньою частиною: перший і останній розділи симетричні "Аркану...", хоча несуть у собі, можна сказати, протилежний сенс.
Тут все ще багато жартів, але сам тон роману став дорослішим, серйознішим, важчим. Я б навіть сказала, що пахне безнадією, але персонажі оптимістичніші за мене. Вони заплуталися у тенетах воєн: тих, що були, що точаться зараз, що скоро почнуться, але з Вовчої стежки не зійдеш, їм є за що битися.
Мені забракло розкритих жіночих персонажів, хоча вони присутні, доволі цікаві і різноманітні. Покладаю надії, що в третій частині для них знайдеться більше місця.
Улюбленим моїм епізодом став день весілля одного з персонажів. День, коли друзі змогли зібратися разом. День, коли нарешті вдалося створити щось нове, а не зруйнувати існуюче. День, коли ті, кого любиш, ще живі. День, коли помилки не стали непоправними.
Круто, що автор не боїться показувати персонажів з їх темного боку. Кажучи темного, я маю на увазі справді темного. Вони не ідеальні, вони роблять жахливі речі, але, як читачка, я все одно уболіваю і хвилююся за них.
Отже, чи сподобалося мені? Так, дуже, я проковтнула книжку за один день (а це занадто навіть для такої book nerd як я) і засмутилася, коли сторінки раптом перестали перегортатися. Це точно не гірше за попередню частину, це просто по-іншому. Я б дуже хотіла, аби цю історію прочитали якомога більше людей, бо це правда якісне продумане фентезі. Рекомендую.
Фан факт: герої ненав'язливо попхикують люльками з коноплею.
Фан факт2: у книжці була захована листівочка з ілюстрацією.
Я дуже рідко чекаю на вихід якоїсь певної книжки. Зазвичай у мене не виникає проблеми, що почитати, тому ставлення до виходу нових частин спокійне. Вийшла? Добре. Ще не вийшла? Нічого. "Тенета війни" я дуже чекала. ДУЖЕ. Чекала і переживала, бо продовження не завжди бувають вдалими. А раптом це буде гірше? А раптом мені не сподобається?..
Події книги відбуваються за сім років після "Аркану вовків". Даремно сподіватися, що ці сім років були легкими для головних героїв, адже їхня служба в Ордені продовжується. Тепер це не романтичні та трохи наївні хлопчиськи, які впевнені, що за потреби зможуть змінити світ, а дорослі чоловіки з розчаруваннями, набитими ґулями і непростим життєвим досвідом. Сам Орден теж переживає важкі часи, адже остання війна суттєво прорідила його лави. Більш того, стараннями православної церкви і таємної варти саме існування Ордену ставиться під загрозу, тим часом як зовнішні вороги Українського Гетьманату поводять себе все нахабніше.
Провідна тема цього роману - посттравматичний синдром. Затиснуті між війнами, герої вимушені так-сяк поратися зі своїми демонами. Хтось божеволіє на самоті, хтось тікає на саме дно, намагаючись здійснити мрію, хтось втрачає віру в ідеали, а хтось сподівається побудувати нове життя, не помічаючи відсутності надійного фундаменту.
У "Тенетах..." читачі мають змогу побачити більше шматочків цього світу, вийти за межі Гетьманату, познайомитися з іншими надприродними створіннями. Автор пропонує нам навіть подорож дирижаблем!
Не можу не відмітити, що книга перегукується з попередньою частиною: перший і останній розділи симетричні "Аркану...", хоча несуть у собі, можна сказати, протилежний сенс.
Тут все ще багато жартів, але сам тон роману став дорослішим, серйознішим, важчим. Я б навіть сказала, що пахне безнадією, але персонажі оптимістичніші за мене. Вони заплуталися у тенетах воєн: тих, що були, що точаться зараз, що скоро почнуться, але з Вовчої стежки не зійдеш, їм є за що битися.
Мені забракло розкритих жіночих персонажів, хоча вони присутні, доволі цікаві і різноманітні. Покладаю надії, що в третій частині для них знайдеться більше місця.
Улюбленим моїм епізодом став день весілля одного з персонажів. День, коли друзі змогли зібратися разом. День, коли нарешті вдалося створити щось нове, а не зруйнувати існуюче. День, коли ті, кого любиш, ще живі. День, коли помилки не стали непоправними.
Круто, що автор не боїться показувати персонажів з їх темного боку. Кажучи темного, я маю на увазі справді темного. Вони не ідеальні, вони роблять жахливі речі, але, як читачка, я все одно уболіваю і хвилююся за них.
Отже, чи сподобалося мені? Так, дуже, я проковтнула книжку за один день (а це занадто навіть для такої book nerd як я) і засмутилася, коли сторінки раптом перестали перегортатися. Це точно не гірше за попередню частину, це просто по-іншому. Я б дуже хотіла, аби цю історію прочитали якомога більше людей, бо це правда якісне продумане фентезі. Рекомендую.
Фан факт: герої ненав'язливо попхикують люльками з коноплею.
Фан факт2: у книжці була захована листівочка з ілюстрацією.
Якщо вам хочеться щось з цих книжок, то запропонуйте свою ціну і забирайте. Їм дуже потрібні нові власники.
"Вежа блазнів" або читання з перепонами
Тяжкувато підтримувати образ затятої читачки, котра пише про книги, читаючи два тижні поспіль один роман. Більш того, в моїх амбітних планах прочитати всю "Гуситську трилогію" Сапковського не роблячи перерв між частинами, тому я лупаю сю скалу як заповідалося. Чекати, доки я дочитаю всі три товстунця було б надто довго, тому спробую розповісти принаймні про першу частину.
Події відбуваються у Шльонську 1421 року. Головний герой - шляхтич, медик і трошки чарівник - молодий Рейнмар де Беляу встрягає в проблеми, коли брати чоловіка його коханки ловлять їх на любовному ложе у вельми недвозначній ситуації. Тікаючи від помсти, він вплутується в ще більші біди, його переслідують розбійники, князі, демони та інквізиція. У вимушених мандрах Рейнмара супроводжують шельмуватий Шарлей та дуже загадковий Самсон Медок. На фоні відбувається протистояння католицької церкви та гуситів, що виборюють собі право причащатися як їм хочеться, а до того ж планують позбавити святих отців земних розкошів. Як можна здогадатися, перспектива позбавлення привілеїв священників лякає набагато більше, ніж особливості причастя десь у Чехії.
Дуже важко, звичайно, не порівнювати "Вежу блазнів" із Відьмаком, принаймні мені не вдалося повністю абстрагуватися від найвідомішого твору пана Сапковського, але очікувати великої подібності не варто. Це окремий пригодницький роман з історичними постатями та подіями, але з вкрапленнями магії. Загальний тон тексту подібний до Відьмака: хороші описи бойових сцен, високий рівень натуралістичності описаного, жарти про гівно і секс.
Круто було зустрітися з молодим Гутенбергом (винахідником друкарського верстата), який відчайдушно намагається знайти грошей для свого стартапу. Герої провадять дуже цікаву дискусію про те, чи зайде цей винахід простому народу та чого він більше принесе: добра чи зла, але зрештою сходяться на тому, що спонсорувати Гутенберга надто ризиковано, як для людей, що займаються комерцією.
Також мені дуже припала до душі сцена відьомського шабашу, де всі можливі і неможливі істоти Шльонська зібралися з приводу осіннього рівнодення, аби вшанувати Ліліт актом любові і блаженства. Себто, оргією. Я щоразу дивуюся як Сапковському вдається створювати таку атмосферу, наче це я сама ходжу між вогнищами з кубком чогось алкогольного і обираю з ким проведу сьогоднішню ніч.
Особисто мені було важкувато читати книгу за рахунок насиченності другорядними персонажами та різноманітними архаїзмами. Так, вони всі пояснюються у примітках, але, наприклад, визначення моргенштерна стрічається на 17 сторінці, а потім лицар дістає його на 75 - і я така: еее, а що це таке? Так само і з висловами латинкою. Я розумію, що це мої проблеми, але де ще мені на них поскаржитися як не на власному каналі?
Було малувато жінок. Якщо рахувати героїнь з іменами, які з'являлися більш ніж два рази, то число вийде до прикрості малим. У Відьмаку (не порівнюй, чуєш, зупинись!) все таки з репрезентацією жіночих персонажів та їх участю в подіях становище було кращим.
Мені сподобалася ця історія, мені сподобалися персонажі, мені сподобався гумор. Чи буду я читати далі? Вже почала, хоча планувала передихнути. Лишайтеся на лінії.
П.С. Обкладинка у видання від КСД максимально всрата. Мені так і не вдалося ідентифікувати діда, що сидить на троні.
Тяжкувато підтримувати образ затятої читачки, котра пише про книги, читаючи два тижні поспіль один роман. Більш того, в моїх амбітних планах прочитати всю "Гуситську трилогію" Сапковського не роблячи перерв між частинами, тому я лупаю сю скалу як заповідалося. Чекати, доки я дочитаю всі три товстунця було б надто довго, тому спробую розповісти принаймні про першу частину.
Події відбуваються у Шльонську 1421 року. Головний герой - шляхтич, медик і трошки чарівник - молодий Рейнмар де Беляу встрягає в проблеми, коли брати чоловіка його коханки ловлять їх на любовному ложе у вельми недвозначній ситуації. Тікаючи від помсти, він вплутується в ще більші біди, його переслідують розбійники, князі, демони та інквізиція. У вимушених мандрах Рейнмара супроводжують шельмуватий Шарлей та дуже загадковий Самсон Медок. На фоні відбувається протистояння католицької церкви та гуситів, що виборюють собі право причащатися як їм хочеться, а до того ж планують позбавити святих отців земних розкошів. Як можна здогадатися, перспектива позбавлення привілеїв священників лякає набагато більше, ніж особливості причастя десь у Чехії.
Дуже важко, звичайно, не порівнювати "Вежу блазнів" із Відьмаком, принаймні мені не вдалося повністю абстрагуватися від найвідомішого твору пана Сапковського, але очікувати великої подібності не варто. Це окремий пригодницький роман з історичними постатями та подіями, але з вкрапленнями магії. Загальний тон тексту подібний до Відьмака: хороші описи бойових сцен, високий рівень натуралістичності описаного, жарти про гівно і секс.
Круто було зустрітися з молодим Гутенбергом (винахідником друкарського верстата), який відчайдушно намагається знайти грошей для свого стартапу. Герої провадять дуже цікаву дискусію про те, чи зайде цей винахід простому народу та чого він більше принесе: добра чи зла, але зрештою сходяться на тому, що спонсорувати Гутенберга надто ризиковано, як для людей, що займаються комерцією.
Також мені дуже припала до душі сцена відьомського шабашу, де всі можливі і неможливі істоти Шльонська зібралися з приводу осіннього рівнодення, аби вшанувати Ліліт актом любові і блаженства. Себто, оргією. Я щоразу дивуюся як Сапковському вдається створювати таку атмосферу, наче це я сама ходжу між вогнищами з кубком чогось алкогольного і обираю з ким проведу сьогоднішню ніч.
Особисто мені було важкувато читати книгу за рахунок насиченності другорядними персонажами та різноманітними архаїзмами. Так, вони всі пояснюються у примітках, але, наприклад, визначення моргенштерна стрічається на 17 сторінці, а потім лицар дістає його на 75 - і я така: еее, а що це таке? Так само і з висловами латинкою. Я розумію, що це мої проблеми, але де ще мені на них поскаржитися як не на власному каналі?
Було малувато жінок. Якщо рахувати героїнь з іменами, які з'являлися більш ніж два рази, то число вийде до прикрості малим. У Відьмаку (не порівнюй, чуєш, зупинись!) все таки з репрезентацією жіночих персонажів та їх участю в подіях становище було кращим.
Мені сподобалася ця історія, мені сподобалися персонажі, мені сподобався гумор. Чи буду я читати далі? Вже почала, хоча планувала передихнути. Лишайтеся на лінії.
П.С. Обкладинка у видання від КСД максимально всрата. Мені так і не вдалося ідентифікувати діда, що сидить на троні.
"Чар Марока"
Про цю книжку дуже хочеться сказати "перший український тревелог", але страшним зусиллям волі втримаюся від таких слів. Читання про подорожі в наші карантинні часи - це окремий вид збочення, але з іншого боку більше особливо нічого не лишається.
Важко починати говорити про книги Софії Яблонської, не сказавши кілька слів про саму Софію. Лишу під постом ліночку на статтю про неї, але, якщо вам ліньки читати, то просто знайте, що це була дуже неординарна і яскрава жінка з чіткою проукраїнською позицією: письменниця, кінооператорка, фотографиня, мандрівниця, що здійснила навколосвітню подорож. І все це у 30-х роках минулого століття.
Її перший тревелог - збірка історій про подорожі - "Чар Марока" вийшов у 1932 році. Звичайно, книги тих часів я не маю, натомість "Родовід" потішив надзвичайно красивим перевиданням у 2018 році. Серйозно, ця книга - витвір мистецтва.
Для Софії Яблонської мандрівка до Марокко (січень-квітень 1929 р.) стала визначальною для всього подальшого життя, бо саме під час неї жінка зрозуміла, чим хоче займатися насправді.
Першим читачем текстів майбутнього роману став Володимир Винниченко, який нещадно критикував Софію за мовні помилки та персоналізованість оповіді, що, втім, не надто заважало Софії писати далі. Ці її оповідки справді дуже яскраві, особисті, передають широкий спектр емоцій від побаченого.
Подорож Софії у Марокко - це подорож у світ, якого вже не існує. Подорож у минуле, барвисте, гаряче, навіть задушливе. Французька колоніальна влада у Марокко ще не настільки міцна, європейська мода перемішується з місцевим колоритом. Софія ділиться своїми враженнями від виступів ковтачів вогню, гадюкоїдів, танцюристів і байкарів.
Більш того, зачарувавши каїда (намісника султана), вона отримує унікальний шанс познайомитися з його гаремом, бо, очевидно, що мандрівників-чоловіків туди ніколи б не пустили. Саме під час зустрічі з каїдом Софія трохи втомлено пише: "Я стала пояснювати йому ріжниці між нами та руськими. Нарисувала мапу України та її сусідніх країн, щоб він краще зрозумів її положення... Ці всі пояснення я знаю краще як молитву, бо частенько трапляється мені повторювати їх французам та іншим чужинцям, що нічого не знають про наше існування...".
Не втрачає шансу Софія на небезпечну поїздку на території, непідконтрольні французам, аби краще познайомитися з культурою і побутом місцевого населення. Вона ставиться до автохтонів з великою повагою і наївно-дитячим захватом. Певні речі є неприйнятними для неї, але знову за рахунок тієї ж безумовної поваги, вона лишає за ними право на існування.
Це справді було дуже цікаво. Дивовижним чином книга, яка найімовірніше мала стати not my cup of tea підійшла мені просто ідеально. Я обов'язково планую пізніше прочитати дві наступні книги Яблонської про Китай та навколосвітню подорож.
П.С. Для мене лишилося великою загадкою, на яку я поки що не знайшла відповіді, звідки 22-річна Софія бере фінанси на життя в Марокко. Якщо знайду це в якихось мемуарах, то обов'язково розкажу.
Про цю книжку дуже хочеться сказати "перший український тревелог", але страшним зусиллям волі втримаюся від таких слів. Читання про подорожі в наші карантинні часи - це окремий вид збочення, але з іншого боку більше особливо нічого не лишається.
Важко починати говорити про книги Софії Яблонської, не сказавши кілька слів про саму Софію. Лишу під постом ліночку на статтю про неї, але, якщо вам ліньки читати, то просто знайте, що це була дуже неординарна і яскрава жінка з чіткою проукраїнською позицією: письменниця, кінооператорка, фотографиня, мандрівниця, що здійснила навколосвітню подорож. І все це у 30-х роках минулого століття.
Її перший тревелог - збірка історій про подорожі - "Чар Марока" вийшов у 1932 році. Звичайно, книги тих часів я не маю, натомість "Родовід" потішив надзвичайно красивим перевиданням у 2018 році. Серйозно, ця книга - витвір мистецтва.
Для Софії Яблонської мандрівка до Марокко (січень-квітень 1929 р.) стала визначальною для всього подальшого життя, бо саме під час неї жінка зрозуміла, чим хоче займатися насправді.
Першим читачем текстів майбутнього роману став Володимир Винниченко, який нещадно критикував Софію за мовні помилки та персоналізованість оповіді, що, втім, не надто заважало Софії писати далі. Ці її оповідки справді дуже яскраві, особисті, передають широкий спектр емоцій від побаченого.
Подорож Софії у Марокко - це подорож у світ, якого вже не існує. Подорож у минуле, барвисте, гаряче, навіть задушливе. Французька колоніальна влада у Марокко ще не настільки міцна, європейська мода перемішується з місцевим колоритом. Софія ділиться своїми враженнями від виступів ковтачів вогню, гадюкоїдів, танцюристів і байкарів.
Більш того, зачарувавши каїда (намісника султана), вона отримує унікальний шанс познайомитися з його гаремом, бо, очевидно, що мандрівників-чоловіків туди ніколи б не пустили. Саме під час зустрічі з каїдом Софія трохи втомлено пише: "Я стала пояснювати йому ріжниці між нами та руськими. Нарисувала мапу України та її сусідніх країн, щоб він краще зрозумів її положення... Ці всі пояснення я знаю краще як молитву, бо частенько трапляється мені повторювати їх французам та іншим чужинцям, що нічого не знають про наше існування...".
Не втрачає шансу Софія на небезпечну поїздку на території, непідконтрольні французам, аби краще познайомитися з культурою і побутом місцевого населення. Вона ставиться до автохтонів з великою повагою і наївно-дитячим захватом. Певні речі є неприйнятними для неї, але знову за рахунок тієї ж безумовної поваги, вона лишає за ними право на існування.
Це справді було дуже цікаво. Дивовижним чином книга, яка найімовірніше мала стати not my cup of tea підійшла мені просто ідеально. Я обов'язково планую пізніше прочитати дві наступні книги Яблонської про Китай та навколосвітню подорож.
П.С. Для мене лишилося великою загадкою, на яку я поки що не знайшла відповіді, звідки 22-річна Софія бере фінанси на життя в Марокко. Якщо знайду це в якихось мемуарах, то обов'язково розкажу.
Травневе
Тільки зібралася сфотографувати книжки, прочитані за травень, як виявила, що одну з них я вже повернула подрузі, в якої позичала. Лишенько. Насправді я здивована, що книжок виявилося більше одної, бо я так довго читаю "Гуситську трилогію", що складається враження, наче я читала її завжди. І читатиму завжди. Прямо як минулої осені з "Кригою" Яцека Дукая.
Доведеться вам повірити мені на слово, що п'ятою книжкою був роман "Діти Кістки й Крові" від Томі Адеємі, що позиціонується як африканський фентезійний янг-едалт. Африканський колорит там справді присутній, але коли справа доходить до сюжету, то це звичайна янг-едалтова історія про не-таку-як-всі героїню, яку всі хочуть, а вона відважно бореться з соціальною несправедливістю. Це непоганий представник свого жанру, переконана, що свого читача ця трилогія знайде (звичайно, це буде трилогія, а ви як думали), але я очікувала чогось екзотичнішого. Можливо, справа в тому, що авторка народилася і виросла в Америці, тому перебіг подій у книжці дуже типовий.
Про "Чар Марока" Софії Яблонської я вже тут розказувала, про "Вежу Блазнів" Анджея Сапковського теж. Про "Божих воїнів", думаю, розкажу у зв'язці з останньою книгою цієї трилогії.
Третя частина "Саги" така ж класна як і попередні дві: це красиво, це динамічно, це захопливо. Ні секунди не шкодую, що почала їх збирати. Передчуваю солодку мить, коли "Рідна мова" видасть усі томи, я сяду і перечитаю їх поспіль.
Про всяк випадок нагадаю, що до каналу прикручений чат, а також можете написати особисто мені, якщо маєте якісь питання.
Додам інтерактивчику і спитаю скільки прочитали за травень ви ^^
Тільки зібралася сфотографувати книжки, прочитані за травень, як виявила, що одну з них я вже повернула подрузі, в якої позичала. Лишенько. Насправді я здивована, що книжок виявилося більше одної, бо я так довго читаю "Гуситську трилогію", що складається враження, наче я читала її завжди. І читатиму завжди. Прямо як минулої осені з "Кригою" Яцека Дукая.
Доведеться вам повірити мені на слово, що п'ятою книжкою був роман "Діти Кістки й Крові" від Томі Адеємі, що позиціонується як африканський фентезійний янг-едалт. Африканський колорит там справді присутній, але коли справа доходить до сюжету, то це звичайна янг-едалтова історія про не-таку-як-всі героїню, яку всі хочуть, а вона відважно бореться з соціальною несправедливістю. Це непоганий представник свого жанру, переконана, що свого читача ця трилогія знайде (звичайно, це буде трилогія, а ви як думали), але я очікувала чогось екзотичнішого. Можливо, справа в тому, що авторка народилася і виросла в Америці, тому перебіг подій у книжці дуже типовий.
Про "Чар Марока" Софії Яблонської я вже тут розказувала, про "Вежу Блазнів" Анджея Сапковського теж. Про "Божих воїнів", думаю, розкажу у зв'язці з останньою книгою цієї трилогії.
Третя частина "Саги" така ж класна як і попередні дві: це красиво, це динамічно, це захопливо. Ні секунди не шкодую, що почала їх збирати. Передчуваю солодку мить, коли "Рідна мова" видасть усі томи, я сяду і перечитаю їх поспіль.
Про всяк випадок нагадаю, що до каналу прикручений чат, а також можете написати особисто мені, якщо маєте якісь питання.
Додам інтерактивчику і спитаю скільки прочитали за травень ви ^^
928 миль від дому
Книги для підлітків - це завжди про пошук балансу між пригодами і мораллю. Авторці чи автору необхідно створити таку історію, що буде захопливо читатися, але в той же час зможе щось пояснити про цей світ. Я вже трохи виросла з підліткових штанців, але любов до таких книг все одно лишилася.
У черговий раз дякую Всесвіту за е-буки, котрі почало продавати ВСЛ. Книгу "928 миль від дому" англійської письменниці Кім Слейтер я купила саме в електронному форматі, на розпродажі 1+1=3 - і дуже тішуся цьому, Відразу скажу, що мені дуже сподобалося, більш того, я позаздрила англійцям, бо в українській підлітковій літературі такі прості та водночас приємні твори мені не зустрічалися.
Головний герой "928 миль..." - 14-річний Калум, що живе в депресивному районі, де люди народжуються, живуть і помирають, не виходячи за межі цього району. Мама пішла з родини, коли він був ще малим, а тато майже постійно у від'їздах, заробляючи гроші. У Калума є божевільна і абсолютно нездійсненна, як він сам вважає, мрія: писати кіносценарії. Звичайно, такого не трапиться, бо хіба може хлопчисько з робочого району займатися сценаріями? Це прерогатива тих, хто ходить у театральні коледжі, спілкується з режисерами, був у Голівуді... Ні, це точно не про нього.
У школі Калум разом з товаришами - такими ж вихідцями з не надто благополучних родин - знаходить жертву. Слабшого. Того, кого можна цькувати. Ним виявляється однокласник з Польщі - Сергій Журавковскі. Дорослі ж недарма говорять, що у всіх бідах промислового району винні саме вихідці зі Східної Європи. Дикуни, що живуть у лісах і їдять білок. Вони приїжджають, аби жирувати на податках громадян, вони крадуть роботу, у них смішний акцент, а інколи вони - лелечки! - говорять своїми мовами.
Одного дня, повернувшись зі школи, Калум опиняється перед фактом, що батько запросив до них пожити свою подружку разом з сином. Не важко здогадатися, хто саме виявиться цим сином. Так само очевидно, що Калума, який вже звик до своєї вимушеної самостійності і самотності, зовсім не тішить нове сусідство. Ба більше, завтра у школі йому доведеться пояснювати друзям, як так вийшло, що містер Іммі Грант живе у нього.
Це книжка - зовсім не товста - зачіпає дуже багато тем. Ми проживаємо разом з Калумом його сумніви, його страх, його мрії, його вчинки, його образу, його самотність. Якісь друзі виявляються надійними, а якісь просто йдуть з твого життя. Знаходяться люди, готові потурбуватися про тебе, а знаходяться ті, що зраджують.
Мені дуже хочеться розповісти про цю книгу багато, згадати кожен епізод, кожного героя: про психологиню Фрею, що не здається і шукає підходи, про родину з човна, що вимушена кожні два тижні плисти в інше місто, про батька Калума, який старається впорядкувати життя, але виходить не все і не завжди, про матір Сергія, котра вимушена тікати. Це справді хороша насичена історія з правильними посилами.
Фінал здався мені надто щасливим, але я списую це на ті самі "підліткові штанці", що вже замалі, тому пробачаю цю надлишкову оптимістичність. Врешті-решт, хороший кінець зовсім не заважає уявити, що далі життя все ще лишилося складним.
Книги для підлітків - це завжди про пошук балансу між пригодами і мораллю. Авторці чи автору необхідно створити таку історію, що буде захопливо читатися, але в той же час зможе щось пояснити про цей світ. Я вже трохи виросла з підліткових штанців, але любов до таких книг все одно лишилася.
У черговий раз дякую Всесвіту за е-буки, котрі почало продавати ВСЛ. Книгу "928 миль від дому" англійської письменниці Кім Слейтер я купила саме в електронному форматі, на розпродажі 1+1=3 - і дуже тішуся цьому, Відразу скажу, що мені дуже сподобалося, більш того, я позаздрила англійцям, бо в українській підлітковій літературі такі прості та водночас приємні твори мені не зустрічалися.
Головний герой "928 миль..." - 14-річний Калум, що живе в депресивному районі, де люди народжуються, живуть і помирають, не виходячи за межі цього району. Мама пішла з родини, коли він був ще малим, а тато майже постійно у від'їздах, заробляючи гроші. У Калума є божевільна і абсолютно нездійсненна, як він сам вважає, мрія: писати кіносценарії. Звичайно, такого не трапиться, бо хіба може хлопчисько з робочого району займатися сценаріями? Це прерогатива тих, хто ходить у театральні коледжі, спілкується з режисерами, був у Голівуді... Ні, це точно не про нього.
У школі Калум разом з товаришами - такими ж вихідцями з не надто благополучних родин - знаходить жертву. Слабшого. Того, кого можна цькувати. Ним виявляється однокласник з Польщі - Сергій Журавковскі. Дорослі ж недарма говорять, що у всіх бідах промислового району винні саме вихідці зі Східної Європи. Дикуни, що живуть у лісах і їдять білок. Вони приїжджають, аби жирувати на податках громадян, вони крадуть роботу, у них смішний акцент, а інколи вони - лелечки! - говорять своїми мовами.
Одного дня, повернувшись зі школи, Калум опиняється перед фактом, що батько запросив до них пожити свою подружку разом з сином. Не важко здогадатися, хто саме виявиться цим сином. Так само очевидно, що Калума, який вже звик до своєї вимушеної самостійності і самотності, зовсім не тішить нове сусідство. Ба більше, завтра у школі йому доведеться пояснювати друзям, як так вийшло, що містер Іммі Грант живе у нього.
Це книжка - зовсім не товста - зачіпає дуже багато тем. Ми проживаємо разом з Калумом його сумніви, його страх, його мрії, його вчинки, його образу, його самотність. Якісь друзі виявляються надійними, а якісь просто йдуть з твого життя. Знаходяться люди, готові потурбуватися про тебе, а знаходяться ті, що зраджують.
Мені дуже хочеться розповісти про цю книгу багато, згадати кожен епізод, кожного героя: про психологиню Фрею, що не здається і шукає підходи, про родину з човна, що вимушена кожні два тижні плисти в інше місто, про батька Калума, який старається впорядкувати життя, але виходить не все і не завжди, про матір Сергія, котра вимушена тікати. Це справді хороша насичена історія з правильними посилами.
Фінал здався мені надто щасливим, але я списую це на ті самі "підліткові штанці", що вже замалі, тому пробачаю цю надлишкову оптимістичність. Врешті-решт, хороший кінець зовсім не заважає уявити, що далі життя все ще лишилося складним.
Порадійте за мене. Я стала дорослою настільки, що пішла і замовила собі логотип на канал, бо скільки ж можна користуватися картинкою з видачі гугла. Дуже вдячна, що ви тут, зі мною, бо раніше мені здавалося, що я самотньо кричу в небо. Інколи кричу щось хороше, інколи кричу незадоволено.
Зустрічайте котика в книжках. Няв ^^
Лінк на сторінку авторки лишаю нижче.
Зустрічайте котика в книжках. Няв ^^
Лінк на сторінку авторки лишаю нижче.
#Укрбуктюбне
Колись давно я обіцяла розповідати про укрбуктюб блогерок і блогерів, але написала тільки про Люду Вишневий Цвіт - і припинила. А сьогодні вранці, передивляючись свою нову улюбленицю (в хорошому сенсі, не подумайте), помітила як несправедливо мало в неї підписників.
Знайомтеся, канал Ivanna Shtraisel. В неї якісні відео (зверну вашу увагу, що зі звуком і картинкою там дуже добре) і цікаві думки. У мене не дуже співпадають смаки на книжки, але Іванна так натхненно розказує про твори, котрі я б не ризикнула читати, що хочеться, аби вона говорила ще і ще.
У цифрах: Іванна має лише 341 фолловера, але я вірю, що її робота заслуговує більшої уваги. Це той укрбуктюб, який я хотіла б мати.
І, традиційно, якщо знаєте якихось нових укрбуктюберок/-ів, то напишіть мені, я завжди у пошуку нових. Дякую.
https://www.youtube.com/channel/UCDNsmxWTqVK-w98AozDP6jQ/featured
Колись давно я обіцяла розповідати про укрбуктюб блогерок і блогерів, але написала тільки про Люду Вишневий Цвіт - і припинила. А сьогодні вранці, передивляючись свою нову улюбленицю (в хорошому сенсі, не подумайте), помітила як несправедливо мало в неї підписників.
Знайомтеся, канал Ivanna Shtraisel. В неї якісні відео (зверну вашу увагу, що зі звуком і картинкою там дуже добре) і цікаві думки. У мене не дуже співпадають смаки на книжки, але Іванна так натхненно розказує про твори, котрі я б не ризикнула читати, що хочеться, аби вона говорила ще і ще.
У цифрах: Іванна має лише 341 фолловера, але я вірю, що її робота заслуговує більшої уваги. Це той укрбуктюб, який я хотіла б мати.
І, традиційно, якщо знаєте якихось нових укрбуктюберок/-ів, то напишіть мені, я завжди у пошуку нових. Дякую.
https://www.youtube.com/channel/UCDNsmxWTqVK-w98AozDP6jQ/featured
Лабораторія Ісландія
За останній рік я прониклася несамовитою любов'ю до книжок з репортажами про інші країни, тож дуже рада долучити до свого списку прочитаного збірку про Ісландію від видавництва "Темпора".
Є нюанс, що про репортажні книги дуже важко розказувати, не скочуючись: білів мі, вона класна, купіть і прочитайте самі. Тут не окреслиш сюжет, не покрутиш носом, мовляв, головний герой невдалий, бо головний герой тут - ціла країна. Ще й яка країна!
Саме тому я спробую розказати про кілька розділів, що стали найцікавішими особисто для мене, але майте на увазі, що крім них у "Лабораторія І..." є багацько інших класностей.
Говорячи про Ісландію, неможливо не згадати про її унікальну природу, але мене найбільше вразила історія про новоутворений острів Суртсей, що виник після виверження вулкану у 1963 році. У 1965 році його оголосили заповідником, відвідувати Суртсей можуть тільки науковці. Подумайте лишень, у людства є можливість прослідкувати як формується екосистема окремого нового острову! Це не материки, що виникли достобіса років тому, це шматок землі, який з'явився ледь не позавчора!
Саме в Ісландії жінка вперше стала демократично обраною президенткою, аж в 1975 році. Більше того, Віґдис Фіннбоґадоуттир посідала свою посаду ШІСТНАДЦЯТЬ років, її переобирали 4 рази, аж доки вона сама не пішла на пенсію. Авторці книги вдалося поговорити з нею. На запитання про провали в утвердженні ґендерної рівності Віґдис відповідає, що досі лишається різниця в заробітку (за даними 2015 року ісландки отримували у середньому на 17% нижче, ніж їхні колеги-чоловіки за ту саму роботу), але, тим не менш, Ісландія вже восьмий рік поспіль здобуває титул найфеміністичнішої країни в рейтингу Всесвітнього економічного форуму.
Перевагою "Лабораторія І..." є те, що вона написана українкою для українців. Читати перекладні репортажі теж надзвичайно цікаво, безумовно, але Ярослава Куцай не пропускає можливості провести паралелі між Ісландією та Україною, згадати спільні фільми, музичні проєкти, об'єднуючі моменти історії, ставлення ісландців до українців тощо. Цінно і приємно відчувати себе цільовою авдиторією книги.
Одним із найприкріших розділів у цій книзі для мене стала розповідь про китобійний промисел, який досі існує в Ісландії. Тільки три країни в світі займаються вбивством китів заради продажу, що, з одного боку не надто вітається у світі, але з іншого боку світ готовий радше виявити "глибоку занепокоєність" (ми всі знаємо, що це означає приблизно нічого), аніж повпливати на китобоїв дієвими методами.
Насправді "Лабораторія Ісландія" - хороша книга про таку відмінну від нашої країну, яка, парадоксально, але час від часу стикається зі схожими проблемами. Для них у ісландців є місцева мантра: "þetta reddast" - якось владнається.
П.С. Коли закінчите читати цей текст, погугліть як виглядає один з символів Ісландії - пташка тупик атлантичний. Планую на пенсію купити бінокль, поїхати в Ісландію і присвятити себе birdwatching за ними, бо тупики - чарівні.
За останній рік я прониклася несамовитою любов'ю до книжок з репортажами про інші країни, тож дуже рада долучити до свого списку прочитаного збірку про Ісландію від видавництва "Темпора".
Є нюанс, що про репортажні книги дуже важко розказувати, не скочуючись: білів мі, вона класна, купіть і прочитайте самі. Тут не окреслиш сюжет, не покрутиш носом, мовляв, головний герой невдалий, бо головний герой тут - ціла країна. Ще й яка країна!
Саме тому я спробую розказати про кілька розділів, що стали найцікавішими особисто для мене, але майте на увазі, що крім них у "Лабораторія І..." є багацько інших класностей.
Говорячи про Ісландію, неможливо не згадати про її унікальну природу, але мене найбільше вразила історія про новоутворений острів Суртсей, що виник після виверження вулкану у 1963 році. У 1965 році його оголосили заповідником, відвідувати Суртсей можуть тільки науковці. Подумайте лишень, у людства є можливість прослідкувати як формується екосистема окремого нового острову! Це не материки, що виникли достобіса років тому, це шматок землі, який з'явився ледь не позавчора!
Саме в Ісландії жінка вперше стала демократично обраною президенткою, аж в 1975 році. Більше того, Віґдис Фіннбоґадоуттир посідала свою посаду ШІСТНАДЦЯТЬ років, її переобирали 4 рази, аж доки вона сама не пішла на пенсію. Авторці книги вдалося поговорити з нею. На запитання про провали в утвердженні ґендерної рівності Віґдис відповідає, що досі лишається різниця в заробітку (за даними 2015 року ісландки отримували у середньому на 17% нижче, ніж їхні колеги-чоловіки за ту саму роботу), але, тим не менш, Ісландія вже восьмий рік поспіль здобуває титул найфеміністичнішої країни в рейтингу Всесвітнього економічного форуму.
Перевагою "Лабораторія І..." є те, що вона написана українкою для українців. Читати перекладні репортажі теж надзвичайно цікаво, безумовно, але Ярослава Куцай не пропускає можливості провести паралелі між Ісландією та Україною, згадати спільні фільми, музичні проєкти, об'єднуючі моменти історії, ставлення ісландців до українців тощо. Цінно і приємно відчувати себе цільовою авдиторією книги.
Одним із найприкріших розділів у цій книзі для мене стала розповідь про китобійний промисел, який досі існує в Ісландії. Тільки три країни в світі займаються вбивством китів заради продажу, що, з одного боку не надто вітається у світі, але з іншого боку світ готовий радше виявити "глибоку занепокоєність" (ми всі знаємо, що це означає приблизно нічого), аніж повпливати на китобоїв дієвими методами.
Насправді "Лабораторія Ісландія" - хороша книга про таку відмінну від нашої країну, яка, парадоксально, але час від часу стикається зі схожими проблемами. Для них у ісландців є місцева мантра: "þetta reddast" - якось владнається.
П.С. Коли закінчите читати цей текст, погугліть як виглядає один з символів Ісландії - пташка тупик атлантичний. Планую на пенсію купити бінокль, поїхати в Ісландію і присвятити себе birdwatching за ними, бо тупики - чарівні.
👍1
Червневе
У червні я виявилася надчитачкою, бо тільки що перерахувала прочитане, а там 12 книжок (ДВАНАДЦЯТЬ!). Не знаю як воно так вийшло, але в напряг не було, навпаки, майже всі книжки принесли мені сильне задоволення.
На фото відсутні дві електронні книги: "928 миль від дому" (про яку я розповідала кількома постами вище) та "Розумник" від Кім Слейтер. "Розумник" мені сподобався трішечки менше за "928 миль...", але він теж цілком ок. Також я не змогла сфоткати "Поліанну" від Елеонор Портер, бо слухала її в Абуці, до речі, чудова начитка, рекомендую.
Було круто нарешті дочитати гуситську трилогію, а саме "Вічне світло" (Lux perpetua) Сапковського. Дуже боляче, що дві книжки в мене одного видавництва, а третя - іншого, але я переконую себе, що купувати останню частину від КСД, якщо в мене вже є така сама, тільки в іншій обгортці - дурня.
Чергова книга Пратчетта і черговий том Ґеймана були очікувано класними, це такі книги, які я приберігаю на випадок, якщо мені стане сумно чи взагалі нічого не захочеться читати.
"Це Далі" Кетрін Інґрем зайшла менше за книжку про Моне з цієї ж серії, але, думаю, справа в тому, що Моне я симпатизувала, а Далі, як особистість, лишає не дуже добре враження. Більш того, сторінки з репродукціями його картин мені хотілося закрити і не відкривати, бо мені тривожно споглядати це.
Про "Лабораторію Ісландію" Ярослави Куцай теж можна почитати вище, якщо коротко, то це захопливо і цікаво, раджу.
"Несподівану вакансію" Джоан Ролінґ, мабуть, не прочитав тільки лінивий. Я читала її давно, ще російською, тому вирішила перечитати знову. Це зовсім не Гоґвартс, але воно і на краще. Незалежний і повноцінний твір.
Збірка есеїв "Феміністки не носять рожевого" лишила неоднорідні враження, тому що були справді класні оповіді, але були і нуднуваті. Крім того, ці есеї, як і їх авторки, у більшості своїй дуже далекі від української реальності.
Жаданів "Список кораблів" мені зайшов, як і попередні збірки, та й взагалі нічого нового, такого що ще не сказали, я додати не можу. Добре. Зверну увагу тільки, що в книжці неймовірно гарні ілюстрації. Обличчя з ікон гармонійно вплетені в наше повсякденне життя, чиста краса.
І нарешті остання книжка за червень, це комікс про Північну Корею "Пхеньян" від Ґі Деліля. Це француз, що працював в студії анімації в Пхеньяні. Єдине що, оригінал книжки був виданий аж у 2003 році, тому, можу припустити, за цей час в Північній Кореї могли відбутися зміни. Як у гірший, так і у кращий бік.
Сподіваюсь, вам усім в червні теж трапилося щось цікаве.
У червні я виявилася надчитачкою, бо тільки що перерахувала прочитане, а там 12 книжок (ДВАНАДЦЯТЬ!). Не знаю як воно так вийшло, але в напряг не було, навпаки, майже всі книжки принесли мені сильне задоволення.
На фото відсутні дві електронні книги: "928 миль від дому" (про яку я розповідала кількома постами вище) та "Розумник" від Кім Слейтер. "Розумник" мені сподобався трішечки менше за "928 миль...", але він теж цілком ок. Також я не змогла сфоткати "Поліанну" від Елеонор Портер, бо слухала її в Абуці, до речі, чудова начитка, рекомендую.
Було круто нарешті дочитати гуситську трилогію, а саме "Вічне світло" (Lux perpetua) Сапковського. Дуже боляче, що дві книжки в мене одного видавництва, а третя - іншого, але я переконую себе, що купувати останню частину від КСД, якщо в мене вже є така сама, тільки в іншій обгортці - дурня.
Чергова книга Пратчетта і черговий том Ґеймана були очікувано класними, це такі книги, які я приберігаю на випадок, якщо мені стане сумно чи взагалі нічого не захочеться читати.
"Це Далі" Кетрін Інґрем зайшла менше за книжку про Моне з цієї ж серії, але, думаю, справа в тому, що Моне я симпатизувала, а Далі, як особистість, лишає не дуже добре враження. Більш того, сторінки з репродукціями його картин мені хотілося закрити і не відкривати, бо мені тривожно споглядати це.
Про "Лабораторію Ісландію" Ярослави Куцай теж можна почитати вище, якщо коротко, то це захопливо і цікаво, раджу.
"Несподівану вакансію" Джоан Ролінґ, мабуть, не прочитав тільки лінивий. Я читала її давно, ще російською, тому вирішила перечитати знову. Це зовсім не Гоґвартс, але воно і на краще. Незалежний і повноцінний твір.
Збірка есеїв "Феміністки не носять рожевого" лишила неоднорідні враження, тому що були справді класні оповіді, але були і нуднуваті. Крім того, ці есеї, як і їх авторки, у більшості своїй дуже далекі від української реальності.
Жаданів "Список кораблів" мені зайшов, як і попередні збірки, та й взагалі нічого нового, такого що ще не сказали, я додати не можу. Добре. Зверну увагу тільки, що в книжці неймовірно гарні ілюстрації. Обличчя з ікон гармонійно вплетені в наше повсякденне життя, чиста краса.
І нарешті остання книжка за червень, це комікс про Північну Корею "Пхеньян" від Ґі Деліля. Це француз, що працював в студії анімації в Пхеньяні. Єдине що, оригінал книжки був виданий аж у 2003 році, тому, можу припустити, за цей час в Північній Кореї могли відбутися зміни. Як у гірший, так і у кращий бік.
Сподіваюсь, вам усім в червні теж трапилося щось цікаве.
"Цирцея" або острів загублених жінок
Моя улюблена особливість грецької міфології - олюдненість богів та героїв. Вони дуже схожі на людей, вони мають почуття, переживають емоції, зраджують, кохають, заздрять, ненавидять. У грецьких міфах є історії в найкращому розумінні цього слова. Переконана, що це є і головна причина, чому автори різних країн знову і знову ідуть до джерел і презентують нам нові ретелінги класичних сюжетів.
Цього разу під софіти потрапила мешканка острова Еея, жорстока чарівниця, що перетворювала чоловіків на свиней, але не змогла встояти перед хитромудрим Одісеєм. Її образ розкритий доволі пласко, але в Медлін Міллер вийшло переосмислити долю Цирцеї і показати цю жінку під зовсім іншим ракурсом.
Ми можемо спостерігати за життям Цирцеї від самого його початку: донька могутнього бога сонця Геліоса і річкової наяди Перси мала не надто щасливе дитинство у палатах батька, слухаючи теревені дядьків про програну титанами війну. Вона в усьому була "не така": не такі очі, не такий голос, не такий характер. Навіть її сиблінги виокремлювали Цирцею зі своєї компанії. В якусь мить їй навіть здається, що так буде продовжуватися завжди, а коли ти маєш вічність у запасі, то слово "завжди" набуває трохи іншого змісту.
Зміни трапляються, коли світ дізнається, що всі нащадки Геліоса і Перси мають дар чаклунства, непідвласний навіть богам. Брати Цирцеї їдуть по різним царствам, сестру віддають заміж за критського царя Міноса, а самій дівчині випадає незавидний жереб - вигнання на острів Еея, де вона мусить усамітнено жити ту саму вічність.
Головна особливість "Цирцеї" у тому, що на частину міфів, відомих з дитинства, нам пропонують подивитися з жіночого боку. Увага акцентується на Скіллі (я знала її як Сциллу, те саме чудовисько, що пожирає моряків, які хочуть уникнути водяного виру Хардіби - "між Сциллою і Хардібою"), на Аріадні (міф про Мінотавра), на Медеї (міф про золоте руно), на Пенелопі (Одісея), але при цьому для чоловік теж лишається достатньо місця. Сама Цирцея проходить дуже складний і довгий шлях від заляканої дівчинки до жінки, якою їй хочеться бути.
Дуже показовий епізод у ставлення Цирцеї до творчості Гомера: "Я не здивувалася з того як зображено мене: горда чарівниця, яка впала перед мечем героя і благає про милосердя. Приниження жінок - це, мабуть, найулюбленіша розвага поетів. Наче всяка історія потребувала того, щоб ми плазували й плакали".
Мені неймовірно сподобався шлях розвитку здібностей Цирцеї, де їй необхідно приділяти дуже багато часу і сил, аби навчитися чарівництву. Це не просто слова чи вроджене знання, це тяжка клопітка праця, помилки і провали. Цирцею не можна назвати однозначно позитивною героїнею, але ні сили духу, ні наполегливості в неї ніяк не відбереш.
Не думаю, що "Цирцея" стане евер-невер кращою книжкою в моєму житті, але це було цікаво і трішечки казково, бо міфологічність оповіді все ж зберігається. Завжди цікаво зустрічати знайомих героїв - Гермеса, Афіну, Одісея тощо - в ретелінгах, я таке люблю. Якби українською вийшли інші книги Медлін Міллер, то з задоволенням їх би прочитала. Це моя чашка чаю.
Моя улюблена особливість грецької міфології - олюдненість богів та героїв. Вони дуже схожі на людей, вони мають почуття, переживають емоції, зраджують, кохають, заздрять, ненавидять. У грецьких міфах є історії в найкращому розумінні цього слова. Переконана, що це є і головна причина, чому автори різних країн знову і знову ідуть до джерел і презентують нам нові ретелінги класичних сюжетів.
Цього разу під софіти потрапила мешканка острова Еея, жорстока чарівниця, що перетворювала чоловіків на свиней, але не змогла встояти перед хитромудрим Одісеєм. Її образ розкритий доволі пласко, але в Медлін Міллер вийшло переосмислити долю Цирцеї і показати цю жінку під зовсім іншим ракурсом.
Ми можемо спостерігати за життям Цирцеї від самого його початку: донька могутнього бога сонця Геліоса і річкової наяди Перси мала не надто щасливе дитинство у палатах батька, слухаючи теревені дядьків про програну титанами війну. Вона в усьому була "не така": не такі очі, не такий голос, не такий характер. Навіть її сиблінги виокремлювали Цирцею зі своєї компанії. В якусь мить їй навіть здається, що так буде продовжуватися завжди, а коли ти маєш вічність у запасі, то слово "завжди" набуває трохи іншого змісту.
Зміни трапляються, коли світ дізнається, що всі нащадки Геліоса і Перси мають дар чаклунства, непідвласний навіть богам. Брати Цирцеї їдуть по різним царствам, сестру віддають заміж за критського царя Міноса, а самій дівчині випадає незавидний жереб - вигнання на острів Еея, де вона мусить усамітнено жити ту саму вічність.
Головна особливість "Цирцеї" у тому, що на частину міфів, відомих з дитинства, нам пропонують подивитися з жіночого боку. Увага акцентується на Скіллі (я знала її як Сциллу, те саме чудовисько, що пожирає моряків, які хочуть уникнути водяного виру Хардіби - "між Сциллою і Хардібою"), на Аріадні (міф про Мінотавра), на Медеї (міф про золоте руно), на Пенелопі (Одісея), але при цьому для чоловік теж лишається достатньо місця. Сама Цирцея проходить дуже складний і довгий шлях від заляканої дівчинки до жінки, якою їй хочеться бути.
Дуже показовий епізод у ставлення Цирцеї до творчості Гомера: "Я не здивувалася з того як зображено мене: горда чарівниця, яка впала перед мечем героя і благає про милосердя. Приниження жінок - це, мабуть, найулюбленіша розвага поетів. Наче всяка історія потребувала того, щоб ми плазували й плакали".
Мені неймовірно сподобався шлях розвитку здібностей Цирцеї, де їй необхідно приділяти дуже багато часу і сил, аби навчитися чарівництву. Це не просто слова чи вроджене знання, це тяжка клопітка праця, помилки і провали. Цирцею не можна назвати однозначно позитивною героїнею, але ні сили духу, ні наполегливості в неї ніяк не відбереш.
Не думаю, що "Цирцея" стане евер-невер кращою книжкою в моєму житті, але це було цікаво і трішечки казково, бо міфологічність оповіді все ж зберігається. Завжди цікаво зустрічати знайомих героїв - Гермеса, Афіну, Одісея тощо - в ретелінгах, я таке люблю. Якби українською вийшли інші книги Медлін Міллер, то з задоволенням їх би прочитала. Це моя чашка чаю.
Мої баба з дідом
слухали із відразою
як я розмовляю німецькою
– відлунням їхньої війни.
Сьогодні,
коли вони уже мертві,
а в нас знову війна,
я краще їх розумію.
Як добре,
що вони уже мертві,
коли я знайомлю батьків
зі своїм коханим-австрійцем.
http://www.chytomo.com/avtorka-chytomo-otrymala-avstrijsku-literaturnu-premiiu/
слухали із відразою
як я розмовляю німецькою
– відлунням їхньої війни.
Сьогодні,
коли вони уже мертві,
а в нас знову війна,
я краще їх розумію.
Як добре,
що вони уже мертві,
коли я знайомлю батьків
зі своїм коханим-австрійцем.
http://www.chytomo.com/avtorka-chytomo-otrymala-avstrijsku-literaturnu-premiiu/
Читомо
Авторка Читомо отримала австрійську літературну премію
Перекладачку та авторку Читомо Ганну Гнедкову відзначили австрійською премією для авторів та авторок, які живуть в еміграції – Exil-Literaturpreise.
Боротьба за книжку
Зазвичай я не розказую тут про непрочитані книги, але процес купівлі і отримання цієї мене безмежно роздратував.
Частина перша: Другого липня я замовила "Дев'ять незнайомців" Ліян Моріарті на сайті Км-букс. Це був четвер, а менеджерка зателефонувала мені наступного тижня, перепитала подробиці і сказала, що надішле на електронну пошту (!!!) квитанцію для оплати. Я ще запитала, чи треба мені надсилати скрін на підтвердження у відповідь. Ми точно говорили про емейли.
Частина друга: Дев'ятого липня менеджерка зателефонувала мені ще раз і спитала, чи буду я оплачувати. Я була б і рада, але жодної квитанції на пошту мені не надходило. Розмовляючи з нею, я перевірила теку Спам і хотіла пошукати за електронною адресою, якої менеджерка, на жаль, не знала. Чи то там має бути слово "bukva", чи то "kmbooks", їй невідомо. Зате пообіцяла надіслати лист ще раз. Чекаю, але нічого не відбувається. Випадково узявши телефон, помічаю, що мені приходить смска від WayForPay з лінкою, де можна оплатити щось, без жодних уточнень. Тобто, або менеджерка не уявляє як працює їхній функціонал, або вона не бачить відмінності між емейлом і смскою (господи, хто читає зараз смски, там же суцільний потік спаму!), або вона просто не хоче, аби я оплатила. Я оплачую і чекаю якоїсь реакції, пробую набрати номер, з якого мені дзвонили. Там не беруть трубку.
Частина третя: Тринадцятого липня я пробую подзвонити ще раз, питаю про своє замовлення, а воно вже відправлене, про що мене теж ніхто не поінформував. Нарешті мені диктують трек-номер посилки. Яке щастя.
Частина четверта, укрпоштова: Чотирнадцятого липня Укрпошта міняє статус моє посилки на "отриману особисто", хоча я при цьому навіть не присутня в місті. Двадцятого липня я нарешті розшукую свою посилку.
Епілог: до Укрпошти в мене, звичайно, претензії є, я залишила їм скаргу, але до Кмбуксу в мене претензій набагато більше. В мене склалося враження, що вони зробили тупо все, аби я відмовилася від ідеї купити у них книжку. Дуже неприємно. І маленька дрібничка, але все ж: менеджерка не зреагувала на мову, якою говорила їхня клієнтка, спілкуючись російською.
Зазвичай я не розказую тут про непрочитані книги, але процес купівлі і отримання цієї мене безмежно роздратував.
Частина перша: Другого липня я замовила "Дев'ять незнайомців" Ліян Моріарті на сайті Км-букс. Це був четвер, а менеджерка зателефонувала мені наступного тижня, перепитала подробиці і сказала, що надішле на електронну пошту (!!!) квитанцію для оплати. Я ще запитала, чи треба мені надсилати скрін на підтвердження у відповідь. Ми точно говорили про емейли.
Частина друга: Дев'ятого липня менеджерка зателефонувала мені ще раз і спитала, чи буду я оплачувати. Я була б і рада, але жодної квитанції на пошту мені не надходило. Розмовляючи з нею, я перевірила теку Спам і хотіла пошукати за електронною адресою, якої менеджерка, на жаль, не знала. Чи то там має бути слово "bukva", чи то "kmbooks", їй невідомо. Зате пообіцяла надіслати лист ще раз. Чекаю, але нічого не відбувається. Випадково узявши телефон, помічаю, що мені приходить смска від WayForPay з лінкою, де можна оплатити щось, без жодних уточнень. Тобто, або менеджерка не уявляє як працює їхній функціонал, або вона не бачить відмінності між емейлом і смскою (господи, хто читає зараз смски, там же суцільний потік спаму!), або вона просто не хоче, аби я оплатила. Я оплачую і чекаю якоїсь реакції, пробую набрати номер, з якого мені дзвонили. Там не беруть трубку.
Частина третя: Тринадцятого липня я пробую подзвонити ще раз, питаю про своє замовлення, а воно вже відправлене, про що мене теж ніхто не поінформував. Нарешті мені диктують трек-номер посилки. Яке щастя.
Частина четверта, укрпоштова: Чотирнадцятого липня Укрпошта міняє статус моє посилки на "отриману особисто", хоча я при цьому навіть не присутня в місті. Двадцятого липня я нарешті розшукую свою посилку.
Епілог: до Укрпошти в мене, звичайно, претензії є, я залишила їм скаргу, але до Кмбуксу в мене претензій набагато більше. В мене склалося враження, що вони зробили тупо все, аби я відмовилася від ідеї купити у них книжку. Дуже неприємно. І маленька дрібничка, але все ж: менеджерка не зреагувала на мову, якою говорила їхня клієнтка, спілкуючись російською.
Життя маленької киці
Камінґаут: я ніколи не читала манґу. Настільки ніколи, що мала культурний шок від того, що трушну манґу читають в інший бік. Я замовила дві книги у видавництва Nasha Idea: "Чі. Життя маленької киці" і "Ательє чаклунських капелюхів", і довго думала, що "Ательє..." - браковане, бо відкривалося справа на ліво. Натомість насправді брак виявися в "Чі. Життя...", траплялися порожні сторінки. На щастя, представниця видавництва виявилася дуже милою і приємною, ми узгодили обмін на нормальний примірник і вся комунікація загалом лишила дуже хороше враження.
"Життя маленької киці" - максимально мімішна історія. Уявіть собі щось дуже миле і помножте на три. У центрі оповіді - маленьке кошенятко, що відбилося від мами і опинилося на вулиці - страшній гуркотливій вулиці з собаками і машинами - але, на щастя, малечу підібрала до себе родина Ямада. Спершу вони були налаштовані знайти Чі нових господарів, бо за правилами оренди їм не можна тримати домашніх тварин, але що лишається робити, якщо ніхто зі знайомих не бажає стати власником маленького котика? Звичайно, лишити собі.
Сюжет дуже простий і легкий. Конамі Каната, авторка цієї манґи, кумедно обігрує різні випадки, знайомі власникам котів. Це і вперте небажання Чі ходити в лоток, і її гра зі шнурівками черевиків, і примусове купання, і похід до ветеринара тощо. Особливої милоти додає той факт, що фрази від імені кошеняти перекладені з маленькими помилками, що властиві дітям, які ще погано говорять. "Авзез" замість "авжеж", "хоцю" замість "хочу". Я не можу припинити посміхатися, навіть просто думаючи про цю історію.
Переконана, що ця манґа прекрасно підійшла б дітям, тим паче видавництво пише, що "Життя однієї киці" призначена для віку 6+. Навіть шкода, що в мої 6+ не було таких історій. У цій серії вийшло ще два томики пригод Чі, котрі я планую пізніше придбати і перечитувати, коли мені буде сумно.
Камінґаут: я ніколи не читала манґу. Настільки ніколи, що мала культурний шок від того, що трушну манґу читають в інший бік. Я замовила дві книги у видавництва Nasha Idea: "Чі. Життя маленької киці" і "Ательє чаклунських капелюхів", і довго думала, що "Ательє..." - браковане, бо відкривалося справа на ліво. Натомість насправді брак виявися в "Чі. Життя...", траплялися порожні сторінки. На щастя, представниця видавництва виявилася дуже милою і приємною, ми узгодили обмін на нормальний примірник і вся комунікація загалом лишила дуже хороше враження.
"Життя маленької киці" - максимально мімішна історія. Уявіть собі щось дуже миле і помножте на три. У центрі оповіді - маленьке кошенятко, що відбилося від мами і опинилося на вулиці - страшній гуркотливій вулиці з собаками і машинами - але, на щастя, малечу підібрала до себе родина Ямада. Спершу вони були налаштовані знайти Чі нових господарів, бо за правилами оренди їм не можна тримати домашніх тварин, але що лишається робити, якщо ніхто зі знайомих не бажає стати власником маленького котика? Звичайно, лишити собі.
Сюжет дуже простий і легкий. Конамі Каната, авторка цієї манґи, кумедно обігрує різні випадки, знайомі власникам котів. Це і вперте небажання Чі ходити в лоток, і її гра зі шнурівками черевиків, і примусове купання, і похід до ветеринара тощо. Особливої милоти додає той факт, що фрази від імені кошеняти перекладені з маленькими помилками, що властиві дітям, які ще погано говорять. "Авзез" замість "авжеж", "хоцю" замість "хочу". Я не можу припинити посміхатися, навіть просто думаючи про цю історію.
Переконана, що ця манґа прекрасно підійшла б дітям, тим паче видавництво пише, що "Життя однієї киці" призначена для віку 6+. Навіть шкода, що в мої 6+ не було таких історій. У цій серії вийшло ще два томики пригод Чі, котрі я планую пізніше придбати і перечитувати, коли мені буде сумно.
Простори українського навколокнижкового телеграму
Мене часто (не дуже часто) питають, які ще є українські канали про книги у телеграмі. Тому я зробила маленьку підбірочку каналів, за якими я особисто слідкую. Є більші, є менші, є з оглядами, є з досвідом перекладачів, є з досвідом авторів. Сподіваюсь, буде корисно.
https://t.me/npzbvnkngchtn
https://t.me/aroundbooks
https://t.me/sraka_motyka
https://t.me/vaenn
https://t.me/books_and_other_things
https://t.me/av_writer
https://t.me/knyzhkovemore
https://t.me/ellainwordland
https://t.me/kliati_pereklady
https://t.me/tut_i_dali_prym_per
https://t.me/book_passion
https://t.me/nerdgasm
https://t.me/dooblog
Мене часто (не дуже часто) питають, які ще є українські канали про книги у телеграмі. Тому я зробила маленьку підбірочку каналів, за якими я особисто слідкую. Є більші, є менші, є з оглядами, є з досвідом перекладачів, є з досвідом авторів. Сподіваюсь, буде корисно.
https://t.me/npzbvnkngchtn
https://t.me/aroundbooks
https://t.me/sraka_motyka
https://t.me/vaenn
https://t.me/books_and_other_things
https://t.me/av_writer
https://t.me/knyzhkovemore
https://t.me/ellainwordland
https://t.me/kliati_pereklady
https://t.me/tut_i_dali_prym_per
https://t.me/book_passion
https://t.me/nerdgasm
https://t.me/dooblog
Липневе
У липні читається цікаво, але розслаблено. Саме тому в мене вийшло лише 6 книжок, але майже всі шість були хорошими або принаймні цікавими.
Про "Цирцею" Медлін Міллер я розказувала кілька постів тому, бо мені сильно сподобався ретелінг історії давньогрецької чаклунки. Це було красиво і легко, та ще й зустрічаєш персонажів, з якими виростала. Дуже тішить розвиток Цирцеї, яка важко і натхненно працює, аби розвинути свою магію. На фото вона відсутня, бо віддала мамі на прочитання.
Про "Життя однієї киці" теж розказувала, як про свій перший досвід читання манґи евер, максимальний рівень мімішності, Чі - дуже кумедна солоденька булочка, яку хочеться обіймати і гладити.
"Бачити, щоб бути побаченим" - це нон-фікшон від Олександра Михеда, в якому аналізується таке явище як реаліті-шоу. Книга складається з трьох частин: власне, самі шоу; книги, пов'язані з реаліті-шоу та роль стрімів у сучасних революціях. Перша і третя частини доволі цікава, а друга мені видалася нестерпно нудною. Також у книзі містяться інтерв'ю з людьми, дотичними до створення українських реаліті (Холостяк, Битва екстрасенсів, X-Factor).
"Монстриця" - дуже дивна історія, про яку я досі не зрозуміла: чи подобається мені. З одного боку вона неймовірно атмосферна і красива, з іншого - чи то це not my cup of tea чи там просто дуже високий поріг входження, бо майже весь перший том мені було незрозуміло, що це за персонажі і чому вони роблять те, що роблять. Не знаю, чи буду продовжувати.
Нарешті я дочитала е-бук "Best Served Cold" Аберкромбі. Це спін-офф від його трилогії First Law, що почали видавати в КСД, аби потім сказати, що робота над третьої книгою безстроково припинена (дуже горю з цього, бо це їх традиційна практика - кидати своїх читачів). У "Best Served Cold" зустрічається кілька персонажів з трилогії, це той самий світ, але сюжет книги відокремлений і доволі лінійний: воїтелька Монза Муркатто збирає собі команду, аби помститися за смерть брата, що виливається в перерозподіл влади і територій. Дуже яскраві самобутні персонажі, динамічна оповідь, сміливість показати найтемніші сторони - все, за що я пристрасно люблю Аберкромбі.
І остання книга теж була прочитана в електронці. Це "До краси" Давіда Фоенкіноса. Меланхолійна сумна історія, про чоловіка, який картається почуттям провини і намагається втекти сам від себе. Його зцілює краса у всіх сенсах. Мені у свій час зайшла "Ніжність" цього ж автора, а ця книга чомусь не вразила, можливо, не ті обставини і не той час.
Загалом це все, дякую, що ви тут. Приємного читання ❤️
У липні читається цікаво, але розслаблено. Саме тому в мене вийшло лише 6 книжок, але майже всі шість були хорошими або принаймні цікавими.
Про "Цирцею" Медлін Міллер я розказувала кілька постів тому, бо мені сильно сподобався ретелінг історії давньогрецької чаклунки. Це було красиво і легко, та ще й зустрічаєш персонажів, з якими виростала. Дуже тішить розвиток Цирцеї, яка важко і натхненно працює, аби розвинути свою магію. На фото вона відсутня, бо віддала мамі на прочитання.
Про "Життя однієї киці" теж розказувала, як про свій перший досвід читання манґи евер, максимальний рівень мімішності, Чі - дуже кумедна солоденька булочка, яку хочеться обіймати і гладити.
"Бачити, щоб бути побаченим" - це нон-фікшон від Олександра Михеда, в якому аналізується таке явище як реаліті-шоу. Книга складається з трьох частин: власне, самі шоу; книги, пов'язані з реаліті-шоу та роль стрімів у сучасних революціях. Перша і третя частини доволі цікава, а друга мені видалася нестерпно нудною. Також у книзі містяться інтерв'ю з людьми, дотичними до створення українських реаліті (Холостяк, Битва екстрасенсів, X-Factor).
"Монстриця" - дуже дивна історія, про яку я досі не зрозуміла: чи подобається мені. З одного боку вона неймовірно атмосферна і красива, з іншого - чи то це not my cup of tea чи там просто дуже високий поріг входження, бо майже весь перший том мені було незрозуміло, що це за персонажі і чому вони роблять те, що роблять. Не знаю, чи буду продовжувати.
Нарешті я дочитала е-бук "Best Served Cold" Аберкромбі. Це спін-офф від його трилогії First Law, що почали видавати в КСД, аби потім сказати, що робота над третьої книгою безстроково припинена (дуже горю з цього, бо це їх традиційна практика - кидати своїх читачів). У "Best Served Cold" зустрічається кілька персонажів з трилогії, це той самий світ, але сюжет книги відокремлений і доволі лінійний: воїтелька Монза Муркатто збирає собі команду, аби помститися за смерть брата, що виливається в перерозподіл влади і територій. Дуже яскраві самобутні персонажі, динамічна оповідь, сміливість показати найтемніші сторони - все, за що я пристрасно люблю Аберкромбі.
І остання книга теж була прочитана в електронці. Це "До краси" Давіда Фоенкіноса. Меланхолійна сумна історія, про чоловіка, який картається почуттям провини і намагається втекти сам від себе. Його зцілює краса у всіх сенсах. Мені у свій час зайшла "Ніжність" цього ж автора, а ця книга чомусь не вразила, можливо, не ті обставини і не той час.
Загалом це все, дякую, що ви тут. Приємного читання ❤️
Моцарт 2.0
Почну з маленької перестороги для людей, які планують купувати е-версію цієї книги у ВСЛ. Майте на увазі, у них там проблеми з куар-кодами, вони відображаються у тексті надто маленькими, аби можна було їх використовувати. Цю ситуацію можна вирішити, написавши видавництву на пошту, вони надсилають архів куар-кодів.
Перше і найяскравіше моє враження від "Моцарта 2.0" - історія дуже кінематографічна, вона нагадує сезон якогось сіткому, де в кінці серії драматична сцена, в якій всі обіймаються. Мені здається, що автор свідомо прагнув такого ефекту, аби створити для читачів знайому затишну атмосферу. Йому вдалося.
Як можна здогадатися з назви, у центрі розповіді знаходиться той самий Моцарт. Видатний композитор, портрети якого прикрашають кожну музичну школу, одного дня прокидається посеред Нью-Йорка, без документів і розуміння як він сюди потрапив. Для нього кілька сотень років між моментом, коли чоловік "помер" і опинився в сучасній Америці, вмістилися в секунду. На допомогу митцю приходить нелегальна мігрантка з України, Стейсі, що працює в ресторанчику неподалік.
Власне, весь сюжет книги полягає в тому як геніальний композитор намагається примиритися з тим, що "попереднє життя" вже позаду і треба акліматизовуватися в новому. Не бракує кумедних ситуацій і персонажів. Останні, до речі, практично всі - чудові люди. Добрі, розуміючі, дружні. На весь твір присутній один-два негативних персонажі, та й ті просто відробляють детективну сюжетну лінію.
Було приємно зустріти персонажів з "Франчески", яку я ніжно люблю. Особливо мене повеселив той факт, що Дорж Бату відправив себе самого в кафе, де працює Стейсі. Це було кумедно.
Я бачила багато відгуків з обуренням, що, мовляв, читачі очікували якусь романтичну лінію між Моцартом і Стейсі. Я цього обурення не поділяю, мені цілком підходить опис дружніх стосунків між чоловіком і жінкою, в яких ніхто ні з ким не хоче зайнятися сексом. Таке, виявляється, буває. Можливо, десь у наступних частинах ці стосунки зміняться, але я не проти якщо все лишиться як є.
Не можу сказати, що мені зайшли всі жарти в цій книзі. Якусь частину з них я гортала з незворушним обличчям, але, я певна, для них знайдеться своя авдиторія, тим паче роман написаний дуже легко і приємно.
Важливу частину в "Моцарт 2.0" займає музика, особливо творчість, звісно, Моцарта. Навіть не зважаючи на поламані куар-коди, мені хотілося послухати той чи інший трек, аби відчути себе причетною до подій у книзі.
Загалом, історії про Франческу сподобалися мені більше, але "Моцарт 2.0" теж непогана книга, яку можна порадити, хоча вона може здатися трохи спрощеною. Мені не зайшли розділи між розділами: "антракти", де автор окремо пояснює різні абстрактні поняття, на зразок дружби. Усе, що він каже і так зрозуміло з основного тексту, навіщо це все повторювати в очевидній формі - мені не ясно.
Фан факт (або не дуже фан): Дорж Бату приходить в гудрідсі до людей, які написали негативний відгук і каже, що їм не варто і не варто читати. В дружній формі, але все ж.
Почну з маленької перестороги для людей, які планують купувати е-версію цієї книги у ВСЛ. Майте на увазі, у них там проблеми з куар-кодами, вони відображаються у тексті надто маленькими, аби можна було їх використовувати. Цю ситуацію можна вирішити, написавши видавництву на пошту, вони надсилають архів куар-кодів.
Перше і найяскравіше моє враження від "Моцарта 2.0" - історія дуже кінематографічна, вона нагадує сезон якогось сіткому, де в кінці серії драматична сцена, в якій всі обіймаються. Мені здається, що автор свідомо прагнув такого ефекту, аби створити для читачів знайому затишну атмосферу. Йому вдалося.
Як можна здогадатися з назви, у центрі розповіді знаходиться той самий Моцарт. Видатний композитор, портрети якого прикрашають кожну музичну школу, одного дня прокидається посеред Нью-Йорка, без документів і розуміння як він сюди потрапив. Для нього кілька сотень років між моментом, коли чоловік "помер" і опинився в сучасній Америці, вмістилися в секунду. На допомогу митцю приходить нелегальна мігрантка з України, Стейсі, що працює в ресторанчику неподалік.
Власне, весь сюжет книги полягає в тому як геніальний композитор намагається примиритися з тим, що "попереднє життя" вже позаду і треба акліматизовуватися в новому. Не бракує кумедних ситуацій і персонажів. Останні, до речі, практично всі - чудові люди. Добрі, розуміючі, дружні. На весь твір присутній один-два негативних персонажі, та й ті просто відробляють детективну сюжетну лінію.
Було приємно зустріти персонажів з "Франчески", яку я ніжно люблю. Особливо мене повеселив той факт, що Дорж Бату відправив себе самого в кафе, де працює Стейсі. Це було кумедно.
Я бачила багато відгуків з обуренням, що, мовляв, читачі очікували якусь романтичну лінію між Моцартом і Стейсі. Я цього обурення не поділяю, мені цілком підходить опис дружніх стосунків між чоловіком і жінкою, в яких ніхто ні з ким не хоче зайнятися сексом. Таке, виявляється, буває. Можливо, десь у наступних частинах ці стосунки зміняться, але я не проти якщо все лишиться як є.
Не можу сказати, що мені зайшли всі жарти в цій книзі. Якусь частину з них я гортала з незворушним обличчям, але, я певна, для них знайдеться своя авдиторія, тим паче роман написаний дуже легко і приємно.
Важливу частину в "Моцарт 2.0" займає музика, особливо творчість, звісно, Моцарта. Навіть не зважаючи на поламані куар-коди, мені хотілося послухати той чи інший трек, аби відчути себе причетною до подій у книзі.
Загалом, історії про Франческу сподобалися мені більше, але "Моцарт 2.0" теж непогана книга, яку можна порадити, хоча вона може здатися трохи спрощеною. Мені не зайшли розділи між розділами: "антракти", де автор окремо пояснює різні абстрактні поняття, на зразок дружби. Усе, що він каже і так зрозуміло з основного тексту, навіщо це все повторювати в очевидній формі - мені не ясно.
Фан факт (або не дуже фан): Дорж Бату приходить в гудрідсі до людей, які написали негативний відгук і каже, що їм не варто і не варто читати. В дружній формі, але все ж.
Дуже амбіційно беру з полиць книгу, що припадає там пилом уже не перший рік. Читатиму її вічність, до того ж я:
а) вже читала її в інших виданнях
б) у ній два томи по 800 сторінок кожен
Знаєте, що це?
а) вже читала її в інших виданнях
б) у ній два томи по 800 сторінок кожен
Знаєте, що це?
