Камінґаут: не читала жодної книги Кінга, але от з учорашнього дня рішуче позбавляюся Кінго-незайманості. Вгадайте з якою книгою.
П.С. Я там, здається, змогла прикрутити чатик до каналу, тож буду вдячна, якщо накидаєте туди своїх улюблених книг цього письменника. Або напишете, чому ви його не любите.
П.С. Я там, здається, змогла прикрутити чатик до каналу, тож буду вдячна, якщо накидаєте туди своїх улюблених книг цього письменника. Або напишете, чому ви його не любите.
Усім приготуватися! Нова книга від Люко Дашвар стукає у вікно.
Пишіть у чатік, що думаєте про золоту письменницю, котра психологічно і чуйно торкається струн душі кожного.
Пишіть у чатік, що думаєте про золоту письменницю, котра психологічно і чуйно торкається струн душі кожного.
Час відкривати карти!
Я дочитала свою першу книгу Кінга - і це була таки "11/22/63". Ті люди, що вгадали, знайте: або у вас добре розвинута інтуїція - і тоді можна спробувати свої шанси на "Битві екстрасенсів", або вам щастить - і тоді їдьте в Лас-Вегас ставити все на зеро, або ми просто дружимо в гудрідзі - і я цьому дуже рада.
Насправді мене максимально тішить ваш фідбек, що в чатіку, що в особистих повідомленнях, яких було більше за повідомлення в чатіку. Мені це потрібно, дякую. Пишіть ще.
Кінг виявився цілком "їстівним", більш того, книжка на 900 сторінок зайшла мені диво як легко, я навіть не чекала.
Якщо ви не читали, то long story short: вчитель історії з 2011 року випадково опиняється втягнутим у порятунок Кенеді у 1958 року. Сумна історія про любов на тлі ігор з долями світу.
Що ще я можу сказати: припиніть називати інших авторів "українськими Стівенами/Стефанія Кінгами". Вони і близько не стояли.
Чи буду я читати Кінга ще? Думаю, що так, бо це виявилося зовсім не так огидно як я думала. Чомусь мені здавалося, що кінгівщина - це щось схоже на творіння Чака Поланіка, що мені, на жаль, надто "буеее". Добре, що я позбулася цієї ілюзії.
Я дочитала свою першу книгу Кінга - і це була таки "11/22/63". Ті люди, що вгадали, знайте: або у вас добре розвинута інтуїція - і тоді можна спробувати свої шанси на "Битві екстрасенсів", або вам щастить - і тоді їдьте в Лас-Вегас ставити все на зеро, або ми просто дружимо в гудрідзі - і я цьому дуже рада.
Насправді мене максимально тішить ваш фідбек, що в чатіку, що в особистих повідомленнях, яких було більше за повідомлення в чатіку. Мені це потрібно, дякую. Пишіть ще.
Кінг виявився цілком "їстівним", більш того, книжка на 900 сторінок зайшла мені диво як легко, я навіть не чекала.
Якщо ви не читали, то long story short: вчитель історії з 2011 року випадково опиняється втягнутим у порятунок Кенеді у 1958 року. Сумна історія про любов на тлі ігор з долями світу.
Що ще я можу сказати: припиніть називати інших авторів "українськими Стівенами/Стефанія Кінгами". Вони і близько не стояли.
Чи буду я читати Кінга ще? Думаю, що так, бо це виявилося зовсім не так огидно як я думала. Чомусь мені здавалося, що кінгівщина - це щось схоже на творіння Чака Поланіка, що мені, на жаль, надто "буеее". Добре, що я позбулася цієї ілюзії.
"Звіяні вітром" і Дара Корній
Цей епізод вже навіть для свіжої історії сучукрліта став застарілим, але що поробиш, коли тепер щоразу кажучи про Скарлет О'Гару, мені приходить у голову згадка про недолугий способ розкрити героїню через той факт, що її вирвало на сторінки "Звіяних вітром", коли мама змушували дівчину їх читати. Мовляв, не-такі-як-всі героїні не бажають читати про любов, вони вище цього. Особливо іронічно те, що романи самої Корній - доволі невигадливі історії про стосунки на фоні етнічної містики. Справа лише в тому, що "Звіяні вітром" - набагато більш профеміністична історія за будь-яку книжку пані Дари.
Уперше я прочитала про Скарлет більше десяти років тому - і лишилася у повному захваті, але ось нарешті наважилася перечитати. І, лелечки, скільки нових текстів і підтекстів я знайла тут. Зараз у мене, звісно, не виходить повністю вірити авторці, коли вона описує дурненьких рабів, що мріють лишитися з господарями, але якщо сфокусуватися на саме жіночих історіях, то, присягаюся, це протиставлення того, що персонажі думають і що роблять.
На перший погляд авторка вустами своїх героїнь підкреслює, що жінки такі слабкі, такі нерозвинені, в їх головах лише танці, вбрання та кавалери, вони не можуть і не хочуть приймати жодного рішення без чоловіків, не цікавляться війною. Натомість, якщо прочитати трохи далі, то епізоди, коли жіноцтво, на чолі з самою Скарлет, стикається з необхідністю виживати і вигризати своє життя, повністю заперечують попередні твердження.
Ці маленькі дрібні епізоди створюють картину того, що жінки можуть усе. Ось пещена Скарлет з останніх сил тиняється чужими маєтками в пошуках городини, ось Мелані, все ще квола після пологів, виходить з шаблею захищати свій дім від мародерів, ось бабуся Фонтейн виганяє невістку з онукою на плантації, очоливши їх, бо в часи скрути немає "неблагородної праці", ось міська пліткарка леді Меррівезер, повернувшись до спаленої Атланти, першою мчить з тачкою збирати цеглу для відбудови свого дому. Хто як не вони? Зманіжені південні панянки, які не бували на сонці без вуалі чи парасольки тепер орють поля та доять корів.
Я вважаю, що, враховуючи особливості того часу й місця, коли Марґарет Мітчел писала свій єдиний, до речі, роман, вона вже думала у вірному напрямку і хотіла показати це як уміла.
Саме тому мені здається смішним, що в примітивних книжечках про стосунки не-такої-як-всі дівчини і поганого хлопця можуть засуджувати "Звіяні вітром" за рожевошмаркльовість.
Цікавий факт: у перекладі видання за 1992 рік присутнє слово "капець" у значенні "от лайно". Я чомусь думала, що це слово молодше.
Як завжди, мені цікаво, що думаєте про "Звіяних вітром" ви. Пишіть у чатік або в особисті повідомлення.
Цей епізод вже навіть для свіжої історії сучукрліта став застарілим, але що поробиш, коли тепер щоразу кажучи про Скарлет О'Гару, мені приходить у голову згадка про недолугий способ розкрити героїню через той факт, що її вирвало на сторінки "Звіяних вітром", коли мама змушували дівчину їх читати. Мовляв, не-такі-як-всі героїні не бажають читати про любов, вони вище цього. Особливо іронічно те, що романи самої Корній - доволі невигадливі історії про стосунки на фоні етнічної містики. Справа лише в тому, що "Звіяні вітром" - набагато більш профеміністична історія за будь-яку книжку пані Дари.
Уперше я прочитала про Скарлет більше десяти років тому - і лишилася у повному захваті, але ось нарешті наважилася перечитати. І, лелечки, скільки нових текстів і підтекстів я знайла тут. Зараз у мене, звісно, не виходить повністю вірити авторці, коли вона описує дурненьких рабів, що мріють лишитися з господарями, але якщо сфокусуватися на саме жіночих історіях, то, присягаюся, це протиставлення того, що персонажі думають і що роблять.
На перший погляд авторка вустами своїх героїнь підкреслює, що жінки такі слабкі, такі нерозвинені, в їх головах лише танці, вбрання та кавалери, вони не можуть і не хочуть приймати жодного рішення без чоловіків, не цікавляться війною. Натомість, якщо прочитати трохи далі, то епізоди, коли жіноцтво, на чолі з самою Скарлет, стикається з необхідністю виживати і вигризати своє життя, повністю заперечують попередні твердження.
Ці маленькі дрібні епізоди створюють картину того, що жінки можуть усе. Ось пещена Скарлет з останніх сил тиняється чужими маєтками в пошуках городини, ось Мелані, все ще квола після пологів, виходить з шаблею захищати свій дім від мародерів, ось бабуся Фонтейн виганяє невістку з онукою на плантації, очоливши їх, бо в часи скрути немає "неблагородної праці", ось міська пліткарка леді Меррівезер, повернувшись до спаленої Атланти, першою мчить з тачкою збирати цеглу для відбудови свого дому. Хто як не вони? Зманіжені південні панянки, які не бували на сонці без вуалі чи парасольки тепер орють поля та доять корів.
Я вважаю, що, враховуючи особливості того часу й місця, коли Марґарет Мітчел писала свій єдиний, до речі, роман, вона вже думала у вірному напрямку і хотіла показати це як уміла.
Саме тому мені здається смішним, що в примітивних книжечках про стосунки не-такої-як-всі дівчини і поганого хлопця можуть засуджувати "Звіяні вітром" за рожевошмаркльовість.
Цікавий факт: у перекладі видання за 1992 рік присутнє слово "капець" у значенні "от лайно". Я чомусь думала, що це слово молодше.
Як завжди, мені цікаво, що думаєте про "Звіяних вітром" ви. Пишіть у чатік або в особисті повідомлення.
Сьогодні зрозуміла, що Grumpy_readerka вже існує більше ніж рік, бо у Ліни Василівни День народження, а я вже писала тут про свою ніжну любов до збірки "Триста поезій".
Вибачте, що я така непостійна в дописах, я буду намагатися стати регулярнішою, але справи складаються так, що я пишу сюди або коли я в захваті, або коли сильно горить дупа, або я над чимось задумалася.
Останнім часом нічого не писала, бо спіймала сильне книжкове похмілля від "Звіяних вітром", потім залипла на серіал, але зараз повертаюся у форму з "П'ять четвертинок апельсина" від Джоан Гарріс. А, ще була "Відьми за кордоном" від Пратчетта, але про Пратчетта завжди розказувати важкувато, бо якщо людина вже його читала, то що тут ще розказувати, а якщо не читала, то дуже важко якось передати цю диватість і свій абсолютний захват.
Якщо що, я не помилилася, а хотіла використати саме слово "диватість", це з "Аліси в Країни Див", де є фраза "все диватіше і диватіше". Саму історію про Алісу я не люблю, а от оці всі фразочки з неї - чарівні.
Здається, я знову заблукала в своїх думках, але що вже. Дякую, що читаєте. Дякую, що реагуєте, в чаті чи без нього.
П.С. Підкиньте дровішок, порадивши щось з сучукрліту. Головна умова: там має бути сюжет.
Вибачте, що я така непостійна в дописах, я буду намагатися стати регулярнішою, але справи складаються так, що я пишу сюди або коли я в захваті, або коли сильно горить дупа, або я над чимось задумалася.
Останнім часом нічого не писала, бо спіймала сильне книжкове похмілля від "Звіяних вітром", потім залипла на серіал, але зараз повертаюся у форму з "П'ять четвертинок апельсина" від Джоан Гарріс. А, ще була "Відьми за кордоном" від Пратчетта, але про Пратчетта завжди розказувати важкувато, бо якщо людина вже його читала, то що тут ще розказувати, а якщо не читала, то дуже важко якось передати цю диватість і свій абсолютний захват.
Якщо що, я не помилилася, а хотіла використати саме слово "диватість", це з "Аліси в Країни Див", де є фраза "все диватіше і диватіше". Саму історію про Алісу я не люблю, а от оці всі фразочки з неї - чарівні.
Здається, я знову заблукала в своїх думках, але що вже. Дякую, що читаєте. Дякую, що реагуєте, в чаті чи без нього.
П.С. Підкиньте дровішок, порадивши щось з сучукрліту. Головна умова: там має бути сюжет.
Таку нервову особу як я щоразу вибішує, коли замість читання доводиться вмикати калькулятор в голові. Агов, як можна нормально сприймати текст, якщо потрібно постійно відволікатися, аби перевести фути в метри, милі в кілометри, акри в метри квадратні, дюйми і ярди в сантиметри?! На цій сторінці явно бракує температурних показників і морських миль.
Переживательне
Окрім того, що я переживаю за долю книговидавництва в Україні загалом, мені вельми тривожно за книги, які я розраховувала почитати найближчим часом, а тепер не зовсім зрозуміло, що воно буде. Зараз розкажу які.
1) Друга частина історії про Леобург від Ірини Грабовської, яка мала б потішити нас цього року. "Остання війна імперій", де ми маємо взнати, чим там усе закінчиться (і чи закінчиться?).
2) Продовження "Аркану вовків" від Павла Дерев'янка. На другу книгу був уже відкритий передпродаж, я замовила, тепер можу лише схрещувати пальчики, аби її якнайшвидше отримати.
3) Книголав ще навіть не анонсували ніде (здається) другу книгу про Ведмеже місто від Бакмана, але мені дуже хочеться, щоб український переклад для неї з'явився.
4) Террі Пратчетт у ВСЛ. Востаннє я чула, що планують продовжувати серію в листопаді минулого року, коли мила дівчина по телефону казала, що десь в березні вони відкриють нову підписку, але з тих пір багато води утекло. І березень вже майже закінчився.
5) Джо Аберкромбі, Патрік Ротфус і Робін Гобб від КСД. Це видавництво і так ненадійні товариші, коли стосується видання серій, тому лишається просто вірити і чекати, що фентезі українською не вмре і не загине.
6) Перевидання Дяченків від Фоліо. Вони і так з ними щось загальмували, але я все ще тішу себе сподіванням, що зберу собі їх всі.
7) Серія від Джонатана Страуда про мисливців за привидами. Мені воно подобається набагато більше за "Бартімеуса", тож було б кльово почитати ще.
8) Сага, Сендмен і Казки від "Рідної мови". Я не надто сильна в коміксах, але ці трі серії збираю, бо вони кайфові.
Впевнена, що ще є багато книжок, які я не згадала, або про які мені навіть невідомо, але вони круті і мають бути видані. Розкажіть, за що хвилюєтеся ви?
Окрім того, що я переживаю за долю книговидавництва в Україні загалом, мені вельми тривожно за книги, які я розраховувала почитати найближчим часом, а тепер не зовсім зрозуміло, що воно буде. Зараз розкажу які.
1) Друга частина історії про Леобург від Ірини Грабовської, яка мала б потішити нас цього року. "Остання війна імперій", де ми маємо взнати, чим там усе закінчиться (і чи закінчиться?).
2) Продовження "Аркану вовків" від Павла Дерев'янка. На другу книгу був уже відкритий передпродаж, я замовила, тепер можу лише схрещувати пальчики, аби її якнайшвидше отримати.
3) Книголав ще навіть не анонсували ніде (здається) другу книгу про Ведмеже місто від Бакмана, але мені дуже хочеться, щоб український переклад для неї з'явився.
4) Террі Пратчетт у ВСЛ. Востаннє я чула, що планують продовжувати серію в листопаді минулого року, коли мила дівчина по телефону казала, що десь в березні вони відкриють нову підписку, але з тих пір багато води утекло. І березень вже майже закінчився.
5) Джо Аберкромбі, Патрік Ротфус і Робін Гобб від КСД. Це видавництво і так ненадійні товариші, коли стосується видання серій, тому лишається просто вірити і чекати, що фентезі українською не вмре і не загине.
6) Перевидання Дяченків від Фоліо. Вони і так з ними щось загальмували, але я все ще тішу себе сподіванням, що зберу собі їх всі.
7) Серія від Джонатана Страуда про мисливців за привидами. Мені воно подобається набагато більше за "Бартімеуса", тож було б кльово почитати ще.
8) Сага, Сендмен і Казки від "Рідної мови". Я не надто сильна в коміксах, але ці трі серії збираю, бо вони кайфові.
Впевнена, що ще є багато книжок, які я не згадала, або про які мені навіть невідомо, але вони круті і мають бути видані. Розкажіть, за що хвилюєтеся ви?
Недочитане
Ненавиджу лишати недочитані книжки, але якось так вийшло, що "Друга стать" Сімони де Бовуар була розпочата аж у жовтні 2018 року (господи, в іншому житті), а закінчена досі не була. І цікаво ж читалася, не знаю чому так. Сподіваюся, що колись завершу, треба тільки від пилу протерти.
А у вас є таке читане-недочитане, але з мріями дочитати? Розкажіть.
Ненавиджу лишати недочитані книжки, але якось так вийшло, що "Друга стать" Сімони де Бовуар була розпочата аж у жовтні 2018 року (господи, в іншому житті), а закінчена досі не була. І цікаво ж читалася, не знаю чому так. Сподіваюся, що колись завершу, треба тільки від пилу протерти.
А у вас є таке читане-недочитане, але з мріями дочитати? Розкажіть.
#книги_шукають_дім на часі!
"Промінь", Дяченки, видавництво "Фоліо", 2019 рік
Ціна: 80 грн
https://folio.com.ua/books/Promin
"Королева пустелі", Джоржина Говелл, видавництво "Наш Формат", 2016 рік
Ціна: 110 грн
https://nashformat.ua/products/koroleva-pusteli-702853
"Моя найдорожча", Ґебріел Теллент, видавництво "Віват", 2019 рік
Ціна: 110 грн
https://vivat-book.com.ua/moya-naydorozhcha.html
"І тим, що в гробах", Андрій Бондар, видавництво ВСЛ, 2016 рік
Ціна: 25 грн
https://starylev.com.ua/i-tym-shcho-v-grobah
Ціну можемо обговорити приватно, я готова до дискусії. Писати сюди - @daariach. Не соромтесь.
"Промінь", Дяченки, видавництво "Фоліо", 2019 рік
Ціна: 80 грн
https://folio.com.ua/books/Promin
"Королева пустелі", Джоржина Говелл, видавництво "Наш Формат", 2016 рік
Ціна: 110 грн
https://nashformat.ua/products/koroleva-pusteli-702853
"Моя найдорожча", Ґебріел Теллент, видавництво "Віват", 2019 рік
Ціна: 110 грн
https://vivat-book.com.ua/moya-naydorozhcha.html
"І тим, що в гробах", Андрій Бондар, видавництво ВСЛ, 2016 рік
Ціна: 25 грн
https://starylev.com.ua/i-tym-shcho-v-grobah
Ціну можемо обговорити приватно, я готова до дискусії. Писати сюди - @daariach. Не соромтесь.
Усі демони сучукрліту
Якби ви тільки знали, як я люблю молодих авторів сучасної української літератури! Чи є в них пристрасніші фанатки? Чи чекає хтось на нові твори сильніше? Чи вірить в них хтось більше? Тільки вірою у краще можна пояснити той факт, що я, знаючи, що нічого доброго з цього не вийде, читаю це. Якщо без жартів, слідкування за літературним сучасним процесом приносить мені задоволення. Споживання плодів цього процесу, себто, книжок, такого задоволення, на жаль, не приносить.
Тільки відшуміла "Дівчинка, яку ми вбили", як Поліна Кулакова презентує нову книгу. Написану, зверніть увагу, за ДВА місяці. ДВА МІСЯЦІ, КАРЛЕ! Анотація обіцяє нам гостросоціальну історію про неблагополучні родини. У передмові Поліна ділиться з читачами, що її власне дитинство не було безхмарним, але події з книжки у реальності не відбувалися.
Перша річ, яка прямо таки кидається в очі: з читача вичавляюють жалощі. Я регулярно чіплялася за слова, що підкреслюють вразливість дев'ятирічної Лесі: тоненькі пальчики, прозорі оченята, худенькі ніжки. Це могло б нормально працювати, якби таких штук було б менше, і якби подібне було відсутнє в розділах, де читачі сприймають світу через призму Лесиного сприйняття. Тобто, дев'ятирічні діти навряд думають про себе як суміш пальчиків, оченят, ноженят.
Умовно книгу можна поділити на дві частини, дія в яких відбувається паралельно: життя Лесиної родини та розслідування вбивства. Частина з Лесею видалася мені цікавішою, бо сторінки з поліціянтами хотілося прогортати і забути: багато імен для персонажів, які не грають жодної ролі для сюжету, обірвані лінії стосунків, початок яких нам авторка показує, щоб потім ніколи не згадати.
Дуже дивним мені здалося протиставлення розпусти в родині і прекрасне життя з суворим татом беркутівцем, який поїхав фігачити людей на Майдан і потім зник безвісти. Спойлерну трохи, що авторка знаходить йому виправдання на останніх сторінках книги, але навіщо це взагалі було? Від фрази, що "старший син боявся тата, зовсім крихітна Леся не наважувалася вередувати при ньому, а мама ніколи б не наважилася закурити" мене аж трохи пересмикує. Чудова формула родинного щастя, дуже дякую. І це подається нормальним і правильним.
Не подумайте, що я вважаю тему родинного насильства не вартою уваги. Це дуже болить нашому суспільству. Про це треба говорити і шукати якісь виходи з ситуації, тоді як у книжці виходи відсутні. Мама Лесиної подруги забороняє Лесі спілкувати з дочкою, поліція не отримує заяви від матері, бібліотекарка вчить читати молитву (хоча заради справедливості її можна сприйняти як людину, що дає малій надію), класна керівниця брата викликає соцпрацівницю, яка тікає з квартири ледь не побита вітчимом Лесі. Вузол сюжету розв'язується через трагедію, але я не отримую відповіді. По усім усюдам ця книга транслюється з меседжем "не будьте байдужими", але як саме можна допомогти? Насправді я забагато хочу від худліту, але шкода, що тут не було персонажа, з котрим можна було б асоціювати себе людині, котра справді не хоче бути осторонь.
Текст читається легко і швидко, але мене засмучують розкриття героїв через описи, а не через вчинки. Таке роблять в чернетці, а це ж уже готовий текст, який рекламується і продається! Який хвалять букблогерки! Якому пише передмову Дара Корній (тут я стібусь, звичайно, бо вже виробила правило, що жодну книжку, де є прізвище Корній, не можна сприймати всерйоз)!
Якщо підсумовувати всі мої враження, то це була неякісна історія на дуже важливу тему. Можна сказати, що авторка пройшлася по верхам, не заглиблюючись в якісь глибокі психологічні переживання (наприклад, на останніх сторінках ми дізнаємося, що брат Лесі дуже переживав, що його батько вбивця з Майдану, хоча раніше про це і мови не йшло). Було б круто, аби я помилялася, і ця книжка справді виконає важливу соціальну місію, зверне увагу байдужих на проблему, достукається до душ.
П.С. Не можу мовчати про помилку в примітках. Інформацію про книжку "Таємничий сад" скопіювали з української Вікі, де кажуть, що там є елементи фентезі і надприродного. Неправда і обман!
Якби ви тільки знали, як я люблю молодих авторів сучасної української літератури! Чи є в них пристрасніші фанатки? Чи чекає хтось на нові твори сильніше? Чи вірить в них хтось більше? Тільки вірою у краще можна пояснити той факт, що я, знаючи, що нічого доброго з цього не вийде, читаю це. Якщо без жартів, слідкування за літературним сучасним процесом приносить мені задоволення. Споживання плодів цього процесу, себто, книжок, такого задоволення, на жаль, не приносить.
Тільки відшуміла "Дівчинка, яку ми вбили", як Поліна Кулакова презентує нову книгу. Написану, зверніть увагу, за ДВА місяці. ДВА МІСЯЦІ, КАРЛЕ! Анотація обіцяє нам гостросоціальну історію про неблагополучні родини. У передмові Поліна ділиться з читачами, що її власне дитинство не було безхмарним, але події з книжки у реальності не відбувалися.
Перша річ, яка прямо таки кидається в очі: з читача вичавляюють жалощі. Я регулярно чіплялася за слова, що підкреслюють вразливість дев'ятирічної Лесі: тоненькі пальчики, прозорі оченята, худенькі ніжки. Це могло б нормально працювати, якби таких штук було б менше, і якби подібне було відсутнє в розділах, де читачі сприймають світу через призму Лесиного сприйняття. Тобто, дев'ятирічні діти навряд думають про себе як суміш пальчиків, оченят, ноженят.
Умовно книгу можна поділити на дві частини, дія в яких відбувається паралельно: життя Лесиної родини та розслідування вбивства. Частина з Лесею видалася мені цікавішою, бо сторінки з поліціянтами хотілося прогортати і забути: багато імен для персонажів, які не грають жодної ролі для сюжету, обірвані лінії стосунків, початок яких нам авторка показує, щоб потім ніколи не згадати.
Дуже дивним мені здалося протиставлення розпусти в родині і прекрасне життя з суворим татом беркутівцем, який поїхав фігачити людей на Майдан і потім зник безвісти. Спойлерну трохи, що авторка знаходить йому виправдання на останніх сторінках книги, але навіщо це взагалі було? Від фрази, що "старший син боявся тата, зовсім крихітна Леся не наважувалася вередувати при ньому, а мама ніколи б не наважилася закурити" мене аж трохи пересмикує. Чудова формула родинного щастя, дуже дякую. І це подається нормальним і правильним.
Не подумайте, що я вважаю тему родинного насильства не вартою уваги. Це дуже болить нашому суспільству. Про це треба говорити і шукати якісь виходи з ситуації, тоді як у книжці виходи відсутні. Мама Лесиної подруги забороняє Лесі спілкувати з дочкою, поліція не отримує заяви від матері, бібліотекарка вчить читати молитву (хоча заради справедливості її можна сприйняти як людину, що дає малій надію), класна керівниця брата викликає соцпрацівницю, яка тікає з квартири ледь не побита вітчимом Лесі. Вузол сюжету розв'язується через трагедію, але я не отримую відповіді. По усім усюдам ця книга транслюється з меседжем "не будьте байдужими", але як саме можна допомогти? Насправді я забагато хочу від худліту, але шкода, що тут не було персонажа, з котрим можна було б асоціювати себе людині, котра справді не хоче бути осторонь.
Текст читається легко і швидко, але мене засмучують розкриття героїв через описи, а не через вчинки. Таке роблять в чернетці, а це ж уже готовий текст, який рекламується і продається! Який хвалять букблогерки! Якому пише передмову Дара Корній (тут я стібусь, звичайно, бо вже виробила правило, що жодну книжку, де є прізвище Корній, не можна сприймати всерйоз)!
Якщо підсумовувати всі мої враження, то це була неякісна історія на дуже важливу тему. Можна сказати, що авторка пройшлася по верхам, не заглиблюючись в якісь глибокі психологічні переживання (наприклад, на останніх сторінках ми дізнаємося, що брат Лесі дуже переживав, що його батько вбивця з Майдану, хоча раніше про це і мови не йшло). Було б круто, аби я помилялася, і ця книжка справді виконає важливу соціальну місію, зверне увагу байдужих на проблему, достукається до душ.
П.С. Не можу мовчати про помилку в примітках. Інформацію про книжку "Таємничий сад" скопіювали з української Вікі, де кажуть, що там є елементи фентезі і надприродного. Неправда і обман!
Склала сьогодні в стосики усі (кількох бракує плюс е-буки) книжки, придбані з початку карантину. Майже відчула себе міською божевільною, яка замість котів збирає книги.
Поради від критикиці всія укрліту. Раз посміялася я, може посмієтесь і ви.
Фан факт: у один допис в ТГ не вмістяться 5 тисяч знаків. Моя межа - 4096.
Фан факт: у один допис в ТГ не вмістяться 5 тисяч знаків. Моя межа - 4096.
"Тенета війни"
Я дуже рідко чекаю на вихід якоїсь певної книжки. Зазвичай у мене не виникає проблеми, що почитати, тому ставлення до виходу нових частин спокійне. Вийшла? Добре. Ще не вийшла? Нічого. "Тенета війни" я дуже чекала. ДУЖЕ. Чекала і переживала, бо продовження не завжди бувають вдалими. А раптом це буде гірше? А раптом мені не сподобається?..
Події книги відбуваються за сім років після "Аркану вовків". Даремно сподіватися, що ці сім років були легкими для головних героїв, адже їхня служба в Ордені продовжується. Тепер це не романтичні та трохи наївні хлопчиськи, які впевнені, що за потреби зможуть змінити світ, а дорослі чоловіки з розчаруваннями, набитими ґулями і непростим життєвим досвідом. Сам Орден теж переживає важкі часи, адже остання війна суттєво прорідила його лави. Більш того, стараннями православної церкви і таємної варти саме існування Ордену ставиться під загрозу, тим часом як зовнішні вороги Українського Гетьманату поводять себе все нахабніше.
Провідна тема цього роману - посттравматичний синдром. Затиснуті між війнами, герої вимушені так-сяк поратися зі своїми демонами. Хтось божеволіє на самоті, хтось тікає на саме дно, намагаючись здійснити мрію, хтось втрачає віру в ідеали, а хтось сподівається побудувати нове життя, не помічаючи відсутності надійного фундаменту.
У "Тенетах..." читачі мають змогу побачити більше шматочків цього світу, вийти за межі Гетьманату, познайомитися з іншими надприродними створіннями. Автор пропонує нам навіть подорож дирижаблем!
Не можу не відмітити, що книга перегукується з попередньою частиною: перший і останній розділи симетричні "Аркану...", хоча несуть у собі, можна сказати, протилежний сенс.
Тут все ще багато жартів, але сам тон роману став дорослішим, серйознішим, важчим. Я б навіть сказала, що пахне безнадією, але персонажі оптимістичніші за мене. Вони заплуталися у тенетах воєн: тих, що були, що точаться зараз, що скоро почнуться, але з Вовчої стежки не зійдеш, їм є за що битися.
Мені забракло розкритих жіночих персонажів, хоча вони присутні, доволі цікаві і різноманітні. Покладаю надії, що в третій частині для них знайдеться більше місця.
Улюбленим моїм епізодом став день весілля одного з персонажів. День, коли друзі змогли зібратися разом. День, коли нарешті вдалося створити щось нове, а не зруйнувати існуюче. День, коли ті, кого любиш, ще живі. День, коли помилки не стали непоправними.
Круто, що автор не боїться показувати персонажів з їх темного боку. Кажучи темного, я маю на увазі справді темного. Вони не ідеальні, вони роблять жахливі речі, але, як читачка, я все одно уболіваю і хвилююся за них.
Отже, чи сподобалося мені? Так, дуже, я проковтнула книжку за один день (а це занадто навіть для такої book nerd як я) і засмутилася, коли сторінки раптом перестали перегортатися. Це точно не гірше за попередню частину, це просто по-іншому. Я б дуже хотіла, аби цю історію прочитали якомога більше людей, бо це правда якісне продумане фентезі. Рекомендую.
Фан факт: герої ненав'язливо попхикують люльками з коноплею.
Фан факт2: у книжці була захована листівочка з ілюстрацією.
Я дуже рідко чекаю на вихід якоїсь певної книжки. Зазвичай у мене не виникає проблеми, що почитати, тому ставлення до виходу нових частин спокійне. Вийшла? Добре. Ще не вийшла? Нічого. "Тенета війни" я дуже чекала. ДУЖЕ. Чекала і переживала, бо продовження не завжди бувають вдалими. А раптом це буде гірше? А раптом мені не сподобається?..
Події книги відбуваються за сім років після "Аркану вовків". Даремно сподіватися, що ці сім років були легкими для головних героїв, адже їхня служба в Ордені продовжується. Тепер це не романтичні та трохи наївні хлопчиськи, які впевнені, що за потреби зможуть змінити світ, а дорослі чоловіки з розчаруваннями, набитими ґулями і непростим життєвим досвідом. Сам Орден теж переживає важкі часи, адже остання війна суттєво прорідила його лави. Більш того, стараннями православної церкви і таємної варти саме існування Ордену ставиться під загрозу, тим часом як зовнішні вороги Українського Гетьманату поводять себе все нахабніше.
Провідна тема цього роману - посттравматичний синдром. Затиснуті між війнами, герої вимушені так-сяк поратися зі своїми демонами. Хтось божеволіє на самоті, хтось тікає на саме дно, намагаючись здійснити мрію, хтось втрачає віру в ідеали, а хтось сподівається побудувати нове життя, не помічаючи відсутності надійного фундаменту.
У "Тенетах..." читачі мають змогу побачити більше шматочків цього світу, вийти за межі Гетьманату, познайомитися з іншими надприродними створіннями. Автор пропонує нам навіть подорож дирижаблем!
Не можу не відмітити, що книга перегукується з попередньою частиною: перший і останній розділи симетричні "Аркану...", хоча несуть у собі, можна сказати, протилежний сенс.
Тут все ще багато жартів, але сам тон роману став дорослішим, серйознішим, важчим. Я б навіть сказала, що пахне безнадією, але персонажі оптимістичніші за мене. Вони заплуталися у тенетах воєн: тих, що були, що точаться зараз, що скоро почнуться, але з Вовчої стежки не зійдеш, їм є за що битися.
Мені забракло розкритих жіночих персонажів, хоча вони присутні, доволі цікаві і різноманітні. Покладаю надії, що в третій частині для них знайдеться більше місця.
Улюбленим моїм епізодом став день весілля одного з персонажів. День, коли друзі змогли зібратися разом. День, коли нарешті вдалося створити щось нове, а не зруйнувати існуюче. День, коли ті, кого любиш, ще живі. День, коли помилки не стали непоправними.
Круто, що автор не боїться показувати персонажів з їх темного боку. Кажучи темного, я маю на увазі справді темного. Вони не ідеальні, вони роблять жахливі речі, але, як читачка, я все одно уболіваю і хвилююся за них.
Отже, чи сподобалося мені? Так, дуже, я проковтнула книжку за один день (а це занадто навіть для такої book nerd як я) і засмутилася, коли сторінки раптом перестали перегортатися. Це точно не гірше за попередню частину, це просто по-іншому. Я б дуже хотіла, аби цю історію прочитали якомога більше людей, бо це правда якісне продумане фентезі. Рекомендую.
Фан факт: герої ненав'язливо попхикують люльками з коноплею.
Фан факт2: у книжці була захована листівочка з ілюстрацією.
Якщо вам хочеться щось з цих книжок, то запропонуйте свою ціну і забирайте. Їм дуже потрібні нові власники.
"Вежа блазнів" або читання з перепонами
Тяжкувато підтримувати образ затятої читачки, котра пише про книги, читаючи два тижні поспіль один роман. Більш того, в моїх амбітних планах прочитати всю "Гуситську трилогію" Сапковського не роблячи перерв між частинами, тому я лупаю сю скалу як заповідалося. Чекати, доки я дочитаю всі три товстунця було б надто довго, тому спробую розповісти принаймні про першу частину.
Події відбуваються у Шльонську 1421 року. Головний герой - шляхтич, медик і трошки чарівник - молодий Рейнмар де Беляу встрягає в проблеми, коли брати чоловіка його коханки ловлять їх на любовному ложе у вельми недвозначній ситуації. Тікаючи від помсти, він вплутується в ще більші біди, його переслідують розбійники, князі, демони та інквізиція. У вимушених мандрах Рейнмара супроводжують шельмуватий Шарлей та дуже загадковий Самсон Медок. На фоні відбувається протистояння католицької церкви та гуситів, що виборюють собі право причащатися як їм хочеться, а до того ж планують позбавити святих отців земних розкошів. Як можна здогадатися, перспектива позбавлення привілеїв священників лякає набагато більше, ніж особливості причастя десь у Чехії.
Дуже важко, звичайно, не порівнювати "Вежу блазнів" із Відьмаком, принаймні мені не вдалося повністю абстрагуватися від найвідомішого твору пана Сапковського, але очікувати великої подібності не варто. Це окремий пригодницький роман з історичними постатями та подіями, але з вкрапленнями магії. Загальний тон тексту подібний до Відьмака: хороші описи бойових сцен, високий рівень натуралістичності описаного, жарти про гівно і секс.
Круто було зустрітися з молодим Гутенбергом (винахідником друкарського верстата), який відчайдушно намагається знайти грошей для свого стартапу. Герої провадять дуже цікаву дискусію про те, чи зайде цей винахід простому народу та чого він більше принесе: добра чи зла, але зрештою сходяться на тому, що спонсорувати Гутенберга надто ризиковано, як для людей, що займаються комерцією.
Також мені дуже припала до душі сцена відьомського шабашу, де всі можливі і неможливі істоти Шльонська зібралися з приводу осіннього рівнодення, аби вшанувати Ліліт актом любові і блаженства. Себто, оргією. Я щоразу дивуюся як Сапковському вдається створювати таку атмосферу, наче це я сама ходжу між вогнищами з кубком чогось алкогольного і обираю з ким проведу сьогоднішню ніч.
Особисто мені було важкувато читати книгу за рахунок насиченності другорядними персонажами та різноманітними архаїзмами. Так, вони всі пояснюються у примітках, але, наприклад, визначення моргенштерна стрічається на 17 сторінці, а потім лицар дістає його на 75 - і я така: еее, а що це таке? Так само і з висловами латинкою. Я розумію, що це мої проблеми, але де ще мені на них поскаржитися як не на власному каналі?
Було малувато жінок. Якщо рахувати героїнь з іменами, які з'являлися більш ніж два рази, то число вийде до прикрості малим. У Відьмаку (не порівнюй, чуєш, зупинись!) все таки з репрезентацією жіночих персонажів та їх участю в подіях становище було кращим.
Мені сподобалася ця історія, мені сподобалися персонажі, мені сподобався гумор. Чи буду я читати далі? Вже почала, хоча планувала передихнути. Лишайтеся на лінії.
П.С. Обкладинка у видання від КСД максимально всрата. Мені так і не вдалося ідентифікувати діда, що сидить на троні.
Тяжкувато підтримувати образ затятої читачки, котра пише про книги, читаючи два тижні поспіль один роман. Більш того, в моїх амбітних планах прочитати всю "Гуситську трилогію" Сапковського не роблячи перерв між частинами, тому я лупаю сю скалу як заповідалося. Чекати, доки я дочитаю всі три товстунця було б надто довго, тому спробую розповісти принаймні про першу частину.
Події відбуваються у Шльонську 1421 року. Головний герой - шляхтич, медик і трошки чарівник - молодий Рейнмар де Беляу встрягає в проблеми, коли брати чоловіка його коханки ловлять їх на любовному ложе у вельми недвозначній ситуації. Тікаючи від помсти, він вплутується в ще більші біди, його переслідують розбійники, князі, демони та інквізиція. У вимушених мандрах Рейнмара супроводжують шельмуватий Шарлей та дуже загадковий Самсон Медок. На фоні відбувається протистояння католицької церкви та гуситів, що виборюють собі право причащатися як їм хочеться, а до того ж планують позбавити святих отців земних розкошів. Як можна здогадатися, перспектива позбавлення привілеїв священників лякає набагато більше, ніж особливості причастя десь у Чехії.
Дуже важко, звичайно, не порівнювати "Вежу блазнів" із Відьмаком, принаймні мені не вдалося повністю абстрагуватися від найвідомішого твору пана Сапковського, але очікувати великої подібності не варто. Це окремий пригодницький роман з історичними постатями та подіями, але з вкрапленнями магії. Загальний тон тексту подібний до Відьмака: хороші описи бойових сцен, високий рівень натуралістичності описаного, жарти про гівно і секс.
Круто було зустрітися з молодим Гутенбергом (винахідником друкарського верстата), який відчайдушно намагається знайти грошей для свого стартапу. Герої провадять дуже цікаву дискусію про те, чи зайде цей винахід простому народу та чого він більше принесе: добра чи зла, але зрештою сходяться на тому, що спонсорувати Гутенберга надто ризиковано, як для людей, що займаються комерцією.
Також мені дуже припала до душі сцена відьомського шабашу, де всі можливі і неможливі істоти Шльонська зібралися з приводу осіннього рівнодення, аби вшанувати Ліліт актом любові і блаженства. Себто, оргією. Я щоразу дивуюся як Сапковському вдається створювати таку атмосферу, наче це я сама ходжу між вогнищами з кубком чогось алкогольного і обираю з ким проведу сьогоднішню ніч.
Особисто мені було важкувато читати книгу за рахунок насиченності другорядними персонажами та різноманітними архаїзмами. Так, вони всі пояснюються у примітках, але, наприклад, визначення моргенштерна стрічається на 17 сторінці, а потім лицар дістає його на 75 - і я така: еее, а що це таке? Так само і з висловами латинкою. Я розумію, що це мої проблеми, але де ще мені на них поскаржитися як не на власному каналі?
Було малувато жінок. Якщо рахувати героїнь з іменами, які з'являлися більш ніж два рази, то число вийде до прикрості малим. У Відьмаку (не порівнюй, чуєш, зупинись!) все таки з репрезентацією жіночих персонажів та їх участю в подіях становище було кращим.
Мені сподобалася ця історія, мені сподобалися персонажі, мені сподобався гумор. Чи буду я читати далі? Вже почала, хоча планувала передихнути. Лишайтеся на лінії.
П.С. Обкладинка у видання від КСД максимально всрата. Мені так і не вдалося ідентифікувати діда, що сидить на троні.
"Чар Марока"
Про цю книжку дуже хочеться сказати "перший український тревелог", але страшним зусиллям волі втримаюся від таких слів. Читання про подорожі в наші карантинні часи - це окремий вид збочення, але з іншого боку більше особливо нічого не лишається.
Важко починати говорити про книги Софії Яблонської, не сказавши кілька слів про саму Софію. Лишу під постом ліночку на статтю про неї, але, якщо вам ліньки читати, то просто знайте, що це була дуже неординарна і яскрава жінка з чіткою проукраїнською позицією: письменниця, кінооператорка, фотографиня, мандрівниця, що здійснила навколосвітню подорож. І все це у 30-х роках минулого століття.
Її перший тревелог - збірка історій про подорожі - "Чар Марока" вийшов у 1932 році. Звичайно, книги тих часів я не маю, натомість "Родовід" потішив надзвичайно красивим перевиданням у 2018 році. Серйозно, ця книга - витвір мистецтва.
Для Софії Яблонської мандрівка до Марокко (січень-квітень 1929 р.) стала визначальною для всього подальшого життя, бо саме під час неї жінка зрозуміла, чим хоче займатися насправді.
Першим читачем текстів майбутнього роману став Володимир Винниченко, який нещадно критикував Софію за мовні помилки та персоналізованість оповіді, що, втім, не надто заважало Софії писати далі. Ці її оповідки справді дуже яскраві, особисті, передають широкий спектр емоцій від побаченого.
Подорож Софії у Марокко - це подорож у світ, якого вже не існує. Подорож у минуле, барвисте, гаряче, навіть задушливе. Французька колоніальна влада у Марокко ще не настільки міцна, європейська мода перемішується з місцевим колоритом. Софія ділиться своїми враженнями від виступів ковтачів вогню, гадюкоїдів, танцюристів і байкарів.
Більш того, зачарувавши каїда (намісника султана), вона отримує унікальний шанс познайомитися з його гаремом, бо, очевидно, що мандрівників-чоловіків туди ніколи б не пустили. Саме під час зустрічі з каїдом Софія трохи втомлено пише: "Я стала пояснювати йому ріжниці між нами та руськими. Нарисувала мапу України та її сусідніх країн, щоб він краще зрозумів її положення... Ці всі пояснення я знаю краще як молитву, бо частенько трапляється мені повторювати їх французам та іншим чужинцям, що нічого не знають про наше існування...".
Не втрачає шансу Софія на небезпечну поїздку на території, непідконтрольні французам, аби краще познайомитися з культурою і побутом місцевого населення. Вона ставиться до автохтонів з великою повагою і наївно-дитячим захватом. Певні речі є неприйнятними для неї, але знову за рахунок тієї ж безумовної поваги, вона лишає за ними право на існування.
Це справді було дуже цікаво. Дивовижним чином книга, яка найімовірніше мала стати not my cup of tea підійшла мені просто ідеально. Я обов'язково планую пізніше прочитати дві наступні книги Яблонської про Китай та навколосвітню подорож.
П.С. Для мене лишилося великою загадкою, на яку я поки що не знайшла відповіді, звідки 22-річна Софія бере фінанси на життя в Марокко. Якщо знайду це в якихось мемуарах, то обов'язково розкажу.
Про цю книжку дуже хочеться сказати "перший український тревелог", але страшним зусиллям волі втримаюся від таких слів. Читання про подорожі в наші карантинні часи - це окремий вид збочення, але з іншого боку більше особливо нічого не лишається.
Важко починати говорити про книги Софії Яблонської, не сказавши кілька слів про саму Софію. Лишу під постом ліночку на статтю про неї, але, якщо вам ліньки читати, то просто знайте, що це була дуже неординарна і яскрава жінка з чіткою проукраїнською позицією: письменниця, кінооператорка, фотографиня, мандрівниця, що здійснила навколосвітню подорож. І все це у 30-х роках минулого століття.
Її перший тревелог - збірка історій про подорожі - "Чар Марока" вийшов у 1932 році. Звичайно, книги тих часів я не маю, натомість "Родовід" потішив надзвичайно красивим перевиданням у 2018 році. Серйозно, ця книга - витвір мистецтва.
Для Софії Яблонської мандрівка до Марокко (січень-квітень 1929 р.) стала визначальною для всього подальшого життя, бо саме під час неї жінка зрозуміла, чим хоче займатися насправді.
Першим читачем текстів майбутнього роману став Володимир Винниченко, який нещадно критикував Софію за мовні помилки та персоналізованість оповіді, що, втім, не надто заважало Софії писати далі. Ці її оповідки справді дуже яскраві, особисті, передають широкий спектр емоцій від побаченого.
Подорож Софії у Марокко - це подорож у світ, якого вже не існує. Подорож у минуле, барвисте, гаряче, навіть задушливе. Французька колоніальна влада у Марокко ще не настільки міцна, європейська мода перемішується з місцевим колоритом. Софія ділиться своїми враженнями від виступів ковтачів вогню, гадюкоїдів, танцюристів і байкарів.
Більш того, зачарувавши каїда (намісника султана), вона отримує унікальний шанс познайомитися з його гаремом, бо, очевидно, що мандрівників-чоловіків туди ніколи б не пустили. Саме під час зустрічі з каїдом Софія трохи втомлено пише: "Я стала пояснювати йому ріжниці між нами та руськими. Нарисувала мапу України та її сусідніх країн, щоб він краще зрозумів її положення... Ці всі пояснення я знаю краще як молитву, бо частенько трапляється мені повторювати їх французам та іншим чужинцям, що нічого не знають про наше існування...".
Не втрачає шансу Софія на небезпечну поїздку на території, непідконтрольні французам, аби краще познайомитися з культурою і побутом місцевого населення. Вона ставиться до автохтонів з великою повагою і наївно-дитячим захватом. Певні речі є неприйнятними для неї, але знову за рахунок тієї ж безумовної поваги, вона лишає за ними право на існування.
Це справді було дуже цікаво. Дивовижним чином книга, яка найімовірніше мала стати not my cup of tea підійшла мені просто ідеально. Я обов'язково планую пізніше прочитати дві наступні книги Яблонської про Китай та навколосвітню подорож.
П.С. Для мене лишилося великою загадкою, на яку я поки що не знайшла відповіді, звідки 22-річна Софія бере фінанси на життя в Марокко. Якщо знайду це в якихось мемуарах, то обов'язково розкажу.
Травневе
Тільки зібралася сфотографувати книжки, прочитані за травень, як виявила, що одну з них я вже повернула подрузі, в якої позичала. Лишенько. Насправді я здивована, що книжок виявилося більше одної, бо я так довго читаю "Гуситську трилогію", що складається враження, наче я читала її завжди. І читатиму завжди. Прямо як минулої осені з "Кригою" Яцека Дукая.
Доведеться вам повірити мені на слово, що п'ятою книжкою був роман "Діти Кістки й Крові" від Томі Адеємі, що позиціонується як африканський фентезійний янг-едалт. Африканський колорит там справді присутній, але коли справа доходить до сюжету, то це звичайна янг-едалтова історія про не-таку-як-всі героїню, яку всі хочуть, а вона відважно бореться з соціальною несправедливістю. Це непоганий представник свого жанру, переконана, що свого читача ця трилогія знайде (звичайно, це буде трилогія, а ви як думали), але я очікувала чогось екзотичнішого. Можливо, справа в тому, що авторка народилася і виросла в Америці, тому перебіг подій у книжці дуже типовий.
Про "Чар Марока" Софії Яблонської я вже тут розказувала, про "Вежу Блазнів" Анджея Сапковського теж. Про "Божих воїнів", думаю, розкажу у зв'язці з останньою книгою цієї трилогії.
Третя частина "Саги" така ж класна як і попередні дві: це красиво, це динамічно, це захопливо. Ні секунди не шкодую, що почала їх збирати. Передчуваю солодку мить, коли "Рідна мова" видасть усі томи, я сяду і перечитаю їх поспіль.
Про всяк випадок нагадаю, що до каналу прикручений чат, а також можете написати особисто мені, якщо маєте якісь питання.
Додам інтерактивчику і спитаю скільки прочитали за травень ви ^^
Тільки зібралася сфотографувати книжки, прочитані за травень, як виявила, що одну з них я вже повернула подрузі, в якої позичала. Лишенько. Насправді я здивована, що книжок виявилося більше одної, бо я так довго читаю "Гуситську трилогію", що складається враження, наче я читала її завжди. І читатиму завжди. Прямо як минулої осені з "Кригою" Яцека Дукая.
Доведеться вам повірити мені на слово, що п'ятою книжкою був роман "Діти Кістки й Крові" від Томі Адеємі, що позиціонується як африканський фентезійний янг-едалт. Африканський колорит там справді присутній, але коли справа доходить до сюжету, то це звичайна янг-едалтова історія про не-таку-як-всі героїню, яку всі хочуть, а вона відважно бореться з соціальною несправедливістю. Це непоганий представник свого жанру, переконана, що свого читача ця трилогія знайде (звичайно, це буде трилогія, а ви як думали), але я очікувала чогось екзотичнішого. Можливо, справа в тому, що авторка народилася і виросла в Америці, тому перебіг подій у книжці дуже типовий.
Про "Чар Марока" Софії Яблонської я вже тут розказувала, про "Вежу Блазнів" Анджея Сапковського теж. Про "Божих воїнів", думаю, розкажу у зв'язці з останньою книгою цієї трилогії.
Третя частина "Саги" така ж класна як і попередні дві: це красиво, це динамічно, це захопливо. Ні секунди не шкодую, що почала їх збирати. Передчуваю солодку мить, коли "Рідна мова" видасть усі томи, я сяду і перечитаю їх поспіль.
Про всяк випадок нагадаю, що до каналу прикручений чат, а також можете написати особисто мені, якщо маєте якісь питання.
Додам інтерактивчику і спитаю скільки прочитали за травень ви ^^
928 миль від дому
Книги для підлітків - це завжди про пошук балансу між пригодами і мораллю. Авторці чи автору необхідно створити таку історію, що буде захопливо читатися, але в той же час зможе щось пояснити про цей світ. Я вже трохи виросла з підліткових штанців, але любов до таких книг все одно лишилася.
У черговий раз дякую Всесвіту за е-буки, котрі почало продавати ВСЛ. Книгу "928 миль від дому" англійської письменниці Кім Слейтер я купила саме в електронному форматі, на розпродажі 1+1=3 - і дуже тішуся цьому, Відразу скажу, що мені дуже сподобалося, більш того, я позаздрила англійцям, бо в українській підлітковій літературі такі прості та водночас приємні твори мені не зустрічалися.
Головний герой "928 миль..." - 14-річний Калум, що живе в депресивному районі, де люди народжуються, живуть і помирають, не виходячи за межі цього району. Мама пішла з родини, коли він був ще малим, а тато майже постійно у від'їздах, заробляючи гроші. У Калума є божевільна і абсолютно нездійсненна, як він сам вважає, мрія: писати кіносценарії. Звичайно, такого не трапиться, бо хіба може хлопчисько з робочого району займатися сценаріями? Це прерогатива тих, хто ходить у театральні коледжі, спілкується з режисерами, був у Голівуді... Ні, це точно не про нього.
У школі Калум разом з товаришами - такими ж вихідцями з не надто благополучних родин - знаходить жертву. Слабшого. Того, кого можна цькувати. Ним виявляється однокласник з Польщі - Сергій Журавковскі. Дорослі ж недарма говорять, що у всіх бідах промислового району винні саме вихідці зі Східної Європи. Дикуни, що живуть у лісах і їдять білок. Вони приїжджають, аби жирувати на податках громадян, вони крадуть роботу, у них смішний акцент, а інколи вони - лелечки! - говорять своїми мовами.
Одного дня, повернувшись зі школи, Калум опиняється перед фактом, що батько запросив до них пожити свою подружку разом з сином. Не важко здогадатися, хто саме виявиться цим сином. Так само очевидно, що Калума, який вже звик до своєї вимушеної самостійності і самотності, зовсім не тішить нове сусідство. Ба більше, завтра у школі йому доведеться пояснювати друзям, як так вийшло, що містер Іммі Грант живе у нього.
Це книжка - зовсім не товста - зачіпає дуже багато тем. Ми проживаємо разом з Калумом його сумніви, його страх, його мрії, його вчинки, його образу, його самотність. Якісь друзі виявляються надійними, а якісь просто йдуть з твого життя. Знаходяться люди, готові потурбуватися про тебе, а знаходяться ті, що зраджують.
Мені дуже хочеться розповісти про цю книгу багато, згадати кожен епізод, кожного героя: про психологиню Фрею, що не здається і шукає підходи, про родину з човна, що вимушена кожні два тижні плисти в інше місто, про батька Калума, який старається впорядкувати життя, але виходить не все і не завжди, про матір Сергія, котра вимушена тікати. Це справді хороша насичена історія з правильними посилами.
Фінал здався мені надто щасливим, але я списую це на ті самі "підліткові штанці", що вже замалі, тому пробачаю цю надлишкову оптимістичність. Врешті-решт, хороший кінець зовсім не заважає уявити, що далі життя все ще лишилося складним.
Книги для підлітків - це завжди про пошук балансу між пригодами і мораллю. Авторці чи автору необхідно створити таку історію, що буде захопливо читатися, але в той же час зможе щось пояснити про цей світ. Я вже трохи виросла з підліткових штанців, але любов до таких книг все одно лишилася.
У черговий раз дякую Всесвіту за е-буки, котрі почало продавати ВСЛ. Книгу "928 миль від дому" англійської письменниці Кім Слейтер я купила саме в електронному форматі, на розпродажі 1+1=3 - і дуже тішуся цьому, Відразу скажу, що мені дуже сподобалося, більш того, я позаздрила англійцям, бо в українській підлітковій літературі такі прості та водночас приємні твори мені не зустрічалися.
Головний герой "928 миль..." - 14-річний Калум, що живе в депресивному районі, де люди народжуються, живуть і помирають, не виходячи за межі цього району. Мама пішла з родини, коли він був ще малим, а тато майже постійно у від'їздах, заробляючи гроші. У Калума є божевільна і абсолютно нездійсненна, як він сам вважає, мрія: писати кіносценарії. Звичайно, такого не трапиться, бо хіба може хлопчисько з робочого району займатися сценаріями? Це прерогатива тих, хто ходить у театральні коледжі, спілкується з режисерами, був у Голівуді... Ні, це точно не про нього.
У школі Калум разом з товаришами - такими ж вихідцями з не надто благополучних родин - знаходить жертву. Слабшого. Того, кого можна цькувати. Ним виявляється однокласник з Польщі - Сергій Журавковскі. Дорослі ж недарма говорять, що у всіх бідах промислового району винні саме вихідці зі Східної Європи. Дикуни, що живуть у лісах і їдять білок. Вони приїжджають, аби жирувати на податках громадян, вони крадуть роботу, у них смішний акцент, а інколи вони - лелечки! - говорять своїми мовами.
Одного дня, повернувшись зі школи, Калум опиняється перед фактом, що батько запросив до них пожити свою подружку разом з сином. Не важко здогадатися, хто саме виявиться цим сином. Так само очевидно, що Калума, який вже звик до своєї вимушеної самостійності і самотності, зовсім не тішить нове сусідство. Ба більше, завтра у школі йому доведеться пояснювати друзям, як так вийшло, що містер Іммі Грант живе у нього.
Це книжка - зовсім не товста - зачіпає дуже багато тем. Ми проживаємо разом з Калумом його сумніви, його страх, його мрії, його вчинки, його образу, його самотність. Якісь друзі виявляються надійними, а якісь просто йдуть з твого життя. Знаходяться люди, готові потурбуватися про тебе, а знаходяться ті, що зраджують.
Мені дуже хочеться розповісти про цю книгу багато, згадати кожен епізод, кожного героя: про психологиню Фрею, що не здається і шукає підходи, про родину з човна, що вимушена кожні два тижні плисти в інше місто, про батька Калума, який старається впорядкувати життя, але виходить не все і не завжди, про матір Сергія, котра вимушена тікати. Це справді хороша насичена історія з правильними посилами.
Фінал здався мені надто щасливим, але я списую це на ті самі "підліткові штанці", що вже замалі, тому пробачаю цю надлишкову оптимістичність. Врешті-решт, хороший кінець зовсім не заважає уявити, що далі життя все ще лишилося складним.
