Аудіопровал
Після невдалого ретелінгу Пітер Пена довелося покинути ще й аудіоверсію "Навчитися вчитися" Барбари Оклі, куплену на Абуці.
Я не пробилася далі за перші два розділи, бо, по-перше, відкриття в стилі "всі можуть навчитися математиці" мене не вражають, я і так у це щиро вірую, а, по-друге, я втомилася біситися на фрази штибу: "Гляньте на графік 2а з додатку наприкінці книги". Вважаю, що або твір має бути якимось чином адаптованим до свого формату, або ці додатки, наприклад, мають висилатися на пошту.
Що скажете?
Після невдалого ретелінгу Пітер Пена довелося покинути ще й аудіоверсію "Навчитися вчитися" Барбари Оклі, куплену на Абуці.
Я не пробилася далі за перші два розділи, бо, по-перше, відкриття в стилі "всі можуть навчитися математиці" мене не вражають, я і так у це щиро вірую, а, по-друге, я втомилася біситися на фрази штибу: "Гляньте на графік 2а з додатку наприкінці книги". Вважаю, що або твір має бути якимось чином адаптованим до свого формату, або ці додатки, наприклад, мають висилатися на пошту.
Що скажете?
"Останній спадок" або скільки помилок варто пробачати дебютанту
Перед тим як поділитися враженнями про роман "Останній спадок" Андрія Новіка, я зайшла почитати на Гудрідз, що вже написали розумніші люди. Під одним несхвальним відгуком знайшла ось що: "...дивуємося, що немає української літератури. Якщо б це був його 5-6 роман, то я все розумію, але такі відгуки не додадуть бажання купити книгу його потенційним читачам" - і це мене обурило! По-перше, читачі геть не зобов'язані продавати книги, а, по-друге, чекати 6 роману, щоб нарешті сказати, що автор не дуже вправний у своїй професійній діяльності - безглуздя. Розумію, що подібні слова можуть звучати образливо, але мені взагалі-то теж образливо за свої гроші розчаровуватися у неякісних книжках знову і знову.
Роман "Останній спадок" розповідає нам про викладача історії східних слов'ян Далібора, якому студент приносить дерев'яний куб. Дід студента заповів цей куб Далібору, хоча останній його не знає. Розколупавши куб, Далібор знаходить у ньому шифр із вказівками, яких він вирішує дотримуватися. Потім кров, кишки, гівно, фінал.
У книзі дуже смикана часова лінія. Якщо врахувати, що дія роману триває менше за місяць, то постійні стрибки між 11 вересня, 12 вересня, 5 вересня, 10 вересня, 12 вересня спантеличують і відволікають, бо періодично доводиться відгортувати на початок розділу і згадувати це до крові і кишок, після, під час чи біс його зна коли.
Така сама плутанка виникає з героями, їх тут справді багато. Далібора ми запам'ятали, нехай, але були сцени, де головними діючими персонажами ставали чоловіки Ґреґор і Гарольд, про яких ми майже нічого не знаємо, особливостей вони не мають, фокальність стрибає, тому у мене кладалося враження, що це один дракон на дві голови, що між собою балакають.
Утім, сам Далібор теж дивний. Він подається ідеальним ідеалом, батьком року, розумним, добрим, сильним, відповідальним, а потім якось мимохідь чмирить студента. Насправді Далібор міг би стати засновником фінансової піраміди чи заряджати людям воду через телевізор, бо інші персонажі вірять йому просто так.
Моя улюблениця - колега Далібора, Ірина, яка, знаючи чоловіка менше двох тижнів, вирішує допомагати йому, коли всі докази проти нього, є свідки злочинів, бо у неї колись були подруга і наречений, які потім втекли разом, тому вона не може довіряти людям, але... Стоп, ви теж заплуталися у її мотивації як і я? Що ж, мотивація в "Останньому спадку" вмерла в судомах, автор власноруч забив її осиновий кілок у груди.
У центрі роману за декораціями з життям білих хорватів і викладанням Далібора ховається протистояння підрозділу ФБР і угрупування українських язичників, які ось-ось змінять світ через навернення християн до релігії предків, що почнеться у Львові. Мовляв, якщо Володимир зумів охрестити Русь, чому б не запустити зворотній процес? Я віддаю данину традиціям жанру, де в центрі повинна бути змова світового масштабу, але, вибачте, не можу повірити в реальність плану, навіть якщо дуже стараюся. Частково через те, що нам взагалі не розкрили деталі цього плану; більш того, в нього майже не вірять виконавці!
Проблеми з фемінітивами, транслітерацією і постійні згадки гівна додають тексту специфічного шарму. У книзі є матюки, але вони присутні якось епізодично: то персонажі лаються як чоботарі, то під час максимально стресових подій забувають про цю свою звичку. Нам пояснюють у зносках очевидні речі, наприклад, чому з Борисполя летять літаки, але слово "горокракс" лишають без пояснень. Розумію, що важко повірити, що не всі читали сьому книгу про Гаррі, але раптом такі люди існують?
Відмічу хороше. Книга динамічна, читається швидко, сподобалася сцена між американкою Мелані та її чоловіком, вийшло страхітливо. Приємно помітити відсилку до "Твердині" Кідрука, маленький милий кросовер.
У подяках автор перераховує людей, що вичитували твір, - і я не розумію як ми могли отримати те, що отримали . Книжка справляє враження незавершеної, обірваної, але анонсів другої частини не було. Може й на краще.
Окремий привіт людям, що називають Андрія Новіка "українським Деном Брауном".
Перед тим як поділитися враженнями про роман "Останній спадок" Андрія Новіка, я зайшла почитати на Гудрідз, що вже написали розумніші люди. Під одним несхвальним відгуком знайшла ось що: "...дивуємося, що немає української літератури. Якщо б це був його 5-6 роман, то я все розумію, але такі відгуки не додадуть бажання купити книгу його потенційним читачам" - і це мене обурило! По-перше, читачі геть не зобов'язані продавати книги, а, по-друге, чекати 6 роману, щоб нарешті сказати, що автор не дуже вправний у своїй професійній діяльності - безглуздя. Розумію, що подібні слова можуть звучати образливо, але мені взагалі-то теж образливо за свої гроші розчаровуватися у неякісних книжках знову і знову.
Роман "Останній спадок" розповідає нам про викладача історії східних слов'ян Далібора, якому студент приносить дерев'яний куб. Дід студента заповів цей куб Далібору, хоча останній його не знає. Розколупавши куб, Далібор знаходить у ньому шифр із вказівками, яких він вирішує дотримуватися. Потім кров, кишки, гівно, фінал.
У книзі дуже смикана часова лінія. Якщо врахувати, що дія роману триває менше за місяць, то постійні стрибки між 11 вересня, 12 вересня, 5 вересня, 10 вересня, 12 вересня спантеличують і відволікають, бо періодично доводиться відгортувати на початок розділу і згадувати це до крові і кишок, після, під час чи біс його зна коли.
Така сама плутанка виникає з героями, їх тут справді багато. Далібора ми запам'ятали, нехай, але були сцени, де головними діючими персонажами ставали чоловіки Ґреґор і Гарольд, про яких ми майже нічого не знаємо, особливостей вони не мають, фокальність стрибає, тому у мене кладалося враження, що це один дракон на дві голови, що між собою балакають.
Утім, сам Далібор теж дивний. Він подається ідеальним ідеалом, батьком року, розумним, добрим, сильним, відповідальним, а потім якось мимохідь чмирить студента. Насправді Далібор міг би стати засновником фінансової піраміди чи заряджати людям воду через телевізор, бо інші персонажі вірять йому просто так.
Моя улюблениця - колега Далібора, Ірина, яка, знаючи чоловіка менше двох тижнів, вирішує допомагати йому, коли всі докази проти нього, є свідки злочинів, бо у неї колись були подруга і наречений, які потім втекли разом, тому вона не може довіряти людям, але... Стоп, ви теж заплуталися у її мотивації як і я? Що ж, мотивація в "Останньому спадку" вмерла в судомах, автор власноруч забив її осиновий кілок у груди.
У центрі роману за декораціями з життям білих хорватів і викладанням Далібора ховається протистояння підрозділу ФБР і угрупування українських язичників, які ось-ось змінять світ через навернення християн до релігії предків, що почнеться у Львові. Мовляв, якщо Володимир зумів охрестити Русь, чому б не запустити зворотній процес? Я віддаю данину традиціям жанру, де в центрі повинна бути змова світового масштабу, але, вибачте, не можу повірити в реальність плану, навіть якщо дуже стараюся. Частково через те, що нам взагалі не розкрили деталі цього плану; більш того, в нього майже не вірять виконавці!
Проблеми з фемінітивами, транслітерацією і постійні згадки гівна додають тексту специфічного шарму. У книзі є матюки, але вони присутні якось епізодично: то персонажі лаються як чоботарі, то під час максимально стресових подій забувають про цю свою звичку. Нам пояснюють у зносках очевидні речі, наприклад, чому з Борисполя летять літаки, але слово "горокракс" лишають без пояснень. Розумію, що важко повірити, що не всі читали сьому книгу про Гаррі, але раптом такі люди існують?
Відмічу хороше. Книга динамічна, читається швидко, сподобалася сцена між американкою Мелані та її чоловіком, вийшло страхітливо. Приємно помітити відсилку до "Твердині" Кідрука, маленький милий кросовер.
У подяках автор перераховує людей, що вичитували твір, - і я не розумію як ми могли отримати те, що отримали . Книжка справляє враження незавершеної, обірваної, але анонсів другої частини не було. Може й на краще.
Окремий привіт людям, що називають Андрія Новіка "українським Деном Брауном".
Аттеншен, понеділкова рубрика #книги_шукають_дім
Мене просили показати відразу все, що маю для продажу, - і ось, тримайте.
"Ті, що з Вацевичів" Р. Горак, видавництво Апріорі, 2014 р.
Ціна: 25 грн
http://www.apriori.lviv.ua/shop/naukovo-populiarna-literatura/ti-shcho-z-vatsevychiv/
"Журавлі відлетілі: есеї про Квітку Цісик та її рід" Р. Горак, видавництво Апріорі, 2018 р.
http://www.apriori.lviv.ua/shop/naukovo-populiarna-literatura/zhuravli-vidletili-esei-pro-kvitku-tsis/
Ціна: 90 грн
"Таємниця покинутого монастиря", Анна Кантьох, видавництво АССА, 2018 р.
Ціна: 80 грн
https://acca.ua/shop-online/khudozhnya-literatura/product/365-chas-fentezi-taiemnytsia-pokynutoho-monastyria.html
"Собакоїди та інші люди", Карл-Маркус Ґаус, видавництво Човен, 2017 р.
Ціна: 60 грн.
https://choven.org/books/sobakoyidy-ta-inshi-lyudy/
"Альянс", Ярина Каторож, видавництво КМ-букс, 2018 р.
Ціна: 85 грн
https://kmbooks.com.ua/book?code=733047
"Майже вільна", Ван Ковеларт Дідьє, ВСЛ, 2018 р.
Ціна: 50 грн
https://starylev.com.ua/mayzhe-vilna
"Підземна залізниця", Колсон Вайтхед, BookChef, 2017 р.
Ціна: 45 грн
https://book24.ua/product/pidzemna_zaliznitsya/
"Театр Невидимих Дітей", Марцін Щигельський, видавництво Урбіно, 2018 р.
Ціна: 50 грн
https://urbino.com.ua/p756296280-teatr-nevidimih-ditej.html
Ціну можемо обговорити приватно, я готова до дискусії. Писати сюди - @daariach. Не соромтесь.
Апд: Собакоїди і Підземна залізниця куплені.
Театр невидимих і Майже вільна - куплені.
Мене просили показати відразу все, що маю для продажу, - і ось, тримайте.
"Ті, що з Вацевичів" Р. Горак, видавництво Апріорі, 2014 р.
Ціна: 25 грн
http://www.apriori.lviv.ua/shop/naukovo-populiarna-literatura/ti-shcho-z-vatsevychiv/
"Журавлі відлетілі: есеї про Квітку Цісик та її рід" Р. Горак, видавництво Апріорі, 2018 р.
http://www.apriori.lviv.ua/shop/naukovo-populiarna-literatura/zhuravli-vidletili-esei-pro-kvitku-tsis/
Ціна: 90 грн
"Таємниця покинутого монастиря", Анна Кантьох, видавництво АССА, 2018 р.
Ціна: 80 грн
https://acca.ua/shop-online/khudozhnya-literatura/product/365-chas-fentezi-taiemnytsia-pokynutoho-monastyria.html
"Собакоїди та інші люди", Карл-Маркус Ґаус, видавництво Човен, 2017 р.
Ціна: 60 грн.
https://choven.org/books/sobakoyidy-ta-inshi-lyudy/
"Альянс", Ярина Каторож, видавництво КМ-букс, 2018 р.
Ціна: 85 грн
https://kmbooks.com.ua/book?code=733047
"Майже вільна", Ван Ковеларт Дідьє, ВСЛ, 2018 р.
Ціна: 50 грн
https://starylev.com.ua/mayzhe-vilna
"Підземна залізниця", Колсон Вайтхед, BookChef, 2017 р.
Ціна: 45 грн
https://book24.ua/product/pidzemna_zaliznitsya/
"Театр Невидимих Дітей", Марцін Щигельський, видавництво Урбіно, 2018 р.
Ціна: 50 грн
https://urbino.com.ua/p756296280-teatr-nevidimih-ditej.html
Ціну можемо обговорити приватно, я готова до дискусії. Писати сюди - @daariach. Не соромтесь.
Апд: Собакоїди і Підземна залізниця куплені.
Театр невидимих і Майже вільна - куплені.
www.acca.ua
Таємниця покинутого монастиря — Видавництво АССА
13 підлітків ягноли зібрали в покинутому монастирі...
#Укрбуктюбне
Страшно сказати, але останнім часом мене справді часто стали питати, що з укрбуктюбу я дивлюсь і що порадила б дивитися. Радити нічого не буду, але свій список пошарю.
Насправді перегляди буктюб-роликів певним чином моє хобі, тому я регулярно моніторю ютуб на появу нових українських блогерів. Інколи це цікаво, інколи смішно, інколи сумно, а інколи в мене загоряється дупа.
Викласти всіх відразу було б непосильною задачею, тому постараюсь показувати щоп'ятниці нову книжкову блогерку (блогера) і ділитися своїми спостереженнями щодо їх діяльності.
Сьогодні покажу свою, певно, улюбленицю в хорошому сенсі цього слова. Відверто, я вважаю відео Люди Вишневий Цвіт найглибшими. Мені подобається як вона говорить, подобається як формулює твердження, подобається природність і невимушеність з якою вона тримає себе.
Навіть якщо врахувати, що я дуже далека від частини книжок про які розказує Люда (маю на увазі переважно релігійну літературу), вона все одно займає перше місце в моєму рейтингу.
Найчастіші формати Люди на каналі це книголови [назва місяця] (і це мій улюблений формат), огляди книжок і рубрика Ad Profundis, де вона оголошує тему, організовуючи спільні читання.
Якщо в цифрах, то в Люди 4,29 тис. підписників, 312 відео. Ліночку на неї я, звичайно, лишу.
Дисклеймер: якщо що, не сприймайте стьоб, що може з'являтися, серйозно, бо насправді я поважаю роботу людей, котрі популяризують читання і українські книги загалом, та дуже їм за це вдячна.
Спойлер: далі я буду трішечки не така всім довольна, прийміть сьогодні як виключення.
Прохання: якщо ви теж дивитеся укрбуктюб, покидай ліночок своїх улюбленців мені в особисті повідомлення, пліз.
Апд: забула вказати, що у блогерки є телеграм-канал, але не можу сказати, що там часті оновлення.
https://t.me/vyshnevyjcvit
https://www.youtube.com/channel/UC74_-1ivw94o2O0xH74YlDQ
Страшно сказати, але останнім часом мене справді часто стали питати, що з укрбуктюбу я дивлюсь і що порадила б дивитися. Радити нічого не буду, але свій список пошарю.
Насправді перегляди буктюб-роликів певним чином моє хобі, тому я регулярно моніторю ютуб на появу нових українських блогерів. Інколи це цікаво, інколи смішно, інколи сумно, а інколи в мене загоряється дупа.
Викласти всіх відразу було б непосильною задачею, тому постараюсь показувати щоп'ятниці нову книжкову блогерку (блогера) і ділитися своїми спостереженнями щодо їх діяльності.
Сьогодні покажу свою, певно, улюбленицю в хорошому сенсі цього слова. Відверто, я вважаю відео Люди Вишневий Цвіт найглибшими. Мені подобається як вона говорить, подобається як формулює твердження, подобається природність і невимушеність з якою вона тримає себе.
Навіть якщо врахувати, що я дуже далека від частини книжок про які розказує Люда (маю на увазі переважно релігійну літературу), вона все одно займає перше місце в моєму рейтингу.
Найчастіші формати Люди на каналі це книголови [назва місяця] (і це мій улюблений формат), огляди книжок і рубрика Ad Profundis, де вона оголошує тему, організовуючи спільні читання.
Якщо в цифрах, то в Люди 4,29 тис. підписників, 312 відео. Ліночку на неї я, звичайно, лишу.
Дисклеймер: якщо що, не сприймайте стьоб, що може з'являтися, серйозно, бо насправді я поважаю роботу людей, котрі популяризують читання і українські книги загалом, та дуже їм за це вдячна.
Спойлер: далі я буду трішечки не така всім довольна, прийміть сьогодні як виключення.
Прохання: якщо ви теж дивитеся укрбуктюб, покидай ліночок своїх улюбленців мені в особисті повідомлення, пліз.
Апд: забула вказати, що у блогерки є телеграм-канал, але не можу сказати, що там часті оновлення.
https://t.me/vyshnevyjcvit
https://www.youtube.com/channel/UC74_-1ivw94o2O0xH74YlDQ
Камінґаут: не читала жодної книги Кінга, але от з учорашнього дня рішуче позбавляюся Кінго-незайманості. Вгадайте з якою книгою.
П.С. Я там, здається, змогла прикрутити чатик до каналу, тож буду вдячна, якщо накидаєте туди своїх улюблених книг цього письменника. Або напишете, чому ви його не любите.
П.С. Я там, здається, змогла прикрутити чатик до каналу, тож буду вдячна, якщо накидаєте туди своїх улюблених книг цього письменника. Або напишете, чому ви його не любите.
Усім приготуватися! Нова книга від Люко Дашвар стукає у вікно.
Пишіть у чатік, що думаєте про золоту письменницю, котра психологічно і чуйно торкається струн душі кожного.
Пишіть у чатік, що думаєте про золоту письменницю, котра психологічно і чуйно торкається струн душі кожного.
Час відкривати карти!
Я дочитала свою першу книгу Кінга - і це була таки "11/22/63". Ті люди, що вгадали, знайте: або у вас добре розвинута інтуїція - і тоді можна спробувати свої шанси на "Битві екстрасенсів", або вам щастить - і тоді їдьте в Лас-Вегас ставити все на зеро, або ми просто дружимо в гудрідзі - і я цьому дуже рада.
Насправді мене максимально тішить ваш фідбек, що в чатіку, що в особистих повідомленнях, яких було більше за повідомлення в чатіку. Мені це потрібно, дякую. Пишіть ще.
Кінг виявився цілком "їстівним", більш того, книжка на 900 сторінок зайшла мені диво як легко, я навіть не чекала.
Якщо ви не читали, то long story short: вчитель історії з 2011 року випадково опиняється втягнутим у порятунок Кенеді у 1958 року. Сумна історія про любов на тлі ігор з долями світу.
Що ще я можу сказати: припиніть називати інших авторів "українськими Стівенами/Стефанія Кінгами". Вони і близько не стояли.
Чи буду я читати Кінга ще? Думаю, що так, бо це виявилося зовсім не так огидно як я думала. Чомусь мені здавалося, що кінгівщина - це щось схоже на творіння Чака Поланіка, що мені, на жаль, надто "буеее". Добре, що я позбулася цієї ілюзії.
Я дочитала свою першу книгу Кінга - і це була таки "11/22/63". Ті люди, що вгадали, знайте: або у вас добре розвинута інтуїція - і тоді можна спробувати свої шанси на "Битві екстрасенсів", або вам щастить - і тоді їдьте в Лас-Вегас ставити все на зеро, або ми просто дружимо в гудрідзі - і я цьому дуже рада.
Насправді мене максимально тішить ваш фідбек, що в чатіку, що в особистих повідомленнях, яких було більше за повідомлення в чатіку. Мені це потрібно, дякую. Пишіть ще.
Кінг виявився цілком "їстівним", більш того, книжка на 900 сторінок зайшла мені диво як легко, я навіть не чекала.
Якщо ви не читали, то long story short: вчитель історії з 2011 року випадково опиняється втягнутим у порятунок Кенеді у 1958 року. Сумна історія про любов на тлі ігор з долями світу.
Що ще я можу сказати: припиніть називати інших авторів "українськими Стівенами/Стефанія Кінгами". Вони і близько не стояли.
Чи буду я читати Кінга ще? Думаю, що так, бо це виявилося зовсім не так огидно як я думала. Чомусь мені здавалося, що кінгівщина - це щось схоже на творіння Чака Поланіка, що мені, на жаль, надто "буеее". Добре, що я позбулася цієї ілюзії.
"Звіяні вітром" і Дара Корній
Цей епізод вже навіть для свіжої історії сучукрліта став застарілим, але що поробиш, коли тепер щоразу кажучи про Скарлет О'Гару, мені приходить у голову згадка про недолугий способ розкрити героїню через той факт, що її вирвало на сторінки "Звіяних вітром", коли мама змушували дівчину їх читати. Мовляв, не-такі-як-всі героїні не бажають читати про любов, вони вище цього. Особливо іронічно те, що романи самої Корній - доволі невигадливі історії про стосунки на фоні етнічної містики. Справа лише в тому, що "Звіяні вітром" - набагато більш профеміністична історія за будь-яку книжку пані Дари.
Уперше я прочитала про Скарлет більше десяти років тому - і лишилася у повному захваті, але ось нарешті наважилася перечитати. І, лелечки, скільки нових текстів і підтекстів я знайла тут. Зараз у мене, звісно, не виходить повністю вірити авторці, коли вона описує дурненьких рабів, що мріють лишитися з господарями, але якщо сфокусуватися на саме жіночих історіях, то, присягаюся, це протиставлення того, що персонажі думають і що роблять.
На перший погляд авторка вустами своїх героїнь підкреслює, що жінки такі слабкі, такі нерозвинені, в їх головах лише танці, вбрання та кавалери, вони не можуть і не хочуть приймати жодного рішення без чоловіків, не цікавляться війною. Натомість, якщо прочитати трохи далі, то епізоди, коли жіноцтво, на чолі з самою Скарлет, стикається з необхідністю виживати і вигризати своє життя, повністю заперечують попередні твердження.
Ці маленькі дрібні епізоди створюють картину того, що жінки можуть усе. Ось пещена Скарлет з останніх сил тиняється чужими маєтками в пошуках городини, ось Мелані, все ще квола після пологів, виходить з шаблею захищати свій дім від мародерів, ось бабуся Фонтейн виганяє невістку з онукою на плантації, очоливши їх, бо в часи скрути немає "неблагородної праці", ось міська пліткарка леді Меррівезер, повернувшись до спаленої Атланти, першою мчить з тачкою збирати цеглу для відбудови свого дому. Хто як не вони? Зманіжені південні панянки, які не бували на сонці без вуалі чи парасольки тепер орють поля та доять корів.
Я вважаю, що, враховуючи особливості того часу й місця, коли Марґарет Мітчел писала свій єдиний, до речі, роман, вона вже думала у вірному напрямку і хотіла показати це як уміла.
Саме тому мені здається смішним, що в примітивних книжечках про стосунки не-такої-як-всі дівчини і поганого хлопця можуть засуджувати "Звіяні вітром" за рожевошмаркльовість.
Цікавий факт: у перекладі видання за 1992 рік присутнє слово "капець" у значенні "от лайно". Я чомусь думала, що це слово молодше.
Як завжди, мені цікаво, що думаєте про "Звіяних вітром" ви. Пишіть у чатік або в особисті повідомлення.
Цей епізод вже навіть для свіжої історії сучукрліта став застарілим, але що поробиш, коли тепер щоразу кажучи про Скарлет О'Гару, мені приходить у голову згадка про недолугий способ розкрити героїню через той факт, що її вирвало на сторінки "Звіяних вітром", коли мама змушували дівчину їх читати. Мовляв, не-такі-як-всі героїні не бажають читати про любов, вони вище цього. Особливо іронічно те, що романи самої Корній - доволі невигадливі історії про стосунки на фоні етнічної містики. Справа лише в тому, що "Звіяні вітром" - набагато більш профеміністична історія за будь-яку книжку пані Дари.
Уперше я прочитала про Скарлет більше десяти років тому - і лишилася у повному захваті, але ось нарешті наважилася перечитати. І, лелечки, скільки нових текстів і підтекстів я знайла тут. Зараз у мене, звісно, не виходить повністю вірити авторці, коли вона описує дурненьких рабів, що мріють лишитися з господарями, але якщо сфокусуватися на саме жіночих історіях, то, присягаюся, це протиставлення того, що персонажі думають і що роблять.
На перший погляд авторка вустами своїх героїнь підкреслює, що жінки такі слабкі, такі нерозвинені, в їх головах лише танці, вбрання та кавалери, вони не можуть і не хочуть приймати жодного рішення без чоловіків, не цікавляться війною. Натомість, якщо прочитати трохи далі, то епізоди, коли жіноцтво, на чолі з самою Скарлет, стикається з необхідністю виживати і вигризати своє життя, повністю заперечують попередні твердження.
Ці маленькі дрібні епізоди створюють картину того, що жінки можуть усе. Ось пещена Скарлет з останніх сил тиняється чужими маєтками в пошуках городини, ось Мелані, все ще квола після пологів, виходить з шаблею захищати свій дім від мародерів, ось бабуся Фонтейн виганяє невістку з онукою на плантації, очоливши їх, бо в часи скрути немає "неблагородної праці", ось міська пліткарка леді Меррівезер, повернувшись до спаленої Атланти, першою мчить з тачкою збирати цеглу для відбудови свого дому. Хто як не вони? Зманіжені південні панянки, які не бували на сонці без вуалі чи парасольки тепер орють поля та доять корів.
Я вважаю, що, враховуючи особливості того часу й місця, коли Марґарет Мітчел писала свій єдиний, до речі, роман, вона вже думала у вірному напрямку і хотіла показати це як уміла.
Саме тому мені здається смішним, що в примітивних книжечках про стосунки не-такої-як-всі дівчини і поганого хлопця можуть засуджувати "Звіяні вітром" за рожевошмаркльовість.
Цікавий факт: у перекладі видання за 1992 рік присутнє слово "капець" у значенні "от лайно". Я чомусь думала, що це слово молодше.
Як завжди, мені цікаво, що думаєте про "Звіяних вітром" ви. Пишіть у чатік або в особисті повідомлення.
Сьогодні зрозуміла, що Grumpy_readerka вже існує більше ніж рік, бо у Ліни Василівни День народження, а я вже писала тут про свою ніжну любов до збірки "Триста поезій".
Вибачте, що я така непостійна в дописах, я буду намагатися стати регулярнішою, але справи складаються так, що я пишу сюди або коли я в захваті, або коли сильно горить дупа, або я над чимось задумалася.
Останнім часом нічого не писала, бо спіймала сильне книжкове похмілля від "Звіяних вітром", потім залипла на серіал, але зараз повертаюся у форму з "П'ять четвертинок апельсина" від Джоан Гарріс. А, ще була "Відьми за кордоном" від Пратчетта, але про Пратчетта завжди розказувати важкувато, бо якщо людина вже його читала, то що тут ще розказувати, а якщо не читала, то дуже важко якось передати цю диватість і свій абсолютний захват.
Якщо що, я не помилилася, а хотіла використати саме слово "диватість", це з "Аліси в Країни Див", де є фраза "все диватіше і диватіше". Саму історію про Алісу я не люблю, а от оці всі фразочки з неї - чарівні.
Здається, я знову заблукала в своїх думках, але що вже. Дякую, що читаєте. Дякую, що реагуєте, в чаті чи без нього.
П.С. Підкиньте дровішок, порадивши щось з сучукрліту. Головна умова: там має бути сюжет.
Вибачте, що я така непостійна в дописах, я буду намагатися стати регулярнішою, але справи складаються так, що я пишу сюди або коли я в захваті, або коли сильно горить дупа, або я над чимось задумалася.
Останнім часом нічого не писала, бо спіймала сильне книжкове похмілля від "Звіяних вітром", потім залипла на серіал, але зараз повертаюся у форму з "П'ять четвертинок апельсина" від Джоан Гарріс. А, ще була "Відьми за кордоном" від Пратчетта, але про Пратчетта завжди розказувати важкувато, бо якщо людина вже його читала, то що тут ще розказувати, а якщо не читала, то дуже важко якось передати цю диватість і свій абсолютний захват.
Якщо що, я не помилилася, а хотіла використати саме слово "диватість", це з "Аліси в Країни Див", де є фраза "все диватіше і диватіше". Саму історію про Алісу я не люблю, а от оці всі фразочки з неї - чарівні.
Здається, я знову заблукала в своїх думках, але що вже. Дякую, що читаєте. Дякую, що реагуєте, в чаті чи без нього.
П.С. Підкиньте дровішок, порадивши щось з сучукрліту. Головна умова: там має бути сюжет.
Таку нервову особу як я щоразу вибішує, коли замість читання доводиться вмикати калькулятор в голові. Агов, як можна нормально сприймати текст, якщо потрібно постійно відволікатися, аби перевести фути в метри, милі в кілометри, акри в метри квадратні, дюйми і ярди в сантиметри?! На цій сторінці явно бракує температурних показників і морських миль.
Переживательне
Окрім того, що я переживаю за долю книговидавництва в Україні загалом, мені вельми тривожно за книги, які я розраховувала почитати найближчим часом, а тепер не зовсім зрозуміло, що воно буде. Зараз розкажу які.
1) Друга частина історії про Леобург від Ірини Грабовської, яка мала б потішити нас цього року. "Остання війна імперій", де ми маємо взнати, чим там усе закінчиться (і чи закінчиться?).
2) Продовження "Аркану вовків" від Павла Дерев'янка. На другу книгу був уже відкритий передпродаж, я замовила, тепер можу лише схрещувати пальчики, аби її якнайшвидше отримати.
3) Книголав ще навіть не анонсували ніде (здається) другу книгу про Ведмеже місто від Бакмана, але мені дуже хочеться, щоб український переклад для неї з'явився.
4) Террі Пратчетт у ВСЛ. Востаннє я чула, що планують продовжувати серію в листопаді минулого року, коли мила дівчина по телефону казала, що десь в березні вони відкриють нову підписку, але з тих пір багато води утекло. І березень вже майже закінчився.
5) Джо Аберкромбі, Патрік Ротфус і Робін Гобб від КСД. Це видавництво і так ненадійні товариші, коли стосується видання серій, тому лишається просто вірити і чекати, що фентезі українською не вмре і не загине.
6) Перевидання Дяченків від Фоліо. Вони і так з ними щось загальмували, але я все ще тішу себе сподіванням, що зберу собі їх всі.
7) Серія від Джонатана Страуда про мисливців за привидами. Мені воно подобається набагато більше за "Бартімеуса", тож було б кльово почитати ще.
8) Сага, Сендмен і Казки від "Рідної мови". Я не надто сильна в коміксах, але ці трі серії збираю, бо вони кайфові.
Впевнена, що ще є багато книжок, які я не згадала, або про які мені навіть невідомо, але вони круті і мають бути видані. Розкажіть, за що хвилюєтеся ви?
Окрім того, що я переживаю за долю книговидавництва в Україні загалом, мені вельми тривожно за книги, які я розраховувала почитати найближчим часом, а тепер не зовсім зрозуміло, що воно буде. Зараз розкажу які.
1) Друга частина історії про Леобург від Ірини Грабовської, яка мала б потішити нас цього року. "Остання війна імперій", де ми маємо взнати, чим там усе закінчиться (і чи закінчиться?).
2) Продовження "Аркану вовків" від Павла Дерев'янка. На другу книгу був уже відкритий передпродаж, я замовила, тепер можу лише схрещувати пальчики, аби її якнайшвидше отримати.
3) Книголав ще навіть не анонсували ніде (здається) другу книгу про Ведмеже місто від Бакмана, але мені дуже хочеться, щоб український переклад для неї з'явився.
4) Террі Пратчетт у ВСЛ. Востаннє я чула, що планують продовжувати серію в листопаді минулого року, коли мила дівчина по телефону казала, що десь в березні вони відкриють нову підписку, але з тих пір багато води утекло. І березень вже майже закінчився.
5) Джо Аберкромбі, Патрік Ротфус і Робін Гобб від КСД. Це видавництво і так ненадійні товариші, коли стосується видання серій, тому лишається просто вірити і чекати, що фентезі українською не вмре і не загине.
6) Перевидання Дяченків від Фоліо. Вони і так з ними щось загальмували, але я все ще тішу себе сподіванням, що зберу собі їх всі.
7) Серія від Джонатана Страуда про мисливців за привидами. Мені воно подобається набагато більше за "Бартімеуса", тож було б кльово почитати ще.
8) Сага, Сендмен і Казки від "Рідної мови". Я не надто сильна в коміксах, але ці трі серії збираю, бо вони кайфові.
Впевнена, що ще є багато книжок, які я не згадала, або про які мені навіть невідомо, але вони круті і мають бути видані. Розкажіть, за що хвилюєтеся ви?
Недочитане
Ненавиджу лишати недочитані книжки, але якось так вийшло, що "Друга стать" Сімони де Бовуар була розпочата аж у жовтні 2018 року (господи, в іншому житті), а закінчена досі не була. І цікаво ж читалася, не знаю чому так. Сподіваюся, що колись завершу, треба тільки від пилу протерти.
А у вас є таке читане-недочитане, але з мріями дочитати? Розкажіть.
Ненавиджу лишати недочитані книжки, але якось так вийшло, що "Друга стать" Сімони де Бовуар була розпочата аж у жовтні 2018 року (господи, в іншому житті), а закінчена досі не була. І цікаво ж читалася, не знаю чому так. Сподіваюся, що колись завершу, треба тільки від пилу протерти.
А у вас є таке читане-недочитане, але з мріями дочитати? Розкажіть.
#книги_шукають_дім на часі!
"Промінь", Дяченки, видавництво "Фоліо", 2019 рік
Ціна: 80 грн
https://folio.com.ua/books/Promin
"Королева пустелі", Джоржина Говелл, видавництво "Наш Формат", 2016 рік
Ціна: 110 грн
https://nashformat.ua/products/koroleva-pusteli-702853
"Моя найдорожча", Ґебріел Теллент, видавництво "Віват", 2019 рік
Ціна: 110 грн
https://vivat-book.com.ua/moya-naydorozhcha.html
"І тим, що в гробах", Андрій Бондар, видавництво ВСЛ, 2016 рік
Ціна: 25 грн
https://starylev.com.ua/i-tym-shcho-v-grobah
Ціну можемо обговорити приватно, я готова до дискусії. Писати сюди - @daariach. Не соромтесь.
"Промінь", Дяченки, видавництво "Фоліо", 2019 рік
Ціна: 80 грн
https://folio.com.ua/books/Promin
"Королева пустелі", Джоржина Говелл, видавництво "Наш Формат", 2016 рік
Ціна: 110 грн
https://nashformat.ua/products/koroleva-pusteli-702853
"Моя найдорожча", Ґебріел Теллент, видавництво "Віват", 2019 рік
Ціна: 110 грн
https://vivat-book.com.ua/moya-naydorozhcha.html
"І тим, що в гробах", Андрій Бондар, видавництво ВСЛ, 2016 рік
Ціна: 25 грн
https://starylev.com.ua/i-tym-shcho-v-grobah
Ціну можемо обговорити приватно, я готова до дискусії. Писати сюди - @daariach. Не соромтесь.
Усі демони сучукрліту
Якби ви тільки знали, як я люблю молодих авторів сучасної української літератури! Чи є в них пристрасніші фанатки? Чи чекає хтось на нові твори сильніше? Чи вірить в них хтось більше? Тільки вірою у краще можна пояснити той факт, що я, знаючи, що нічого доброго з цього не вийде, читаю це. Якщо без жартів, слідкування за літературним сучасним процесом приносить мені задоволення. Споживання плодів цього процесу, себто, книжок, такого задоволення, на жаль, не приносить.
Тільки відшуміла "Дівчинка, яку ми вбили", як Поліна Кулакова презентує нову книгу. Написану, зверніть увагу, за ДВА місяці. ДВА МІСЯЦІ, КАРЛЕ! Анотація обіцяє нам гостросоціальну історію про неблагополучні родини. У передмові Поліна ділиться з читачами, що її власне дитинство не було безхмарним, але події з книжки у реальності не відбувалися.
Перша річ, яка прямо таки кидається в очі: з читача вичавляюють жалощі. Я регулярно чіплялася за слова, що підкреслюють вразливість дев'ятирічної Лесі: тоненькі пальчики, прозорі оченята, худенькі ніжки. Це могло б нормально працювати, якби таких штук було б менше, і якби подібне було відсутнє в розділах, де читачі сприймають світу через призму Лесиного сприйняття. Тобто, дев'ятирічні діти навряд думають про себе як суміш пальчиків, оченят, ноженят.
Умовно книгу можна поділити на дві частини, дія в яких відбувається паралельно: життя Лесиної родини та розслідування вбивства. Частина з Лесею видалася мені цікавішою, бо сторінки з поліціянтами хотілося прогортати і забути: багато імен для персонажів, які не грають жодної ролі для сюжету, обірвані лінії стосунків, початок яких нам авторка показує, щоб потім ніколи не згадати.
Дуже дивним мені здалося протиставлення розпусти в родині і прекрасне життя з суворим татом беркутівцем, який поїхав фігачити людей на Майдан і потім зник безвісти. Спойлерну трохи, що авторка знаходить йому виправдання на останніх сторінках книги, але навіщо це взагалі було? Від фрази, що "старший син боявся тата, зовсім крихітна Леся не наважувалася вередувати при ньому, а мама ніколи б не наважилася закурити" мене аж трохи пересмикує. Чудова формула родинного щастя, дуже дякую. І це подається нормальним і правильним.
Не подумайте, що я вважаю тему родинного насильства не вартою уваги. Це дуже болить нашому суспільству. Про це треба говорити і шукати якісь виходи з ситуації, тоді як у книжці виходи відсутні. Мама Лесиної подруги забороняє Лесі спілкувати з дочкою, поліція не отримує заяви від матері, бібліотекарка вчить читати молитву (хоча заради справедливості її можна сприйняти як людину, що дає малій надію), класна керівниця брата викликає соцпрацівницю, яка тікає з квартири ледь не побита вітчимом Лесі. Вузол сюжету розв'язується через трагедію, але я не отримую відповіді. По усім усюдам ця книга транслюється з меседжем "не будьте байдужими", але як саме можна допомогти? Насправді я забагато хочу від худліту, але шкода, що тут не було персонажа, з котрим можна було б асоціювати себе людині, котра справді не хоче бути осторонь.
Текст читається легко і швидко, але мене засмучують розкриття героїв через описи, а не через вчинки. Таке роблять в чернетці, а це ж уже готовий текст, який рекламується і продається! Який хвалять букблогерки! Якому пише передмову Дара Корній (тут я стібусь, звичайно, бо вже виробила правило, що жодну книжку, де є прізвище Корній, не можна сприймати всерйоз)!
Якщо підсумовувати всі мої враження, то це була неякісна історія на дуже важливу тему. Можна сказати, що авторка пройшлася по верхам, не заглиблюючись в якісь глибокі психологічні переживання (наприклад, на останніх сторінках ми дізнаємося, що брат Лесі дуже переживав, що його батько вбивця з Майдану, хоча раніше про це і мови не йшло). Було б круто, аби я помилялася, і ця книжка справді виконає важливу соціальну місію, зверне увагу байдужих на проблему, достукається до душ.
П.С. Не можу мовчати про помилку в примітках. Інформацію про книжку "Таємничий сад" скопіювали з української Вікі, де кажуть, що там є елементи фентезі і надприродного. Неправда і обман!
Якби ви тільки знали, як я люблю молодих авторів сучасної української літератури! Чи є в них пристрасніші фанатки? Чи чекає хтось на нові твори сильніше? Чи вірить в них хтось більше? Тільки вірою у краще можна пояснити той факт, що я, знаючи, що нічого доброго з цього не вийде, читаю це. Якщо без жартів, слідкування за літературним сучасним процесом приносить мені задоволення. Споживання плодів цього процесу, себто, книжок, такого задоволення, на жаль, не приносить.
Тільки відшуміла "Дівчинка, яку ми вбили", як Поліна Кулакова презентує нову книгу. Написану, зверніть увагу, за ДВА місяці. ДВА МІСЯЦІ, КАРЛЕ! Анотація обіцяє нам гостросоціальну історію про неблагополучні родини. У передмові Поліна ділиться з читачами, що її власне дитинство не було безхмарним, але події з книжки у реальності не відбувалися.
Перша річ, яка прямо таки кидається в очі: з читача вичавляюють жалощі. Я регулярно чіплялася за слова, що підкреслюють вразливість дев'ятирічної Лесі: тоненькі пальчики, прозорі оченята, худенькі ніжки. Це могло б нормально працювати, якби таких штук було б менше, і якби подібне було відсутнє в розділах, де читачі сприймають світу через призму Лесиного сприйняття. Тобто, дев'ятирічні діти навряд думають про себе як суміш пальчиків, оченят, ноженят.
Умовно книгу можна поділити на дві частини, дія в яких відбувається паралельно: життя Лесиної родини та розслідування вбивства. Частина з Лесею видалася мені цікавішою, бо сторінки з поліціянтами хотілося прогортати і забути: багато імен для персонажів, які не грають жодної ролі для сюжету, обірвані лінії стосунків, початок яких нам авторка показує, щоб потім ніколи не згадати.
Дуже дивним мені здалося протиставлення розпусти в родині і прекрасне життя з суворим татом беркутівцем, який поїхав фігачити людей на Майдан і потім зник безвісти. Спойлерну трохи, що авторка знаходить йому виправдання на останніх сторінках книги, але навіщо це взагалі було? Від фрази, що "старший син боявся тата, зовсім крихітна Леся не наважувалася вередувати при ньому, а мама ніколи б не наважилася закурити" мене аж трохи пересмикує. Чудова формула родинного щастя, дуже дякую. І це подається нормальним і правильним.
Не подумайте, що я вважаю тему родинного насильства не вартою уваги. Це дуже болить нашому суспільству. Про це треба говорити і шукати якісь виходи з ситуації, тоді як у книжці виходи відсутні. Мама Лесиної подруги забороняє Лесі спілкувати з дочкою, поліція не отримує заяви від матері, бібліотекарка вчить читати молитву (хоча заради справедливості її можна сприйняти як людину, що дає малій надію), класна керівниця брата викликає соцпрацівницю, яка тікає з квартири ледь не побита вітчимом Лесі. Вузол сюжету розв'язується через трагедію, але я не отримую відповіді. По усім усюдам ця книга транслюється з меседжем "не будьте байдужими", але як саме можна допомогти? Насправді я забагато хочу від худліту, але шкода, що тут не було персонажа, з котрим можна було б асоціювати себе людині, котра справді не хоче бути осторонь.
Текст читається легко і швидко, але мене засмучують розкриття героїв через описи, а не через вчинки. Таке роблять в чернетці, а це ж уже готовий текст, який рекламується і продається! Який хвалять букблогерки! Якому пише передмову Дара Корній (тут я стібусь, звичайно, бо вже виробила правило, що жодну книжку, де є прізвище Корній, не можна сприймати всерйоз)!
Якщо підсумовувати всі мої враження, то це була неякісна історія на дуже важливу тему. Можна сказати, що авторка пройшлася по верхам, не заглиблюючись в якісь глибокі психологічні переживання (наприклад, на останніх сторінках ми дізнаємося, що брат Лесі дуже переживав, що його батько вбивця з Майдану, хоча раніше про це і мови не йшло). Було б круто, аби я помилялася, і ця книжка справді виконає важливу соціальну місію, зверне увагу байдужих на проблему, достукається до душ.
П.С. Не можу мовчати про помилку в примітках. Інформацію про книжку "Таємничий сад" скопіювали з української Вікі, де кажуть, що там є елементи фентезі і надприродного. Неправда і обман!
Склала сьогодні в стосики усі (кількох бракує плюс е-буки) книжки, придбані з початку карантину. Майже відчула себе міською божевільною, яка замість котів збирає книги.
Поради від критикиці всія укрліту. Раз посміялася я, може посмієтесь і ви.
Фан факт: у один допис в ТГ не вмістяться 5 тисяч знаків. Моя межа - 4096.
Фан факт: у один допис в ТГ не вмістяться 5 тисяч знаків. Моя межа - 4096.
"Тенета війни"
Я дуже рідко чекаю на вихід якоїсь певної книжки. Зазвичай у мене не виникає проблеми, що почитати, тому ставлення до виходу нових частин спокійне. Вийшла? Добре. Ще не вийшла? Нічого. "Тенета війни" я дуже чекала. ДУЖЕ. Чекала і переживала, бо продовження не завжди бувають вдалими. А раптом це буде гірше? А раптом мені не сподобається?..
Події книги відбуваються за сім років після "Аркану вовків". Даремно сподіватися, що ці сім років були легкими для головних героїв, адже їхня служба в Ордені продовжується. Тепер це не романтичні та трохи наївні хлопчиськи, які впевнені, що за потреби зможуть змінити світ, а дорослі чоловіки з розчаруваннями, набитими ґулями і непростим життєвим досвідом. Сам Орден теж переживає важкі часи, адже остання війна суттєво прорідила його лави. Більш того, стараннями православної церкви і таємної варти саме існування Ордену ставиться під загрозу, тим часом як зовнішні вороги Українського Гетьманату поводять себе все нахабніше.
Провідна тема цього роману - посттравматичний синдром. Затиснуті між війнами, герої вимушені так-сяк поратися зі своїми демонами. Хтось божеволіє на самоті, хтось тікає на саме дно, намагаючись здійснити мрію, хтось втрачає віру в ідеали, а хтось сподівається побудувати нове життя, не помічаючи відсутності надійного фундаменту.
У "Тенетах..." читачі мають змогу побачити більше шматочків цього світу, вийти за межі Гетьманату, познайомитися з іншими надприродними створіннями. Автор пропонує нам навіть подорож дирижаблем!
Не можу не відмітити, що книга перегукується з попередньою частиною: перший і останній розділи симетричні "Аркану...", хоча несуть у собі, можна сказати, протилежний сенс.
Тут все ще багато жартів, але сам тон роману став дорослішим, серйознішим, важчим. Я б навіть сказала, що пахне безнадією, але персонажі оптимістичніші за мене. Вони заплуталися у тенетах воєн: тих, що були, що точаться зараз, що скоро почнуться, але з Вовчої стежки не зійдеш, їм є за що битися.
Мені забракло розкритих жіночих персонажів, хоча вони присутні, доволі цікаві і різноманітні. Покладаю надії, що в третій частині для них знайдеться більше місця.
Улюбленим моїм епізодом став день весілля одного з персонажів. День, коли друзі змогли зібратися разом. День, коли нарешті вдалося створити щось нове, а не зруйнувати існуюче. День, коли ті, кого любиш, ще живі. День, коли помилки не стали непоправними.
Круто, що автор не боїться показувати персонажів з їх темного боку. Кажучи темного, я маю на увазі справді темного. Вони не ідеальні, вони роблять жахливі речі, але, як читачка, я все одно уболіваю і хвилююся за них.
Отже, чи сподобалося мені? Так, дуже, я проковтнула книжку за один день (а це занадто навіть для такої book nerd як я) і засмутилася, коли сторінки раптом перестали перегортатися. Це точно не гірше за попередню частину, це просто по-іншому. Я б дуже хотіла, аби цю історію прочитали якомога більше людей, бо це правда якісне продумане фентезі. Рекомендую.
Фан факт: герої ненав'язливо попхикують люльками з коноплею.
Фан факт2: у книжці була захована листівочка з ілюстрацією.
Я дуже рідко чекаю на вихід якоїсь певної книжки. Зазвичай у мене не виникає проблеми, що почитати, тому ставлення до виходу нових частин спокійне. Вийшла? Добре. Ще не вийшла? Нічого. "Тенета війни" я дуже чекала. ДУЖЕ. Чекала і переживала, бо продовження не завжди бувають вдалими. А раптом це буде гірше? А раптом мені не сподобається?..
Події книги відбуваються за сім років після "Аркану вовків". Даремно сподіватися, що ці сім років були легкими для головних героїв, адже їхня служба в Ордені продовжується. Тепер це не романтичні та трохи наївні хлопчиськи, які впевнені, що за потреби зможуть змінити світ, а дорослі чоловіки з розчаруваннями, набитими ґулями і непростим життєвим досвідом. Сам Орден теж переживає важкі часи, адже остання війна суттєво прорідила його лави. Більш того, стараннями православної церкви і таємної варти саме існування Ордену ставиться під загрозу, тим часом як зовнішні вороги Українського Гетьманату поводять себе все нахабніше.
Провідна тема цього роману - посттравматичний синдром. Затиснуті між війнами, герої вимушені так-сяк поратися зі своїми демонами. Хтось божеволіє на самоті, хтось тікає на саме дно, намагаючись здійснити мрію, хтось втрачає віру в ідеали, а хтось сподівається побудувати нове життя, не помічаючи відсутності надійного фундаменту.
У "Тенетах..." читачі мають змогу побачити більше шматочків цього світу, вийти за межі Гетьманату, познайомитися з іншими надприродними створіннями. Автор пропонує нам навіть подорож дирижаблем!
Не можу не відмітити, що книга перегукується з попередньою частиною: перший і останній розділи симетричні "Аркану...", хоча несуть у собі, можна сказати, протилежний сенс.
Тут все ще багато жартів, але сам тон роману став дорослішим, серйознішим, важчим. Я б навіть сказала, що пахне безнадією, але персонажі оптимістичніші за мене. Вони заплуталися у тенетах воєн: тих, що були, що точаться зараз, що скоро почнуться, але з Вовчої стежки не зійдеш, їм є за що битися.
Мені забракло розкритих жіночих персонажів, хоча вони присутні, доволі цікаві і різноманітні. Покладаю надії, що в третій частині для них знайдеться більше місця.
Улюбленим моїм епізодом став день весілля одного з персонажів. День, коли друзі змогли зібратися разом. День, коли нарешті вдалося створити щось нове, а не зруйнувати існуюче. День, коли ті, кого любиш, ще живі. День, коли помилки не стали непоправними.
Круто, що автор не боїться показувати персонажів з їх темного боку. Кажучи темного, я маю на увазі справді темного. Вони не ідеальні, вони роблять жахливі речі, але, як читачка, я все одно уболіваю і хвилююся за них.
Отже, чи сподобалося мені? Так, дуже, я проковтнула книжку за один день (а це занадто навіть для такої book nerd як я) і засмутилася, коли сторінки раптом перестали перегортатися. Це точно не гірше за попередню частину, це просто по-іншому. Я б дуже хотіла, аби цю історію прочитали якомога більше людей, бо це правда якісне продумане фентезі. Рекомендую.
Фан факт: герої ненав'язливо попхикують люльками з коноплею.
Фан факт2: у книжці була захована листівочка з ілюстрацією.
Якщо вам хочеться щось з цих книжок, то запропонуйте свою ціну і забирайте. Їм дуже потрібні нові власники.
"Вежа блазнів" або читання з перепонами
Тяжкувато підтримувати образ затятої читачки, котра пише про книги, читаючи два тижні поспіль один роман. Більш того, в моїх амбітних планах прочитати всю "Гуситську трилогію" Сапковського не роблячи перерв між частинами, тому я лупаю сю скалу як заповідалося. Чекати, доки я дочитаю всі три товстунця було б надто довго, тому спробую розповісти принаймні про першу частину.
Події відбуваються у Шльонську 1421 року. Головний герой - шляхтич, медик і трошки чарівник - молодий Рейнмар де Беляу встрягає в проблеми, коли брати чоловіка його коханки ловлять їх на любовному ложе у вельми недвозначній ситуації. Тікаючи від помсти, він вплутується в ще більші біди, його переслідують розбійники, князі, демони та інквізиція. У вимушених мандрах Рейнмара супроводжують шельмуватий Шарлей та дуже загадковий Самсон Медок. На фоні відбувається протистояння католицької церкви та гуситів, що виборюють собі право причащатися як їм хочеться, а до того ж планують позбавити святих отців земних розкошів. Як можна здогадатися, перспектива позбавлення привілеїв священників лякає набагато більше, ніж особливості причастя десь у Чехії.
Дуже важко, звичайно, не порівнювати "Вежу блазнів" із Відьмаком, принаймні мені не вдалося повністю абстрагуватися від найвідомішого твору пана Сапковського, але очікувати великої подібності не варто. Це окремий пригодницький роман з історичними постатями та подіями, але з вкрапленнями магії. Загальний тон тексту подібний до Відьмака: хороші описи бойових сцен, високий рівень натуралістичності описаного, жарти про гівно і секс.
Круто було зустрітися з молодим Гутенбергом (винахідником друкарського верстата), який відчайдушно намагається знайти грошей для свого стартапу. Герої провадять дуже цікаву дискусію про те, чи зайде цей винахід простому народу та чого він більше принесе: добра чи зла, але зрештою сходяться на тому, що спонсорувати Гутенберга надто ризиковано, як для людей, що займаються комерцією.
Також мені дуже припала до душі сцена відьомського шабашу, де всі можливі і неможливі істоти Шльонська зібралися з приводу осіннього рівнодення, аби вшанувати Ліліт актом любові і блаженства. Себто, оргією. Я щоразу дивуюся як Сапковському вдається створювати таку атмосферу, наче це я сама ходжу між вогнищами з кубком чогось алкогольного і обираю з ким проведу сьогоднішню ніч.
Особисто мені було важкувато читати книгу за рахунок насиченності другорядними персонажами та різноманітними архаїзмами. Так, вони всі пояснюються у примітках, але, наприклад, визначення моргенштерна стрічається на 17 сторінці, а потім лицар дістає його на 75 - і я така: еее, а що це таке? Так само і з висловами латинкою. Я розумію, що це мої проблеми, але де ще мені на них поскаржитися як не на власному каналі?
Було малувато жінок. Якщо рахувати героїнь з іменами, які з'являлися більш ніж два рази, то число вийде до прикрості малим. У Відьмаку (не порівнюй, чуєш, зупинись!) все таки з репрезентацією жіночих персонажів та їх участю в подіях становище було кращим.
Мені сподобалася ця історія, мені сподобалися персонажі, мені сподобався гумор. Чи буду я читати далі? Вже почала, хоча планувала передихнути. Лишайтеся на лінії.
П.С. Обкладинка у видання від КСД максимально всрата. Мені так і не вдалося ідентифікувати діда, що сидить на троні.
Тяжкувато підтримувати образ затятої читачки, котра пише про книги, читаючи два тижні поспіль один роман. Більш того, в моїх амбітних планах прочитати всю "Гуситську трилогію" Сапковського не роблячи перерв між частинами, тому я лупаю сю скалу як заповідалося. Чекати, доки я дочитаю всі три товстунця було б надто довго, тому спробую розповісти принаймні про першу частину.
Події відбуваються у Шльонську 1421 року. Головний герой - шляхтич, медик і трошки чарівник - молодий Рейнмар де Беляу встрягає в проблеми, коли брати чоловіка його коханки ловлять їх на любовному ложе у вельми недвозначній ситуації. Тікаючи від помсти, він вплутується в ще більші біди, його переслідують розбійники, князі, демони та інквізиція. У вимушених мандрах Рейнмара супроводжують шельмуватий Шарлей та дуже загадковий Самсон Медок. На фоні відбувається протистояння католицької церкви та гуситів, що виборюють собі право причащатися як їм хочеться, а до того ж планують позбавити святих отців земних розкошів. Як можна здогадатися, перспектива позбавлення привілеїв священників лякає набагато більше, ніж особливості причастя десь у Чехії.
Дуже важко, звичайно, не порівнювати "Вежу блазнів" із Відьмаком, принаймні мені не вдалося повністю абстрагуватися від найвідомішого твору пана Сапковського, але очікувати великої подібності не варто. Це окремий пригодницький роман з історичними постатями та подіями, але з вкрапленнями магії. Загальний тон тексту подібний до Відьмака: хороші описи бойових сцен, високий рівень натуралістичності описаного, жарти про гівно і секс.
Круто було зустрітися з молодим Гутенбергом (винахідником друкарського верстата), який відчайдушно намагається знайти грошей для свого стартапу. Герої провадять дуже цікаву дискусію про те, чи зайде цей винахід простому народу та чого він більше принесе: добра чи зла, але зрештою сходяться на тому, що спонсорувати Гутенберга надто ризиковано, як для людей, що займаються комерцією.
Також мені дуже припала до душі сцена відьомського шабашу, де всі можливі і неможливі істоти Шльонська зібралися з приводу осіннього рівнодення, аби вшанувати Ліліт актом любові і блаженства. Себто, оргією. Я щоразу дивуюся як Сапковському вдається створювати таку атмосферу, наче це я сама ходжу між вогнищами з кубком чогось алкогольного і обираю з ким проведу сьогоднішню ніч.
Особисто мені було важкувато читати книгу за рахунок насиченності другорядними персонажами та різноманітними архаїзмами. Так, вони всі пояснюються у примітках, але, наприклад, визначення моргенштерна стрічається на 17 сторінці, а потім лицар дістає його на 75 - і я така: еее, а що це таке? Так само і з висловами латинкою. Я розумію, що це мої проблеми, але де ще мені на них поскаржитися як не на власному каналі?
Було малувато жінок. Якщо рахувати героїнь з іменами, які з'являлися більш ніж два рази, то число вийде до прикрості малим. У Відьмаку (не порівнюй, чуєш, зупинись!) все таки з репрезентацією жіночих персонажів та їх участю в подіях становище було кращим.
Мені сподобалася ця історія, мені сподобалися персонажі, мені сподобався гумор. Чи буду я читати далі? Вже почала, хоча планувала передихнути. Лишайтеся на лінії.
П.С. Обкладинка у видання від КСД максимально всрата. Мені так і не вдалося ідентифікувати діда, що сидить на троні.
