​​"Заради майбутнього"

Збірки оповідань, як правило, лишають мене невдоволенною. Справа в тому, що в такі збірки зазвичай входять лише кілька вдалих оповідань, а інші змушують мене лише закочувати очі. Щасливим виключенням серед українських авторів, які я читала, стала одна Катерина Калитко з її "Землею Загублених".

Ця вся передмова вела до того, що "Заради майбутнього" я купувала тільки тому, що автором значиться Максим Кідрук, котрий яскравою зірочкою сяє на небі сучукрліту. Вельми вдячна КСД, що вони надають змогу купувати електронну версію своїх книжок.

Я не впевнена, що хочу розбирати кожне оповідання окремо, тому, мабуть, скажу свою думку більш узагальнено. Кілька оповідань мені сподобалися, хоча вау-ефекта, на жаль, не викликало жодне з них.

Сподобалося те, що подобається у Кідрука завжди. Кріповість, нагнітання, любов до технічних деталей. На хорошому рівні знаходяться й серйозні драматичні моменти.

Окремо хочу відзначити оповідання "Ельвіра". Воно виходило у збірці "Волонтери. Мобілізація добра" і неважко здогадатися, що воно про сучасну війну. Як на мене, то Кідруку добре вдалася ця замальовка, вона викликає емоції, наповнена яскравими персонажами, логічно завершена. Якщо коротко, то ідея цього оповідання: "Ми не можемо чинити як вони, бо не хочемо бути ними".

І не сподобалося мені те, що не подобається завжди. Я не дуже люблю гумор у книжках Макса, мені він якийсь маснуватий і несмішний. Так само, до речі, мені абсолютно не подобаються і тревелоги, з яких почалася його письменницька кар'єра.

Найбільш неприємним для мене стало оповідання "Моя література", де автор, власне, хизується тим, що не читав за програмою в школі, натомість ковтаючи цікаві йому книги. Мене не ображає відраза до програмової літератури, нічого особливого, мене дивує, що з цього можна зліпити предмет гордощів. Також з боку Кідрука не дуже далекоглядно стібатися над заучками, які читали за програмою, але не горіли бажанням допомагати своїм лінивим однокласникам на контрольних. Пане Максе, так вже вийшло, що частина цих заучок тепер читає ваші книжки. Рівень гумору в цьому оповіданні на рівні сторінки анекдотів у газеті "Сумщина". Підозрюю, що воно дуже раннє.

У підсумку, перевівши враження у грубу конкретику, то оповідання "Знову і знову" та "Ельвіра" мені прийшлися до душі; оповідання "Р61", "ДНК. Історія сьома" та "Заради майбутнього" радше сподобалися, але з певними претензіями; а "Трансфер", "Я полечу", "Сюрприз", "Моя література", "Нічиї діти" категорично не зайшли.

Здалося, що романи пану Максу вдаються більше. Цього і буду притримуватися.

Віш-ліст

Час від часу проглядаю і апдейчу свою полицю wish-list у гудрідсі, бо вийшло щось нове, щось придбала, щось прочитала, щось перехотіла. Вирішила винести сюди найцікавіші книги, купівлю яких відкладаю до розпродажів (колись напишу окремий допис про свою стратегію книжкових знижок).

"Шлях Королів. Хроніки Буресвітла" Брендона Сандерсона. Це свіженьке-свіженьке, тільки сьогодні побачила. Перша книга фентезійної саги, яку автор планує завершити у 2040. 2040, КАРЛ! За відгуками має бути щось круте, щоправда, я дуже скептично ставлюсь до видання саг у КСД. Їм цілком норм видати першу книгу і забути про серію (це не по-людськи, погодьтеся).

"Остання обитель бунтарства" Ірини Грабовської. Альтернативна історія та стімпанк, вже у мене в передзамовленні від авторки. Перша книга дилогії про місто вчених і бунтівників, що розташувалося між Українським Королівством та Російською Імперією.

"Район Д" Артема Чеха. Я була в захопленні від попередньої книжки Чеха "Точка нуль" - і очікую, що оця нова буде на тому ж рівні.

"Заборонений плід" від Лів Стрьомквіст. Шкодую, що провтикала передзамовлення на цей комікс, але що вже. Жіноче тіло, жіноча сексуальність, табуйовані теми.

"Клуб любителів книжок та пирогів з картопляного лушпиння" від Мері-Енн Шеффер та Енні Берровз. Ніжно люблю книжки про книжки, а в цій одній сховалася історія про молоду письменницю, що під час війни відбуває на острів.

"Театр невидимих дітей" від Марціна Щигельського. Скоріше за все, це одна з історій в стилі "Поліанни", до яких я до біса сентиментальна. Наскільки я розумію, оповідка про театр у сиротинці поєднується з темою профспілкового руху у Польщі 1981 року.

"Діти Анансі" від Ніла Ґеймана. Цю книгу я вже теж передзамовила і нетерпляче чекаю, бо своїми романами Ніл Ґейман мене ще ні разу не підводив. А, враховуючи, що з Анансі я знайома з "Американських богів", це має бути щось дуже ґейманівське.

Учора прочитала інтерв'ю з Кідруком, де він розказує про додаток, що зараз клепають для його нової книги. Звичайно, я залінкую цю статтю, але якщо вам ліньки читати повністю, то спробую переказати в двох реченнях.

Автор довго і натхненно переконував директора КСД, що їм необхідно створити інтерактивний додаток для його романів. КСД погодилося і дало грошей. Схожі примітивніші додатки випускалися для книжок про Алісу (ага, з оформленням Гапчиньскої, ті, що продавалася з АТБ), але тут все буде по-дорослому плюс певні додаткові історії персонажів, які не ввійдуть у книгу. Пан Кідрук каже, що книгу можна буде норм читати і без цього додатку, сюжет від цього не втратить.

Сам додаток можна буде завантажити в маркетах. Якщо ця тема зайде, то в подальшому в додаток будуть додавати матеріали і по іншим книгам. Глибокий сенс додатку у збільшенні продаж і залученні до читання нечитаючу молодь.

Наскільки це ефективно? Не знаю. Особисто для мене наявність чи відсутність інтерактивного елемента у читанні геть не є визначальним, але я і так безнайдіно читаюча. Сподіваюсь, це справді спрацює.

До речі, нагадую, що коли раптом вам хочеться або висловити свою думку, або у вас є зауваження, або просто хочеться подискутувати - велком @daariach.

Вперто шукаю стежину посеред темного лісу сучукрліту, що виведе мене до галявини з цікавими книжками, але цього разу однозначно обрала не той шлях. Настільки не той, що уперше за рік і трошки покинула книжку недочитанною.

Увага, питання:

​​Недочитане. "Третя терція"

Я настільки рідко кидаю книги недочитанними, що майже ніколи. Востаннє це було з "Алісою у Задзеркаллі", але у мене і з першою частиною не склалися стосунки, а до того з "Новою людиною" Наталі Ліщинської, творчість якої я вважаю абсолютним дніщем.

І от, почавши не такий вже й поганий з першого погляду роман-дебют Олександра Меншова "Третя терція", я зупинилася на двохсот якійсь сторінці з повною відсутністю бажання продовжувати. Бігме, та я готова була робити всякі прибирання і прасування, аби не повертатися до читання, а для мене це діагноз.

Зізнаюся, мене підкупила анотація. Я не байдужа до часів УНР, а детектив у декораціях альтернативної історії видався мені дуже крутою ідеєю. Насторожувало, щоправда, що книга виходить в однії серії з нетлєнками Лори Підгірної, але у молодого автора, як правило, не такий вже і широкий вибір.

У центрі сюжету випускник юридичної академії, що, вступивши на поліцейську службу, потрапляє до досвідченого слідчого Сокола. Разом вони відправляється на будівництво Дніпровської ГЕС для розслідування смерті американського інженера.

Перше, що кидається в очі, так це "газетні" вставки між розділами. Я можу зрозуміти, навіщо вони потрібні: зробити об'ємнішим світ, пояснити ролі України та Росії на геополітичній арені, додати побутових деталей. Перші кілька статей так і читаються, але потім виникає одне бажання: швидше їх прогортати. Можливо, якби їх було менше, такого враження не виникало б.

Найбільш бісячими для мене стали регулярні діалоги про високодуховне. Уявіть ситуацію, головний герой питає у перехожого котра година. І замість конкретної відповіді отримує кількасторінну пустопорожню балаканину. А що таке час? А хто ми в цьому світі? Навіщо прийшли в нього і що лишимо по собі?

Добре, коли б таку тему зачепив один раз умовний мудрець, то нехай, але кожен (КОЖЕН, КАРЛ!) співрозмовник героя так робить. Водій, наставник, шльондра, бандит, колишній офіцер... Геть усі. Я не перебільшую. Діалоги - ці надумані, нереалістичні, вони не несуть ніякого сенсу чи розкриття персонажів. Це просто збільшення об'єму тексту.

Образ головного героя не видався мені гармонійним через те, що недосвідчений і доволі наївний юнак, який ще має свої світлі ідеали, абсолютно спокійно реагує, що відповіді зі свідків видобуваються переважно через насиллям. Мова ведеться від його імені - і жодного разу він не обурився, не здивувався цьому факту. Він узагалі не звертає на це уваги.

Про розвиток сюжету я нічого сказати не можу, бо не витримала, але всі ті подолані двісті сторінок ми топталися на одному місці. Тут мені можна закинути, що не всі детективи передбачають екшен і я, мабуть, погоджуся. Справа смаку. На мій смак це було нудно. Навіть не так. НУУУУУУУДНО.

Фан факт: на початку книги якийсь персонаж з'являється "як з дупла сови". Мене щось так розвеселило це словосполучення, що ніяк інакше я про цю книжку говорити вже не могла. Суцільне дупло сови.

Нот рекомендед.

Currently reading

Моя ніжно улюблена рубрика, тому що, як показує практика, більшість книжок лишається без відгуків, а це шанс сказати про них хоч трошки. Інколи мені бракує часу, інколи натхнення, а інколи я розумію, що не зможу сказати нічого нового, наприклад, про Гемінґвея, все вже сказали до мене.

Що читаю зараз? Традиційно шість книжок.

1) "Друга стать" Сімони ді Бовуар, тут без апдейтів. Нещодавно протерла з неї пил.

2) "Іншалла, Мадонно, іншалла" від Міленка Єрговича. Я просунулася на кілька оповідань. З останнього мене найбільше вразило переосмислення історії янгола, що впав на землю. Дуже схоже і водночас дуже несхоже на Габріеля Марекса з його "Стариган із крилами".

3) "The last argument of Kings" від Джо Аберкромбі. Це остання частина трилогії "Перший закон". Було б круто, аби КСД згадали, що вони почали цю серію і продовжили її видання. Тим не менш, я штурмую оригінал, бо максимально цікаво.

4) "Простые волшебные вещи" від Макса Фрая. Повернулася після невеликої павзи, приємно і відпочивально. Та книжка, що зручно читати в чергах, метро, на ходу, бо у будь-який момент можна перерватися і повернутися.

5) "Таємний сад" від Френсіс Бернет. Аудіоформат через благословенний "Абук". Насолоджуюся слуханням, дуже гарна начитка і моя незамінна розвага для прибирання, готування, прасування.

6) "На західному фронті без змін" від Ремарка. Активне читання (для мене це значить, що саме цю книгу я читаю повсякчас, а не коли цього вимагають обставини). Цей роман відрізняється і від попередніх, але все ж дуже глибокий і з надривом. Як я прочитала в якогось оглядача Ремарка: "Ці образи завжди хвилювали молодих людей, і кожне покоління вважало себе втраченим, змінювалися лише обставини." Власне, ловлю себе на думці, що так воно і є.

Скільки у вас зараз в читанні?

​​"Сараєво для початківців" Озрена Кебо

Хвилинка ганьби. Я нічого не знала про війну на Балканах. Ну, тобто, знала той факт, що вона була, чула про етнічні чистки і що Росія підтримувала сербів, а, отже, з сербами, мабуть, щось не так. Саме тому, певно, "Сараєво для початківців" стало для мене особливого роду одкровенням на тему однієї з найсвіжіших європейських воєн.

Аби говорити про книгу в першу чергу потрібно сказати кілька слів про автора. Озрен Кебо - боснійський письменник, який пережив облогу сербами Сараєво. Свій досвід, свій біль, свої травми він конвертував у тексти. Мушу сказати, конвертував дуже тонко і талановито.

Якби мені сказали обрати лише одне слово, аби описати "Сараєво для..." я б обрала щемкість. Ця книга відгукнулася мені максимальним щемом десь у грудях, бо події, що відбувалися тоді, катастрофічно сильно схожі на події, що відбуваються зараз. Це і ООН, яке не розуміє, звідки стріляли, і лідери європейських країн, котрі вірять в обіцянки перемир'я від Радована Караджича, і пропагандистське телебачення сербів, де кажуть, що Сараєво саме себе обстрілює, а трупи і поранені - спеціально підготовані манекени. Нічого не нагадує?

"Сараєво для..." - це книга про рутину. Рутину життя під обстрілами, коли наперед виходять зовсім інші цінності. У тебе велика бібліотека? Чудово, буде, що палити, аби зігрітися взимку. Буржуйка важливіша за комп'ютер, бо електрики все-одно немає. Помитися можна п'ятьма літрами води, потім випрати в них шкарпетки, а потім ще й змити в унітазі. Банкою паштету і булочкою можна харчуватися кілька днів. А за якусь сотню-два кілометрів триватиме нормальне життя. Люди питимуть каву, ходитимуть в кіно, на концерти. Все це описується просто і буденно, що лише підкреслює трагедію дійсності.

Не можу оминути увагою переклад книги. Цим займалася Катерина Калитко і, присягаюся, вона зробила це максимально добре. "Сараєво для..." таке мелодійне, таке насичене і водночас легке, що читати його - суцільне задоволення. Мені дуже імпонує стиль самої Катерини, і він зберігається в її перекладах.

Найяскравіше мені запам'ятався, мабуть, останній розділ. Це такий собі довгий-довгий монолог, де описуються воєнні злочини: різанина, зґвалтування, пограбування, обстріли, а між ним автор рефреном повторює, що сподівається зберегти свою здатність сміятися. Сміх - єдине, що стоїть між ним і божевіллям від того, що довелося пережити.

Я не розумію, чому ця книга пройшла настільки непомічено і не викликала широкого розголосу, бо це дуже потрібний і актуальний для нас твір. "Сараєво для початківців" заслуговує того, аби його читали і про нього говорили. І точно заслуговує перевиданням, бо придбати цю книгу зараз фактично неможливо, хіба тільки вживану.

Звісно, рекомендую.

​​"Клуб любителів книжок і пирогів з картопляного лушпиння"

Маю зізнатися, історії про книголюбів - моя слабкість. Так склалося, що в мене в оточенні не так вже і багато бук гіків (читайте між рядками, що майже немає), тому читання про людей, які кайфують від того ж що і ти сама, - чисте задоволення.

З історією про любителів книг з острова Ґернсі я познайомилася спочатку через фільм, але вже тоді знала, що захочу і прочитати про них теж. Дуже рідко бувають ситуації, коли кіноадаптація подобається мені так само як і книга (а ще рідше, коли більше, ніж книга), але це саме той випадок. Фільм просто чудовий.

Головна героїня книги - Джулієт Ештон - популярна письменниця, якій "Таймс" замовляє статтю про філософське значення читання в нашому житті. Так складається, що вона починає листування з жителем Ґернсі, який і розповідає їй, що під час німецької окупації острова під час Другої Світової, місцеві жителі заснували Клуб любителів книжок і пирогів з картопляного лушпиння. Поступово між Джулієт і ґернсійнцями зав'язується дружба і письменниця відправляється до них у гості. Стаття перетворюється на ідею про справжню книгу, де Джулієт хоче розповісти про тяжкий і болючий період окупації, а також про Елізабет Мак-Кену, яка стала стрижнем товариства у той непростий час.

"Клуб любителів..." - епістолярний роман, себто, читач слідкує за сюжетом через призму листування. Зізнаюся, я на початку поставилася до цієї особливості з пересторогою, але зараз сміливо можу визнати - дарма! Мені здається, що можливість поглянути на події під різними кутами зору - родзинка книги.

Максимально до душі мені припав гумор у цьому творі. Він такий тонкий, ледь помітний, іронійний, зустрічається не часто, але тим-то і цінний. Якщо брати за великим рахунком, то "Клуб любителів..." - історія про темні часи та складні події, але саме життєствердний гумор робить роман легким і світлим.

Я сповідую думку, що значення книг (саме як історій, не обов'язково зшитого паперу з надрукованими літерами) важко переоцінити. Авторки (до речі так, роман написаний двома авторками: тіткою, яка не встигла завершити роботу над книгою за життя, і її племінницею) наголошують, що саме книги здатні допомогти у скруті: розрадити, об'єднати, надихнути.

Звісно, я рекомендую книгу "Клуб любителів...", недарма ж так сильно її нахвалюю. Цю книгу і читання взагалі 😉

З прочитаного за останній час у мене "Світлокопія" Шарлотти Кернер, "Вони б і мухи не скривдили" Славенки Дракуліч, "Життя за життям" Кейт Аткінсон. Про що краще розповісти?

​​Поки пишу відгук, поділюся своїм маленьким болем. Якщо коротко, КСД знову робить якесь лайно. Again and again. Мабуть, всі вже чули або бачили як криво вони видали Ремарка і писали, то Еріх, то Ерих на обкладинці. Тепер така ж історія для Joanna Harris. У старому виданні "Шоколаду" її писали як Джоан Гаррис, а у свіженькому "П’ять четвертинок апельсина" вже як Джоан Гарріс. Серйозно? СЕРЙОЗНО?

І ще коротка ремарка до попереднього посту. Навіть якщо забити на візуальне сприйняття, то як бути з різними бібліотечними системами? Базами даних книжкових магазинів? Джоан Гаррис і Джоан Гарріс будуть значитися як різні авторки? Булшіт!

Свіженький буктрейлер до нового роману Кідрука.

https://youtube.com/watch?v=jU-aJF2mfsY

​​Нарешті слова "перша українська", котрі в сучукрліті додають до геть усього - перший український детектив, перший український трилер, перша українська родинна сага, перший український жахастик etcetera - офіційно втулили в назву книги. In перший український we trust!

П.С. Ви не думайте, я тут, я жива і планую вічно жити, бо в серці маю те, що не вмирає, просто останні півтора місяці читаю "Кригу", а це дуже трудомісткий процес.

​​На фейсбуці добре восени

​​Замерзло. "Крига" Яцека Дукая

Допис вийшов завеликим, тому додала його через Телеграф, осьдечки посилання, ходіть, будь ласка, за ним.

https://telegra.ph/Zamerzlo-Kriga-YAceka-Dukaya-10-08

​​"Моя найдорожча". Абсолют любові

Коли я говорю, що випадково прочитала книжку за один день, то не жартую. Це справді трапляється випадково. Ось і цього разу я забрала пакуночок з пошти, мала вільні пів години і почала читати, а ввечері не змогла заснути, не закінчивши.

У центрі роману "Моя найдорожча" - родина Альвестонів, що складається з 14-річної Джулії, котру всі називають Тертл, та її батька Мартіна. Ще у Тертл є дідусь і, власне, ці два чоловіка - все коло спілкування дівчинки.

Її життя важко назвати звичайним. Батько Тертл вважає, що сучасному стилю життя скоро прийде кінець і людям доведеться боротися за рештки ресурсів, тому Тертл навчена вижити навіть на безлюдному острові. Вона загартована, сильна, швидка, полює та рибалить, стріляє та кидає ножі. Натомість ні в навчанні, ні в соціалізації таких успіхів Тертл не має. Ось тільки одного дня вона зустрічає в лісі двох юнаків і, потоваришувавши з ними, починає підозрювати, що з її життям щось не так.

Жорстокі методи виховання Мартіна більше нагадують тортури. Чоловік виправдовує все це турботою і неймовірною любов'ю до своєї доньки, які набирають направду страхітливих і жахаючих форм. Мартін прагне, аби Тертл належала тільки йому, належала повністю: як донька, як слуга, як друг, як жінка .

Унаслідок таких аб'юзивних стосунків Тертл упевнена у своїй потворності, тупості, безталанності. Дівчинка береться тільки за ті справи, в яких впевнена на сто відсотків. Усі жінки для неї "хвойди, курви, шльондри", бо це саме та думка, яку щодня транслює її татко.

Книга перенасичена брудом, страхом і любов'ю. Абсолютною любов'ю. Тією любов'ю, що робить боляче. Тією любов'ю, що вбиває.

"Моя найдорожча" дуже виснажлива книга. З одного боку мені шалено хотілося взнати, що там буде далі з Тертл, я не могла кинути її на ніч одну /знаю, це дурниця/, а з іншого хотілося якнайшвидше вирватися з цього пекла, обійняти подушечку і подумати про щось хороше.

Традиційне питання, яке я ставлю собі перегортаючи останню сторінку кожної книги: чи сподобалося тобі, Дар'є? Для "Моя найдорожча" однозначної відповіді у мене не знайшлося. Це була важко і неприємно, але ця історія точно поскребла моє серденько. І вкотре нагадала, що погані речі відбуваються лише тоді, коли хороші люди дозволяють їм відбутися.

​​"Академія Аматерасу"

Мушу сказати, що головною позитивною відмінністю між "Академією Аматерасу" та попередніми книгами Наталії Матолінець стала еволюція мого особистого внутрішнього питання "Коли це вже закінчиться?" в питання "Чим, власне, це вже закінчится?". Глибоко поважаючи успішну роботу авторки над створенням особистісного бренду, я доволі критично ставлюся до її літературної творчості, хоча і вважаю ідеї потенційно цікавими. Від "Академії..." я очікувала середнє-арефметичне між "Гаррі Поттером" та "Персі Джексоном", але, на щастя, вийшло цілком оригінальне окреме рішення.

Не в моїх правилах оцінювати обкладинку книги, але, білів мі, "Академія..." справді гарна. Особливо мене захопили ілюстрації на форзацах, це щось неймовірне. Більш того, форзаци мені сподобалися навіть більше за обкладинку.

Як можна здогадатися з назви та анотації Академія Аматерасу - це школа для богів, а Аматерасу - її директорка. Мені імпонує ідея цієї школи, як нескінченного циклу реінкарнацій різноманітних божеств, які знову і знову з'являються на світ у нових тілах. У підлітковому віці вони потрапляють до Академії, де їм допомагають опанувати особливі сили та, власне, навчитися бути богами. Перед кожним студентом стоїть дилема - підпорядковуватися Словам, де записані їх попередні долі, чи спробувати щось нове, позмагатися з собою. Крім Академії існують такі важливі для Всесвіту сутності як Мойри, Історик та Стовпи Вічності.

Головна героїня - Рендал Савітрі - потрапляє в Академію трохи пізніше за своїх божественних камрадів з-за неприємної пригоди, тому відразу опиняється у круговерті смертельно-небезпечних подій, які і становлять собою навчальні будні /у якийсь момент цих подій стає так багато, що я вже не могла вірити в їх істинну небезпеку/. В Академії студентів розподіляють по групам, тож Рен заводить близьке знайомство з компанією майбутніх богів, кожен з яких приховує своє таємниці.

Мабуть, найяскравішим враженням від цієї книги стала для мене її певна дуалістичність. Це неоднорідний твір. Тут всього або дуже багато, або зовсім мало. Авторка приділяє дуже багато уваги зовнішнім деталям: кольорам, фактурам, солодощам і напоям, але в той же час для опису важливих епізодів у житті героїв іноді обмежується одним абзацом. Наприклад, очі в персонажів будуть або смарагдові, або ялинкові, або кольору розплавленого срібла, а коли в "Академії..." герої заходять попити кави, то нам обов'язково опишуть, яка саме це була кава, які тістечка до неї замовили персонажі, натомість таємничі таємниці частенько розкриваються надто скупо.

У книзі геть відсутні негативні персонажі. Жодного антагоніста. Жоднісінького. А ті персонажі, які могли б здатися негативними, стають хорошими котіками без об'єктивних причин на це. Дивними мені здалися і викладачі, вірніше, не стільки самі викладачі, а їх поведінка, бо вона нічим не не демонструвала якостей, якими вона заслуговувала б на ці страх і повагу. Мені здається, їй бракує достовірності /як і багатьом іншим/.

В Академію Аматерасу боги приходять з різних світів і я не можу не поцікавитися як так вийшло, що всі ці світи однакові, в них прийняті однакові форми стосунків, родини, однакова їжа, однаковий одяг. Навіщо потрібне багатосвіття, якщо всюди середньостатистичні гетеросексуальні підлітки п'ють какао?

Натомість спішу повідомити, що тест Бехдель успішно пройдено, є сильні жіночі героїні, які беруть активну участь в подіях, впливають на розвиток сюжету і здатні при нагоді врятувати світ.

Нарешті час для головного питання: чи подобається тобі, Дар'є? І я в розгубленності. Це краще, значно краще за попередні книги, тут хороша ідея, правильні посили, вистачає цікавих сюжетних поворотів і кумедних жартів, але мені не здається, що весь потенціал цієї ідеї використаний. Не вистачає деталізованності характерів, інколи логіки використання чи невикористання божественних здібностей, частенько на допомогу героям приходять роялі, навіть ось так - РОЯЛІЩА, але, я сподіваюся, у наступних книгах стане краще. Чекаю.

​​"Аркан вовків"

Починаючи читати, геть нічого не чекала від цієї книги, хоча, здається, очікувала на неї все життя. Серйозно, ще зі школи після зустрічі з "Чорною радою" я почала думати, що як класно було б мати книжку про характерників. Минув час, я перечитала купу класнючого закородонного фентезі, змирилася з майже випаленим полем /трохи виключень є/ на місці цього жанру в Україні, забула про наївні мрії, як раптом вони здійснилися. Овва.

Найгірша річ в "Аркані..." - передмова. Її варто прогортати, заплющивши очі. Я не знайома з творчістю Лесі Мудрак, можливо, вона справді хороша письменниця, але передмова - це щось максимально дивне. Спочатку вона анонсує суперечку щодо жанру книги, потім кидає цю безглузду справу, пояснюючи, що на це не вистачить ні часу, ні уваги; додає кілька абзаців, схожим за стилем на критику в шкільному підручнику, приплітає Гаррі Поттера, а потім робить несподіваний висновок, що "література не може існувати без справжнього письменника". Шкодую, що не пропустила ці три сторінки, бо мені вони зіпсували весь настрій на твір.

Головним героєм роману "Аркан..." є хлопець, на ім'я Северин Чорнововк. Саме разом з ним ми проходимо шлях від джури-учня до молодого характерника, і ніхто не зможе сказати, що цей шлях був легким і приємним. Северин вважає, що мусить стати характерником, аби продовжити боротьбу своїх батьків, але впродовж книги думка про це еволюціонує разом з персонажем.

Першим, що хотілося б виділити, є деталізованість вигаданого світу. Це альтернативна історія, 1845 рік, де після Хмельниччини на теренах України повстав Український Гетьманат, російській території були захоплені Смарагдовою Ордою, технології пішли шляхом розвитку парових механізмів /стімпанк у своїх еститичних проявах: механічні вози, цепеліни і все таке/, латинка безповоротно витіснила кирилицю. І от причиною такої альтернативщини стало утворення Сірого Ордену, зачинателем котрого став Мамай.

Структура та особливості Сірого Ордену прописані максимально добре. Читачі дізнаються про його структуру, очільників, правила, традиції, систему зв'язку, одяг. Бодай заради інформації про Орден книга варта прочитання.

Наступний важливий пункт - це, безумовно, персонажі. Окрім Северина, ми близько зіштовхуємося з ще чотирма молодими характерниками, кожен з яких займає місце в серденьку. Всі вони з різних регіонів країни, з різних прошарків суспільства: галицький шляхтич, слобожанська біднота, таврієць гебрейського походження, київський безпритульник - і регіональні та "кастові" особливості цілком витримані. Упродовж книги кожен з цих персонажів отримує свій розвиток паралельно з витриманням характеру.

Не можу оминути жіночих персонажів "Аркану...". Їм тут відводиться небагато часу, але при цьому ми бачимо жінок у лавах Ордену, вони нічим не поступаються своїм побратимам, не грають роль об'єкту порятунку і здатні на рішучі кроки.

В "Аркані..." зустрічаються знайомі мотиви з закордонного фентезі, але це не виглядає вторинно, бо це радше данина жанру, а не запозичення. Врешті-решт у фентезі є якісь ключові мотиви, якими не гріх користуватися усім бажаючим. До речі, що до заявленого дарк фентезі, то свою "темність" роман виправдовує.

Роман планується першим у трилогії - і це особливо відчутно в довгому епілозі, бо там на читача чекає ціла вира подій, котрі, вочевидь, є зачіпками на наступні частини.

Це було добре. Це було так добре, що я навіть не сподівалася. Оригінальний всесвіт, повноцінне розкриття персонажів, несподівані повороти, психологізм, увага до деталей, смішні жарти, відсутність сексизму, мотив обраної стежки, котрою треба йти, - все це робить "Аркан... " гідним уваги. Це роман, за який не відчуваєш іспанського сорому. Ба більше, видавництво "Дім химер" варто було заснувати бодай для того, аби видати цю книгу. Рекомендую.

Читали хоч одну? Я невпинно грію очі на книжці Мішель, але ніяк не зберуся.

Раптом ви, як і я, ще не бачили тизер серіалу "Плеяда" про українську інтелігенцію на зламі століть. Мистецтво не може бути поза політикою, кажуть вони там.

https://www.youtube.com/watch?v=gZLdqVR5X4Q&fbclid=